Покотиполе

Амвросій Метлинський

Восени ми тряслись в таратайці в село;

Вже на нивах нічого тоді не було,

Тільки що покотиполе вітром несло.

Ото з дідом тряслись: воно все, бач, не пішки!

Сам покійник держав, далі дав мені віжки;

Тютюн вийняв та й люльку повненько напхав,

Запалив, в зуби взяв, розкурив та й казав

(Коли схоче, розумно старий, було, каже):

«Ось послухай, малий! Як що в серце заляже,

Коли хоч, щоб не визнав того чоловік,

Не кажи і билинці, не тільки що жінці:

Бо в жінок, знає світ, дуже довгий язик…

А по-моєму, лучче не мов і билинці!

Отсе раз! А ще й те, що від кари лихий

Не втече; таки бог покартає святий,

Хоч зайшов би, де й вітер не здума повіять…

Так, по-моєму, лучче лихого й не діять!

Восени два товариші із заробітків ішли,

А один із них був чоловік нехороший:

Він товариша вбив, щоб загарбать його гроші…

Те сподіялося, як жнива вже пройшли

І у полі в людей не було нікогісінько;

Як на поміч зарізаний кликав, стогнав, –

Тільки вітер озвався, що в полі блукав,

З покотиполем мчався по ниві пустісінькій…

Умираючи, він їм казав-завіщав,

Щоб од помсти не втік той лихий чоловік…

От і другі жнива вже прийшли через рік.

Мужик з жінкою в полі якось запізнилися…

Коли се мужикові причудився крик:

Покотиполе по полю з вітром котилося!

Він іспершу злякався, далі засміявся,

Та й не стерпів – і жінці своїй він признався

(Бо вже в полі з людей не було нікогісінько).

Каже: кликав на поміч на ниві пустісінькій…

Через три дні село уже знало, й не втік,

І від лиха не втік той лихий чоловік…

Бо в жінок, знає світ, дуже довгий язик!»

Віжки в мене узяв, потряслися в село…

А по нивах скрізь пусто та пусто було,

Покотиполе вітром несло та гуло.

Примітки

Вперше надруковано у зб.: Думки і пісні та ще дещо, с. 66 – 68.

Подається за першодруком.

На цей же сюжет написано оповідання Г. Квітки-Основ’яненка «Перекотиполе».

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 116 – 117.