17

Іван Корсак

Інколи непорозуміння, образи та пересвари дрібні між Ростиславом і Анною виникали на рівному місці, зовсім з нічого, без видимої причини. За останній випадок Ростислав картав себе, мов легковажного хлопчака.

Домашня кішка їхня, яку Афродітою величали поштиво, була Анниною улюбленицею – з нею панькалися, їй потурали, наче дитині. Афродита те відчувала, напевне, неспішно собі ступала долівкою, гонорово тримаючи голову та зверхньо й поблажливо очима поблимуючи навкруги; коли ж їй щось не подобалося чи повелися з нею ненароком бодай трішки нечемно, то била сердито себе по боках довгим і пухнастим хвостом – і тоді хатні служниці злякано перезиралися, остерігаючись гніву Анни.

А недавно Ростиславові подарували в розкішній клітці папугу. Кішці чомусь не до вподоби припав новий квартирант, стала роздратовано вона кидатись на клітку та лапою бити, на що папуга не звернув ні крихти уваги, хіба інколи з достоїнством оком кліпне. І тут Ростислава під’юдило на цілковито хлопчачу витівку: а що, як випустити птаха?

Папуга крізь розчинені дверцята ступив преспокійно, зробив крок і другий, що привело кішку до крайнього обурення: Афродита аж на задні лапи звелася, вереснула щомоці, зелені іскри з очей пускаючи. А папуга ще крок ступає, і ще один – з подиву кішка назад рачкувати стала, не перестаючи верещати, врешті вперлася спиною в стіну і так застигла, а птах різко назад відкинув свого чималого та грізного дзьоба.

– Їсти хочеш? – спитав папуга.

Ростислав, якого не попередили, що птаха говорити навчили, аж пирскнув зо сміху, бо так звертались, напевне, попередні господарі перед годівлею папуги, а кішка з диким вереском в найдальший кут стрілою метнулася.

На ту веремію якраз нагодилася Анна.

Такий же прудкий, як кішка її, кинула погляд вона сперш на Афродиту, тоді на папугу, а врешті з докором подивилася на чоловіка.

– В своїм домі я не маю права тепер навіть на кішку, – неголосно мовила Анна і в кутиках очей її зблиснули дві краплини. Вона прожогом кинулась геть, плач і схлипування Ростислав почув уже за дверима.

«І паскуда ж ти рідкісний, – вилаяв він сам себе. – Через дрібниці, а ще дурість дитячу, отак до сліз довести…»

Роки їх подружнього життя миготіли, мов на лісовій дорозі столітні дерева перед очима у вершника, що мчав ускач, і хоч як відганяв думки Ростислав Михайлович про їхні сімейні обставини, вони однаково верталися з дивовижною впертістю і безцеремонністю – він виштовхував їх у двері, а вони нахабно вдиралися через вікно. І справа була не тільки у ревнощах до Анниного кохання, яке, видавалося, ніяк не хотіло нанівець зітліти навіть під попелом забуття, заметене піском і пилом прожитих літ. Він пробував інколи подивитися на себе очима Анни, і тоді на душі в нього шкребло та нило. Справді-бо, абиякого чоловічка їй капосна доля судила – завше в походах, десь там мечем розмахує, бозна за що і за кого. Ніяк не наїдяться ті чоловічиська, все їм мало землі, маєтностей, почестей; числять себе справжніми християнами, а всі приписи християнські на кожному кроці топчуть та нівечать. А як прийде з походу чергового, забрьоханий і замурзаний, то сперш кілька днів відсипатиметься і до тями приходитиме, але й потім слова ласкавого, ніжного й приязного годі від нього чекати, бо вже он наближені гомонять на подвір’ї замку, ледве зачувши про його повернення, починають збиратися, аби виманити знов у дорогу, тепер на мисливські лови. В ліжку такий чоловік ген тобі півень, через міру гонористий та нетерплячий: вистрибне десь на курку поспіхом, похитається, прокукурікає переможно і далі клювати помчить, забачивши зерня чи іншу поживу.

Літа, що шуміли уже за спиною, навчили його зовсім по-іншому ставитися і до жіночих плачів, не були то для нього тепер лише бабські витребеньки хитруваті, сльози і шмарклі, швидше бачилися йому останнім захистом супроти чоловіків, від природи черствіших, притупленою сокирою тесаних.

Ні, Ростислав Михайлович не має права у холодності їхніх стосунків звинувачувати одну лише Анну, мав би він теж піклуватися про взаємини, саме його провина тут чи не найперш. Звісно, відмовок завше мішок віднайти нескладно. Мовляв, король Бела вірить йому, тож посилає незмінно туди, де найгарячіше, де доля країни вирішується – і має коритися він не зі страху, а з совісті, бо довіру можна сплатити лише монетою рівноважною.

… За дверима чулося схлипування Анни, і Ростислав Михайлович аж вуха з того затулив: навіть якщо то бабські були плачі, на позірний погляд цілком безпідставні, він не здатен був витерпіти їх; в шалові битви чиїмось зойком передсмертним вельми не переймався, бо той зойк у січі такий же звичний, як дзенькіт металу; не мерзла душа в нього, коли ворог повержений власні кишки й закривавлені нутрощі разом з піском у розпорений живіт загрібав; але навіть одна сльоза Анни його обеззброювала, він розкисав, він танув льодиною останньою напровесні, враз десь дівався наліт захисний у душі, яким боронився від світу.

Він не знав, коли сталося це, тільки Аннину присутність, навіть в приміщенні іншому, почав відчувати так, як матір чує своє дитя.