8

Іван Корсак

У нього аж шкіра на плечах свербіла, наче не мився хтозна-скільки, – Ростислав не міг терпіти навіть самих розмов про хрестові походи. Він достеменно вважав, що батько його Михайло Всеволодович княжий стіл у Києві втратив саме через походи оті, велемудрі мужі західненські, відволікши сили, таким робом зрадили Русь, під копита хижого кочівника кинули. Мала втіха від того, що краї європейські потім самі запалали від смолоскипів татарських… А ще, можливо, не позбувся б князівства сам Ростислав у Галичі, батько підпер би плечем його стіл, допоки ходив син за багатою здобиччю… Тоді б його запізнення не стало таким фатальним.

Щоправда, він ще пробував двічі вернути княжий стіл.

Останнього разу зовсім незле велося. Ростислав Михайлович у Перемишль в’їжджав переможцем, гордовито воссідав у сідлі та зверху вниз споглядав на похилені голови похнюплених перемишлян. Поряд з військом його входили в місто рицарі краківського князя Болеслава Стидливого – разом на землю Романовичів вступили вої Ростислава і Болеслава, двох зятів, що на дочках короля Бели женилися. Сяяло сонце, зблискувало і вигравало на доспіхах рицарських, сяяв сам Ростислав – тепер черга за містом найближчим Ярославом.

За всіма правилами науки військової він готувався штурмувати добре укріплений Ярослав. Підтягувалася ближче до мурів тогочасна артилерія, себто каменеметальні машини – пороки, споруджувалися неподалік приставні форти, а як спробували було городяни вирватися із залоги та дати під стінами бій прибульцям, то враз зазнали поразки – порубані вої ще довго лежали непоховані.

Вздовж шеренг тих союзних військ, що облягали місто, їздив Ростислав упевнено, на стріли навіть не важив, що час від часу летіли зі стін Ярослава, а якось гонорово похвалився полякам:

– Якби знав, де Данило з Васильком, сам би до них поїхав. Десятка воїв мені б стачило.

А поки йшли приготування, допоки тривала облога, аби надломити дух городян непокірних, влаштував Ростислав Михайлович недалеко від мурів міських справжнісінький рицарський турнір.

Злітала земля з-під копит коней, яких рицарі з місця вскач пускали, мчали вершники один одному навстріч, цілячись у суперника списами, і викрешували іскри, схрещуючись, грізні мечі. Сталося так, що Ростислав Михайлович і сам змушений був стати на герць з воєводою польським Воршем, з роду древнього Варшів, що згодом іменуватимуться Варшавськими.

– Ми розкидаєм русичів, мов дрова, – якась муха вкусила воєводу хвалитися. – Їм воювати хіба із зайцями десь під Лучеськом.

Наче вжалило щось Ростислава Михайловича.

– Вибачтеся, воєводо, – тихо мовив до нього князь, але в голосі тому притишеному десь гроза відчувалась віддалена.– В мого роду права і на Галич, і на Лучеськ, у краї хіба найдревніший…

– І не подумаю, – одказав легковажно Ворш.

Поєдинок став неминучим.

Ростислав Михайлович лише посміхнувся подумки, оглядаючи закутого в крицю з ніг до маківки неповороткого воєводу: довга кольчужна сорочка із такими ж довгими рукавами, в кольчужних панчохах із злегка випуклими наколінниками, з куполовидим норманським шоломом – воєвода нагадав чомусь Ростиславові великого рака, незграбно на коня посадженого. «Ти ба, куражиться, як голий на їжакові», – злостився подумки Ростислав.

Зірвалися коні ускач, все ближчає воєвода, який щитом своїм з червленими і золотими смугами прикривається, спис Ростислава вдаряється у той щит і, мов об лід, раптом ковзає. Знову навстріч один одному мчать, стеляться мало не по землі розгарячілі коні суперників, глухий удар списа Ворша у його кольчугу – і не втримується Ростислав у сідлі, спершу падає кінь, а тоді й сам вершник стрімко з сідла вилітає і боляче б’ється об землю.

