9
Іван Корсак
Анні трапилося якось весною ранньою, як під раптовим і рвучким сонцем танути сніги почали, випало їй побачити у горах зсув та потік селевий. Сперш ніщо лиха не віщувало, десь високо тільки зсунулася підтанула товща снігу, але впала на іншу, а та ще на нижчу, з невеликого снігового шмату з водою навпіл на очах лавина цілісінька витворювалася, вже захоплювала вона за собою каміння – і той вал нестримно котився вниз, безжально зносячи все на шляху і ламаючи півстолітні дерева, мов висхлі дрібні цурпалки.
Так і в душі Анни поступово наростала лавина невдоволення, образи і гіркоти, а згодом і непереборної ревності, хоч, видавалося їй, те зовсім немислиме: вона не любила свого чоловіка, то чого ж ревнувати? Вперше в житті зіткнулася Анна з дивовижним доволі випадком, коли розум каже одне, а серце – інше, і діялося це в одній і тій самій людині, в той самий час, і зовсім безсилі вони порозумітися. Говорив розум Анні, що хай живе собі Ростислав, як йому заманеться, вона виконала батькову волю заміж за нього вийти – які можуть до неї запитання бути? А серце водночас з гіркою єхидністю все під’юджувало, нашіптувало ненав’язливо зовсім інші думки і гадки. Вона ж дарувала осоружному Ростиславові свою дівочу цноту, що ніяк не оцінене ним, попри знаття про її кохання; вона обачною завше була, аби честь чоловікову поберегти, а коли барон Іштван міру на балу перебрав, то зовсім забралася геть з того балу, щоб плітки не зродилися; не в приклад чоловікові, який, забувши обов’язок, сором і стан свій при дворі королівському, залицявся відкрито – і до кого?! – до подруги її найближчої.
Ту лавину до решти зсунув останній випадок, що трапився на її очах. Анна вийшла у дворик гуляти, якраз мимо альтанки проходила, що густо була виноградом обплетена, як почула там приглушені голоси. Сперш подумала, що хтось із прислуги тишком та нишком від панського ока фіглі-побачення крутить, але, на превеликий подив, пізнала притишені голоси чоловіка та Ержебети. В просвітку гілок та листя на одну лише мить вздріла їхні обличчя, зовсім поряд вустами.
Та лавина в її душі, що стиха починалася від холодності Ростислава, тепер остаточно зрушила з місця, з гуркотом вниз понеслася, нові маси захоплюючи з собою, все підряд, брудний сніг і каламутні з піском талі води, і не було тому потокові тепер спину…
Того ж вечора Анна на коліна перед батьком вклякла.
– Не можу я більше із Ростиславом жити. Відпустіть, батечку рідний, у монастир, я вас благаю…
Ошелешений батько сперш не знав, що сказати, придавлений тягарем непростих своїх клопотів, він постійно бо у поїздках та походах вояцьких, нечасто є змога неспішно бодай зазирнути в очі дитячі чи просто погомоніти; король Бела досі гадав, що в доччиному заміжжі все зладилося.
Легенько, за плечі взявши, підняв дочку з долівки король:
– Прости мені, що поганий твій батько з тобою досі про життя не поговорив…
Вона, зовсім як у дитинстві, поклала голову йому на груди і так само по-дитячому схлипувала та носом підшморгувала, як колись прибігала до нього тулитися після кривди якоїсь малечої та виливати свої жалі.
– Дозволь мені до сестри, на острів у монастир…
– Я тебе завше послухаю, дочко, але сперш давай поміркуймо спільно. А чому Маргарет у монастирі, гадаю, змалечку знаєш.
Давно не було в них балачки такої довгої і відвертої, де прожите перегортали неспішно й обачно, як старовинну книгу дорогоцінну, яку гортають обережно, аби прижовклим уже сторінкам не завдати найменшої шкоди. І про Маргарет мова зайшла, про діла і життя її сестри-монахині. Коли вал вогненний монгольський докотився вже до Угорщини і король Бела останні жили в обороні напружував, аж дзвеніли ті жили, загрожуючи обірватися, то молився король і в час одної молитви глибокої дав обітницю Богові:
– Як зможу звільнити свою землю від східного лиха, то доньку в монастир віддам.
