22

Іван Корсак

Він розумів, чому цар болгарський, не без намови бояр столичного Тирнова, прислав сватів саме до нього. Господар багатого краю, із людом заможним, іменитий бан Мачви, який мав бойовий досвід, знав утіху побід і не раз куштував гіркоту поразок, а ще підпертий потугою тестя, угорського короля Бели IV, – Ростислав Михайлович був потрібен тоді болгарському тронові. А ще розумів, що не випадає йому надалі втішатися життям безтурботним: от собі господарюй із вдоволенням, ходи на лови звіра у предковічні пущі, радій кожному дневі прожитому; ні, клопотів непростих у прийдешньому йому додасться… Тим паче, що над землею болгарською то сходило сонце волі і непідлеглості, то знову чорнізні хмари небосхил затуляли, набіги чужинські по собі руїну лишали.

Неспокійно велося Балканам у столітті тринадцятому, як, зрештою, і в попередніх. За п’ять з лишком останніх віків, думалося Ростиславові Михайловичу, відколи існує Болгарія, куди ширше відсунулися її кордони, куди кріпшою стала військова потуга; князь Борис І хрестив болгар в 865 році, прийняв учнів рівноапостольних Кирила й Мефодія, – десь цими дорогами і цими краями прямував архієпископ Мефодій християнство донести по Буг і Стир, встановити у княжому городі Володимирі єпископа першого Степана; ще понад століття спливе, доки ввійдуть у Дніпрову воду кияни і хрещення приймуть… А ще було «Золоте століття» болгарської культури при цареві Симеоні І, як також були криваві баталії з багатьма сусідами.

Не стерся з пам’яті і герць тяжкий з хрестоносцями…

Хиталися на теплому вітрі хоругви, важкою ходою, видзвонюючи металом доспіхів, сходили по хистких трапах на берег рицарі – весняного дня 1204 року хрестоносці припливли в Туреччину на венеціанських суднах. Довгою і з пригодами прикрими була їх дорога, відколи у замку в Шампані, в час рицарського турніру, при велелюдді застільному, виникла думка чергового хрестового походу. Новообраний Папа Інокентій III похід благословив, залишалося тільки знайти кораблі. Їх зголосився надати венеціанський дож Дандоло, але з умовою сплати 85 тисяч срібних марок, себто чистого срібла десь тонн під двадцять. А зібрати вдалося лише третину…

– Потерпимо, – потішив майбутніх визволителів Гробу Господнього дож.

Коли ж зібралися рицарі на острові Лідо у Венеціанській затоці, Дандоло передумав раптово:

– Платіть вже, – зажадав.

Якби навіть всі рицарі до пилинки останньої повивертали власні кишені, то й то не зібрали б потрібного.

– Тоді сперш придушіть бунт в місті Зара, зарахую за те частинку боргу, – приплющив дож старечі очі свої, і крізь збіглі зморшки ледь проступала тамована посмішка. Місто Зара згодом зватимуть Задар в Хорватії.

– Ні,– обурились рицарі. – Ми не в той бік домовлялися, ми говорили про Єрусалим.

– Нічим не маю тоді помогти, вже платіть, – відказав дож Дандоло.

І перестав на острів довозити їжу та воду.

Трималися рицарі скільки сили було, та вовчим братом голод недарма нарекли, врешті скорилися, усмирили той бунт. На їхню побіду якраз підоспів Олексій, спадкоємець візантійського трону, що чудом утік із в’язниці тодішнього узурпатора візантійського престолу.

– Верніть мені трон, за те двісті тисяч марок з мене належить, – попрохав хрестоносців.

То вже згодом знавці порахують, що плата така рівна шестирічному доходові всієї Візантійської імперії, тонн за п’ятдесят чистого срібла затягне.

Перехрестившись, частина рицарів таки не зреклася мети і на Єрусалим подалась, а більшість не встояла від зарібку несподіваного.

