Сорок літ

Микола Костомаров

Українська мирянська казка

Ой, як тяжко убогому

Багату любити!

Пісня

Були собі парубок та дівка. Парубка звали Степанком, дівку – Ганною. Ганна була дочка заможного мужика; Степанко був бідний сирота. Степанко жив у небагатого дядька і працював йому мість наймита; Ганна господарювала за матір’ю хатами й коморами. Ганна була дівка гарна, гожа станом, як тополя, вродою ладна, як рожа, брови у неї чорні, очі такі, що хоч скільки не цілуй, так же ще хочеться.

І Степанко був хлопець не простий: бравий, чорноусий, білолиций, розумний, звичайний, голінний. Жили вони у одній слободі, а бачились дітьми рідко. Та от уже вони й не діти: не тим не діти, що Степанкові од роду двадцять літ, а Ганні шістнадцять; а тим, що раз, ідучи до церкви на Літнього Миколу, Ганна подивилась на Степанка і почервоніла, а Степанко подививсь на Ганну і увесь поблід.

І з тій пори Степанкові часто на думку приходила Ганна, а Ганні – Степанко. Потім, ідучи з церкви на Вшестя, Степанко моргнув на Ганну, а Ганна осміхнулась на Степанка; і з тій пори Степанкові так і лізла в вічі Ганна, а Ганні – Степанко. Напослідок, раз Ганна гралась в танку з дівчатами, туда вбрався і Степанко з хлопцями. Якось у гурбі, мов ненароком, Степанко поцілував Ганну, а Ганна ускубнула Степанка: і з тій пори Степанко полюбив Ганну, а Ганна Степанка.

Днів через три після того вийшли на улицю дівчата. Ганна преж ніколи не ходила, бо батько не пускав, хоч дівчата і прохали її, говорячи: «Ганночко, голубочко, сестричко, вийди до нас на улицю». А лучилось, бач, так, що Ганнин батько кудись поїхав (а він купцював), так мати й пустила її, говорячи: «Іди, Ганночко, донечко, погуляй собі легесенько». От Ганна й пішла. Там діялось, звісно, що діється на улиці. Там був і Степанко. О саму північ, не знаю, якось так лучилось, що мість слободи, де збиралась улиця, Ганна з Степанком опинились за річкою, біля кузні, де Ганна, взявши рукою за плече Степанка, співала:

Ой місяцю-місяченьку, зайди за коморю,

Хай я з своїм милесеньким трошки поговорю!

А Степанко, положивши Ганні на колінки руку, цілував її в гарячі щоки, і його поцілунки були наче музика до Ганниної пісні. Там Степанко сказав, що довіку до суду не буде нікого любити, пріч Ганни, а Ганна сказала, що ні за кого не піде, пріч Степанка. Тут же сказала вона, щоб він прийшов до неї ввечері до саду, а вона тим часом поговорить з матір’ю, як Степанкові сватать її йти.

Андрій (так звали Ганниного батька) був чоловік, яких багато споткається по багатих селах. Нажив собі копійчину іспершу тим, що од батька ще осталось йому удовіль; потім тим, що, торгуючи то хлібом, то сіллю, то скотиною, умів коли що придбати, коли спустити з рук; а більш усього розбагатів він тоді, як один рік був неурожай, а у його хліба було довіль, та ще прикупив та й продавав по дорогій ціні.

Ходив він у синьому жупані, плисових штанях, шкапових чоботях; страх не любив тих, що ходять у білих свитах. Не знавсь з мужиками, а все з купцями, та попами, та панками. Часто служив молебні Божій Матері, курив по неділях рясним ладаном. Мав срібні ложки, тарілки, самовар, чотирнадцять образів, дзеркало і поміст у хатах і кімнатах і часто, сидячи крій віконця з яким-небудь письмоводителем і п’ючи чай, шкалював з людей, що ходили по улиці, і поприкладував усім свої мена в слободі.

Був він письменний і хваставсь, що дуже зна службу святу, говорячи, що один раз диякон питав його десь у кунпанії: «Чи говорить коли на службі диякон «Во віки віков?» Так усі сказали, що ні. «А я, – каже, – зараз і сказав: «Тоді говорить, як проспівають «Господи, спаси благочестивые и услыши ны». З жінкою і дочкою обходивсь як пан, хоч і давав волю по хазяйству, а при йому рота роззявить не сміли і сісти без його приказу; і ласкавого слова ніколи їм не скаже. Такий був Андрій.

Ганна знала натуру свого батька і не стала говорить об Степанкові, та й нічого було, бо він їй і речі докінчити не дав би. А сказала вона своїй матері, жінці простій, котра не дуже любила старого. Мати пішла раятися до ворожки. Ворожка веліла прийти самій Ганні і сказала їй так:

– Батько твій оддасть тебе за Степана, тільки треба, щоб Степанко явився до його у жупані, наче багатій.

