6

Іван Корсак

Життя не збиралося вельми панькатися з Ростиславом Михайловичем. Згадка про батька на якийсь час притлумлювала навіть гризоти душі за Анну.

Щеміло серце в князя Михайла Всеволодовича, коли вертався із берегів Дунаю у свій Чернігів. Відганяв набридливу думку-образу, як відганяють хіба капосну осу, що невідь з якої притичини взялася кружляти і дзижчати загрозливо навколо голови, але думка – не оса, руками махаючи, її не відігнати.

Вертався князь із землі угорської від свата свого короля Бели IV – їздив на перемовини князь Михайло, домовитися хотів, як би спільно від татарської біди боронитися, а ще як би того Данила Романовича, що брався у силі, якось потіснити.

Гонорово себе поставив сват з незрозумілих притичин, честі належної йому не виявив, мовби не мав сам недавно горя великого від набігу монгольського. Одна біда самотиною, проте, ніяк ходити не хоче, Київ за час від’їзду в нього відібрав Ярослав Всеволодович, тож князеві Михайлу тільки лишалася одна дорога – у його Чернігів.

Перепочив був якийсь час тут князь Михайло, душею відтанув по всіх тривогах і клопотах: не таке вже й довге його життя, та встиг побувати князем Переяславським, Новгородським, Чернігівським, Галицьким, Великим князем Київським і знову Чернігівським… В цьому місті люди були йому привітніші, навіть дерева приязніші і міські мури тепліші.

Та недовго судилося князеві скуштувати життя спокійнішого і менш морочливого – аж тенькнуло серце, коли прибіг ранку одного гонець: кличуть його в Орду. Жартувати з цим кочовим набродом, що бурею лиховісною носився неймовірними обширами, ніяк не випадало, їхати треба.

Його вели до намета Батия з такою урочистістю, мовби підводили до престола небесного. Той диковинно розмальований і розцяцькований намет, встигли оповісти йому, стоїть на стовпах, покритих золотими пластинами, що прибиті до дерева золотими цвяхами, і зверху та всередині стіни обшиті найдорожчими в світі тканинами; посередині ж намета розмістився дерев’яний трон, обкладений листами срібними і позолоченими, ніжки трона з чистого срібла, а верх всипаний камінням дорогоцінним.

Але не відразу впустили князя Михайла в намет, спершу жерці татарські, за їхнім давнім язичницьким звичаєм, наказали, аби пройшов крізь розкладений перед входом священний вогонь та вклонився їхнім кумирам.

– Ні, – мовив твердо князь Михайло Всеволодович, – я можу поклонитися цареві вашому, бо небо вручило йому долю держав земних. Але християнин не може кланятися ні вогню язичницькому, ані глухим ідолам.

Між тим, у Михайла Всеволодовича в голові зовсім інша думка відчайдушно й безпомічно билася, мов налякана птаха у зачиненій клітці. Йому довірено оповіли якось таємницю священних татарських вогнів: коли людина проходить між двох величезних багать, то по тому вогню, а ще більш по обличчю підозрюваного досвідчені жерці майже безпомильно сказати здатні, чи правду мовити має він, чи лукавство і лжа у нього на мислі.

А князеві Михайлові було чого остерігатися: він уже багато світів надивився, він до денця душі був певен, що для русичів, для його землі, яку одні звуть Руссю, а інші вже Україною кличуть, ніяк не випадає дикунський азійський шлях, його людові слід до держав європейських тулитися. Бо там наука й освіта з колегіумів та університетів шириться, там не юрти й намети, а міста кам’яні на очах виростають, і заможніше простолюду неспівмірно життя. Ще як у Києві княжив Михайло Всеволодович, то настановив митрополитом недавнього ігумена Петра. І митрополит Петро при зустрічі у Ліоні з Папою Інокентієм IV просить помочі в європейських держав та князівств супроти татар. Папа прихильно ставиться і обіцяє згуртувати якось для доброго діла монархів, та й сам Михайло Всеволодович недавно того ж вимагав від свата угорського Бели. Шкода, що переполоханий сват забоявся, повівся із гостем, немов із чужим.

Михайло Всеволодович був більш ніж упевнений, що й без священних вогнів та багато досвідчених тих жерців Батий грунтовно обізнаний і про зустрічі з Папою Римським, і про перемовини з володарем угрів. А ще випадком почув напівшепіт татарського провідника до намету Батия: «Хан-Бату пригадає йому тепер вбитих наших послів під Києвом». І то було правдою. Як підійшли татари під стольний город і посли їхні хитрощами вмовляли киян здати місто, то те лукаве посольство до ноги перебили кияни і трупи геть за ворота викинули. «Що, заробили три вирви у шию, а четверту навздогінці?» – не міг ще якийсь час заспокоїтись люд.

Князь Михайло підняв голову і глянув на сонце, що ледь пробивалося крізь розшарпані хмари, подивився, як можна дивитись лише востаннє: коли судилося так, що смерть свою тут має прийняти, то прийме він гідно її.

Через свого вельможу Батий переказує неодмінну умову. Князь або виконає їх ритуал, або вмре.

Боярин Федір, що супроводжував у небезпечні дороги Михайла Всеволодовича, став переконувати і просити послухатися – він, мовляв, на себе візьме цей гріх. Юний онук Борис, що також при дідові був, собі уговорював, молив та плакав.

– Не погублю душі своєї, – несхитно на думці одній стояв князь Михайло.

А як обступили чернігівців Батиєві охоронці і посипалися на князя Михайла перші удари, то зняв з себе він та відкинув геть князівську свою мантію:

– Заберіть славу мирську, сподіватимуся на небесну…

Градом густим падали удари за ударами, цілилися насамперед у груди, у серце, і вдавалося князеві затамувати біль та не зламатися, біль той нестерпний і немилосердний, бо били охоронці татарські руками й ногами, топталися по тілові обезсиленому, аж поки одни із них, на ім’я Доман, не відрубав непокірному голову.

Коли оповіли Батиєві про стійкість духу княжого, то тільки й мовив з-за свого золоченого трону:

– Се був муж великий…

Як докотилася звістка сумна ця до сина Ростислава в далеку угорську землю, то лежав він поліном безмовним три дні, а тоді пішов у храм свічі пам’яті ставити. Мерехтіли тихо свічки, від повітря поруху легкого полум’я колихалося, і так само мерехтіли спроквола думки. Він не матиме більше тепер у скрутну хвилину з ким відверто порадитися, почути інколи зарізку, але щиру думку, в нього не буде більше на кого спертися і до кого прихилитися в цьому жорстокому і холодному світі, бо душі чужі, видавалося, аж інієм безсердечності й користі вкриті. Де долю йому шукати надалі – відвойовувати батьківський стіл, чи, як мовив той старець сліпий, волхвів давніх нащадок, видивлятись її у краї, де сонце заходить? І ще одна думка раптово замерехтіла і колихнулася, від якої він враз почуватися став, наче вчинив щось недостойне: та він же не за батьком, виявляється, зараз шкодує, він більше в цю мить шкодує себе. Бо не згадує чомусь свого синівського боргу, навіть провин, а вельми в час розлуки останньої… Як нечемно повівся тесть Бела із батьком, то забракло мужності в сина тоді заступитися, малодушно злякався немилості королівської, хіба лиш до болю, аж вилиці зсудомило, зуби стис…

Колихалося тихо полум’я свічки у тремтячій руці Ростислава Михайловича. Колихалася і мерехтіла думка гірка: як тепер йому спокутувати синівську провину, якими молитвами, якими ділами?