15

Іван Корсак

Ростислав Михайлович повільно спускався у підземелля вузеньким проходом, обачно ступаючи в напівтемряві кам’яними вологими сходами. Інколи від непевності він торкався руками холодних мурованих стін, що слизькими були від плісняви і де-не-де врослого моху; кожен крок, навіть неспішний та обережний, породжував хистке і лякливе відлуння.

Ростислав ішов до барона Іштвана.

Він і досі не знав достеменно, чи то правильно чинить, чи зрозуміє його барон і чи не спричинять відвідини ці різні там суди і пересуди, плітки придворні. Зрештою, те все йому байдуже, суєта і марнота, людині лише для самої себе важити може власний добрий чи хибний вчинок. А барона в ув’язненні хтозна-яка доля чекає, король під гарячу руку, чого доброго, і стратити може.

Скрипнули, наче болісно зойкнули, важкі ковані двері, і в світлі навскісного променя, що падав з маленького загратованого вікна ген під чорною цвілою стелею, він побачив барона – зарослого, невмитого, на обличчі якого присох, певне, бруд ще минулого бойовища.

– Ти? Ви? – повертав повільно лице Іштван, а вимовив з подивом так, мов на нього саме зараз напала гикавка.

– Я, гадаю, мусив прийти, – по хвилі озвався неголосно Ростислав. – Я хочу короля просити за вас, тому потребую поради…

Сміх, такий же неголосний, поміж голих холодних мурів зазвучав проте розкотисто, мов барон не пошкодував легень:

– А де ж на полі бою були ті порадники? Чом цього раніше вони не зажадали?

«Ані до сака, ані до бовта – дурень вічний», – подумав навіть без злості на нього Ростислав. Той докір, гадав він, цілком криводушний, бо вирятував Ростислав таки барона тоді, хоч міг і знехтувати його безпечністю.

– Я до короля не хотів би іти без вашого відома…

Тепер сміх був глухіший, якийсь хрип проривався з грудей, що тряслися з тамованого щомоці реготу, а врешті барон закашлявся.

– З яких це пір моя доля стала когось хвилювати?!

Повз увагу гостя не проминуло, що називають його в третій особі.

– Мене не ви цікавите, як на те пішло. Куди істотніша справедливість…

– Ти ба, яке вишукане благородство, – Іштван глипнув так з-під замурзаного лоба, мов пожбурив замашну каменюку. – Сперш розбити тендітне й крихке почуття, що було між мною і Анною, а тоді вже явити істинне і непідробне лицарство…

«Якби ж то вдалося розбити, – ковтнув гіркоту у душі Ростислав. – Йдуть роки, підростають діти, заміжжя дочок небавом, а воно ніяк досі не розколюється, на черепки та пісок не хоче розсипатися».

– Я проситиму короля напевне, – притиснув у тоні гість.– Ваша давня неприязнь мене не обходить, а от у поразці у надвечір’я ви справді не винні.

– Кинути військо на фланзі, лишити напризволяще, – все сміявся крізь хрипи барон, – то неабияке лицарство… Його величність має відвагу таку помітити.

Він задирається, думав з холодним вже спокоєм Ростислав Михайлович, він хоче його вивести з рівноваги. Бо неправду говорить, під Ростиславом вбили коня, вірні вої істинно вихопили його з-під занесеного над головою меча; інша річ, що панікувати не стали, відступали усталеним порядком, якщо в каші, сутолоці і мішанині своїх і чужих те назвати можна порядком.

– Я не потребую вашого заступництва, бане Ростиславе, – кашель в барона то стихав, то знов рвав груди.

– А я не прийшов попитати дозволу. Я прийшов повідомити, і не більше.

Честь в однаковій ціні – і в бою, і опісля нього.

Раптом барон схопив Ростислава за руку і щомоці стис – очі його, досі зимні якісь, враз спалахнули; в тому миттєвому спалахові бачилися Ростиславові і благання, і ненависть, і нездійсненна надія; такий погляд можливий хіба в людини при маренні, коли гарячка крайня забирає пам’ять, лишає відчуття реальності, а натомість постає перед людиною якийсь інший, вигаданий нею чи болячками навіяний світ.

– Відступіться від Анни,– вже не хрипів, а швидше шипів голос барона, як може черінь розпечений зашипіти, коли ненароком пролити на нього воду. – Ви ніколи не зможете дати їй щастя, життя її з вами є каторгою, невже не бачите, не знаєте, не відчуваєте?

На якусь мить Ростислав скам’янів, мов заворожений, не здатен був бодай ворухнутися. «Були на масницю вареники, та в піст на вербу повтікали», – злість нарешті вхопилася в душу. Він із силою смикнув руку:

– Ви не пам’ять з хвороби втратили. Ви загубили сумління – отаке верзти по стількох подружніх літах…

І Ростислав круто повернувся та подався до важких, незграбно окованих дверей, мало не вдарившись головою в низьку шалівку.

Наступного дня Ростислав Михайлович був у короля і оповів йому все, що бачив і думав, звісно, без дивовижної пропозиції затьмареного поразкою та ув’язненням мозку барона.

– Не чекав такого заступництва, – стис із серцем губи король. – Безголів’я та боягузтво не так оцінюються.

– Ваше величносте, – стояв на своєму Ростислав Михайлович.– Я не веду мову про весь бій, я лише про завершення, про надвечір’я…

Король Бела якимось дивним і довгим поглядом подивився на зятя, спохмурнів ще більше, перекладаючи різні думки в голові – і ніхто не мав права знати, що в них, наскільки обізнаний батько з життям доччиної сім’ї, а врешті, зітхнувши, тільки й кинув:

– Треба добре подумати. Якось життя утрясеться.

А як і кого трястиме в тому житті – промовчав король.