7

Іван Корсак

Троє вершників спішилися під воротами замку, підв’язали повіддя стомлених коней і попросили провести їх до Анни. Двоє молодих, високих і струнких чоловіків, а третій уже в літах, з рясно посіченим зморшками обличчям, посірілим з пережитого на віку, мов назавше пилом з далеких доріг припалим, всі в довгому чернечому одязі, відразу при Анниній появі на коліна впали:

– Ваша світлосте, таку довгу і трудну путь ми долали сюди… Ми не боялися втоми, бо землею всією довкруж йде поголос про вашу побожність і добре серце. Нас не лякала негода, бо певні були, що труд наш матиме достойну винагороду. В усі кінці світу роз’їхалися брати ордену нашого, а ми сюди прибули просити помочі коштами на новий хрестовий похід.

– Нагодуйте негайно святих отців, подбайте, аби в дорогу їм добрий спожиток також поклали, – розпорядилася Анна.

Вона з увагою та щирим пошануванням слухала оповідь мандрівних ченців, як вкотре збираються у похід за визволення Гробу Господнього разом з рицарями і міщанами, селянами і людом купецьким. Але такі кошти, про які повели мову монахи, сама вона без чоловіка не могла надати. Звісно, Анні не склало б труда попросити у батька, і навіть певна була, що він не відмовить їй, як ніколи раніше не відмовляв, але щось у душі стримувало од того кроку, якась перепона невидима поставала, переступити через яку бракувало сили. Досі Анна ні разу не обмовилася, що в їхній сім’ї не все так гладенько, як то виглядало для чужого ока, донька не хотіла б гірчити цим батькове серце, і без того витріпане, вистраждане та перетруджене.

На мову про новий похід якраз нагодився Ростислав Михайлович.

– Не може, не повинен більше в руках невірних перебувати Гроб Господній, – говорив неспішно старший з ченців, що нагадував Ростиславові великого ворона, втомленого літами. – І в тому найбільша правда нашого часу.

– Чия сила, того й правда, – чомусь Ростиславові Михайловичу згадалася давня приповідка, що запала у пам’ять ще з Лучеська.

– Що ви цим хотіли б сказати? – насторожився чернець, втягуючи голову в плечі, справді, як ворон, що вагався: клюнути вже незнайому поживу чи ще зачекати.

– В кого сила – в того правда, – повторив неголосно Ростислав Михайлович. – А правда завше на кінці меча. Мечі міцніші, і більше їх у того, в кого більше грошей. Гроші, в свою чергу, в того, в кого влада. А вона війною здобувається.

Він сказав, а самого попід груди пронизала голкою розпеченою думка, як каяття мимовільне: «А сам ти хіба ліпший, хіба дієш по-іншому?»

Тепер всі троє гостей у чорному перезирнулися, як невелика зграйка ворон, що зачула близьку небезпеку.

– Я до того веду, – не міг далі стриматися вже Ростислав Михайлович, – що війна стала таким же зарібком, як у шевця або каменотеса, хіба тлустішим. А мовою чи традицією, вірою чи церквою люди навчилися прикривати лиш грішне тіло власного жлобства.

Всі війни без винятку досі велися заради отих нещасних, смердючих грошей.

Він справді не міг спокійно слухати мову про новий хрестовий похід, і не тільки тому, що багато знав про кров, вогонь та іншу біду попередніх. Ще на світі досі живуть ті, хто пам’ятає, як п’ятдесят тисяч дітей із земель німецьких й французьких рушили в Палестину – більшість тих дітлахів не витримало і згинуло у дорозі, а решту у рабство після полону всіх спродали. Не міг спокійно Ростислав слухати мову насамперед тому, що батько його покійний, Михайло Чернігівський, зовсім, здається, недавно, року 1245-го, посилав на Ліонський собор вірного собі Петра Акеровича, «архієпископа руського», просити помочі супроти татар – то був би істинно хрестовий похід, не за нице золото-срібло, а за життя та будучину величезної людності. Ні душі не одержала помочі Русь…

– Ви сказали таке про новий хрестовий похід? Похід – то зарібок? – старший ченець аж голову мимоволі закинув назад, мов птах, що заковтує вельми грубий шмат корму.

– То ви сказали, – мовив спокійно Ростислав Михайлович майже за євангельським текстом.

– Боже, як смієте?! – заломлювала руки нажахана Анна.

– Ще ніхто від Творця не сховав свою думку – чи грішна вона, чи праведна, – Ростислав Михайлович похилив голову; і не зрозуміти було, то примирливо чи винувато.

– Гріху побоявся б! – Анна ніяк не могла до тями дійти.

– То лукавити гріх.

– Апостоли за Христа життя віддавали…

– За Спасителя – так. Але не за золото і маєтність.

– Покайтеся, доки не пізно! – жаль і ненависть до Ростислава дивовижно змішались в її душі.

Від’їхали тоді з порожніми руками ченці, Анна ж до півночі молилася. Вона просила Всевишнього простити її безталанного чоловіка, а ще більше просила не наслати біду на її сім’ю, на батька, на всю родину, на всю Угорщину її улюблену. «Прости йому, Боже, не відає ж бо, що каже цей чоловік і що творить…»

І то було першою молитвою, в якій вона згадала Ростислава Михайловича.