2. План акціонерного товариства

Олександр Кониський

Через два дні після сього Летючий попрощався з Вороною. За сі два дні ніхто з них ні разу не згадував про руду, але в обох в голові роїлися ті самі думки.

«Що, коли се так, – думав собі Ворона. – А, мабуть, так: у Летючого голова добра, він знавець свого діла; скільки разів мені доводилося читати в газетах про його яко про доброго знавця в гірському ділі. Ні, він не помилиться… А справа важненька: не можна її спускати з очей. Чи сяк, чи так, а коли Летючий не помиляється, так судилося і мені заробити, а може, і розжитися…

Люде розживаються без копійки за душею. Що ж, що у мене в кишені вітер гуде, зате в голові дещо маю. Тут уся вага, уся сила в тому, щоб заздалегідь захопити землі до своїх рук, а тоді скласти акціонерне товариство; самому стати директором – тоді горни гроші лопатою. Можна і Летючого приєднати…

Так! А що, одначе, коли він переб’є, попередить мене!.. Та ні, йому не до того, що йому тут залізо, коли він там не голодний на гроші, по коліна в золоті ходить; та й і часу йому бракує… Не переб’є; се річ певна. Не треба тільки гаятися, а швидше кувати залізо, заким воно не прохололо… Коли б господь поміг… Святий Феодосій! Поможи!.. Годі мені бідувати на дві тисячі чотириста карбованців річно…

Звісно, і се гроші неабиякі, та на їх не розживешся; ще коли б не таке лихо з дітьми, то, може б, і не заліз був по шию в довги, а то!.. Та ще оті жінчині вечірки: в печінках вони у мене сидять, але ж тямлю, що й без них не можна: коли б не вони, я й досі б сидів в тому Горовому на тисячу п’ятсот карбованців, а то, дякуючи вечіркам та жінчиній вмілості, маю дві тисячі чотириста і земельку… а коли поталанить з рудою, тоді… Ого-го! Тоді!..»

Ворона аж не всидів, схопився з канапки, взяв з шаховки пляшечку з ожинівкою, хильнув дві чарки і мовив собі на думці: «Добра!.. А може, ще одну на радощах? Та чекай, Євхиме! Не хватайся радіти, ще теля у корові, рано за обух братися… Гм… Руда!.. Фабрика, дивіденди… Добре! А з якого ж мені кінця заходити? З чого починати? Порадитись про таку річ доки що ні з ким не можна; зараз переб’ють, випередять, з рота вирвуть; треба власною головою доходити.

Перша річ аналіз, ну се діло немудре: заплатив рублів п’ять чи нехай і десять – і квит; інша річ земля: то наділи крестян, тут треба уміючи, обережно, щоб не набрати в халяви. Купить тієї землі не можна, треба в оренду брати. Вже ж мені не можна, ніяково, зараз залунає пащекування, що я користувався своїм впливом на посередника, приневолив крестян: ні, не годиться так – треба когось замість себе… Кого ж? На жінку ніяково…

Та ще мало знайти таку людину, треба і коштів, на перший почин небагацько, а все ж тисячу треба; де їх узяти? Позичати не рука, бо коли діло не вигорить – гроші пропащі».

Коло таких думок морочився Воронин мозок цілих три дні. Трудно було йому, порадитись ні з ким! Жінка, людина тямка і зразу догадалась би, де грошей добути, але ж у неї язик неслухняний, не втерпить, хоч куховарці, а похвалиться, що от-от ми станемо багатирями.

На четвертий день в голові Ворони виріс план: він нишком, щоб ніхто-ніхто не спостеріг, понабирав землі аж в шість торбин і поїхав до свого губернського міста, сказавши жінці, що там є у його дуже важні справи по службі і що раніш як за два тижні він не вернеться до Чорного Озера.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 370 – 371.