10. Інженер Летючий втручається

Олександр Кониський

За день чи два після виїзду Ворони з Чорного Озера приїхали в Полянку Летючий з другим інженером. Летючий трохи спізнився через те, що в Москві був постиг його несподіваний недуг.

Уся Полянка вже знала про те, яке велике щастя «упало з неба» чорноозерцям, і Летючий зараз по приїзді довідався, що чорноозерці пустили в оренду свої землі задля копання руди.

Летючому не треба було довго голову ламати, щоб зрозуміти, що в сій справі перед водив Ворона.

«Бач, який славний приятель, – говорив Летючий собі на думці, – добрий нюх у собаки! А мені хоч би слово сказав був! Тривай же, вража душа! Наввипередки побіг, побачимо, хто кого випередить».

В Чорному Озері Летючий вивідав усі подробиці умови Наймитенка з селянами і, не гаючись, вирядив свого товариша в губернію пильнувати усіма заходами, щоб губернська адміністрація не затвердила громадського приговору і спроектованого контракту. Летючому хоч і здавалося, що він встигне скасувати той приговор, одначе про всяк случай він кував на два міхи і доручив своєму товаришу інженерові Хватьку побалакати з Вороною і з Вакуленком та притьмом налягти, щоб вони до свого товариства – чи буде воно «на вірі», чи на акціях – прийняли і його яко головного інженера-розпорядника.

В Чорному Озері Летючий яко певний знавець свого діла повів «лінію» зовсім інакше, ніж Наймитенко і Ворона: він заквартирував у попа, покликав кількох видатніших господарів і почав доводити їм, що вони вельми-превельми продешевили, бо земля їх така багата на руду, що їм всякий тямущий чоловік дасть по копійці не за вісім пудів, як вони умовилися з Наймитенком, а за два пуди.

Селяни, а з ними і Стуковенко слухали уважно. З очей їх знати було, що вони спершу не зовсім певні в тому, що вони чують з вуст Летючого, а далі почали міркувати і Стуковенко мовив:

– Може, й так; може, й продешевили, але як же його назад, назад ніяково, назад тільки раки лазять, не годиться ламати слово, бо і начальство…

– Та що ти, Грицю! – озвався Олексій Колесо. – Звісно, слово закон, але ж ми контракту ще не підписали і кому се не ліпше взяти чотири карбованці замість одного. Тільки коли б чого від начальства не було нам за те, що змилимо на слові.

– Начальство ваше, – сказав Летючий, – не сліпі люде, воно бачитиме, що Наймитенко вас омилив, а ви пойняли йому віри та й пристали на дешеву ціну. Умовилися ви з ним за ціну на залізняк, який викопає, а за ті землі, яких не копатиме, які займе під будівлі, як за ті? Дурно вони йтимуть, чи що?

Люде переглянулися і очима питали один одного.

– Воно справді так, Грицю, – мовив Лаврін Кос до Стуковенка, – що ти на се скажеш?

Гриць трохи подумав, потер собі чоло і відповів:

– Воно справді чи не так, буцім чи не дали ми маху?

– Авжеж, дали. Нам не можна буде орати тих земель, що оддамо йому, вони у його гулятимуть; або він кому найме, він їх не копатиме, значить, скаже, і платить ні за що.

– Та хіба ж можна усі землі разом розкопувати? – мовив Летючий. – Ні в кого на се снаги не стане, і потреби такої не може бути. За рік розкопає він десятину чи нехай дві. Чи ви ж тямите, скільки залізняка можна добути з вашої десятини?

Люде знов кидали очима один на одного, стинали плечима і не знали, що казати.

– Про нас, – озвався старшина, – се діло темна темнота, але ж і наш начальник, і пан Ворона казали мені, що ми не продешевили, і добре заробимо.

