Ген ризику

Володимир Пасько

По виході з погрібця Мазур зголосився провести Шеремета.

– З вашого дозволу, пане генерале, якщо моє товариство не є для вас неприємним…

Володимир посміхнувся на ці західняцькі «польсько-украйонські» делікатності:

– Та ви ж знаєте, що мене Володимиром Васильовичем кличуть. А погомоніти – будь ласка…

– Дякую, красно дякую. Просто я сам служив у війську, субординацію розумію. Як завжди інструктував нас комбат перед приїздом начальника розвідки армії: генерал – він і в Африці генерал, дивіться мені…

– Вважаєте, що маєте справу з не зовсім типовим.

– О, в тому я вже мав змогу пересвідчитися. Так, як ви мого діда «фейсом об тейбл» приклали, такого ще не бачив. Тим більше, щоб він стерпів, хоча й не без боротьби, але погодився.

– Справа ж не в тому, хто кого «приклав», як ви кажете, а щоб припинилося між нами врешті-решт оте «прикладання» зовсім.

– І я про те! Що вони всі там в тому КУН – ОУН великі патріоти, то безперечно, тяжко постраждали за неньку-Україну – віддаємо шану, але не можна ж сучасне, а тим більше майбутнє будувати лише на руїнах минулого.

– Щодо руїн, то ви вже, мабуть, надто категорично, Євгене…?

– Та просто Євген. Ми тут від російського «по отчеству» потрохи відвикаємо. Так ось, я не обмовився – на руїнах. Бо могутньої колись організації фактично немає. Вона себе зжила. Точніше, її зжили. Зусилля всієї карально-пропагандистьської машини СРСР і невблаганний час з новими історичними реаліями. Я йому сотню разів казав: ті діди настраждалися, до кінця життя недалеко, робити нічого, отож вони й поспішають собі пам’ятник вимурувати, своєму героїзмові, доки їх на той світ Господь ще не призвав. Вславляють самі себе, як можуть: «безстрашний друг Іскра схопив свій кулемет, і батальйон енкаведистів мов корова язиком злизала». Хто бодай раз був у бою, такого в здоровому глузді не скаже. А вони ж і кажуть, і пишуть… Ну, хай старі тільки те й роблять, що минуле і себе в ньому вславляють. Але ж ви, кажу, молодше покоління, давайте разом з нами придумаємо таке, що вело б до майбутнього, а не до минулого. Будувати нове треба, а не тільки руїни консервувати.

– То ви вже надто суворо: те покоління має право на історичну пам’ять. І якщо воно про себе в цьому відношенні трохи дбає, то не нам його судити-ганити. Розкажіть краще, як ваше покоління нове бачить.

Євген на мить замислився:

– Дозвольте, Володимире Васильовиче, запросити вас на філіжанку гарної кави. Мій магазин поруч. Там я вам все і розповім у зручному кріслі, а не на ногах… Тим паче, до мене має якраз цікава людина зайти, якщо ваша ласка, познайомитесь. Я вас прошу, не пошкодуєте…

Такий поворот справи Шеремета не дуже влаштовував. Хоча цей чоловік і викликав у нього певну симпатію, але знову в приміщення, знову всілякі напої – вже набридло. Тай знайомитись ні з ким бажання не було – досить вже наглядівся на своєму віку, хто і що йому ще особливо нового може показати й розказати?

Мазур зрозумів його вагання, поквапно додав:

– Все буде як забажаєте, ніякого силування ні в пригощанні, ні в спілкуванні. Я розумію, що ви на за тим сюди приїхали, щоб зі мною базікати або з моїми приятелями. Але мені було б дуже приємно бодай трохи закріпити наше знайомство. Тим більше, що до мого магазину варто зайти бодай подивитись, хоч на кілька хвилин. Я вас запевняю.

– А що за людина – цікава?

Євген і тут зрозумів з півслова:

– Цілком пристойна, розумна й цікава – професор політології зі Львова, створив і очолює Центр суспільно-економічних досліджень.

– Розумних і цікавих у нас – хоч греблю гати, тільки більшість свій розум лише на своє власне спрямовує, а конкретні деталі, хто з них як це робить, мене не цікавлять.

– Ні, ні – це зовсім не та людина. Він справжній патріот і розум спрямовує, куди треба – на загальну справу.

– Що, політик? Так ви ж знаєте, що мені того не можна.

