21

Іван Корсак

З плином літ все рідше на Ростислава Михайловича набігали спогади про землі галицькі та волинські, але інколи вони оживали раптово, мов проривалося негадано десь з глибин водяне джерело.

…Він зібрався тоді було з Лучеська в Київ, вже й коні осідлані он через дорогу чекають, і слуги та вої напоготові, тож шпарким кроком прямував до свого коня. Але нараз його спинив негучний оклик:

– Княже, дорогу переходити гріх…

Ростислав Михайлович приспинився на мить і суворо насупив брови: хто посмів йому тут ще вказувати?

На подвір’я дерев’яного замку Лучеська входив знайомий вже старець, геть посивілий, навіть вибіленим від літ прожитих він видавався, йшов неспішно, піднімаючи високо ноги, наче через невидиму перепону кожного разу переступав. Іншому за таку непоштивість кара б не забарилася, але на цього сліпця князь навіть не міг розсердитися, хіба всміхнувся:

– Передсуди, старче, твої такі ж давні, як сам.

– Як давні, то й кріпкі, – з-під сивих вусів ледь помітна посмішка проступила в старого. – З тих часів ще вони, як при творенні світу за Божим велінням всі звірі перші дороги взялись прокладати, хіба тільки кріт не послухав, от і має тепер під землею жити.

– Діду, ніколи мені теревені правити, – не втерпів князь, – хмара з півночі чорт зна яка, навіть з градом, можливо, он насувається… Нам бігти на південь, тож утекти надіюсь.

Сивий дід головою крутив заперечливо.

– Куди б ти не бігав і що б не намірився робити, дорога тобі однаково у край, де сонце заходить… Щоправда, ще повернутися можеш. А з хмарою тутечки ми попораємося.

Старець негадано опустився навколішки і, вийнявши з-за пазухи якусь паличку та ножа, став на землі щось креслити.

Князь по-дитячому зовсім пирскнув, зі сміху давлячись, аж закашлявся врешті:

– Оце зараз хмару палицею налякаємо…

Старий ображено підняв голову, глипнув незрячими більмами.

– То не палиця, то з громового дерева часточка… Вона та цей роговий ніж у церкві освячені, сім літургій правилися над ними, сім літ при освяченні паски…

І старець, не звертаючи ні на кого більше уваги, став щось бурмотіти про себе; князь не міг всього почути, хіба розбирав окремі речення.

– Граде лукавий, рабе лукавий, нехай тебе хмари не носять, бо тебе люде не просять… Буйні вітри, візьміть оцю хмару на тонкі крила, за Окіян-море її занесіть, за теплі води, за круті гори, за жовті піски, щоб той град там пропав нині… Щезни, пропади од лиця Божого і од нас грішних…

І сталося дивнеє: чорна хмара, що вже зависала над Лучеськом, гурготіла, бурчала і погримувала загрозливо, злими блискавицями змигуючи, раптом спинилася; якийсь час вона нерішуче стояла, наче вагалася в роздумах та власних намірах, а тоді, невдоволено і роздратовано гримнувши, несподівано назад подалася, скинувши хіба кілька теплих крапель дощу.

Ростислав Михайлович не був людиною забобонною, але мудрувань та чарування отих відунів древніх підсвідомо остерігався. І чого той старець все один шлях мені накаркує, вчепився до одного, як сліпий до тіста, чи прилип, як до голої Гандзі Пилип? «Розтелепа клишавий, – вилаявся в думці,– пес би бродячий облизав твої губи, що нісенітниці і баляндраси нікчемні плетуть, прутень у сраку тобі, аби штани не спадали, щоби пір’я у горлі твоєму ще до ранку виросло…»

…Тої ночі, по важкій розмові з тестем, Ростислав Михайлович довго не міг заснути, ображений відмовою короля Бели підтримати його новий похід на Волинь та Галич; пухова подушка видавалася йому висхлим сукуватим поліном, а м’яка постіль була камінною, – мало не до світанку крутився, шукаючи третього бока, доки вдалося повіки нарешті приплющити, придрімнув лишень, як засіріло. І приснився йому призабутий вже старець із Лучеська, що так дивував колись чудесами. Начебто йде той сліпець попереду Ростислава, решето з пелюстками квітів на паскові у старого на шиї висить, – він бере жменями ті пелюстки і сіє, як сіє жито селянин волинський, сіє щедро й розмашисто…

Не зразу вдалося Ростиславові Михайловичу відгадати той чудернацький сон. Відгадка спала на думку, як одного дня, вже у замку Мачва, прибігли захекані служки:

– Там бояри до вас прибули із Тирнова… Поважний такий гурт бояр над’їхав, просять прийняти їх невідкладно.

– А що ж привело до нас добрих сусідів? – не стримався поцікавитися.

– Кажуть, що у свати приїхали… Хочуть доньку вашу, Єлизавету, за болгарського царя Михайла Асеня сватати.

«Боже милий, – подумалося Ростиславові Михайловичу, – тож Лисовета така ще мала… Та й цар Михайло Асень зовсім юний».

– Настирні свати прибули, кажуть, молодому цареві порадник мудрий буде вельми до речі… Без особливих хитрощів натякають.

Довго тривали перемовини з боярами тирновськими: про Константинополь чимало балакали, про славного батька царя, нездоланного Івана Асеня II, чиї многотрудні діла Болгарію піднесли так високо, що всі Балкани під скіпетром його лежали.

І заграли врешті весільні музики, бучне весілля справлялося, а попереду молодих, що під вінець ішли, всю дорогу пелюстками троянд різнобарвних встеляли, сіяли ними, як нивку ратай засіває на далекій такій вже тепер Волині.

Спав на пам’ять знову той сон про старця із Лучеська, вочевидь поставало в уяві, як іде старий і впевненим розмахом пелюстки різноколірні сіє, мов на ниві жито.

Грали численні музики, кружляли у танці розпашілі пари, шуміли і веселилися гості, гарні виголошувалися тости, аби життя молодих встелялося радістю, як їх шлях підвінечний.

Світло й урочисто було на душі в Ростислава Михайловича, бо нема вище втіхи для батька, аніж діток споряджати в життєві путі. Але на той світлий настрій водночас мимоволі падала тінь тривоги, бо часи не вельми певні; тут, на Балканах, не менше війн та іншої людської колотнечі, аніж на його Русі, князівство з князівством так само чубляться, пролягають час від часу шляхи хрестоносців до Гробу Господнього, Візантійська імперія то піднімається до колишньої величі, то сипатися стає, як стара і підгнила будівля; як на його чернігівській, київській, галицькій чи волинській землі, так і тут, замість перемовин спокійних люд здебільшого за меч хапається.

Відтепер не тільки за князівство Мачва з Белградом, ще й за землю усю Болгарії відповідати маєш, думалося Ростиславові Михайловичу, що з свого почесного весільного місця споглядав на вихори і заметілі весільного танцю.