11. Продешевили!

Олександр Кониський

З того часу серед спокійних звичайно чорноозерців пішла колотнеча, розтіч. Люде чули, що Наймитенко обдурив їх; налякали, що і «пастир підвіз возка»; більш за все нарікали на старшину та на писаря. З другого боку, була чимала частина й таких громадян, що хто щиро, а хто й лукаво, не йняли віри й Летючому і стояли за те, щоб не каламутить справи, не ламать приговору і договору з Наймитенком, твердили:

– Одрізана скибка хліба, і годі!

– Так не кажіть! Договору ще не було, а тільки приговор, і ніхто не може примусити нас підписати договор шкідливий для громади.

– А начальство?

– Начальство нас тільки оберігає од шкоди, – змагалися прихильники Дейкуна.

З цього ж таки гуртка виходила і така порада, щоб, скасувавши приговор, не єднатися і з Летючим, а попереду вирядили людей до Кривого Рога, щоб вони роздивилися і розпиталися, як там ведеться справа з наймом земель з рудою.

Підручні писаря і взагалі громадяни, підмогоричені Наймитенком, твердили своє:

– Громада сказала своє слово і дала згоду в приговорі, тепер треба ждати, що скаже начальство…

Сам же пан писар говорив:

– Доки не прийшла відповідь з губернії, не можна скликати громади, тим паче не можна касувати приговору без волі начальника, так по закону, а коли ми станемо проти закону чинити, нас візьмуть за бунтарів, наведуть сикуцію, сикуція діло страшне, чули, що торік діялося у Дерещенка?

Слова «бунтарі», «сикуція» роблять на темних селян більший вплив, ніж пекло, антихрист і інший жупел, бо ні пекла, ні жупела, ні антихриста ніхто з селян не бачив, а сикуцію доводилося бачити чорноозерцям в сусідніх селах. Найстрашніший у селян «пугач» – се писар, людина, як вони кажуть, «видюща в законах», і писареві дуже легко нагнати на селян жах.

Чорноозерці по своїй природі люде незвичайно спокійні, покірливі, темні, а проте стійкі, лишень останніми часами, коли заведено у них школу, декілька чоловіка з молодіжі почали змагатися проти лиходійних заходів волосного писаря і його патрона начальника і доводити громаді, що писар яко людина метка, лукава і двоєдушна не по правді здається на закон, часом дурить громаду вигадками, яких в законі нема. Але ж таких «протестантів» в Чорному Озері було ще вельми мало.

На лихо, писар був люблеником начальника, а сей не уважав на те, що писар в душі своїй запеклий ворог освіти селян, ворог всякої школи і всякого учителя, який хоч трохи не лиже писарської халяви.

На сей раз лякання бунтом і сикуцією зустріло, одначе, хоча й легенький протест.

– Ми не бунтуємо і проти начальства не змагались, – виступив молодий парубок Охрім Сергієнко, – наводити на нас сикуцію ні за що, ми просимо скликати громаду на пораду.

– По закону сього не можна, – твердив писар. Старшина, немов огню того, боявся слова «не по закону» і сліпо йшов на поводі у писаря там, де писар говорив: «Так треба по закону». Тим-то і тепер він не хотів скликати громаду в справі, яка вже раз обговорена і добула собі громадський присуд в формі приговору, пересланого до начальника; і він приміркував собі перш за все поїхати до начальника в село Блискачівку і спитати у його дозволу і поради.

Начальник сказав ні те ні се, а насамкінець порадив: «Не бігти навзаводи, а підождати, заким прийде відповідь з губернії».

– Та що отсе з чорноозерцями – подуріли, чи що? – спитав він, ніби жартома.

– Бачте, Летючий отой, як налетів на село, так чисто розсобачив людей; дає вчетверо більше, ну люде за ним! Звісно, спокусливо.

– Гм!

Начальник почав гладити свою узеньку клинувату руду бороду і ходити з кутка в куток. Поміркувавши, він сказав Стуковенкові:

– Я тобі пораджу от що: не вертаючи до Чорного Озера, рушай в губернію, розкажи усе Євхиму Антиповичу і спитай у його поради.

– Так то й так, позавтрому я й вернуся, баритися нічого. Так ви дасте до його листа?

– Ні, листа не треба, писати тут нічого, словами ліпше усе перекажеш.