– Тут все абсолютно чисто – громадська організація. Але патріотична, то є так. А чоловік непересічний, судіть самі: закінчив школу з золотою медаллю, поступив сам, без блату, до знаменитого Московського фізико-технічного інституту, на кібернетику, аспірантуру закінчив у Німеччині, тоді ще «демократичній»-соціалістичній. Працював у Підмосков’ї, створив там перший за межами України осередок Руху. Ну а потім, як і ви, додому повернувся.

– Постривай, як же так, кібернетик – і раптом професор політології? Щось тут не стикується, як-то кажуть. Наші політологи – вони ж в більшості своїй з колишніх марсистсько-ленінських філософів та істориків КПРС, принаймні поки що. А тут якось ніби не за фахом…

– Та то він уже другу освіту отримав, у Канаді. Там двоюрідна тітка в дружини об’явилася, допомогла облаштуватися попервах, а потім він і сам, хлопець башковитий…

– А на дідька вона йому була, ота політологія? І навіщо взагалі сюди повернувся? Якщо він зі своєю спеціальністю там міг би жити, як вареник у маслі. Я чув, наші фахівці на Заході цінуються, принаймні в цій галузі.

– Цілком з вами згодний, я сам у нього про це запитував. Не за тим, каже, я з Росії в Україну повернувся, щоб звідси до Канади виїхати. Мало того, що він в Канаді вчився – він там ще й докторський ступень здобув. А в Америці професорське звання отримав. В якомусь провінційному, щоправда, університеті, але все ж… І повернувся.

Володимир лише стенув плечима. То вже не просто цікава людина, а просто дивак якийсь – таке щастя до рук упіймав і сам же впустив. У нього в Києві достатньо знайомих, які зі всіх сил випихають своїх дітей за кордон, причому не так заради навчання, як з потаємною надією, що їм вдасьться там прилаштуватися на “ПМЖ”, довічно. Причому серед таких і прихильники відродження СРСР, і українські ура-патріоти. Не кажучи вже про тих, кому байдуже і те, і інше, що СРСР, що Росія, що Україна – все, окрім власного черева…

Повернули під аркою, пішли вулицею Музейною. Хоча музей звідси років уже тридцять як перевели в інше місце, назва залишилася. З тим осередком національної пам’яті, вже на тому новому місці, трапилася ціла історія. І гучна справа із засудженням «націоналістичних недобитків». Коли під час створення нової експозиції в новому приміщенні спробували більш-менш правдиво відтворити історію цього багатостраждального краю. Тоді кілька науковців змушені були стати двірниками чи кочегарами, а дехто опинився у мордовських концтаборах.

Зупинилися біля знайомого Шереметові будинку. Тут розташувалася майстерня, в якій Левко проходив в юності трудове виховання – ремонтував замки, електропраски й усілякий побутовий дріб’язок. Тепер за дзеркальними шибами стилізованих під початок XX століття вітрин виднілися не схилені в роботі голови слюсарів, а ошатно вбрані продавці біля пірамід зі зброєю. Золотом на чорному тлі сяяло: «Магазин «Сапсан».

Мазур зробив широкий гостинний жест:

– Оце й є моє господарство. Прошу пана до господи!

Євген з гордістю показував своє багатство, сиплячи назвами й технічними характеристиками виставленої зброї – мисливських і пневматичних рушниць, газових і пневматичних пістолетів і револьверів, різних розмірів і гатунку ножів, всякого роду спорядження відомих європейських та американських фірм.

– А де ж наше? Або бодай російське? Знамениті колись «Іж», «ТОЗ», інші? Вони ж, мабуть, були б дешевшими, ніж усе це? – обвів рукою Шеремет, звертаючи увагу на цінники, які просто вражали своїми цифрами.

– Наші так досі і не спромоглися нічого путнього зробити. Принаймні придатного до продажу. Ну, а росіяни… Технічні рішення непогані, але якість… Як зроблять, то й пальці знати. Що вони, що наші. А зброя – товар особливий, покупець – також. Тут на шармачка не проходить. Тут не так ціна, як якість грає.

– Що ви маєте на увазі? – З цікавістю запитав Шеремет.

– Розумієте, ті, в кого немає грошей, зброю не купують, бо вона їм непотрібна. Якщо для розваги, так їм не до того, а якщо для захисту, так нема за що вболівати, кому бідак потрібен? Тому наш клієнт – людина з достатком, яка грошики має, але й рахувати їх вміє. І якщо вже платити, то за річ, а не за стріляючу залізяку.

– І багато таких у Теренграді?

