25

Іван Корсак

У палаці імператора Нікеї Ласкара зчинився переполох: імперія танула на очах, мов льодина, вкинута в підігріту воду, – до Болгарії стрімко відходили західні землі, болгарами здавна заселені. Ні, на позірний погляд нічого начебто не змінилося, палац жив собі звичним життям, з церемоніями урочистими виходу імператора, прийомом послів, яких завидки тихі брали від багатства і розкоші у палатах, із звичними театральними виставами та розвагами. Але від досвідченого у придворних бувальцях Ласкара не приховалися притаєний ляк в очах його наближених, насторожене перезиркування і перешіптування – з таких дрібниць, гадав імператор, за якими стоїть страх втратити чималі маєтності у провінціях, і починаються невдоволення та непослух, що змінюються на тихий бунт, а там і стрімкий двірцевий переворот.

Ласкар мав діяти швидко й рішуче. За короткий час під загрозою смертної кари зібране військо, пов’ючені в дорогу припаси, і на чолі з самим імператором рушила рать у неблизький похід. Спішно минають вої Геллеспонт, досягають Адріанополя – не дозволив Ласкар тут навіть як слід перепочити, лише на один день повелів зробити постій.

Такий рух маси народу не лишився болгарами не поміченим. В розташування головного болгарського війська прибігає запилюжений, із скованим страхом лицем, їх споглядач:

– Лавина римлян іде.

Клянуся, що бачив на власні очі імператора Ласкара, як проїжджав він через міст. Того ж дня передні частини нікейського війська зіткнулися з болгарським ар’єргардом: порубали римляни одних, інші в полон здалися, безпорадні при перевазі неспівмірній ворожій, і тільки частинка болгарських воїв чудом утечею врятувалася та вже темної ночі прибилася до головного війська.

Спішні гінці тут же побігли в Тирнове, до царя, до бояр, аби застерегти про раптову навалу – і жах охопив бояр, не певних у власній силі, і метався цар гарячково – то слухав одних, то покладався на цілком протилежну думку інших; сум’яття запанувало серед придворних.

А військо болгарське тимчасом під прихистком темені нічної все ж відійти зуміло, уникнути бою невигідного з переважаючою у кілька разів нікейською раттю. Прорвалося навпростець через ліс, не обминаючи чагарників, рвучи на колючках одяг і кривавлячи тіло, аби лиш не втрапити під безжальні римські мечі.

Яким же був подив імператора Ласкара, що сподівався на ранок розгромити болгар у відкритому бою, коли на місці постою супротивника він застав лише купи сміття і обвуглені головешки з вичахлих ще кілька годин тому багать.

Далі у глиб Болгарії рухався Ласкар майже без спротиву. По раді з воєначальниками попрямував він до міста Вереї – одного його лише наказу було достатньо, аби місто здалося. Не мали зовсім сенсу боронитися городяни, укріплення стін розвалили ще в час попередніх воєн – заходь собі з будь-якого боку, а що толку з того, що житла окремі колодами товстими пообкладали… Тепер імператорові Ласкару зовсім відкрилася дорога до центральних болгарських земель, зайняв він уже навіть міста, які в горах розкинулися.

Та небо, здалося, саме боронило Болгарію: вдарив раптовий мороз, повалили сніги. Радники приходять до Ласкара – не слід тут затримуватися, зимувати в чужих і ворожих краях. Імператор довго вагався, та мусив прислухатися, тільки ж без здобичі, звісно, не личило вертатися. Ревла худоба, яку спішно з хлівів виганяли, ремигали воли, бекали перестрашені вівці, все, що набув досі люд тутешній, підмітали пришельці; за худобою понуро ішли полонені болгари, гнали по коліна в снігах не тільки чоловіків, навіть престарілих, гнали в Андріанополь жінок і дітей, забирали нікейці все, що рухатися було здатне.

За зиму кілька разів наїжджав Ростислав Михайлович в Тирнове. Не бенкетувати до зятя їздив, не смакувати смажениною прославлених тутешніх кухарів, мова здебільшого йшла про нікейську загрозу.

– Хоч не краща зараз пора, – говорив бан Ростислав, – та зробити маємо все для укріплення на кордонах болгарських фортець. Перемовини з ворогами імператора Ласкара до весни треба провести.

– Нікеї буде, напевне, не до нас весною. Он зі сходу на них ціляться кочівники, – вагався дехто з бояр.

– А вам треба добряче для переозброєння війська потрясти гаманці, – дратувався Ростислав Михайлович з очевидної для нього боярської безпечності. – Бо залишитися може кожен не тільки без вмісту їх, без самих гаманців розтовстілих, а й навіть без власної голови.

«Де велика рада, там рідкий борщ», – він не міг далі жалувати їх самолюбство.

Цар Михайло тільки очима поводив то в один бік, то в інший, вагаючись, кого ж слухати – і з боярами впливовими сваритися не випадає, і таки правду говорить тесть.

Доки йшли перемовини, зблиснуло березневе сонце, стрімкі потоки з гір потекли.

А по весні імператор Ласкар збирає знову добре озброєне військо, з важко нав’юченими конями рушає в похід. Попри відчайдушний опір болгар, а вельми поблизу Ропеля, де тече ріка Струмниця, йде углиб держави, досягає Солуня і, переправившись через річку Вардар, приходить у Водяну. Місто Велес саме здається, щоправда, виторгувавши право випустити півтисячі своїх оборонців. Падають наступні міста, тільки дві фортеці залишилися у болгарських руках:

фортеця Патрим в Охридських горах і надійно укріплене Чепино, що у відрогах Старої Планини та Родоп. Смертельна загроза чорною хмарою нависла над всією Болгарією.

І знову поскакали гінці до Ростислава Михайловича: просить цар, просять бояри їхати на перемовини до імператора Ласкара, шукати миру.

– Як не укласти угоду зараз, то через кілька тижнів римляни будуть у Тирнові, – переказували гінці.