12. Селяни шукають правди

Олександр Кониський

Ворона після бесіди з посланцем Летючого з Хватьком невимовно ремствував на Летючого.

– Хіба се по-товариськи, – говорив він своїй жінці. – Хіба де видано, де чувано, щоб товариш у товариша рвав із рота кусок хліба! У його сотні тисяч тріщать, а я чоловік убогий, злидар; живу єдине з платні за службу! Він чоловік одинокий, а у мене сім’я, та й з якої речі він втручається в нашу справу? І втручається так нахабно, що й відступного не бере; Хватько каже, що про відступне і речі не може бути, нам подавай, каже, «учредительские» паї та ще й директорство. Нахаба! Чиста нахаба! Совісті у його нема.

– А що ж Вакуленко? – спитала жінка.

– Вакуленко так само, як і я, умовляв на відступне, не хоче; на наші умови не пристає, спробував загрозити, він сміється… Вакуленко каже: у нас капітал, сила, знайомості, а він на те: і Летючий не без грошей, а знайомості будуть і у нас, ми, каже, не викликаємо баталії, але й не злякаємось її… Ми хочемо по-людськи, по-чеськи… Чуєш, любко! Отсе у їх по-чеськи, забігти поперед тебе та з рота вирвати… Се по-розбишацьки! Се зовсім не чесно…

– То як же буде діло? Невже-таки може не вигоріти таке славне і таке святе діло?.. Ви ж ціле село витягаєте з ярма злиднів!.. Се ж заслуга ваша і перед народом, і перед історією.

– Я маю на бога надію, що наша справа не піде внівець: з Летючим затягнемо переговори, не будемо різко, зразу відмовляти йому, заким не підпишемо контракту з селянами; ну, про всяк случай і ще дещо зробимо, а ти б пішла та найняла молебень о преуспіянії.

– Треба ж не гаятись, поспішати…

– Я не дрімаю, у нас «в присутствії» діло добре йде – за день чи два піде воно до Пугача, тепер все діло за ним, треба його якось розігріть, але мені се не личить, се діло Вакуленка… Якийсь пікнік там чи що інше… Він знає.

– Треба швидше, швидше, а то ви як почнете жувати, та «бігти» ходою, так!..

– Ні, ми тепер по-кур’єрськи, навзаводи… Вакуленко вже й статут написав сподіваного товариства, аби тільки швидше Пугач… Сьогодні він підпише, а завтра і контракт, і статут… Гроші у Вакуленка готові. Аби Пугач!… Тоді діло по маслу! Тоді ми Летючого почастуємо табакою з чемерицею…

Ворониха раділа; очі, вся твар горіли у неї.

– Тоді зараз треба нам в Чорному Озері новий будинок становити.

– Без слова треба.

– Старий наймемо товариству під контору, чи що?

– Авжеж.

– За його дадуть річно не менше тисячі.

– Вельми вже ти ласа, він і увесь не варт тисячі, хоч би п’ять сотень.

– Дадуть і тисячу, тільки ти не мішайся, я умітиму взять.

– Бери на здоров’я.

– А землю нашу товариство найме?

– Коли буде в ній руда.

– Та хоч і не буде, все одно; їм треба ж землю і під город задля робочих, і на що інше. Вже ж ти будеш в «правленії»?

– Сподіваюся! – усміхнувся Ворона на повен рот.

– Ті гроші я всі собі візьму.

– Бери!.. Куди ж їх повернеш!

– А скільки їх буде?

– Якщо не під руду, так нехай три – чотири тисячі.

– Що ти! У тебе все так, або прогавиш, або продешевиш; менше п’яти не можна. На їх я накуплю акцій, гратиму на біржі, я певна, що мені поталанить, мати, може, поможе… Мені ще, як я була малою, циганка ворожила великі гроші… Ось побачиш, який я капітал зроблю… Аби було з чого почать; гроші роблять гроші…

І Ворониха, відкинувши голову на спинку канапки і прижмуривши очі, почала висловлювати чоловікові свої надії, а надії ті були такі смачні, такі солодкі, що вона облизувала губи.

– Перше діло – заведу свій салон, та ще який! Учені, професори, письменники, артисти… Ну, тоді зятя такого знайдемо, що ну!.. Я тоді..

– Пане! До вас старшина з Чорного Озера! – промовила покоївка і перебила Воронишині мрії-надії.

Ворона почув, наче його що вкололо. Покликавши зараз же старшину, він спитав у його:

– Що скажеш, Грицю?

– Пан начальник прислали до вас за порадою, у нас на селі не все гаразд.

– Ну? Що ж там?

– Прилетів до нас отой Летючий…

– Так що він? – стривожено перебив Ворона.

– Прилетів, та й ну по селу літати та людей баламутити; все з отією рудою, прямо бунтує та хоч ти що йому.

На се вже й Ворона не сподівався, щоб Летючий пішов в бунтарі!.. Се занадто вже…

– Хіба чи не з соціалістів він, – подумав Ворона, – так і тоді не був би він таким йолопом, щоб так прилюдно бунтував.

– Кого ж саме він бунтує? – спитав Ворона.

– Половину села збунтував, вас, каже, Наймитенко обдурив; я вам вчетверо більше дам, скасуйте свій приговор, і пристав до мене: скликай зараз громаду… Наче горить де…

– Було зв’язать його та до станового, – промовив Ворона, лютуючи в душі на Летючого.

– Не можна, за се люде і мене б по коліна в землю увігнали.

– Проти кого він бунтує?

– Проти нас самих… Подуріли, каже; вас, каже, той гашко Наймитенко ошахрував.

– Як се так, що вас проти вас бунтує?

– Продешевили, каже, дурні! Я вам вчетверо дам – і пішов, і пішов, а люде за ним, звісно – кожному ліпше, як дорожче. Коли б не Ошкало, та не Сергієнко, може б, люде вгомонилися, хоча правда-таки – продешевили… Він нашпигував Ошкала, а учитель Сергієнка, а вони людей на диби!..

Ворона і виду того не подав, як йому прикро се все, і наче людина зовсім не причетна до справи, мовив:

– Так се він за землі, що ж! Се ваше діло, я спершу не розібрав тебе, думав, що він бунтує проти царя, проти закону.

– Ні, сього нема, гріх і казати! Так нехай би він про се рота роззявляв, я б йому зараз же пельку заткнув би… Він про землю все, а люде напосідаються на мене: скликай громаду, я питаю писаря: чи можна? А відкаже – ні, треба підождати відповіді з губернії. Я бачу, наче воно щось не так! Може б, і можна, та не посмів, боязко, побіг до начальника, а начальник послав до вас.

– Даремне він посилав, се його діло, а не моє. Треба вести діло по закону.

– Авжеж, по закону, а я не тямлю, як там у законі прописано? Чи можна скликати громаду на пораду, не діждавшись відповіді з губернії? Чи не ліпше нам повременити?

– Гм! Се діло не моє, а вашого начальника, він повинен вам сказати, як і що, а коли сам не втне, нехай напише до нас бомагу, тоді ми й розберемо.

– Еге! Я прохав бумагу, а він не дав.

– Його діло.

– Значить, повременить?

– Робіть по закону, як скаже начальник…

– Значить: од вас знов до його?

– По порядку треба, інстанції не можна минати.

– Значить, і в стан, кажете, треба.

– Сього я не кажу, до начальника треба.

Таким чином старшина нічого певного і не допитавсь у Ворони, з чим до його, з тим і від його.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 395 – 398.