– Раніше було мало, але останнім часом крига скресла, слава Богу, – Євген постукав по полірованому дереву вітрини і потьхукав через плече. – Але підемо до мене. – Показав на двері в глибині залу.

З підсобного приміщення увійшли до кабінету, з якого вузенький глухий коридор вів кудись у глибину. І вхідні, й вихідні двері броньовані, немов пастка, машинально зафіксував Шеремет, входячи до «задника».

– Прошу сідати, – з люб’язною усмішкою запросив Євген.

Шеремет з цікавістю оглядівся довкола. Гарні меблі, світлотехніка, телерадіоапаратура, фотографії на стінах свідчили, що це апартаменти не тільки для діла, а для душі. Приглянувся до фотографій – на всіх господар в оточенні якихось людей у військових польових одностроях, при зброї. Хоча і люди, і однострої, і зброя, і пейзаж на кожному фото різні, незнайомі. Окрім одного, найпершого чорно-білого фото, на якому Мазур ще зовсім молодий, із недбало перекинутим через плече «акаесом», в заломленій на потилицю панамі, в смугастому тільнику. За спиною – силуети гір.

Господар нечутно підійшов ззаду:

– Пізнаєте пейзажі?

– Пізнаю… Де, коли?

– Асадабад, провінція Кунар. «Отдельный батальон спецназ». Вісімдесят четвертий – вісімдесят п’ятий роки…

– Н-да… Майже поруч. В самий час і в саме пекло…

– Не кажіть. Зате згадати є про що.

– Хіба що так. А решта де? – Хоча про відповідь вже здогадувався.

– Та самі знаєте, де. – Розсміявся Мазур. – Всюди, де тільки тоді на території колишнього Союзу стріляли. Щоправда, до Таджикистану не добрався, ні до чого там нам було. А так… Оце – Абхазія, це – Придністров’я, це – Югославія…

– А навіщо тобі того було?

– Та як вам сказати… Про ген ризику ви, мабуть, чули? То, може, він і став причиною? А можливо, ще й ген свободи колись віднайдуть, принаймні я такий відчуваю – Мазур невесело посміхнувся, налив по чарці коньяку.

– Дозвольте для початку за вас, як за мого гостя, за наше знайомство. А потім уже порозмовляємо. Добре? Дай Боже! – До дна випив духмяну рідину, блукаючи думками десь у своєму, пригубив кави. – А тепер стосовно вашого запитання… Як вам сказати? Історія досить довга і зрозуміти її нормальній людині непросто…

Шеремет збагнув, що це один із тих випадків, коли людина й сама прагне виговоритися, звільнитися від того, що муляє душу.

– Якщо «афганець» «афганця» не зрозуміє, тоді хто?

Мазур вдячно посміхнувся:

– Тоді слухайте. Розумієте, коли я повернувся з Афгану до інституту, до армії в Львівському «політесі» вчився, відчув себе якось не в своїй тарілці. Нібито переросток серед дітлахів. Не так за віком, як за сприйняттям життя. Те, що було важко для них, скажімо, прийняти якесь серйозне рішення чи на щось відважитися, для мене не складало проблем. І навпаки – проблемою було зрозуміти їх, їхню легковажність, пурхання такими собі метеликами. Хоча, як для мене, це було навіть на краще – я став безперечним лідером. Але неформальним, так би мовити. Бо до керівних посад в комсомолі не рвався, хоча й пропонували. Однак не дуже й відмовлявся, коли патентовані комсомольські патякали запрошували до президії на їхніх зборищах або десь там помаячити. Бо в мене і «Звьоздочка» була, і «За отвагу» – наша й афганська. Одружився, народилась донька.

– Так все нібито в порядку. Чого ж знову на подвиги потягнуло?

– Я ж казав: то довга історія. Так от: коли в нас «Рух» постав, я одразу для себе визначився, почав активно допомагати. У нашому роду хоча ніхто не був причетний до визвольних змагань, бо інакше як би мене до «спецназу» взяли, але традицій українських дотримувалися, все як має бути. То ж нічого дивного немає, що я з хлопцями і листівки розклеював, і різні ходи й зібрання охороняв, і до Києва їздив у колоні автобусів. Словом, робив для національної справи все, що міг, щиро, від душі. А дружина моя мала батьків зі Сходу, Ляшенки їхнє прізвище. Вони приїхали до Львова з Харкова за розподілом після інституту працювати на автобусному заводі та так тут і залишилися. І їм те все дуже не сподобалося.

– Що – те все? Твоя активність?