– В таких справах, – сказав Летючий, – я більше тямлю ніж Ворона, я певний знавець сього діла, я інженер, працював двадцять літ коло руди, от же що я спостеріг на ваших землях, і те, що спостеріг, хоч і заприсягти готов – правда. У тій вашій землі, що понад річкою, стільки залізняка, що вам і з одного упруга не зрахувати.

У селян тварі почали довшати, навіть отець Софрон упився очима в очі Летючому і слухав, роззявивши рота, а Летючий говорив далі:

– Учора, ви бачили, викопали ми яму завглибшки на сажень – і скрізь руда; запевне не скажу вам, чи далеко вона йде в глибінь землі, мені здається, що йде вона ще на чотири, може, й на п’ять сажнів, але берім тільки на сажень. Коли ми викопаємо таку яму на сажень завдовжки і завширшки, так з неї наберемо руди не менше двох тисячів пудів!

– Мати божа! Яка се сила! Чуєш, Грицю?

– Тривай! Се я чую, почуємо що далі, – відповів старшина, дивлячись на чоботи. – Нуте, пане! Що ж далі, кажіть?

– Далі от що: коли ми візьмемо, що шар руди буде завтовшки тільки на сажень, а певно, він геть товще, так і тоді з однієї десятини добудемо трохи не п’ять мільйонів пудів…

– Ігі! – загомоніли розмовники Летючого. – Се не нашої голови діло. Ми й не второпаємо – скільки се воно буде; ви нам зведіть на гроші, тоді нам видніше буде, або на підводи, ще видніше буде: кладіть сорок або і п’ятдесят пудів, у нас товар добрий, везючий.

– Треба буде, може, сотню тисячів підвід.

– Не зрахувати нам і сього! А нуте на гроші?

– На гроші? Коли брать за вісім пудів копійку, то з десятини п’ять-шість тисячів карбованців, а коли копійку за два пуди, так вчетверо більше.

Почувши такий рахунок, люде кілька хвилин стояли німо, потім Кіндрат Ошкало сплеснув руками об поли і промовив:

– Нагрів! Нагрів нас, песька його душа! Чуєш, Грицю! Як нагрів! Аж в халявах плющить!

Старшина почував себе ніяково і спитав отця Софрона:

– Чи все отсе правда?

– Я не інженер, не скажу, а коли так, так виходить, що ви теє… Тонко напряли.

– Так долой той приговор! – озвалося кілька голосів. – Зараз збирать громаду та гонця до начальника, щоб той приговор по боку, нехай він їм теє, вибачте!..

– Які-бо ви швидкі, стривайте, я старшина, з начальником так не можна, скаже: бунт. Ще не сіло, не впало, а ви зараз вже й до бунту, поспіємо з козами на торг.

– Чого ж тут ждати!

– Треба, щоб усе було як слід, щоб і начальство не гримало, і самим не потіти. Ну, збудемося Вакуленка, а де візьмем другого? Се таке діло, що на його треба чоловіка з повним мішком грошей.

– Про се не турбуйтесь, – сказав Летючий, – я ладен зараз вам дати по копійці за три пуди і по сотні з десятини, які підуть під будівлі, дороги і таке інше.

– Може, се ви жартома?

– Я приїхав і скликав вас не на жарти.

– І заруку дасте?

– Яку скажете.

– Отсе так! Зарука святе діло. Чуєш, Грицю! Зараз давай громаду! Катай! А Наймитенка – геть, він шахрай.

Почали дуже недобре гомоніти проти Наймитенка, кололи і старшину, злегенька згадали і Ворону, а Клим Гусак, повернувшись до попа, мовив:

– І ви, батюшка, були заодно з ними і проповідь таку говорили в церкві, а воно показується, що й ви ходили помацки.

Отець Софрон трошки зашарівся і відповів:

– Я не казав, щоб ви нікому більш, як не Вакуленкові оддавали землю, а говорив взагалі… Я радив і напучував, щоб таланти, наділені вам господом богом, не тліли в землі… А про мене байдуже – хто вам сват… Звісно – чим більше, тим ліпше…

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 389 – 392.