І штурмували хрестоносці Константинополь, і не витримала залога, побігла, рятуючись, полишивши місто пришельцям. Увірвавшись у Константинополь, рицарі не жаліли ні людей, ні святинь: здирали золоті і срібні прикраси в церквах, ділили, пересварюючись, поміж собою. Забрали плат Вероніки, яким Спаситель витирав обличчя дорогою стражденною на Голгофу і на якому лишався образ його; плащаницю, в яку загорнули тіло Ісуса, також викрали та повезли у Францію, звідки потрапить згодом вона в Турин. Розкопували могили імператорів, щоб поживитися прикрасами та цінностями різними…

От якраз з цими розбещеними грабунками рицарями-хрестоносцями на чолі з імператором тодішнім Балдуїном і судилося болгарському цареві Калояну битися 14 квітня 1205 року біля міста Адріанополя. Хитрим маневром, удаючи втечу, виманив цар Калоян супротивника, а тоді вщент розбив – імператор Балдуїн у полон втрапляє. Венеціанський лукавий дож Дандоло Енріке, якому заманулося на поразку болгар подивитися, теж не оминув полону. Балдуїна страчують, а Дандоло і сам помирає – йому було вже дев’яносто сім літ…

Шириться, міцніє далі Болгарія, кордони її аж Егейського моря сягають. Ще славніше складається доля при цареві Іванові II Асеню: тріумфально вої його ідуть Фракією і Македонією, люд, який терзали десятиліттями війни, терор і грабежі, квітами зустрічає царя. Фесалоніки визнають суверенітет Болгарії, в сферу болгарського впливу входить Сербія… Про той час на церкві у Тирнові лишиться напис від імені Асеня:

– Я розбив грецьке військо і самого царя, Федора Комнина, взяв у полон зі всіма його боярами. І взяв усі його землі, від Адріанополя до Драча, грецьку, албанську і сербську. Тільки містами біля Цареграда і самим Цареградом володіли франки, але й вони підкорялися моєму скіпетру, бо іншого царя, окрім мене, не мали…

Та відвернулося потім щастя, помирає Асень, навколо сина, малолітнього царя, закипіли придворні інтриги, з півночі стали Болгарії грозити монголи, небавом вона і данину змушена була їм платити.

Недавній союзник, нікейський імператор Іван Ватац, користуючись малолітством майбутнього зятя Ростислава Михайловича, стрімко захоплює величезні території в Північній Фракії, в Південній і Середній Македонії. Під владу Ватаца потрапляє Андріанополь, Просек, Цепена, Скопле, Велес, Палагонія. А Фесалоніки, друге за значенням місто у Візантійській імперії, через зраду також переходять під нікейського імператора…

То, звісно, почесно і гонорово, мати зятя-царя, думалося Ростиславові Михайловичу по тому, як змовкли весільні музики і гості високі роз’їхалися. Можна ходити з уявним лавровим вінком, тішитися ним, наче цяцькою. От тільки з часом чи не стане вінок той терновим, а вельми при ситуації, коли не знаєш, з якого боку і в час який набіжать татари, сусід зліва чи справа, з півдня чи півночі поведе на землю цю благословенну чергову військову ватагу, коли задзвенять мечі, і до кого тоді прихилить голову примхлива богиня язичеська Ніка?

Снувались думки в Ростислава Михайловича, мов павутина снується осіння, коли бабине літо настане, снувалися і відпливали поволечки, як за вітром пливуть й мерехтять оті висріблені ниточки…

Життя йому тепер нагадувало ранню провесінь, коли за годину ту саму то десь громи бурчать невдоволено, то блискавиці знехотя ковзаються мокрим невмитим небом, а то нараз вітер, мов віником, одним помахом шмаття хмар розжене – і знову світло довкола, і втішно. Ось ще в просвітку зблиснуло, король Бела почув, здається, Ростиславове застереження і клопотання про барона, бо, відвертаючи погляд, при наступній зустрічі кинув між іншим зятеві:

– Я наказав випустити барона з в’язниці.

Вперше за всі роки, як вже вийшов на волю Іштван, в погляді Анни відчув Ростислав неприховану вдячність. Стала вона для нього особливою нагородою, куди вищою за відзнаку навіть кількох королів.

Примітки

єпископа першого Степана. – Оцей Стефан, нібито настановлений в часи хрещення Русі, наспрвді діяв на сто рокв пізніше, в кінці 11 ст.. – М. Ж., 2 червня 2024 р.

1204 року хрестоносці припливли в Туреччину – а самі вони думали, що припливли у Візантію. Ніякої Туреччини у тому році взагалі не існувало. – М. Ж., 2 червня 2024 р.

Розкопували могили імператорів, щоб поживитися прикрасами та цінностями різними – у християнських могилах не буває ніяких цінностей. – М. Ж., 2 червня 2024 р.