24

Іван Корсак

Як підмели пелюстки троянд з доріжки, по якій ішов під вінець молодий цар Михайло з судженою своєю Єлизаветою, та відіспалися гості по бучному весіллі, то зібралися бояри й придворні на раду. Ростислав Михайлович з цікавістю розглядався поміж малознайомого люду боярського, переводив погляд з одного обличчя на інше: розмова на державній раді таки різниться від безтурботної гуторки за весільним столом.

Що чинити має цар болгарський тепер? Чи можна вернути відібрані нікейським імператором їхні землі – і як?

Одні радили цареві виступити невідкладно:

– По смерті Івана Ватаца новий імператор Федір Ласкар ще до трону призвичаїтись має, володіння свої об’їхати. За той час наше військо погуляє добряче і далеченько встигне зайти…

Від слів іншої частини бояр холодом різдвяним війнуло, щоби вельми гарячі голови спам’яталися.

– Нам би теперішнього не втратити… Імператор Ватац помер, але Нікея жива і здоров’ю її нічого не шкодить. Краще кріпімо міста, що за нами лишилися, за кошти, що маємо на похід викидати, військові нашому ще прикупімо зброї.

Ростислав Михайлович не поспішав у суперечку встрявати, кожен з бояр десь рацію мав; істинно, повертати здобуте Іваном Асенем II та попередниками його славними конче необхідно, тільки ж загрозами нехтувати не випадає ніяк.

Коли ж слово дійшло до Ростислава Михайловича, то з думками не крився і не підлагоджувався ні під кого з бояр, що таки почувалися, на позір царевого тестя, самовпевнено досить і не завжди в міру поштиво.

– Треба йти, виступати негайно – несподіванка справді нам помічниця. Тільки ж на прогулянку отаку сподіватися годі. Хоч недавно сидить Федір Ласкар на троні та ледве за тридцять літа його перебігли, але досвід набув при дворі поважний. Покійний Ватац нікого не слухав, не важив чиєюсь думкою; як переказують, найвищі сановники для нього нічим від стовпа не різнилися. А цей вміє дослухатися, вчений не по літах, бо досі престол візантійський ще ніхто не займав за освітою, яка була б його рівною.

– Та перевчили Ласкара,– пирскнув насмішкувато хтось із бояр. – Одне діло трактати писати, а інше – з мечем вправлятися. Та й чорна хвороба йому не в поміч.

Ростислав Михайлович чував про епілепсію, яка мучила Ласкара. Але й інші вістки доходили.

– Хвороба помучить та й відійде. А от здібні придворні, яких набрав з люду незнатного замість старих і нікуди не годних вельмож, при ньому залишаться.

Вже чувати славу про Георгія Музалона та його братів, сильні умом ці мужі, далеко йде про них поголос.

Непроста то рада була, не раз кривий погляд бояр стрілою з лука тугого летів в бік царевого тестя: що він тямить, сидячи в замку своєму в Мачві, хіба можна з Белграда зіркіше бачити, аніж вони осьдечки, де все діялося на їх власних очах?

Але найбільше, гадав Ростислав Михайлович, прихилити йому вдалося бояр їхньою вигодою втраченою – така вже натура людська, посміхнувся подумки. Ще коли мав княжий стіл він у Лучеську, під занудний осінній дощ полюбляв вечорами старі книги гортати. Хтозна, чи не завіз ті книги славної пам’яті князь Володимир, що на узвишші, біля огину крутого ріки, заснував перший замок в далекому рівно тисячному році по Різдву Христовому. Вельми зацікавив молодого Ростислава список з праці Костянтина VII Багрянородного «Про управління державою», де йшлося про торгівлю русичів з такими неймовірно далекими і екзотичними краями:

«Від Селини русичі ніколи вже не бояться і, вступивши на болгарську землю, входять у гирло Дунаю. Від Дунаю вони прямують до Конопа, від Конопа в Констанцію на річці Варні, від Варни напрям беруть до річки Дичини – всі ці місця лежать в Болгарії, – від Дичини добираються в область Месемврії; тут завершується їх багатостраждальне, трудне і тяжке плавання».

Ні сном, ні духом не відав тоді князь Ростислав, що доля закине його в краї, які видавались хіба здібною вигадкою, просто з цікавістю неабиякою читалося, як з Києва і Володимира, Галича і Перемишля везуть купці у Візантію пряслиця із рожевого овруцького шиферу, глиняні полив’яні писанки, залізні замки і срібні прикраси, скляні браслети та інше добро, аби в зворотню путь мандрував тамтешній заморський товар.

– Чому на тих давніх торгових путях данину мають брати нікейські митарі, чому не болгарські? – викладав уголос думки Ростислав Михайлович.

І вже не летіли більш грізні стріли у його бік, тепліли боярські очі, навіть іскорки інтересу неабиякого проскакувати і змигувати в них почали.

Довго тривала рада, притомилися навіть бояри, що не всі при тямі почувалися ще по весіллі, але голосу Ростислава Михайловича таки дочулись.

Досвітком військо болгарське долало ріку Марицю, невидимий кордон з імперією підступною, і як плюскали води під кінськими копитами, то звуки ті з хлюпанням хвиль річкових зливалися. Удача військова мовби в одній шерензі з вояками йшла: одне за одним здаються міста Стенімак і Прищиця, Чепино і Кричим – і не просто здаються. То ж в містах тих здавна переважало населення болгарське, радо вітав люд своїх родаків, що від кривди чужинської увільняли.

Спішно знімалися гарнізони римські, тягнулися їхні колони додому, а гінцям імператорським, що з грізними вельми наказами і погрозами прибігали, старшини хіба сердито відказували:

– Міста не укріплені, зброї бракує. Хто ж тут вистояти здатен?

Вже й Устра знову болгарська, і Кривий, і Перпекарій, під передзвін урочистий церковний входять стомлені вої Ростиславового зятя в місто Єфрем.