6. Наймитенко у сільського старшини

Олександр Кониський

За тиждень чи що Ворона і Вакуленко уладнали свої обопільні товариські умови, оформили убезпеки і вирядили Наймитенка в Чорне Озеро «рятувати своє здоров’я».

Хату собі Наймитенко найняв у волосного старшини Григорія Стуковенка, чоловіка бездітного, хоча з достатками, але Наймитенко дав йому добрі гроші.

В першу ж неділю Макар Наймитенко пішов до церкви і дав попові «на часточку» карбованця «о здравії болящого Макарія», а з церкви зайшов з жінкою до отця Софрона, щоб спізнатися і з ним, і з його попадею. У попа повітали їх дуже радо. Опріч здоров’я та корисного впливу на здоров’я чорноозерського повітря, розмови ні про що не було. Вернувшись небавом до господи, Наймитенко запросив старшину до себе обідати.

Стуковенко старшинував вже десятий рік і добре призвичаївся поводитися з «панами», тим-то і з Наймитенком він говорив, хоча і охоче, але так вдатно, так «дипломатично», що жодним чином не можна було вивести, якої він думки про громаду, про попа, про посередника, про податки і про таке інше.

Набалакавшись досить про Каменець, про Київ, про погоду, Наймитенко почав злегенька підходити і до своєї справи.

– Я просто раюю тут, у вашому селі, – говорив він, – повітря чудесне, просто животворне.

– Гарне повітря, – мовив Стуковенко.

– Чуєш, як здоров’я лізе в груди…

– Еге! А ми собі так так вже звикли, що нам і байдуже, не помічаємо, яка сила в нашому повітрі.

– І всі обставини тут добрі, людям, здається, тут не зле живеться?

– Ат живемо, на бога не нарікаємо, він нас любить, начальство милує, от хоч би і Євхим Антипович! Такого начальника дай, боже, до віку.

– Церква у вас мурована, школа добра, хати і двори чепурні, але більш за все я завидую на ваші землі. Я дитина хліборобська, селюк, як гляну на ваш чорнозем, так аж дух радіє.

– Чорнозем у нас добрий, родючий, недородів ми не знаємо, але трохи наомаль його, правда, не вся земля у нас однакова, он туди під полянку так самий пісок, через те з наділів нам і не прожити, мусимо наймати у пана Ковтуненка, землі його по той бік нашого села, зараз за боровим лісом.

– Що платите йому з десятини?

– Колись було під пшеницю десять бере, а тепер підняв ціну на двадцять… Звісно, тепер усе подорожчало.

– Я, як придивлюся до ваших, земель, так бачу, що геть більшої користі з них можна зажити не оранкою, не з хліба…

– А з чого ж? – спитав зацікавлений Стуковенко.

– Мені здається, що отут у вас під чорноземом повинна бути добра глина… От якби на мене – я зараз би тут цегельню. Ви знаєте, яка тепер дорога цегла?

– Може, й так, та не нашої голови се діло.

– Звісно, до такого діла голіруч не візьмешся, треба людини грошовитої, а все ж не завадило б вам добре роздивитися, спостерегти нутро своїх земель, на се не треба ні великих заходів, ні грошей. Се таке діло, що і я, на гулянках, охоче зроблю вам, я трошки шуплю в землі і вгадаю її нутро.

– Ануте, нуте! – весело сказав трохи захмелілий старшина.

– Ви ж знаєте, що і золото, і срібло, і мідь, і залізо ніде, як в землі.

– Чув, що з землі викопують.

– Авжеж, та тільки викопують не такими, якими ми їх уживаємо. От взять хоч би отсей мій перстень: жовтий, блищить – він золотий, а ніж отсей залізний, а хіба і се золото, і се залізо такими і викопали? Ні! Викопують руду; таку ніби глину, та вже з неї чи через огонь, чи через воду і добувають чи золото, чи срібло, чи залізо. Глини тієї наберуть добру коробку, пуд чи й більше, а золота там макове зерно, тим-то золото таке дороге; інша річ залізо, з пуда залізної руди заліза добувають кілька фунтів, часом півпуда, уважаючи, яка руда.

