Підземна церква

Амвросій Метлинський

Випитував я декого з старих,

Котрі ще ляха й унію видали,

Як діялося, що колись було…

А що, миряни, слухати б бажали?

Казав мені один чернець ось так:

«У Києві всьому, всьому зачало:

Та і старий, старий же він козак!

Того ще й не було, те підростало, –

Давно, давно вже Київ панував:

Його церкви аж хмари зачіпали,

І шапку хоч би хто йому здіймав, –

Так далі слави вже йому не стало!

Та на Дніпрі ж таки була і Січ…

Так споминать не дуже б то пристало

Та не к сьому-таки наша і річ,

А річ про те, як церківця запала.

Поки жили козак, списи й шаблюки,

Не добував нічого даром лях!

Вже стерпів і козак чимало муки:

Вмирав на палях він і в кайданах…

Так і в чужій крові пополоскав він руки

Й попанував в лісах і по степах!

Далі не стало списа і ручниці,

Прийшлося здать і стіни, і бійниці!

«Що міркувать! чи доля, чи недоля, –

Мовляв народові з ченців один, –

Од бога все…»

Аж сумно… далі з церквою, шарах!

Пішли під землю дзвони і пропали…

Та й досі, кажуть, як умре козак, –

Гудуть ті дзвони, плачуть, мов з печалі,

А іншого так – диво! – за життя

Ще на світі ті дзвони поминали…

Є чутка: вже не жди з того пуття,

Кого отак ті дзвони поминали:

Таких без слави й жалю, як сміття,

З-проміж людей смерть вічна вимітає,

Нема про нього на світі чуття,

Нема й могили – в землю западає!»

Примітки

Вперше надруковано у зб.: Думки і пісні та ще дещо, с. 59 – 61.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 114 – 115.