5. Фактор Наймитенко
Олександр Кониський
Попрощавшись з Вакуленком, Ворона пішов до купецького банку, щоб покликати до себе Макара Наймитенка, що служив писарем в тому банку.
Наймитенко з простих крестян. Скінчивши сільську школу, він кілька літ помічникував у волосного писаря в одній з тих волостей, що були під рукою у Ворони, коли він був в повітовому уряді.
Ворона, спізнавши Наймитенка, уподобав його яко людину, вдатну до всякої послуги. Коли що треба було чи самому Вороні, чи його жінці, – напримір, позичити грошей, дешево купити добру корову, чи що інше, – Наймитенко зараз оборудує, як не треба ліпше. Чоловік з головою, хоч і без освіти, зате хитріший за всяку лисицю, Наймитенко добре розумів психологію крестян; добре знав, яка струна в душі мужика коли і який дає голос, тямив він, по якій струні треба вдарити, щоб вона заспівала саме ту пісню, якої треба Наймитенкові. Тим-то на селі, чи в громаді, чи що, він завжди брав гору в тій справі, в яку вступав.
Селяне не любили його, називали пройдисвітом, цуралися його, а проте мимоволі боялися його, корилися йому і робили те, чого він волів. Коли Ворона з повіту перейшов до губернського міста, Наймитенко прохав примостити і його там. Ворона розумів, що Макар може йому пригодитися і, коли треба буде, ліпше за всякого жида пофакторувати; він вволив його волю і упрохав Вакуленка взяти Макара писарчуком в банк.
Тепер, обмірковуючи свій план коло сподіваної афери, Ворона гадав, що ліпше за Наймитенка ніхто не зуміє умовити і умогоричити чорноозерських селян. Після бесіди з Вакуленком Ворона ще більш запевнився, що, вибираючи помічником Наймитенка, він не помилився. Вакуленко, гадав Ворона, знає Наймитенка і вже ж сподіватиметься, що він перед ним нічого не потаїть, значить, і мені більше йнятиме віри.
Увечері того ж дня Наймитенко був у Ворони.
Сидячи віч-на-віч з Наймитенком, Ворона мовив:
– Я отсе, як бачите, бурлакую, мої всі на селі, сам мушу чай наливати.
– Вам се не первина, – усміхаючись влесливо, говорив Наймитенко, – їздячи стільки літ по селах, ви призвичаїлись.
– Та до чого тільки я не призвичаївся! Траплялося самому і самовар становити, і чоботи чистити, найпаче коли, було, доведеться ночувати в отому Луговому, страх яке темне та вбоге село!
– Хіба в одному Луговому, скрізь у нас по селах темнота та злидні, ще гаразд, як трапиться де начальство з такою доброю та щирою душею до народу, як от ви! Селяне до віку вас не забудуть.
Ворона весело усміхнувся, знати було, що хамська влесливість йому по серцю маслечком потекла, але, вдаючи з себе людину смиренну, він мовив:
– Дещицю я зробив для народа, але що там! Мізерія! Капля єдина з того, що неминуче потрібно народові.
– Перш за все треба йому світу.
– Авжеж; так хіба ж можна назвати світом те, що дає народові сільська школа, учителів добрих у нас скрізь бракує. Тямущий і прихильний до інтересів народу учитель став би йому взагалі за учителя і керманича в житті, був йому порадчиком, адвокатом, вартовим від усяких шахраїв, стеріг би громадські інтереси.
– Отакий учитель і по-моєму – зразок; зробитися таким учителем на селі – се мій ідеал, та не судилося мені досягти його.
– От на се я ніколи не сподівався, – ласкаво говорив Ворона, – ніколи не гадав, що ви маєте охоту учителювати! Чом ви мені сього ніколи не висловили, я давно б посадив вас учителем в те село, яке ви самі вибрали б.
– Не можна було, добродію, знаєте: рада б душа в рай, так гріхи не пускають; яка у нас на селі платня учителеві? Двадцять п’ять на місяць найбільше, на такі гроші не можна прожити з сім’єю.