Старшина слухав вельми уважно, а потім мовив:

– А я зроду-віку не гадав, щоб отсе руда глина була такої ваги; все то от бога, премудро бог сотворив: руда глина, а з неї – золото.

Наймитенко помітив, що старшина не розуміє слова руда, а бере його яко ознаку кольору.

– Чого на світі не буває, – сказав старшина, – може, справді і в наших землях родить золото.

– Золота-то нема, – відповів Макар, – було б воно, так би люде досі знали, золото більше в горах, он як у Сибіру, а на нашій рівнині його нема, зате може бути що інше: залізо, кам’яне вугілля, он як в Херсонщині і в Катеринославщині.

– Еге, еге! В Кривому Розі, чув і я; туди і з нашої волості ходять люде на заробітки: се я знаю з того, що у нас пашпорти беруть, от, даючи, і спитаєш, куди хто йде? Багато до Кривого Рога йдуть, заліза там, кажуть, сила-силенна.

– А землі ті вельми похожі на тутешні, чом би і вам не спробувати, що коли і у вас під чорноземом руда?

– Руда, руда; се я запевне знаю, доводилося і самому відкопувати бабам глинище, руда глина у нас.

– Але чи є в ній залізо…

– Сього вже не скажу, а глина руда, аж жовта.

– Ну, що як є в ній залізо?

– Гм! – старшина весело засміявся на повен рот. – Добре б було, та ледві чи є; досі б люде спостерегли.

– А коли є?

– Тоді наш могорич! Тоді і ми станемо панами, свій Кривий Ріг заведемо.

– Не так-то легко; голіруч нічого не вдієте, щоб покористуватись з нутра землі металами, треба і грошей, і тямущої голови, певного знавця, а у вас цього нічого нема…

– Скільки ж там грошей треба?

– Щоб спорудити отакі заводи, як у Кривому Розі, так і мільйона мало.

– Мільйон! І не чув такого; скільки ж се буде?

– Мільйон і буде, – засміявся Макар.

– От ви смієтесь, а я не тямлю, що то воно мільйон? Скажіть так, щоб я зрозумів: був би мішок грошей з мільйону?

– Як яких грошей, коли б самих мідяків, так і на сотню волових гринджол не заберете…

– Ігі! – скрикнув Стуковенко. – Ото гроші, так гроші! Он який той мільйон!.. Нуте, а якби золотом?

– Золотом? Гм! Треба порахувати, може, три паровиці і набрав.

– Ну, се ще нічого, а все ж, як на мене, то і вмер би, а не зрахував, хіба б коробкою міряв, неначе ту пшеницю.

– А ви доки вмієте лік вести?

– Більш тисячі не втну.

– В школі були?

– Де там! За мене і не пахло школою, самоуком навчився, та й як там навчився, скоропись не всяку розберу… Правду кажете: не нам за се діло братися, хоч би там і золото було у нашій глині, не нам, не нам воно, а тим, вибачте, товстотілим…

– В оренду оддайте землі…

– Се б ще нічого, але ж і тут морока: свої землі пустимо в найми, а самі що їстимемо? Де хліба братимемо? От воно й гак.

– Купуватимете.

– Купований хліб, пане Макаре, дорогий хліб і не такий смачний.

– А мені здається, що вийшов би дешевше свого.

– Як се так?

– Зовсім просто: тепер що ви маєте з десятини? Нехай сто п’ятдесят пудів.

– Ні, стільки і під добрий урожай не буде, кладіть – сотню.

– Як продать ту сотню по добрій ціні, візьмете вісімдесят карбованців. Скиньте ж за оранку, насіння, жнива, молотник… Що вам лишиться?

– Небагацько, тепер пшениця не в ціні, жиди звоювали панів і ціни збили… Нехай п’ятдесят карбованців лишиться.

– Се ж під добрий год, а крий боже – посуха, град, жук, муха, сарана, тоді що?

Староста мовчав; думне чоло його трохи охмарилося, знати було, що він щось міркує, нарешті він зітхнув і промовив:

– Всяко буває, все од бога, що біг пошле, того чоловік не одверне, але ж свої землі в оренду, а хліб купуй, ніяково воно, та ще й те, що дадуть оренди тієї за десятину?

– А ви панам що платите?

