23

Іван Корсак

Тепер, живучи в неблизькій Мачві, Анна нечасто до батька навідувалася, але кожного разу старалась поїхати, тільки-но збирався у справах Ростислав Михайлович. І то для неї були дні тихої радості, щемливих спогадів далеких тепер дитячих рожевих літ.

Але останнього разу краще вона б не їхала. Після прийому поважних парсун із Відня, як зазвичай, були забави і танці, і на тому балу чоловічок її остаточно пустився берега – згадавши старе, за Ержебетою Ростислав упадав так, що придворні перестали ховатися навіть з лукавими та багатозначними перемигуваннями і відкритими масними усмішками. Врешті Анні урвався терпець і вона, до болю затиснувши кулачки, забралась геть, як першого разу, пішла, супроводжувана навздогін здивованими і співчутливими поглядами.

Щонайбільш не терпіла Анна, коли їй співчували і її жаліли – хай би вже краще заздрили.

Вона знала, що не зможе заснути, не здатна ані сидіти, ані лежати, Анна могла тільки ходити з кутка в куток покою, вже котрий десяток разів переміряючи його кроками; гіркота на душі і образа були такими ж густими, як ота літня ніч за напівпричиненим вікном. Тепер образа лещатами своїми безжалісними тисла душу не лишень за чоловіка, то була образа на все життя, змарноване і понівечене невмолимими обставинами, які щонайменше залежали від її власної волі. Мало того, що з нелюбим судилося вік вікувати, то він ще й ганьбить її, на посміховисько виставляє, на глум і пересмішки немилосердні людські… Та найгірше і найгіркіше, що з цієї пастки життєвої вона не знала виходу і уяви не мала, як їй віднайти бодай найменшеньку, як мишача нірка, лазівку; їй навіть втопитись не можна, їй ніщо не дозволено, виходячи з високого стану королівської доньки – того стану, що обгороджений високим і непроникним частоколом людських забобонів та передсудів.

Несподівано в двері тихо постукали і, не чекаючи Анниної відповіді, поріг рвучко переступив – ні, не привид, але вона так само сахнулася нажахано, як від привида із старого, лихими легендами сповитого замкового підземелля; поріг рішуче переступив барон Іштван.

– Ви?! Як посміли сюди? А служниці… – Анна повільно тями доходила, рука її мимовільно до дзвіночка тягнулася, яким викликають прислугу.

– Стривайте хвильку, – барон перейняв легенько ту руку, що дзвінка хотіла; він відчув тихе тремтіння холодних пальців її, і та напруга чи хвилювання незрозуміле йому мимоволі передалися. – Я справді на хвильку, я…

Він ковтнув те слово невимовлене і затнувся, мов виголоднілий, що подавився раптово їжі замашним досить кавалком; йому так багато сказати належало, та все заготовлене, наперед обдумане і вивірене нараз хтось з пам’яті стер, як вигадливий малюночок на піску можна стерти вмить лише долонею.

Анна смикнула було руку з його пальців чіпких, але якось несміло, непевно чи боязливо; вони продовжували заціпеніло стояти одне супроти іншого, мовчки стояти, дивлячись одне одному в вічі.

Давнє, вже призабуте, прикидане буднями і життєвим мотлохом, негадано знов Анну заполонило; чом так, думалось їй, що душам співзвучним зась разом бути, чом сила невидима безцеремонно розводить їх на різні стежки – і та сила непереборна, жорстока і нездоланна? Але чи завше то так? А може, то хибна лиш думка, просто людина свою безсилість за нею хоче сховати, кволу душу власну обставинами виправдати різними пнеться, брак сили душевної сама від себе лукаво затулює… Їй навіть руку перехотілося висмикувати з хватких пальців барона; зрештою, якщо чоловік собі дозволяє аж надто привільно, ще й при людях, поводити себе, то чом їй має те забороною стати, чом за зраду його вона не здатна помститися тим же?

– Я хотів попросити прощення, – продавив, проштовхнув ті слова нарешті, якими давився досі барон. – Я довго вагався сказати це там, на балу… Прощення, що ми не разом, за мою слабкодухість…

Він легенько притягував Анну до себе, і не боронилась вона ніяк, не мала і крапельки сили, натомість дзвеніло у голові, мов вина напилася кріпкого; світ шумеляв, колом пішов, і покої, і все навкруги вдивовиж закрутилося… Тож нехай, ще останньою думка спливла, осоружному та жорстокому світові цьому назло…

Раптовий і дикий крик змусив на мить їх обох остовпіти, крик крізь вікно напівпричинене правцем узяв – ще треба був час, щоб втямити і зрозуміти, що то закричав спросоння так пугач. Анна, немов зі сну, спам’яталася враз, світ перестав шумеляти, вернувся натомість будень, тільки свічка тепер тихо потріскувала у химерному старовинному, подарованому колись батьком підсвічнику.

– Ідіть, – видихнула врешті вона, відштовхуючи Іштвана незграбно, обома руками. – В мене вже діти зростом хіба доганяють матір, а вас… у вас он приморозок, – кивнула на скроні барона посивілі.

Вона обернулася лицем до вікна, до ночі, почула лишень, як тихо і скрадливо зачинилися за припізнілим гостем двері її покоїв.

За вікном була безпросвітна ніч, тепла і тиха, хіба з-поміж гілля долинули шурхіт крил невиспаного пугача та невдоволене бурмотіння пташине.

Примітки

парсуна – це портрет, не персона! – М. Ж., 2 червня 2024 р.