От де щастя

Григорій Квітка-Основ’яненко

Казав єси, Іване Федоровичу, щирий мій приятелю, щоб я тобі у сю книжку що-небудь списав, щоб ти мене згадовав. Добре ж. Ось слухай же та собі на ус мотай.

Був-то собі колись козак Микита, парень-друзяка, заможненький на усе село: було й поле, були й волики і усячина, що у добрім господарстві треба. Так що ж бо: у хаті наш Микита сумує. У поле вийде, сумує. До батраків кинеться, сюди-туди піткнеться, усе йому сумно та нудно, так що не зна, що йому на світі робити. Журитись – хвала богу – ні об чім, а втіхи ні від чого нема.

Чого ж то так наш Микита світом нудить? Еге! Був-бо сам собі один, як билина у полі! Батько й мати повмирали, ще як він маленьким був. Дідусь його доглядів, не занапастив нічого з господарства, а ще дечого чимало і придбав, та й той упокоївся. Родичів більш не було, от і зостався Микита, як перст. Ще таки поки молодший був, то й сюди-туди: і на вулицю вийде, на вечорниці навідається, з дівчатами поженихається, з п’ятьох кулаччям потовкмачить, то якось-то йому і на душі повеселіша.

А далі, як разів з десяток підголився, стали уси закручуватись, от усе йому остило і обридло: у хаті не всидить, підійде до волості, де люди зібралися, слухає об чім радяться і не тямить нічого. Господарство йому й байдуже… бажа, кріпко бажа… та й сам себе не второпа, чого йому й треба!.. «Але, – каже раз сам собі, – щастя, талану нема!» Нехай і так. Побачимо, що буде.

Раз чи поїв того борщу, чи тільки ложкою побовтав, з журби звалився на лавку та й задрімав трохи. Аж ось гульк! Бачиться йому, увійшла у хату дівчина, і хороша, і одягна, і звичайна; от і каже:

– Чого-бо ти, Микито, усе журишся?

А він уві сні буцім і каже:

– Затим, що щастя мені ні у чім нема».

А дівчина і каже:

– Я твоє щастя, шукай мене.

Микита, щоб-то їй зазирнути у вічі, посилковався, здригнув і… прокинувся. Нема дівчини, нема і нікого у хаті. «Що се таке за привиденіє? – каже сам собі Микита. – Але бачу моя правда, що в мене щастя нема. Треба ж його ськати. Де ж воно на світі є?» Дума собі та гада: «Але де? У багатих та у панів. Бач як гуляють, у яких ридванах роз’їжджають, яких коней мають, як ласо їдять, які-то добрі напиточки п’ють, скоки та жарти, бенкети та пировання, на кумедії дивляться, у машкаратах гуляють, і на м’якесеньких подушках сплять собі до обідньої пори. Там-то і щастя живеть. Воно мені казало: «Шукай мене, Микито!..» Добре ж, добре. Піду його ськати, знайду і перемовлю до себе».

Пораявся так наш Микита сам з собою, зібрався, потяг до самого багатшого пана… подружив перш з псюрниками, дальш з конюхами, з лакгеями… Бачив добре, як пани живуть… Так що ж то? Не дай, боже, і ворогу нашому такого життя! Пан процвиндрює грошики то на хортів, то на музику, то у карти програє, то на напиточки прогулює, то відвозить… ось знаєте куди?..

Аж геть, примером, будучи сказать, не во гнів сеє слово, ну, нехай хоч за Нетечу…, до капотниць. А хто пана зопинить? Хіба є над ними який десяцький, або що? Еге? А пані своє зна: возить по купчикам те [що] позбирала з людей, розсипа грошики жменями то за діряві хусточки, то за стьожечки, то за квіточки. А більш усього передає отим німкеням, що з старцями у город прийде, змалює свій патрет, повісить на воротях і підпише: «Мадам тю-тю отут обдурює усіх, везіть сюди грошики».

Так і є: як плав пливуть! Одна перед одною! За бриль, що сміх подивитись, платять, голубочки, стільки, скільки, мужик за год виробить. За спідничку коротеньку та скрізь так і світиться, мов скрізь решето, платять, що сім’я людей стоїть… То й гляди німкеня збундючила собі хороми і у колясах роз’їжджа і грошей по всім кишеням до біса, а пані підтикавшись проходжується пішки і дома сухаря катма! От у таких-то проживав наш Микита і усе приглядався, чи не вздрить де, хоч у куточку, того щастя, що уві сні веліло йому себе ськати.