– Не тільки. Найбільше незалежність. «Как это так, Украина без России, мы всегда были вместе…». Хоча ви й самі знаєте ці пісні… Бачу, і моя половина почала їм підспівувати. Я намагався їй пояснити, що до чого, але марно. Демонстративно розмовляла в сім’ї тільки російською, дитину навчала тільки російській. І от одного разу, коли донька раптом запитала: «Папа! А почему тебя бабушка с дедушкой «бандерой» называют?» – мій терпець увірвався. Тут я не витримав. Виказав спочатку дорогій дружині все, що думаю про манкуртів і їм подібних, ну а потім взявся за дорогих тестя з тещею, прочитав і їм популярний курс української історії. З тими фактами «братерства народів», про які вони воліли б не знати, а якщо хто приперав їх до стіни, то робили вигляд, нібито нічого поганого не трапилося. Мільйони загублених життів українців? – Так… «ведь этого требовали интересы государства, интересы России…»

– І як, зрозуміли?

– Авжеж! Дружина одразу забрала доньку й до них подалася, ми в гуртожитку тоді жили. А я якраз поїхав був з хлопцями до Києва, бойовий супровід колони, так би мовити, як в Афгані. Повернувся за два дні, а з кімнати геть все вивезено, тільки розкладачка та один стілець залишилися. Та ще мої речі купою звалені. Зверху записка: «Не вздумай нас искать. На развод подам сама». Кинувся до її батьків – немає, сусіди сказали: поїхали у відпустку. Отакі-то пироги. – Мазур глибоко затягнувся сигаретою.

– Так і не помирилися?

– Як бачите. Інакше б я зятем пана Гонти не став.

– Зрозуміло.

Особиста образа цього сильного чоловіка, помножена на характер, переконання і специфічний життєвий досвід могли завести куди завгодно, а не тільки до Абхазії, Придністров’я чи Югославії.

– І що вам зрозуміло?

– Чому знову потягло воювати? Чому далека Абхазія?

– Невдовзі після мого сімейного розламу поїхав я з Хмарою і Поровським до Криму. Пам’ятаєте – був такий там український десант дев’яносто другого року?

– Хто того не пам’ятає! – буркотнув Шеремет. Бо, як на його думку, та акція дала ефект прямозворотний очікуваному. Замість посилення позицій молодої української державності в цьому специфічному регіоні, вона лише спровокувала сплеск антиукраїнських настроїв.

– Я вас розумію: того дійсно не треба було робити. Але ж ми хотіли як ліпше. Зате я усвідомив там, наскільки небезпечними для нашої незалежності, принаймні для нашої територіальної цілісності, є цей регіон і йому подібні, де більшість складають росіяни та, зденаціоналізовані малороси. А кинуті державою напризволяще українці, зацьковані й пригноблені, в своїй же країні змушені підігнути плечі, відмовитися від рідної мови, а то й національності. І яким за таких умов Українська держава, яка не підтримує в них їхнє українське єство, просто не потрібна. БоА це проблема. Адже поступово тим “втраченим” українцям стає абсолютно однаково де бути «хохлами», людьми другого сорту – чи в СРСР, чи в Російській Федерації, чи в незалежній Україні.

Шеремет мовчав, бо рішуче заперечувати не дозволяла совість, а підтримувати не дозволяв обов’язок. Нарешті нехотя проказав:

– Так що ж із ними робити, якщо вони такі там є і в Криму, і в Донбасі, і в Криворіжжі? Ми всі – один народ, то ж мусимо спільно жити. Час покаже. Не можна ж людину антиукраїнцем називати тільки тому, що вона російського походження або проживає в Криму чи в Донбасі.

Мазур кинув різким поглядом прямо в очі:

– Гаразд, ви людина військова, та й не про вас мова. Так от, саме тоді росіяни зчинили галас щодо належності Криму, а в Грузії продемонстрували, як це може бути на практиці: підтримали сепаратистський рух в Абхазії. Тоді ми вирішили одним пострілом вполювати двох зайців, навіть трьох: підтримати грузинів у збереженні їхньої територіальної цілісності, показати росіянам, що безкарно, без крові таке не минається, і дати бойовий вишкіл своїм хлопцям.

– Виходить лемент російських засобів масової інформації був небезпідставним?

– Звичайно! Російські десантники, які воювали на боці абхазів, кричали нам перед атакою: «Хохлы! В плен лучше не сдавайтесь – все равно брать не будем!» Кілька наших загинуло. Один Героєм Грузії став, посмертно, в Тбілісі в Пантеоні Слави похований.