– Як же можна, – питала Ганна, – де йому взяти жупана? Та хоч би де і взяв, батько зна, що він бідний!

– Хай скаже, що скарб знайшов, батько йому й повірить. Ну, та мені все рівно; я тільки що знаю, то й кажу. То як самі знаєте.

Говорила довго об сім Ганна матері, думала довго й сама і рішила сказати Степанкові. Наступила ніч. Степанко прийшов на те місто, куди йому веліла Ганна. Прийшла і коханка, обняла його, уздихнула і сказала:

– Ох, Степанку мій любий! Полюбила я тебе, а тепер і сама не рада!

– Як, моє серденько?

– Не знаю, що й діяти на світі! Батько у мене чоловік багатий та суровий: не тільки не захоче мене оддать за тебе – і пікнуть не дасть! Мене ж ще приб’є, а ти і в двір не ходи – ломакою прожене!

Степанко випустив із рук Ганнині руки, взявся за голову і сів на землі, а вона стала біля його.

– Ні, Ганно, а вже он що я бачу: ти з мене посміялась тільки. Бодай же тебе сей та той, а я тебе і люблю, й любитиму. Прощай! Піду світ за очима!

– Стривай, голубчику, не сердись, мій миленький, мій любий, не гнівися дурно на мене! Не утікай! Я над тобою ніколи й не думала сміятись. Се ти, мабуть, надо мною сміявсь, коли так кажеш!

І попрікали вони друг дружку. Напослідок Ганна сіла біля його і розказала, що казала ворожка.

– Де вже, – каже Степанко, – об тім і говорить, чого не можна зробити!.. Ні, Ганно, мабуть, не бути мені твоїм, а тобі моєю! Прийдеться розлучитись, як дві хмари, що на часинку зійдуться докупи, а вітер повіє і розжене їх… Пропали тепер літа мої зо світу! Ох, праведно кажеться, що трудно убогому багату любити!

– Серденько моє, – одказує йому Ганна, – що хочеш, роби, хоч украдь де-небудь, тільки зроби так, як ворожка сказала… З добрими людьми порайся; як знаєш, так і роби, тільки, крий Боже… я сама собі смерті заподію, коли ти мене не озьмеш! – І зглянула вона на його наче страшно; потім і каже: – Мені й тобі не жити, коли не так!

І пішла з городу. Степанко ж довго сидів, не тямлячи себе, потім, як уже світати починало, встав, надів шапку і пішов.

Куди ж він пішов? Туди, де добрії люде від туги лічуться, – в шинок. Степанко не пив преж горілки; а хоч і пив, так мало, а тепер хтозна-що на його найшло. «Піду, – каже, – нап’юся п’яний та й спатиму, абощо: хоч трохи сеє лихо позабуду!» От і пішов і прийшов. Сидять в шинку три чоловіка: один – Семен Швець, другий – Мосій Коваль, третій… Ймення християнського він не стоїть, та ніхто у селі й не знав, як його піп хрестив, бо він був захожий; а звали його Придибалка. Перед їми вертілась якась молодиця.

Придибалка був ватажок усіх ворів, злодіїв, розбійників і п’яниць на селі. Ума у його було до сукиного сина, а того, що зоветься совістю, – ні на копійку. Добрі люде плювали, як зустрінуть його: і справді, що то була за мерзенна тварь така!.. В церкву не ходить, в піст їсть м’ясо, зводить жінок та дівчат – не для себе, а для кунпанії, науча людей на всяке злеє, і таку натуру мав, що хоч кого, так улестить та умовить, і вже хто хіба що його не послуха. Сам завсегда у стороні: підведе на худе кого-небудь, і той після постражда, а він собі регочеться.

Скільки через його поробились старцями! Скільки жінок і матерей по його підмовам покидали мужиків і дітвору і пішли на розрішеніє! Скільки хлопців, що були б хорошими людьми, зробились через його ледачими і опісля вже каялись, а його проклинали!.. І на вид гидкий бук пика йому червона з пістряками; ніс широкий, цвіту такого, як недоспіла слива; очі сірі і бігають, як два огонька на болоті; сам рижий, сутуловатий, колінки наче підломлені, – такий був поганий, що й сказати не можна.

Він не з села був родом, а відкілясь захожий, поселивсь тута років з п’ять, сам-один, без жінки, край слободи. До його в слободі жили чесно, примірно, приязно; як же він поселився – наче Бог прокляв ту землю: кожен день люде лаються та деруться, дружка дружку обманюють, крадуть, в сім’ях нема ніде порядку: сини скубуться з батьками, матері з дочками та невістками, дівчата продають себе проїжджаючим… Уже й суд приїздив мертві тіла свідкувати, що находили коло слободи, і об піджогах. До того ще й Бог посилав усякі лиха на людей: то неврожай, то болісті, – так що преж слобода була хоч куди, а тепера звелась ні на віщо. А все з тої пори, як Придибалка в ній поселився.