Нема і не видно! Тільки і видно, що у бога ранок, зіходються купчики, шевчики, кравчики, трахтирщики, де пан понабирав набор, понапивав, нагуляв, одежі, чобіт понашивав і усе без грошей, усе: «Завтра віддам». А з другого кінця заходять до панеї, що понабирала теж набор хвигів і родзинків, і хранцюзьких медяничків, і німецьких бубличків, а по німкеням очіпочків та спідничок…, та як усей народ пристане за грішми, то й почнуть пан з панею коритися: «Ти намотала, ти нагуляв». Та й зведеться на сварку, та на лайку… та від ранку й йде до вечора, а зранку вп’ять за те ж!.. Нема, Микито, тут щастя; ходім дальш!»

Подумав Микита: купці з панів грошики луплять, у них багато грошей, там і щастя. Пішов. До першого меделяни та дворняги на цепах насилу у двір пустили; трохи не розірвали, проскочив. Купець, хазяїн, приїхав з ярмарку, навіз грошей, що насилу скриню у чотирьох уволокли. Зараз підрядив строїти хороми такі, як бурса, що сотні дві народу треба жити. Помальовав і поміст, і двері, понакупав і дзеркал, і усяких патретів, і столів, і дзигликів, і коців, та усе із-за моря дорогих та предорогенних… і усякої погані завів; сидить і усюди погляда і прицмокує: «Бач, який я багатий!» Та знай чай попива…

А там у лавці що робиться! Прикажчики, як йде коли з трахтира, де ніч і день хазяйські грошики прогулює, та лучиться йому мимо лавки йти, то й загляне до сидільців і гукне: «Чи усе справно?.. Усе!» А у них справно: що учора уторговали, то ніччю і відвезли до… сударушок, усе таки за Нетечу; та за напиточки, та за ласощі, та за обнімання розмальованій і приплатитися усім; а сьогодні вп’ять торгують, збирають, щоб було чим і сю нічку прогуляти. Ось же і треба хазяїну грошей, бо вже свої з хазяйкою процвиндрили.

Він до лавки, а у лавці усе списано, кому набор дано, посилала за грішми, ніхто не платить, а сам що трохи винен, треба віддати, бо пристають; а як нема, так побігли до поліції. От їй, голубочці, як мусі в меду! Набігли і чесні і хватальні, що записують беруть, а то і не писавши беруть… Злякався Микита, щоб його не записали та не запаковали куди, дай боже, ноги! Навтікача! Не живе щастя і у купців! Де воно є?

Довго того розказовати, а тут ще ніколи припало, де то вже Микита не ходив та ськав того щастя?.. Був у попів, у суддів, у секретарів, у письців, у писачок, що книжки конпонують, у ахвицерів був, та був і по усякому реместву; заглядував і у трахтирі, і по харчевням та… нігде правди діти!.. Осмілився заглянути і… за Нетечу: бо бачить, які розцвяховані їздють на збіржі, у шовкових капотах та у шалевих платках.

Та скільки ж і до них і їздють, і ходять: і панів, і купців, і ахвицерів, і приказних, і скубентів… і хто то там не бува! І чого то не надають їм? І грошей, і напиточків, і усього… усього!.. Та де-то Микита не ходив, де не ськав, а не знайшов щастя! Мабуть його і нема! Мабуть то йому мара приснилася!

Повернув сердега додому… ось вже і недалечко… Кудись так зайшов, що де не був зроду, хоч і близько його було. Дивиться – хатка бідна та чепурна і обмазана, і облагоджена добре. От і дума собі: «У такій хатці сподіватися і людей добрих… підбився вже я дуже, таскаючись по усім-усюдам… Ке зайду, може, таки не виженуть, а дадуть спочити».

Рип у двері… увійшов… помолився богу, поклонився хозяйству, дивиться… аж сама бабуся у хаті… та така старенька, а так [не розібрано три слова. – М. Г.] і обчесана, і біленька на ній сорочечка, і плахтинка, і усе на ній так чепурненько. От бабуся уклонилась Микиті та й каже:

– Здоров був, козаче! Чи здалеку йдеш?

