4. Банкір Вакуленко
Олександр Кониський
Банковий «туз» і директор купецького банку Потап Наумович Вакуленко-Трегубенко був приятелем Ворони; вони родом з одного села, але пішли неоднаковими стежками. Вакуленко свою кар’єру почав з учительства: він був неабиякий класик і коли толстовська система опанувала наші гімназії [123] Вакуленкові поталанило, доля послала йому силу-силенну приватних лекцій у багатирів; за годинну лекцію він менше 10 карбованців не брав. Батьки хоч і кривилися, але не змагалися, платили, а діти їх – Вакуленкові вихованці – завжди мали добрі атестації і легко переходили з класу до класу і за кілька років порожня кишеня убогого педагога стала такою туго набитою, що мусила б тріснути, коли б Вакуленко не догадався гроші за неї переложити в банки та в акції.
Дух грошей вельми запашний та спокусливий; і нема нічого дивного, що у Вакуленка, відповідно зросту його заробітного капіталу, зростало і бажання до побільшання капіталу і нарешті так зросло, що ідеалом сумирного педагога став мільйон! Заробітки з приватних лекцій та з служби учителя, а потім і інспектора гімназії, вже не вдовольняли болісної жадоби педагога придбати мільйон. Річ певна, що такий ідеал завів би Вакуленка у Вінницький шпиталь, коли б знайомі йому багатирі та банкові діячі не провели його на посаду в банк, спершу радним, далі ревізором, а нарешті і головою банку… Банкові «штучки» Вакуленко зрозумів швидше і ліпше, ніж вихованці його розуміли граматичні «штучки» класиків і «штучки» з темами на іспитах…
Сьогодні ранком о годині 9-й отсей Вакуленко сидів проти дзеркала і ретельно мастив на голові і в бакенбардах сиве волосся, що де-не-де вже пробивалося у його. Підмастивши волосся під один загальний русявий колір, Вакуленко почав пестити і закручувати «по-гусарськи» свої довгі вуса та любуватись, дивлячись в дзеркало на свою тілисту, огрядну постать, на свою свіжу червону твар, на свої широкі, білі зуби.
Прийшов Ворона.
Вакуленко зустрів його приязно, з таким привітним усміхом, яким визначаються люде вельми шахраюваті.
– Ба, ба! – промовив Вакуленко, простягаючи до Ворони обидві руки. – Євхим Антипович! А я собі гадаю, що ви зовсім вже забули мене, з Великодня не бачилися, не соромно вам?
– Хіба ж ви не чули, що я раптом виїхав був на село, не встиг ні з ким попрощатися; таке лихо, доньці було погіршало, кашель трохи не задушив був, лікарі притьмом – швидше на село.
– Я про се не чув, – відповів банкір, усаджуючи свого гостя на канапку, – нуте, як же тепер здоров’я Тамари Євхимівни?
– Дякувати вам; на селі трохи поліпшало, кашель вгамувався, на зиму, кажуть лікарі, треба або в Ялту, або на Рів’єру…
– Ну, звісно, на Рів’єру: тут і вибирать ні з чого, в Ялті добре дужому та багатому.
– То-то й воно, а мої достатки які!.. Злидарські!.. Але, здається, з ласки та молитвами святого Феодосія господь бог змилується над нами.
– А що саме?
– Скарб посилає.
Вакуленко глянув на Ворону великими очима і не тямив, чи він жартує, чи справді; згадавши, що Ворона примазується часом до археології, спитав:
– Який скарб? Археологічний?
– Не скажу, чи належить він до археології, а до геології запевне належить.
– Не розумію вашого жарту.
– Я не жартую; скарб дійсно, чи не хочете, поділимося… Хочете мільйон придбати?
«Мільйон» якось огрійливо повіяв на банкірське серце, одначе Вакуленко не був певен, що в словах Ворони нема гіперболи; він жартівливо відповів:
– Мільйон діло не ледаче, але річ хитра, не легко її оборудувати.
– Та чи хочете, чи ні?
– А ви б не хотіли хіба?
– Коли б не хотів, то б і не приходив до вас і бесіди отсієї не здіймав; ви, здається, не ймете мені віри, а я кажу серйозно; скарб сам лізе до нас в руки, я знайшов вельми багату залізну руду: сімдесят п’ять процентів доброго залізняка…
Ворона спинився і допитливо дивився в вічі свого розмовника.
– Де се так? – спитав Вакуленко, не спускаючи очей з Ворони і вдаючи з себе чоловіка зовсім байдужого, одначе Ворона добре тямив, що Вакуленка кортить.
– Зразу не скажу; на все свій час. Се таке діло, що запевне дасть нам мільйони, але ж голіруч не можна його оборудувати; гроші роблять гроші, а у мене їх нема, у вас їх не бракує, от і нумо гуртом працювати.