– Чую, добре.

– Скажеш, що я порадив тобі їхати до його.

Старшина пішов.

Не минуло ще й двох годин після сього, як до начальника прийшов Ошкало з Сергієнком. Начальнику часто доводилося бачити Ошкала на громаді; він знав його яко людину розсудливу, спокійну, але завзяту і часом вспірскливу.

– А чого се ви? – спитав начальник.

– Та не з добра, пане! Не вам кажучи, вскочила наша громада в халепу, здавалося, йдемо по рівному, аж ось горбок, біля його копець, ми й беркиць!

Він розповів усе, що в сій справі діялося в селі, і насамкінець додав:

– Отсе вже більш тижня благаємо старшину скликати громаду, а він водно не хоче, так ми до вас, скажіть йому нехай скличе.

Начальник насупив брови і відповів:

– Се все я знаю, але не можна мені нічого вам зробити; треба ждати, доки прийде відповідь з губернії.

– Так і старшина каже, а на нашу думку можна і не ждати.

– Що ж ви на бунт заходжуєтесь, чи що?

– Самі про себе бунтуємо.

– За бунт – дорога на Сибір.

– Цур йому, тому Сибіру, нехай він скисне, ми не проти закону, не проти начальства, а хто собі ворог! Бачимо, що діло негаразд, треба його полагодити, а писар та старшина не дають.

– Треба підождати, треба слухатись начальства.

– Чого ж його ждать; вже коли на те пішло, так все одно, хоч начальство і затвердить наш нерозважений приговор, а ми не пристанемо на Вакуленкові умови і контракту не підпишемо, – промовив Сергієнко.

– Хто се ми? – спитав начальник, строго дивлячись на його.

– Звісно хто, ми – громада.

– Ви од громади?

– Ні, ми від себе.

– Та як же ти смієш говорити за всю громаду? Га? По якому се? Чи тямиш ти, що за таке буває?

– Я ж що? Я, здається, нічого такого, – відповів трохи лякливо Сергієнко.

– Нічого? Материне молоко на губах не присохло, а він вже – «ми». Мабуть, тебе ще не вчили, березової каші не куштував.

– Бог милував досі і надалі сподіваюся на його ласку… Я швидше б в ополонку, ніж під різки.

– А коли суд присудить по закону?

– Все одно не дався б.

– Значить, ти бунтар, проти закону, га!

– Проти різок, та й за що ж закон взяв би під різки, коли я нічого…

– За те, щоб не баламутив людей.

– Я сього, паночку, ніколи й не думав.

– Ти й зараз передо мною просторікуєш так, як бунтар, я тебе з ока не спущу, я тебе під догляд урядника оддам… Ідіть собі додому і не баламутьте людей.

– У нас до вашої милості, – озвався Ошкало, – є писана бомага.

– Писана?.. Хто її писав?

– Ат! Чоловічок один.

– Якийсь брехунець, п’яничка. Я не прийму бомаги, за тиждень, чи що, я сам буду в Чорному Озері, тоді й подасте, а тепер з богом марш!

– А що, дядьку! Чи сподівалися ви на таке? – спитав Охрім Ошкала, вийшовши з хати начальника.

– Говори ж…

– Мабуть, Наймитенко добре мазав колеса.

– Мабуть, не без того, а може, й ні, хто його вгадає: бач, Летючий каже, що до сієї справи примазався і Ворона, а він начальник над отсим…

– Еге! Так от воно що! Тим-то зараз і бунт, і різки, і всякі похвалки.

– Еге ж! Ворона скрутить діло, се я бачу добре.

– Недобре… Та є, дядьку, такі, що й Ворону скрутять, як треба буде.

– Звісно, є, та де вони? Піди шукай…

– Будемо шукати, язик до Києва доводить.

Коли Ошкало і Сергієнко, вернувшись до свого села, розповіли про свою невдачу, Летючий притьмом радив їм їхати в губернію до головного начальства, до князя Пугача.

– Ні, я до такого великого пана не поїду, страшно, і не доступлюся я до його, – говорив Ошкало.

– Так пошліть до його просьбу по пошті, а я дам вам свідоцтво, яка багата на руду ваша земля.

– Се інша річ, коли б тільки за се нас не закинули в острог.

– Ні, ні! Будьте певні, що ні.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 392 – 395.