– Та я, – каже Микита, – хоч і тутешній та здалека йду, підбився кріпко [не розібрано одно слово. – М. Г.] [не во] гнів вам буде. Зайшов спочити, коли не виженете…

– А як можна виганяти? – перехопила його бабуся. – І ти чоловік [божий] – а ми його. Як нам тебе виганяти? От, може, від проходки ти і досі нічого, сердешний, не їв?

Та сеє кажучи [зараз так і] мотнулась: витягла горшки з печі, понасипала у миски і поставила перед Микитою… Аж то бачу [добрий] та предобрий та з преситою яловичиною, та смачний-смачний. Мота наш Микита аж за вухами лящить, бо йому нігде не траплялося такого доброго борщу їсти, хоч і промеж багатеньких людей ходив і щастя в них шукав, так ніхто ж то і не подумав захожого чоловіка нагодовати. Дере наш Микита на усі застави. Аж употів возячись коло борщу та з яловичиною справляючись, а тут ще на потуху і молочна каша до масла. Уписав усе дочиста і витяг цілий кухлик сирівцю, що бабуся унесла, кислого та мудрого; насилу віддихнув, розперезався та й ліг на лаві і давай бабусю розпитовати, що вона є і як тут прожива.

От бабуся і розказувала йому, що вони у бідності, а усе у них є. Хатка обпорана, у хаті чепурно і що божий день вони так добре їдять і по усяк день достає. Нема ні поля, ні нивки, а тільки і є що корова дійна, та курей, та качок, та гусей там потроху, а усе у них є; нігде нічого не позича, нікому не винна, ні з ким не свариться, а усе сусіди ще й поважають за її смирність; часом є лишнє, що й на бідність може подати.

От Микита вислухав усе і каже:

– Не во гнів вам, бабусю, сеє слово: чи ви, часом бува, не відьма собі?

– Нехай бог боронить!, – каже бабуся. – Бач я яка собі чепурна і веселенька по усяк час; а се за тим так живу, що зо мною живе щастя!..

Як же схопиться наш Микита, либонь забув і очкур підв’язати, як крикне:

А де те щастя? Я його по усьому світу ськав і нігде не знайшов. А де воно? Яке воно? Покажіть його сюди!

– Еге! – каже бабуся. – Щастя, таки щастя. Дочку мені бог дав, Наталку; та що за премилая дитина! От, чоловіче, в нас нічого нема і усе є. А від чого? Ось як: з першими півнями, вже вона й скочила; пряде, тче, поки до світа, рук не покладає! Устану і я на старості, вона мене обмиє і обпатра; помолимося богу милосердному, поздоровкаємося люб’язно, поснідаємо що зосталося від учора і що бог дав, вона й мотнеться: корову здоїть, прожене у череду, птицю погодує, побіжить по людям, роботу продасть, чого треба покупить і вже і мчить швидше додому; і наварила, і напекла, і усе у неї готове: сідай мамо обідати! Після обід поприбирала, мерщій за роботу, тут і пішли пісні, вигадки, прикладки від неї, а я животи порву від реготу; а ще як подруги зберуться до неї робити, так і не стямимося, як і день до вечора. І наробились, і натішились, не хочуть і розходитись. Повечерявши, подякуємо богу за його великії милості та й спимо у такій же радості, як і день проводили, бо ніхто на нас не плачеть і нас ніхто не зобиджа, бо ми до усіх звичайні, покірні, слухняні. Мою Наталку усяк поважа, усяк шанує… Та отже і вона, моє щастя йде!

Почув Микита, що хтось пісеньки тоненько та веселенько заспівав… як тут разом замекекало теля у хлівці, загавкала собака у соломі, закудактали кури, заквакали утки, закгекгекали гуси, побачивши що йде, виглянув і Микита у вікно, затрусився, мов осиковий листок, і пополотнів увесь і сам себе не розбере. Чи злякався чи що?