Семен Швець був собі чоловік на одно око сліпий, лисий, товстовидий, з довгими усами; жінку свою звів зо світу отрутою, – і жінка дуже добра була! Сам пив, волочився, кожен день у шинку гуляє, а ніччю кудись одлучається з слободи.

Мосій Коваль, тридцять літ от роду, носив синій камдзьол з мідними ґудзиками, тяжинні штани і проділене по-московськи волосся. Говорив, усе стараючись накидати по-московськи. Грав на скрипці пісню «Чем я тебя огорчила» і дуже бришкав тим, що знав хороше музику. У його була жінка молода, тільки його не любила, а пустилась во вся тяжкая; за те і він не дуже її кохав і сам розрішав. Нажив він собі копійчину, тільки не ковалюванням, а тим, що усе крутивсь коло постоялого (він же й шинок) і виглядував багатих панів, щоб підсусідитись до коляски, коли візниця поведе коней наповати, а лакей засне під повіткою, та що-небудь стягнути; та молодих купценків, щоб піддружитись до їх та почастувати чим-небудь таким, від чого б гроші йому перепадали. Із Семеном Шевцем жив він гарно. Про молодицю і говорить нічого.

Тоді, як Степанко увійшов у шинок, Мосій грав на скрипиці, прибиваючи ногою; молодиця плясала, співаючи пісню «Пішла мати до Києва», Семен підтягував, а Придибалка тягнув горілку. У таку кунпанію вбрався наш Степанко. Мовчки, ні на віщо не дивлячись, нічого не слухаючи, сів він в конець стола, налив собі чарку, покуштував, повісив голову і підперся об стіл локтями.

– Гей, здоров был, пан Степан, – гукнув на його Коваль, – ай ты хворай, што ля? Насилу ты прийшов к нам! А мы вот как хатели тебя пабачить! Ну што ж! Гуляти да пісеньку співати!

Семен Швець поглядів на його, хотів був щось сказати й замовк. Придибалка подививсь на його кошачими очима. Степанко встав і давай усміхатись і вигадувать дещо… От хіба натура чоловіча, панове! У журбі хочеться здаватись веселим, а у радості насуплюєш брови. Степанко, для которого цілий світ здавався з лушпин оріху, сміявся з Ковалем і Шевцем (хоч Швець і не охочий був сміятись, а тільки за кунпанію), і ні Швець, ні Коваль не взяли догадки об його журбі. Один Придибалка взяв його стиха за руку і сказав:

– Жалко мені тебе, братику, ну, та ти ще не зусім пропав!

– Як не пропав?! – закричав, як дубом пришиблений, Степанко. – Брешеш, вражий сину!

Тоді і Швець, і Коваль обернулись до його з попитками.

– А нащо вам? – казав їм Степанко. – Ви мені не пособите!

– Душею поділимося, – кричав Коваль, – для такого приятеля останню сорочку здійму!

– А, ну тебе! – сказав йому Придибалка. – Ідіть собі з Гапкою, а то вже пізно. Гапко, веди лиш своїх бахурів відсіль, а ми побалакаємо.

І Гапка, взявши Шевця одною рукою, другою взяла Коваля, і всі почали плясати й співати московської пісні:

А барыня пошла спаты,

За барыней два салдаты.

І поперлись із шинка. Оставсь один Степанко з Придибалкою.

Придибалка почав його розпитувати, Степанко йому розказав усе горе. Придибалка взяв його за руку і каже:

– Не бійсь, усе буде по-нашому. Найдемо скарб справжній і жупанів готових, і ти озьмеш за себе свою коханку.

– Батько рідний! – сказав Степанко.

– Синку любий! – сказав Придибалка, і обнялись вони собі.

Потім Придибалка каже:

– Ходім же тепер додому, та там я тобі скажу, як зробити.

І пішли вони до Придибалки.

Примітки

Це – перший розділ первісної, української редакції, який значно відрізняється від російської, зберігся в копії рукою О. О. Корсуна (ЦНБ АН УРСР, Відділ рукописів, І, 1895); на зшитку пізніший напис олівцем, ймовірно, рукою А. Л. Костомарової: «Сорок лет, начало малорусской легенды, написано в молодых летах. Находилось у Александра Александровича Корсуна».

Подається за виданням: Костомаров М.І. Твори в двох томах. – К.: Дніпро, 1990 р., т. 2, с. 754 – 758.