Навіть несила підвестися, з поміччю якось встав, біль неймовірний, аж жовті кола в очах пливуть.

– Плече у вас вивихнуте, – чує голос бувалого рицаря.

Попри біль і прикру невдачу у поєдинкові, душа князя радістю засвітилася: тепер він напевне не зможе підняти меча на рідного дядька…

А тим часом князь Данило з братом Васильком військо своє ладнали спішно, ще й до Кондрата мазовецького та Міндовга, князя литовського, бігти послам за поміччю наказали. І перейшли їхні вої ріку Сян, і до бою в лінію вишикувалися. Перед тим же знамення раптово явилося: налетіла негадано орлів та ворон неймовірна сила, клекотали зловісно орли, вороняччя натужно кричало, всеньке небо покрило птаство, сонце собою заступивши; ширяло воно й кружляло, і від крику його віщунського мерзла кров навіть в найхоробрішого – зроду-віку не було дива схожого, не спадало на пам’ять подібне навіть воям, чиї голови предавно сивиною взялися. Регіт старця із Лучеська чувся князеві Ростиславові чомусь в тому клекоті птаства, голосний і знущальний, нестримний регіт.

Своїх угрів й поляків Ростислав Михайлович, сидячи боком в сідлі та від болю кривлячись, виводить супроти, і угри першими рвуться на середину, на ополчення князя Василька. Дзвенять мечі 17 серпня 1245 року, ламаються списи, розбійниками нічними висвистують стріли: тиснуть угри, непросто вистояти ополченню, менш вправному від рицарів, що пройшли оружно багатьма полями Європи. І вже воєвода угорський Філя, високо тримаючи свою хоругву, всміхається втішено:

– Руси на битву скорі, та не в силі довше триматись в січі…

А тут ще й поляки, співаючи гімн, на поміч уграм підтягуються…

Та від зіркого ока князя Данила не приховалося, що сила основна угорська стоїть позаду частин Ростислава: обійшовши позиції, вдарив стрімко по ній. В тій сутолоці кривавій мало в полон не втрапив Данило, але вирватися судилося; рубались затято, тут гроша не вартувало життя. Юний княжич Лев Данилович так списом ударив хвалькуватого Філю, що зламався той спис. А коли на очах воїнів з обох боків русичі навпіл роздерли угорську хоругву, не витримали Ростиславові воїни і тікати кинулися. Ще боявся Данило вельми за брата, але небавом побачив його хоругву, що гнала поляків. Літописець про те згадає колись:

«Василько тим часом зіткнувся з ляхами, які повернули на нього. І дивилися обидва війська одні на одних, а ляхи лаялися, казали: «Поженемо на великі бороди!» Василько тоді казав: «Брехня є слово ваше. Бог єсть наш помічник». І вдарив він коня свого, і двинув на них, і ляхи, не видержавши, побігли од нього».

Піших воїнів ростиславових, що чатували під мурами Ярослава, аби городяни до січі не приєдналися, князь Данило тепер разом з Васильком розсіяв. Ось уже до Романовичів ведуть полонених – воєводу-хвалька, Левом підраненого Філю, а з ним ще й польського воєводу Войцеховича і зрадника-боярина Кормильчича… Запалали приставні форти Ростислава біля міста, не встигли ними покористатися. Поверталися полонені русичі.

А як втікав Ростислав Михайлович з рештками війська, то саме підмога з’явилася, литовські вої над’їхали і від князя Кондрата військо теж прибуло, – потішена підмога, що без неї все обійшлося, справивши бенкет славний, верталася у рідні краї вдоволено.

Ростиславу Михайловичу дорога сперш простелилася в польські землі, поїхав жону свою Анну забрати, щоб далі до Угрів іти – він таки кріпко надіявся, що звоює Романовичів, верне в Галичі княжий, як йому видавалося, за збігом обставин втрачений, батьків стіл.