Воронині очі, твар, інтонація впевняли Вакуленка, що розмовник його веде річ про діло серйозне.
– Вашу руку, – відповів банкір, протягуючи Вороні свою, – я ваш товариш вірний, але кажіть: де, що і як?
Ворона розповів, одначе, не зовсім покладаючись на певність Вакуленка, він не сказав, – де саме ті землі з рудою і скільки їх.
– Та кажіть же, чия то земля?
– Кортить! – усміхнувся Ворона. – Про се треба помовчати, але ви ось подивіться на добутки аналізу, ось вам свідоцтво з лабораторії.
Вакуленко здержливо взяв аналіз, перечитав і мовив:
– Справді, скарб… Так що ви гадаєте?
– Грошей, кажу, треба.
– Щоб купить ту землю?
– Купить не можна, не продадуть, в оренду треба брати, а на се – першим ділом – треба чоловіка такого, щоб зумів оборудувати справу і був чоловік чесний, вірний, не зрадив…
– Розумію! Треба підставного.,.. Земля, мабуть, крестянська? Так?
Ворона трошки замішався, спустив очі додолу і, не відповідаючи на Вакуленкове питання, говорив:
– Таку людину я маю на прикметі, а по гроші прийшов до вас. Ну, йдете в спілку?
– Скільки ж грошей треба?
– Ще не зрахував; треба спершу принципіально умовитися; тоді я побалакаю з тим, кого намітив узяти за помагача. Гадаю, одначе, що заким діло не дійде до задатку, досить буде дві тисячі карбованців. Задаток-то інша річ.
– Гроші невеликі.
– В такому ділі, де пахне мільйонами, та ще для вас, се навіть не гроші, але зауважте, що коли справа не вигорить, так оті дві тисячі пропадуть.
– Треба щоб не пропали, а проте – на все воля божа, хто не рискує, той не має.
Розмова довго ще не приходила до краю, банкір раз раз випитував подробиці, нарешті Ворона, запевнившись, Вакуленко розігрівся добре жадобою легкої наживи, розповів йому свій план, одначе все-таки місцевості не назвав. Умовились на тому, що коли Ворона знайде людину, потрібну на роз відки, так Вакуленко дає йому 1000 карбованців, за місяць ще стільки, на задаток не більш 10 000; орендні контракти робити на Вакуленка і тоді скласти акціонерне товариство, осадчих більш не брати як чоловіка 5 – 6, за обопільною згодою, між осадчими перше місце після Вакуленка матиме Ворона, обидва вони будуть директорами; на директора-керманича покличу досвідного знавця-інженера, хоч би і Летючого. Умовилися і про обопільні убезпеки.
– Зроду-віку не думав я, – говорив собі Вакуленко, попрощавшись з Вороною, – щоб у отсього колишнього віршомаза, а теперішнього безсловесного урядника, у отсього Євхима Ворони була така дотепна, комерчеська голова; се йому жінка стільки розуму напхала, вона людина метка, уміє не тільки очима прясти, випряла і посаду йому на дві тисячі чотириста карбованців, і хуторець добрячий майже за «так – гроші»: по сорок п’ять карбованців за десятину. Коли б крестяне довідались були про ті торги, вони б дали по сто сорок п’ять! За се Ворона нехай мене дякує; не можна було не прислужитися: і він давній мій приятель, і жінка його… Вона просто – цяця; не встоїш проти неї, хоч би ти був дерев’яний, вона тебе розігріє своїми очима. Славна молодичка, палка і з великим тактом.
Примітки
123. коли толстовська система опанувала наші гімназії… – Реформа середньої освіти, що була проведена в Росії у кінці 60-х років XIX ст. за ініціативою міністра освіти графа Д. А. Толстого, передбачала, зокрема, значне посилення викладання класичних мов у гімназіях, применшення ролі природничих дисциплін. І. С. Нечуй-Левицький у своїй статті «Органи російських партій» (1871) так оцінював цю реформу:
«Теперішній міністр просвіти граф Толстой, за поміччю консервативної московської партії Каткова, змінив шкільний устав, поперероблював майже всі гімназії на класичні, зменшив натуральні науки, наставив в устави десятки годин на латину і на греку, так що ученики тільки те й роблять, що барабанять латинську і грецьку граматику. Ціль урядову тут можна бачити усю: уряд хоче вигубити дух реальний, а з ним разом і дух ліберальний, маючи його за духа тьми, а греками і латинами хоче заморочити голови молодому поколінню і повернути його мисль не вперед, а назад, в часи Греції й Риму, щоб зробити її консервативною».
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 372 – 375.