– Я не наймаю, своєї стає, а люде беруть у панів, як під пшеницю, то двадцять і двадцять п’ять, як до землі.

– З десятини вам нема вигоди і не можна, треба з пуда.

– Як то? Глину важити… Нечувана річ.

– Не інак, інакше не можна.

– Се ви жартома?

– Скрізь так, і в Кривому Розі з пуда.

– Аж смішно! Землю на пуди! Ну, що ж з пуда дадуть, як ви гадаєте?

З очей і з усієї тварі Стуковенка знати було, що річ про руду більш і більш цікава йому; одначе він розпитував Наймитенка здержливо і часом вдавав, що він і не все те тямить і байдужий.

– Як до глини, – відповів Наймитенко, – платять по копійці де за двадцять, а де і за десять пудів.

Старшина махнув рукою і мовив:

– Пусте діло, нема коло чого й заходжуватися. Он у Києві за маленьку карафашку глини на мазання дають сорок копійок, а в Одесі п’ятдесят.

– Так там же треба і праці: накопать, одвезти, скидать, натрудишся і сам, і скотину натрудиш, а тут за саму глину; ти собі лежи на печі та готові гроші бери. Нехай буде так, наприклад, на одному краю ваших земель – залізна фабрика стоїть; на другому копають глину; треба ж ту глину на фабрику привезти, за підводу нехай четвертак… Скільки разів за день звернешся? Разів десять, от вам щодня два з половиною карбованці. Де ви такі гроші заробите? За місяць – се виходить сімдесят п’ять карбованців. Подумайте, які гроші! Та ще й дома і замужем.

– Не щодня ж і заробиш, в свята і в неділю нема нічого, а скільки таких неробочих днів!

– Добре! Беріть самі будні, все ж вийде на місяць шістдесят карбованців. Хіба се не гроші! Опріч того і пішим, навіть жіноцтву – аби тільки здоров’я, а робота щодня буде. Малий підліток за місяць заробить десять карбованців.

У старшини розгорілися очі на такі заробітки, а чарочка ще більш піддавала огню.

– Славно ви говорите, – мовив перегодом старшина, – коли б воно і на ділі так, краще б і не треба.

– Побачимо! Перше діло треба землю добре роздивитися. Мені що, я не фактор, не пан, не грошовик, я сам мужик, хлібороб і єдине через те рад запомогти своєму братові-мужику, я по собі тямлю гірке життя мужика. (

– Дякувати вам! Нехай вам господь воздасть сторицею. Життя наше, справді, невимовно гірке! Гм! Ще добре, що у нас таке начальство, – додав старшина, – а коли б яке інше!.. То б… Он у сусідній волості торік вибили різками шістдесят чоловік, а у нас тільки двадцять… У нас Євхим Антипович – сказано… Та що й казати…

– Так я завтра і почну діло, – мовив Наймитенко.

– Час добрий.

– Тільки ж ваш могорич.

– Могорич – любовна річ, без сього не можна.

– Десята копійка буде?

– Десята?! Про мене… А за громаду не скажу.

До господи старшина вернувся з головою повною думок.

– А що, коли справді у нас є залізо і станеться так, як віщує отсей Наймитенко? Та чи не бреше він часом? Не повинен би, свій чоловік, каже: я мужик, а проте хто його вгадає, тепер люде невірні: у іншого ангольський голосок, а чортяча думка. Може, його підослано, чи не проговорився я часом яким словом про начальство? Здається ні, я тямлю, що треба обережно… Побачимо. Коли справді походитиме на те, що буде бобу решето, так зуміємо вклонитися і Вороні, він людина не лиха.

Грицева жінка давно вже спала. Гриць, думаючи голосно, розбудив її.

– Що ти там бубониш собі серед ночі? – спитала вона.

– Спи собі з богом, спи, не твоє мелеться.

– Світло переводиш, лягав би вже.

– Ну-бо, Насте! Спи, або хоч мовчи, не перебивай моїх думок, важне діло.

– Думати можна і поночі. Потуши світло, та й думай собі. Затого світ буде, туши!

– Да цить-бо, я зараз.

– Так і гаси.

Гриць дмухнув, загасив світло і ліг спати.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 378 – 383.