Увійшла у хату дівчина. Та й дівка ж була! Хороша, да чорнява, да огрядна. Сорочка на ній хоч і з двадцятки, та біленька і вимережена; плахтинка хоч і старенька та чепурно підв’язана і таки у во всім видно було, що дуже розумна і проворна була. От розказавши матері усе куди і зачим ходила, де була і що бачила, та усе з прикладками, з вигадками. Далі зирнула на Микиту і питається матері:

– А се що в нас за чоловік?

От Микита і перехопив стару і каже:

– Се, Наталко, як бачиш, великий дурень! Я шукав щастя і меж панами, і меж попами, і де то вже я його не ськав, по усьому світу блукав, шукавши щастя, а того і не знав, що осьдечки воно, недалеко від мене…

Та за сим словом [одне слово не прочитано. – М. Г.] старій у ноги і став прохати, щоб віддала за нього Наталку, бо вона, каже, моє щастя! Я її бачив уві сні, вона мені сказала, що вона моє щастя і щоб я її шукав; так от бачите, куди було я здуру проте [нявся? – М. Г.] не рознюхавши, що осьде воно моє щастя, моє золото, моя Наталка!..»

Довго того розказовати, а вже і не раю і ніколи, як Микита з Наталкою тут-таки розпитавшись хто є і відкіля, подружилися, як стара, бачачи, що Микита парень гожий, звеліла людей присилати; як сватання запили, як на весіллі цілий тиждень гуляли, бо Микита на радощах, що знайшов своє щастя, розперезався і вже кошту ні в чім не жаловав. Пішов наш Микита жити-поживати! Бо худоби, сам не зна відкіля воно береться; дома усього є, а ще пуще, жарти та сміхи, жінка та діточки круг нього, так що овсі ні об чім Микитові і пожуритись, тільки, знай, хвалити бога!

Нехай же і тебе, любезний мій приятелю, Іване Федоровичу, бог тебе благословить щастям, давши тобі жінку розумну, богобоязну і красиву. Хоч головою об стіну нехай б’ються, нема луччого щастя, як у сім’ї жити по любові і по согласію. Тут-то милость і благодать господня! Сього тобі жалає

Грицько Основ’яненко

Місяця цвітня у шосте число, року 1837.

Примітки

Вперше надрукував М. Плевако у виданні Інституту Тараса Шевченка: Квітка-Основ’яненко. Збірник на 150-річчя народження. 1878 – 1928. Харків, вид-во «Український робітник», 1929, с. 125 – 128.

М. Плевако виявив це оповідання в одному рукописному альбомі першої половини минулого століття, власником котрого був якийсь багатий харків’янин Іван Федорович Базилевський. Прізвище Базилевських зустрічається в першій половині XIX ст. серед купецьких прізвищ у Харкові.

І. Ф. Базилевський був освіченим і заможним городянином, спілкувався, як це видно хоч би з його альбому, з тодішніми харківськими та приїжджими літераторами. В альбом його, крім Г. Квітки-Основ’яненка, вписали свої твори такі літератори, як Павло Іноземцев, автор поезій та повісті «Ссыльный» (Харків, 1833); Іван Петров, видавець альманаху «Утренняя звезда»; Олександр Афанасьєв-Чужбинський, що вписав у альбом один із перших своїх російських віршів «Сон».

Конкретних відомостей про стосунки Г. Квітки-Основ’яненка з І. Ф. Базилевським досі не виявлено. Судячи із початку оповідання, записаного Квіткою-Основ’яненком в альбом, Базилевич був щирим приятелем автора «Малороссийских повестей».

Альбом, в якому Г. Квітка-Основ’яненко написав своє оповідання, що починається словами «Казав єси, Іване Федоровичу», після смерті Базилевського переховувався у його дружини, а від неї перейшов до її племінниці М. О. Клоченко. Останнім власником альбому був В. Шаталов. У той час, коли Плевако працював над публікацією оповідання, альбом зберігався в Музеї Слободської України ім. Г. С. Сковороди. Нам виявити його не вдалося.

Подається за першодруком. В нашому е-перевиданні ми даємо оповіданню назву «От де щастя».

Плевако Микола Антонович (1890 – 1941) – український радянський літературознавець і бібліограф.

Афанасьєв-Чужбинський Олександр Степанович (1816 – 1875) – український і російський письменник, історик, мовознавець, етнограф.

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 3, с. 430 – 434.