– Платня дуже мізерна.
– То-то й лихо. Тут беру я з банку сорок карбованців і ледві-ледві бідкаючись, по-злидарськи стає на прожиток. Коли б у мене був такий заробіток, щоб з його можна було дещо відложити про запас, тоді я, збивши яку тисячку, і подався б на село послужити рідному темному, убогому люду, але ж! – Макар журливо похитав головою і додав: – Се мрія, сама мрія.
– Не кажіть так: знаєте – убогий – ох, а за вбогого бог. Як я тепер бачу, так вам не далеко до вашої «мрії», виходить, ніби я й покликав вас на те, щоб допомогти вам швидше вхопити за хвіст свою «мрію».
Вся твар у Наймитенка подовшала, очі забігали, він здивовано дивився на свого патрона, не розуміючи, до чого той веде річ, а Ворона говорив:
– Маєте ви щомісяця сорок, а що ви скажете, коли я зроблю так, що до тих сорока ви заробите ще сотень три або й більше? Га? Що скажете?
Макар аж рота роззявив та, дивлячись на Ворону, пильнував швидше спостерегти: чи патрон його каже серйозно, чи жартома.
– Не ймете віри? – спитав його. Ворона, не дожидаючи відповіді. – Не диво, але слухайте: у мене наклюнулося дільце; правда, доки що невелике, але перегодом, може, з його вийде і велике… Величезний дуб зростає з маленького жолудя. От в сьому ділі мені і треба вашої услуги.
Ворона допитливим поглядом пронизував Наймитенка.
– Повсякчас ладен служити вам тілом і душею.
– Я певен… Але слухайте далі: в одному селі треба мені у крестян заорендувати на довгі роки землі, землі ті – наділи. Через свою посаду не можна мені, не личить вести справу безпосередньо, ніяково мені єднатися просто, треба щоб хтось став за мене і справив діло до ладу; на се треба тямуху. От я і вибрав вас.
– Навіки спасибіг вам, – дякував Наймитенко, радіючи.
– Зразу трудно, навіть неможливо поєднати крестян, треба йти повагом, уміючи, треба, проте, місяць, чи й два пожити в тому селі да проквільно і підходити; а якою стежкою підходити, вас не треба буде вчити. Ну, що ви скажете, коли я прохатиму вас поїхати на село та пожити там місяць-другий?
– Не пустять мене з банку.
– Се вже моє діло, пустять; тут є і Вакуленків інтерес. Платню з банку братимете, як і досі, на селі житимете моїм коштом, а коли з’єднаєте крестян, за те вам п’ять сотень. Що ж?
Наймитенко кинувся цілувати руку Вороні і мовив:
– Я ладен хоч і зараз.
– Зараз не зараз, а на цьому тижні треба. На село ви приїдете задля здоров’я, на «дачу», мовляв, значить, треба і жінку брати, а як там і що діяти, про те я розповім, дам інструкцію, а далі слухайте.
У Наймитенка уся твар сяяла, очі горіли, він увесь трохи не тремтів на радощах.
– Скоро ми улаштуємо справу, доведемо її до бажаного скутку, тоді спорудимо товариство на акціях, тоді вам ще дамо тисячу і посаду в конторі на тисячу двісті річних. Добре?
Наймитенко неспроможен був більше здержувати того захвату, що обгорнув його, він обнімав і цілував Ворону, величаючи його і рідним батьком, і великим своїм добродієм.
– Але, – промовив Ворона, піднявши вгору пучку, – ви тямите, що в сій справі в головах успіху – тайна, довідаються про неї жиди чи інші аферисти, зараз ударяться наввипередки і переженуть нас, тим-то беру з вас слово, щоб ви про се діло нікому нічичирк, навіть жінці ні слова, ні півслова. Розумієте…
– Німуватиму, як риба та, – відповів Наймитенко.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 375 – 378.