9. Приговор сільського сходу

Олександр Кониський

Минуло тижнів зо два. Було якесь невеличке свято. Чорноозерці не робили, а по обідах, коли сонечко близилося до вечірнього пругу, біля волосної хати зібралася громада на пораду: чи віддавати землі в оренду?

– Та хто ж бере наші землі? З ким маємо діло? – спитався один з громадян.

– Бере їх банкір Вакуленко, а мені дав він вірчий лист, – відповів Наймитенко, – на що я поєднаюся з вами, на те і він пристане.

Почали радитися. Очевидно було, що більшість громадян заздалегідь була вже настроєна на руку Наймитенка, великого змагання не було; люде гомоніли тільки «для прилики», щоб не мовчати. Писар ладен вже був писати приговор громади і проект контракту, аж ось з купки людей, чоловіка десять, що досі стояла на узбіччі мовчки, озвався Ігнат Лучко:

– Дозвольте говорити…

Писар, старшина і ще дехто здивовано глянули на Лучка.

– Ну, кажи, що там? – мовив писар.

– Досі ніхто виразно не сказав: про які саме землі річ іде? Як буде з пісками? Чи і піски бере той банкір, чи піски за нами, може, сіятимемо на їх пшеницю? – глумливо питав Лучко.

– Авжеж, і піски, – відповів Наймитенко.

– А ціна на їх яка?

– Ціна? Ціна… Звісно, ціна… – Наймитенко глянув на писаря, потім на Наума Хвостюка, на Євмена Хамка, ті моргнули йому і він додав, – нехай і на піски така сама.

– Досить з тебе, – промовив писар до Лучка, – нуте, тепер вже ніхто нічого?

Люде мовчали.

– Так я писатиму…

– Пиши, Степане Кононовичу, пиши, не гай час.

Писар пішов в хату. Тоді два сторожі на другому кінці невеличкого майдану постановили довгий стіл; на стіл дві величезних сулії з горілкою, хліб, решето огірків і повну миску сала кришениками. Наймитенко запросив громаду на могорич. Громадяни пили, їли, дякували Наймитенкові, «начальству» і «всім добрим людям».

Перегодом писар покликав громаду послухати те, що він написав і дати руки.

Перечитавши приговор, писар казав Терешку Трегубенкові яко людині письменній взяти руки і підписатися на приговори

– Я руки не дам, – озвався Павло Косарчук, ховаючи руки за спину, у його трохи шуміло вже в голові.

– Чому не даси? – спитав його старшина.

– Тому, що не так, як треба, написано, там написано тільки про руду.

– А тобі ще про що треба? – озвірився писар.

– Мені ось чого треба, щоб ви тямили. Пориє він, покопає нам землі, зробить свинорий – та замість рудої відкопає синю або червону глину і скаже: такої я не беру, мені не такої треба, мені треба рудої! Отоді як буде?

– Се правда, правда, – озвалося ще кілька голосів, з тих, що слово «руда» розуміли яко ознаку кольору.

Наймитенко почав жувати слово «руда», говорячи, що колір землі тут ні при чому.

– Та в приговорі ж так і написано, – озвався писар, – «всякого рода руда», се значить і біла, і зелена, і червона.

– Може, а все-таки ліпше буде, коли виразно стоятиме: і червона, і біла, і зелена, тоді мусить він забирати всяку глину, а не саму лишень руду.

– Так не можна написати, – сердився писар, – з нас начальство сміятиметься, скаже і про мене, і про вас таке, що соромно і вимовити.

– Нехай собі каже, нам байдуже.

– Як то – байдуже? Начальство – тобі байдуже! Га! Та за се тебе…

– За се – нічого… Що ж я? Я нічого, я не про начальство, а про глину, щоб стояла там усяка глина.

– Дурню ти, – огризнувся писар, – там же так і стоїть «і всякого роду руда». Чув?

– Чув, ви кажете руду, а я кажу і зелену, і білу, і червону.

– Ти ж чув, що тобі і всім там говорено, що руда – значить «залізняк», а не руда глина.

– То так і напишіть.

– Так воно і написано, а ти не тямиш, та людей баламутиш, та ще й про начальство верзеш таке, що тебе прямо в кайдани. Дурний!

– Я не другий, та й ви не третій, а коли не по-моєму, так і прощавайте.

Нарешті, щоб «не попсувати діла» пристали на Наймитенкову пораду і написали «всякого цвета руду»; але тут знов озвався хтось з громадян, доводячи, що глина зроду-віку не цвіте, хіба в хаті, як довго лежить, так зимою часом цвіль паде і зацвіте.

– Так, так! В землі глина зроду не зацвіте; так не можна, він тоді пристане до нас: давайте таку глину, що цвіте, без цвіту, скаже, не беру.

– Цвіт, – значить колір, – говорив Наймитенко.

– Так так і пишіть: «всякого кольору».

– Не можна так, – змагався писар, – за се мене начальство зганьбить; мені й так раз у раз наказують не вживати хохлаччини… Що я йому казатиму?

– Так і кажи, що ми ніхто більш, як не хохли: по-німецькому чи по якому іншому не розуміємо.

– Піди вже ти йому так скажи.

– Думаєш, не скажу? I скажу…

– А він тобі в зуби, по щелепах…

– Руки короткі.

– Досягне, начальство скрізь досягне.

– Годі вам! Кажіть ділом, – допитувався писар.

– Може б, ти, Степане Кононовичу, – озвався нарешті Стуковенко, – написав так, щоб там був і цвіт, і колір?

На цьому й погодилися.

Вже було зовсім темно, коли Наймитенко приніс до Ворони добру звістку, що громаду вгамували і приговор підписали.

На другий день громадський приговор пішов до начальства, а за тиждень після того і Ворона, і Наймитенко покинули Чорне Озеро і рушили в губернію з ясними і радісними надіями. По дорозі Наймитенко завернув до «начальства», просячи швидше одіслати приговор далі, в губернію, з своєю думкою, що задля крестян Вакуленкові умови і платня за землю дуже корисні.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 386 – 389.