8. Наймитенко і вчитель Дейкун
Олександр Кониський
Жваво і метко працював Наймитенко коло чорноозерських крестян. Не забув він і про учителя з міністерської школи. Учителював там Василь Дейкун, попович, що скінчив семінарію. Великого впливу його на село не було, більш за все через те, що вія по природі був чоловік полохливий і занадто тихий, але у його закоренилося і ще не вияловіло посіяне в тому гуртку українців, до якого він належав в семінарії, благородне зерно любові до рідного народу і краю, і в Чорному Озері було у його чоловіка п’ять таких громадян, що завжди з ним радилися про добро громадянське. Отся купка селян видавалася між громадою і розумом, і спостереженнями над життям і обставинами, але усі вони були люде убогі, жили більше з фурманства, а через те мусили мало коли сидіти в селі, більше в дорозі і на громаді бували вряди-годи.
Після «аналізу», зробленого Наймитенком, після проповіді отця Софрона о «талантах» по селу залунала гутірка про «скарб» в чорноозерських наділах. По всіх кутках і старі і малі говорили про «невидиму десницю», що привела в Чорне Озеро «спасенну душу» Наймитенка і його рукою указала на ту «підземельну благодать», яка поможе чорноозерцям «зробитися багатирями, а може, і панами». Під впливом проповіді і добрих відносин отця Софрона люде на Наймитенка дивилися яко на чоловіка незвичайного, «провидця, посланого небом».
Ворона держався осторонь, вдавав з себе чоловіка зовсім байдужого в сій справі, навіть при людях кепкував з заходів Наймитенка. Отець Софрон казав йому:
– І ваші ж землі тут, може, і в них руда є.
– Коли є, то є, що громаді, те і бабі, – усміхався Ворона, – нехай спершу люде, а я за ними, моє не втече. Я, дякуючи богу та царю, маю певний кусок хліба – служба, а потім пенсія. Звісно, коли що треба буде крестянам, я радніший запомогти їм і порадою і там у нас в губернії, а доки що моя хата скраю.
Учитель Дейкун добре не розумів, в чому саме сила в заходах Наймитенка, одначе йому здавалося трохи чудним, що приїжджа чужа людина Наймитенко, чоловік без освіти, мізерне писарча з приватного банку, так швидко спостеріг залізну руду, так жваво і цупко взявся за се діло… «Тут воно щось не так, – думав собі Дейкун, – Наймитенко, мабуть, тут тільки фактор, а за плечима у його хтось інший». Тим-то Дейкун, хоча і приязно вітав Наймитенка у себе в хаті, але не йняв віри в безкорисну прихильність його до інтересів крестян; коли ж Наймитенко прохав його впливати на громаду, щоб не комизилася, Дейкун відмовив йому, говорячи:
– Се не моє діло, мені не можна вмішуватися ні до якої громадської справи. Моє діло школа, а інспектор у нас лихий: довідається, що я даю селянам які поради – зараз прожене мене, та ще й «неблагонамеренным» обцирклює перед жандармами.
– Мені здається, – налягав Наймитенко, – ви марне боїтеся, ви ж на очах у Євхима Антиповича.
– Євхим Антипович мені не начальник, хоча, звісно, захотів би, так нашкодив мені, а інспектор Бабунець – кажу ж вам – строгий! Щоб опріч школи учитель ні до чого не мішався, нехай чоловік чоловіка ріже, а ти мовчки дивись, от у нас як.
Хоча Наймитенко і не надавав великої ваги впливу Дейкуна на громаду, але ж йому було б зручніше, коли б і учитель був за його, тим-то Дейкунова відмова трошки зажурила його.
З хати учителя він поплентався до бору, сподіваючись зустріти там Ворону. Додому до Ворони він не ходив, а радилися вони звичайно в темному бору, де могли зустрічатися «випадково, гуляючи».
Коли Наймитенко розповів про Дейкунову відмову, Ворона сказав:
– Річ звичайна, немазане колесо скрипить, а ви не догадалися – спершу підмазать, а тоді вже їхать.
– Не підмажете, не візьме.
– Що се ви, Макаре! Звідкіль ви? З другого світу, чи що? Не візьме! Ха-ха-ха! Попович, ладанний елемент не взяв би! Кожен попович по своїй природі – грошолюб, а тут парубок, що має ледві двадцять рублів на місяць, ходить в дірявих шкарбанах, в латаних штанях, їсть мужичий борщ та кашу з олією і такий би то не візьме!.. Може, десять й не візьме, покобениться, а за двадцять п’ять обіруч…
– Я іншої думки: у Дейкуна вдача загартована, він, бачте, як я довідався, в семінарії ще належав до гурту отих українофілів, то запеклі душі! Я їх трохи знаю… З характером люде.
– А спробуйте.
– Ніяково, кине межи очі, та ще й пропечатає…
– Цензура про се не пустить…
– Та у їх, у гаспидів, є ходи до столичних газет…
– Гм! Так давайте так, щоб не кинув в вічі: вложіть в пакет, напишіть його адресу та й покиньте у його на столі.
– Страшно! Він подасть в поліцію, скаже: хабаря давав.
– Хто ж йому пійме віри? Спитають: за що ви йому хабаря давали? Ні, сього він не зробить, а зробить – утремо носа, шепнемо Бабунцю…
Наймитенко похитав головою і мовив:
– Ліпше не пробувать… Може, і без його діло піде на лад.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 384 – 386.