– Ї їм того треба було, – накласти головами в чужому краю?

– Війна є війна…

– А ті, що повернулися, де вони зі своїм вишколом? Де його застосовують?

– Та ніде. Сидять собі, займаються, хто чим. Але не може бути, щоб то було надаремно. Пролита за свободу кров надаремною не буває. Ми ще знадобимося – ті, хто вміє не шкодувати кров і власну, й ворожу. Тим більше, якщо то вороги України.

– В Придністров’ї ви її також “недаремно” лили? Тільки тепер уже разом із російськими козаками проти молдаван?

– Там була інша справа. Ви ж знаєте, що Придністров’я наше, українське. Його за часів Союзу в Кремлі від України відчекрижили, аби Молдова стала більшою територіально, аби союзною республікою її зробити, а не автономією в складі УРСР, якою вона доти була. Ось так воно й лишилося. Але як постало питання про об’єднання Молдови з Румунією, справа враз загострилася. Придністровці добре пам’ятають, як їм колись під боярською Румунією жилося. Як і наші буковинці, до речі. Тут, як-то кажуть, звиняйте, дядьку. Ідіть собі під румунів самі, а нам, слов’янам, дайте спокій, тим паче на своїй же землі.

– Але ж Придністровська республіка, наскільки я знаю, зовсім не на Україну орієнтується,.

– Це вже інше питання, його розв’яжемо потім. Головне ми виконали…

– А до Югославії чого подався? Що там українці загубили? Не миротворці, а такі, як ти?

– Та як вам сказати… Тут уже синдром якийсь з’явився. Як у бойового коня на звук труби. Та й не подобалося мені, що там серби чинили. Вони в тій Югославії були, як росіяни у нас в Союзі. А хорвати – як українці. Тільки вони себе все ж більше поважають, більш готові за свободу свою боротися. То чом би не допомогти? Тим більше, що район Вуковара, який серби майже весь знищили, українцями був заселений, давніми переселенцями з Галичини.

– Але ж серби – православні, а хорвати – католики. Ми ж тут – православні, принаймні твоє покоління. То як же так – проти своїх одновірців з одвічними ворогами? Хоч як поглянь – саме так в історичному контексті виходить.

– Одновірці, кажете… А хіба спільна віра вберегла українців від кривавої розправи російських солдатів-православних в 1709 році? Сейм став тоді червоним від крові стариків, жінок і дітей, як і Ворскла. А шибениці на плотах з повішеними і четвертованими українськими козаками пливли Дніпром аж у Чорне море. А хіба не православними були російські солдати, які втопили в українській крові Коліївщину? Чи не православними були офіцери генерала Денікіна, які винищували православних вояків армії УНР лютіше, ніж своїх класових ворогів – більшовиків? І все те за що? Тільки за одне – за спробу українців бути нацією, господарем на своїй землі. Що за часів Петра – для кого «великого”, для кого «кривавого», що Катерини – відповідно «великої» і «суки», що Денікіна – «спасителя Росії» і «ката України». Так що віра тут ні при чому.

Трохи подумавши, додав:

– Ви знаєте, то може щастя хорватів, що вони іншої від сербів віри. Мабуть, саме вона посилює їхнє відчуття своєї осібності, та ще алфавіт. Оскільки мова практично одна – сербо-хорватська. А вони все ж відчувають себе нацією, власну державу вибороли і будують, а не роздумують, як деякі в нас, а чи треба?…

– То ти вже занадто, таке протиставлення. Ні до чого.

– А що, не було такого, скажете?

– Не про все те, що було, треба згадувати, а тим паче вести мову. Один зрозуміє так, а інший – інакше. А нам з тим сусідом, якому ти дорікаєш, довіку поруч жити, аж доки з лиця Землі як народ не щезнемо. То ж – навіщо ятрити? А тим більше дратувати? Прислів’я пам’ятаєш – не буди лихо, доки тихо?

– А його будити в них не треба, воно в них всередині завжди недремне, спокон віку їх світом водить-колобродить, всім ближнім і далеким жити спокійно не дає, хто до їх зажерущого ока впаде як об’єкт «геополітичних інтересів». Починаючи від їхнього князя Андрія Боголюбського, який Київ страшніше від татар сплюндрував, а вони його святим нарекли, і закінчуючи нинішніми, які Чечню щойно в крові втопили. І за що? Тільки за те, що той крихітний народ прагне вільно жити й бути господарем на своєму клаптику Землі.