Він вертався до короля Бели не тільки з побитим військом, ще більше була побита, немов обмолочена, його душа; злий був кріпко на воїв своїх, ще кріпше на союзника, краківського князя Болеслава Стидливого, що, як видавалося Ростиславові, не перейнявся вельми походом. А найбільше серце взяло, сам собі чудувався, на отого старця сивого з Лучеська. «Пеньок старий, трухлявий та невикорчуваний, – аж іскри кресали у князевих грудях, – зурочив долю мені, дорогу напророкував у край, де сонце на спочин сідає»…

Вже як Лучеськ було полишав, злий від невдач останніх, зустрів якось Ростислав Михайлович того старця і не стримався підчепити:

– А що, опудало ти старе, все чарами голову людям дуриш?

Спинився літами зігнутий старець, більма свої підняв на грізного князя, що височів над ним на коні неспокійному.

– Чари, княже, то сатанинське… Тут інше, бо жменями сипонув Всевишній людині здібностей всяких, людина Його ж створіння, ще й за подобою навіть та образом. З тої щедрості ми не то десятини, навіть сотої долі не осягли, не оцінили й не втямили, тим паче не брали досі до вжитку.

– Хіба те, що ти витворяєш, не чари? – Кінь під князем нетерпляче перебирав ногами, то бокував, то задкував. – Напустив людям туману в очі, а вони й справді сприймають, що здатен на диво. Нагадуєш, старче, мені ти циган приблудних, що сперш затуманять, а тоді обікрадуть.

– Злися ти, княже, та марно, – скрипів голос старого, мов напіввисхла гілляста груша. – Згадай-бо Святе Письмо, чи за вигадку маєш, як апостоли по гладі води могли іти, мов по оцій дорозі. Віра їм в поміч була. Віра тоді їх тримала. А я проти них ще нікчема.

– Так я й згодився оті твої витівки із затемненням, – розсміявся князь,– витівки вправного блазня за правду сприйняти. Або, он казали у Лучеську, по зорях вмієш гадати, наперед здатен людині щось там передрікти… Ти чарівник, певне, старче, єретик або гірше – з нечистим знаєшся. Давно б зайнятись тобою належало…

Знову старий заскрипів неспішно:

– Отець наш Всевишній дозволив світ пізнавати. Він сам, напевне, укаже той поріг пізнання, крайню межу, де належить спинитись людині. А з тих, що по зорях знаються, не личить також сміятися. Знову згадай-но: чи не по зорях прийшли волхви до Христа-немовляти? І чомусь суджене те було саме неба знавцям, – не каменотесам або шевцям, мисливцям або зброярам, рибалкам чи тим, хто засіває зерня. І ще багато людині дозволено Небом – повелівати вовками й орлами, воронням та іншою звіриною чи птаством для Неба угодним даровано…

Ростислав Михайлович не мав більш бажання в’язати ціпи з тим старцем, пришпорив коня, але ще якийсь час відчував на собі ображений і докірливий погляд старечих більм. «Дрантогуз старий, – вилаявся на сліпця подумки Ростислав. – Пришелепа клайпатий, за гузно свої передбачення і просторікування сховай, срав пес матері твоїй купу велику… Щедрих хльостів тобі вартувало б дати, аби знав, як ото калантурити лукавим язиком».

І нехай, врешті подумав князь, хай собі каркає ця стара біла ворона, які завгодно дороги йому передрікає; він ще позмагається з долею, ще писано вилами по воді, хто дужчий насправді, бо він саме у силі, має міць ту долю за горлянку і петельки чіпко схопити; ще не вечір, покажуть роки, чия зверху.

…Військо князя Ростислава відходило спішно на захід, погоні остерігаючись, похнюплене і принишкле після поразки. І нехай, думав князь, хай зараз спиною обернулося щастя, та однаково далеко до вечора. Раптом дивна думка якась гостряком штриконула, здогад пречудний та неймовірний: а що оте старе одоробало колись про вовків, орлів та вороняччя йому пасталакало, про владу, даровану над птаством та звіриною?!