І небо почуло його слова, а дочка Маргарет монахинею стала.
Ревно Богові Маргарет служила, шану й любов від людей мала не лише в монастирі, а й далеко за його стінами. Молитви її вже дива творили, вельми побачив їх люд по тому випадку з повінню.
Розлився якось Дунай, повінь не мала стриму, вже й острів вода заливала, злі хвилі билися в монастирські стіни, підмиваючи їх та загрожуючи в будь-яку мить руйнацією цілковитою та непоправною; тим часом паводок не вщухав, до тих каламутних вод, що прибували з верхів’їв, своє додавали неугавні дощі, з неба потоки спадали цілісінькі, що під висвист лиховісний вітрів холодили не тільки тіло, а й душу; лило і сікло, не було просвітку та краю незмірному і нескінченному лихові.
І впала на коліна тоді Маргарет просто посеред монастирського двору, під зливою немилосердною, під потоками води, що спадали без спочину й перерви; вони боляче били в лице, шмагали розлючено і пронизливо. Благала Всевишнього у тій щирій молитві смиренна монашка помилувати їх монастир, цей відлюдний притулок для тих, хто життя присвятив не мирському, ницому і минущому, а цінності вищій; довго так у молитві стояла під зливою Маргарет на очах багатьох послушниць. І раптом серед молитви, мов засувку хто зачинив, в одну мить дощ припинився, а вітри, що досі так довго і безборонно махали своїми велетенськими крилами, враз покірно ті крила склали; хрестилися подивовано та побожно всі, в кого те диво трапилося на очах, пішов поголос про неймовірне досі усіма краями. Анна не знала тільки, що багато води ще спливе у Дунаї, то лагідному і тихому, то розбурханому, бунтівному і грізному, доки силу молитви монахині Маргарет вірні оцінять достойно і причислена вона буде до лику святих.
– Пусти мене, батьку, до сестри в монастир, – все просила Анна у короля. – Я старатимуся так само ревно служити Небові.
А батько тим часом подумки кидав погляд то на схід, то на захід, озирав небосхил полуденний і так само північний; та не бачилося йому ніде чистого небокраю, все загрозливі та ворожі хмари якісь зависали – потрібен був таки йому Ростислав у часи непевні. Король Бела, багатий не тільки землями та потугою війська в Європі чи не найдужчою, а ще й пережитим у ті літа, що за спиною вже шелестять. Знав і інше король: судиться кожному відтинок шляху життєвого з вибоїнами, на якому не раз перечепишся, не обійдешся без гуль та синців болісних; тож має людина гідно його пройти і витримати. Ніяково було Белі вельми прискіпливо допитуватися та присікуватися, чого ж то не зладилося в Ростислава і Анни, не про все можна в дочки спитати навіть рідному батькові; знав лишень, що поспіх у будь-якій справі – не найперший порадник і не найвірніший.
– Випробування нам різне дається, – врешті тихо сказав король. – І той має рацію, хто долі удар витримати зможе достойно.
В Анни аж клубочок підкотився до горла, такий несподіваний і гіркуватий, бо інше чекала почути від батька його улюблениця і трішки мазана навіть дитина; батько не осудив її навпростець, але й не схвалив такого рішення. Наполягати? Напевне, марно, король вміє відстоювати свою думку і власне бачення. Ще тільки коронували Белу, і досі доволі непокірні бояри хотіли мало не на рівні стати з новим монархом, то гонорових вельми він швидко ставив на місце, інколи несподіваним досить чином. Коли зайшов якось у залу і не всі встали з стільців при появі його величності, то наступного разу не було проблеми: король перед тим велів просто спалити усі боярські стільці.
Ні, не зі страху вона має прислухатися до батька, вона справді послухається, але з поваги до тих літ непростих, що вже за батьківською спиною, до тих перипетій крутої та звивистої долі, бо ж не раз на волосочку його життя висіло; вона з поваги вчинить так, як він скаже.
Вона таки послухається, але її біль залишиться при ній, затаєний, ниючий тишком, вона зажене його в найдальший і найпотаємніший куточок серця, і то буде довіку лише її особистою власністю, недоторканою і ніким не поміченою та не знаною.