10
Іван Корсак
Тепер вечорами Роман Данилович частенько піднімався на стіни замку Гімберг. Він мав перевірити нічну сторожу, а ще просто хотілося побути наодинці та зібратися з непростими думками. Віддалік підсвічував небо жовтавими млявими вогнями Відень, а навколо замку, розкреслюючи темінь прудкими сердитими іскрами, палали багаття ворожого війська Оттокара.
Хто він тут, думалося Романові Даниловичу, і що йому віщує оте безмежне зоряне небо над головою, яке дивує й лякає глибинами синіми і безмірними? Такий же Чумацький шлях, як досі бачив над собою в Холмі чи Володимирі, той самий шлях, як переказували старі люди, який подорожнього веде в Єрусалим – йди за тим шляхом і ніколи не зіб’єшся. На дорозі обраній, подейкує повір’я, зустрінеться обов’язково ріка Дунай – про неї приповідка давня гуляє: «Пішов на Дунай, та й додому не думай». А через ріку ведуть у п’ять верст полотняні мости, які голосами озвуться негайно, як замислить хто перейти на берег інший…
Пішов на Дунай, та й додому не думай… Якби ж то можна не думати. Хто він тут, по дорозі у свій Єрусалим, що втрапив не на Дунай з сивої легенди та приповідки, а таки на справжнісінький, щоправда без полотняних мостів і мовчазний, який байдуже несе свої води, коли сумирні, а коли й не вельми…
Він послухався батька, Данила Галицького, щоби до неоглядної його держави долучити землі нові – одружився з Гертрудою Бабенберг, племінницею і спадкоємницею покійного віденського правителя, в придане за якою був австрійський трон – і він вже володар його. Звісно, на престол у Відні ще б могла претендувати Маргарита Бабенберг, старша сестра останнього австрійського герцога і вдова німецького короля Генріха VI, але після нового заміжжя таке право за законами, досі існуючими, вже втрачається. Тож тепер князівство батька Данила межує з північного боку з Тевтонським орденом і Литвою, рікою Нарев, на півдні – із Золотою Ордою, верхів’ями Пруту і Серету, у краї західному сягає ріки Сян, а ниньки вже й земля австрійська їхньому родові додана – разом з Віднем.
Як затих дзенькіт весільних бокалів та відлунали здравиці, щирі й не вельми, доброзичливі чи лукаві, то залишився з Гертрудою врешті Роман наодинці.
– Твоє право, недавній княжичу,– змайнула з вуст нареченої легка усмішка; не було в ній ворожнечі, але й тепло десь вихолонуло, вичахло, швидше приреченість чулася і ледь помітна, притаєна у душі гіркота. – Всі гадають, що за мною в придане Австрія, а насправді до Австрії то ж я стала товаром, безоплатним доважком…
Защеміло в душі Романа, якийсь жаль брав його до цієї, так мало знайомої ще людини, яка тепер має стати йому жоною; водночас напливала мимовільна повага до нелукавого тону, простодушного погляду з-під довгих, трішки на кінчиках загнутих вій – він не зразу знайшовся на відповідь.
– Не нами писані долі, – підняв урешті голову вгору. – Десь там ті рядки, де Чумацький шлях, за яким наозирці має кожен свої стежки віднайти…
Йому стало шкода цієї жінки, мов намарне скривдженої дитини, ворухнулися жаль та співчуття, а ще бажання, мов справді яку малечу, просто втішити, погладивши по голові, бо ж доля з нею досі не вельми панькалася та цяцькалася, не вважала за потрібне спитати навіть, кого в суджені вибирати; зрештою, і в нього не такий вже великий вибір під тим шляхом Чумацьким, але ж він чоловік, як на те пішло, інколи бодай мечем боронити зможе ту долю.
Вони звикали одне до одного з часом. Роман хіба усміхнеться поблажливо на ті чи інші примхи жіночі, якесь тепло розливалося тілом, бодай він торкнеться Гертруди, а вельми як притуляться лицем до лиця і тоді залоскочуть її довгі, на кінчиках пригнуті вії – млосно і щемно стане від того, спалахуватиме і наростатиме непереборна спрага оволодіти нею, її м’яким і податливим тілом, яке, видавалось, таким чутливим було на кожен порух його та вміло вгадати найменше бажання.
Якщо випогоджувалося у Романа Даниловича у стосунках з Гертрудою, то навколо замку Гімберг, навпаки, збиралися все густіші хмари, наростала у них грізна темінь, дужчало нутряне та тривожне погримування. Зі стін замку видно було, як підтягуються до Гімберга піші і кінні вої, ставала облога щільнішою з кожним днем. І вже кілька разів йшло на штурм древніх стін Оттокарове військо, дзвеніли мечі, піднімались і падали з крутих стін драбини, летіло на голови тих, хто йшов на приступ, каміння і лилася гаряча смола; інколи важко було наперед вгадати, кому через яких півгодини всміхнеться загадкова і непередбачувана Ніка. Та кріпкі замкові стіни і захисники Гімберга виявилися не з лякливих – як накочувався черговий штурм, так і неминуче спадала хвиля його, відступати мусив нападник. «Ласкаво просимо мимо наших воріт борщу сьорбати», – потішався Роман Данилович.
Аж одного сонячного дня від табору Оттокара відділилося кілька вершників і в руках переднього полоскався на вітрові білий прапор парламентаря.
– Його високість Пржемисл II Оттокар волів би зустрітися і перемовини провести, – сказали при зустрічі перед замковою брамою парламентарі.
В Романа Даниловича не склалося погане враження від зустрічі з Оттокаром, хіба всміхнувся подумки його прихильності не конче потрібному церемоніалу – з трубами військовими, пишнотою супроводу і вихилясами придворних.
– Облиш короля угорського, – говорив Оттокар Романові, мову вів чітко, як військова людина. – Адже родич ти мені єси і свояк…
«Умгу, родичі ми любесенькі, на одному сонці онучі сушили», – сердився на те велемовство у душі Роман, хоч вони були свояками насправді.
– Земля німецька, – вів Оттокар далі тимчасом, – буде з тобою лише розділена. Король угорський обіцяє багато, та, певне, не сповнить, – така вже у нього вдача. А я кажу правду, і поставлю тобі свідка, отця свого, Папу Римського, і ще дванадцять єпископів на засвідчення, що істинно віддаю тобі пів-землі німецької.
«Калина сама себе хвалить, що з медом добра»,– подумалося Романові Даниловичу. Душа у нього мов надвоє ділилася. Одна половинка її визнавала правоту почутого, бо таки міг король Бела обхитрити, ось і зараз не поспішає йому надіслати підмогу, хіба обіцянки щедро шле. Інша ж половинка противилася сказаному Оттокаром, не такого навчав його батько, Данило Галицький, світ лукавством пройдеш, казав, та назад не вернешся. Війна війною, а за брехню і підступ гріх непростимий…
– Я поправді обіцявся отцю своєму, королеві угорському, – по довгій мовчанці, зважуванні перш кожного слова на невидимих терезах та непростих ваганнях відказав Роман Данилович. – Не можу я послухати тебе, бо буде сором мені і гріх за несповнену перед королем угорським обітницю.
І подив почув на прощання в словах Оттокара Роман, і мимовільну повагу, що честь ворогові дорожча від гарантованої напевне вигоди – при такому засвідченні обман ніяк не можливий. В самого ж Романа Даниловича не знайшлося у думці жалю, хоч відчував правоту та істинність передбачень свого супротивника – він просто не міг інакше вчинити, душа б його збунтувалася, тож хай буде так, як писано у високих рядках, десь там, за Чумацьким шляхом…