Самотні співці

Амвросій Метлинський

Пойте, людие, пойте.

Ой із моря із глибокого

Крута скеля піднімається;

Проміж хвилями одним одна

Та й у бурю не хитається.

Поверх каменя сіденького

Молоденький в’яз видніється;

Він росте-цвіте одним один,

Самотній він зеленіється.

І рибалочка самісінька

І снується, і виспівує;

На зелений в’яз прилітує,

Діточки свої провідує.

Любо самотнім жить на світі,

Скеле, в’язе і рибалочко…

Любо, любо… коли се гень-гень

Налітає чорна хмарочка.

Буря-хвиля розходилася

І на камінь напустилася;

Розхитався, розшатався він,

З ним зелений в’яз пішов на дно…

І рибалочка снувалася,

Поки дуже притомилася

І в водицю опустилася,

Відтіля вже не верталася…

Хай же я вам нагадаю,

Гей, ви, самотні співці,

Що нікчемнії для краю

Всі самотнії пісні!

Той пустився в синє море,

Той на темний чужий край;

Мов не вчули (щоб їм горе!),

Що мовляв розумний цар.

Є в нас віра, цар і мова

І чимало нас, словен,

Все своє в нас… ну, чого вам

Ще шукати в бусурмен?

Гей ви, злітайтеся, хлопці-співці:

Голосніше заспіває стая!

Край не малий в нас, великий в нас цар!

Щоб була ж і пісня голосная!

Станемо корнем на рідній землі,

Міцно, лісом, нас не скине око!

Тільки брехню чужина прокричить,

Гряне пісня із Русі широко!

Скелями-валом врости б нам, співці!

Були б ми царству вал замість плотини:

Нечисть, як вродиться в нашій землі,

Не пустив би в край наш із чужини.

Примітки

Вперше надруковано у зб.: Думки і пісні та ще дещо, с. 71 – 74.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 118 – 119.