Такий поворот розмови був Володимиру зовсім не до вподоби. Не те щоб він мав щось проти чеченців, хоча Шеремет-старший і розповідав йому дещо про співробітництво досить значної їх частини з німецько-фашистськими окупантами. А потім, по звільненні Кавказу, змушений був брати участь в депортації цього народу, жорстокій карі всіх загалом за провину частки. Батько не любив про це згадувати, а тим більше якось коментувати.

Не дуже вболівав Шеремет і за територіальну цілісність Росії й навряд чи щиро вважав цю завойовану ще за царських часів і поневолену маленьку країну такою ж невід’ємною її складовою, як, приміром, Рязанська або Тульська область. Але ж у них, якщо глянути на мапу, то ледь не дві третини території придбані-надбані якщо не таким робом, як Чечня, то, в більшості випадків, «добровольно-принудительно». Тому невдоволено буркнув:

– Ти що не розумієш, чого вони так за цю Чечню вчепилися? Про ефект доміно ніколи не чув? Та й нам те ні до чого. Посиплеться в них – і в нас в деяких регіонах можуть заворушитися. А нам те треба?

– Крим маєте на увазі?

– Яка різниця – який регіон конкретно? Головне, що є.

– Ні, не «є», дозвольте не погодитися. Росія з Чечнею чи Україна з Кримом – то дві великі різниці. І ви це чудово розумієте. Бо Ічкерія – то земля, яку споконвіку заселяв цей народ. Згадки про це в письменах значаться ще за сім століть до того, як російська народність утворилася. Нагадати, як той нещасний народ до Росії приєднували?

Мазур підхопився з фотелю, взяв з полиці книжку.

– Ось, послухайте:

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі…

Очі Євгена зблискували якимсь непогасним огнем, він немов аж повищав, у мить наснажений вірою в незборимість духу горян, чию боротьбу за свободу підтримував, може, ризикуючи своїм життям, як колись українець Яків де Бельмен, кому наш Геній присвятив свою гнівну поему. Мазур перегорнув сторінку “Кобзаря” й продовжив із палючим притиском на кожному слові:

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава,

І воля святая!

Шеремет добре пам’ятав Шевченків «Кавказ». Читане колись давно, ще в шкільні часи, тепер воно набувало особливого змісту – першопочаткового, справжнього. Рукав сорочки на руці Євгена, що тримала книжку, сповз й оголився, впав у вічі чималий рубець. Невже?

– Ти там був?

– Де?

– Не прикидайся, розумієш, про що питаю – не на курорті ж…

– Був. – Насторожено звів очі.

– Коли?

– В першу війну, в дев’яносто п’ятому.

Євген важко звівся на ноги, взяв зі столу фотографію в рамці, простягнув Шеремету. З неї весело усміхалися два озброєних до зубів молоді бородані. За їхніми спинами скорботно-незряче блимали на білий світ чорними проваллями вибитих вікон зруйновані будинки. На звороті напис: «За нашу и вашу свободу. Боролись и победили. Боевому другу Жене с вечной благодарностью – Шамиль. Грозный. 1995 г.»

«За нашу и вашу свободу»… Так закликали поляки українців до боротьби проти російського самодержавства під час своїх повстань у 1830-31 і 1863-64 роках. Але українські селяни не повірили своїм польським панам і не те що не підтримали, а навіть виступили проти. А тепер от деякі відчайдухи відгукнулися на той заклик, стали в бо поруч із чеченами… Щоб допомогти їм втілити врешті напутнє слово Великого Кобзаря: «Борітеся – поборете!»

– Вдруге не їздив, в останню війну?

– Ні, не їздив. Та й ще не остання ота війна…

– Чому?

– Чому не їздив чи чому не остання?

– І те, й інше.

– Не їздив, бо не все у них самих так, як треба склалося. Розсварилися, погризлися колишні бойові друзі, порозходилися по своїх аулах та районах, кожний захотів у перших стати. Хоч і мало хто чув слова Юлія Цезаря, що краще бути першим у селі, ніж другим у Римі. Не тим почали займатися, чим треба. Натомість того, щоб державу творити, кожний почав собі своє благополуччя дрібне ліпити. От і накрили їх росіяни мокрим рядном. Вдруге їхати якось не кортіло. Бо самі свою волю профукали. Ну а те, що та війна не остання – в тому я переконаний. Не той чеченці народ, щоб змеритися з неволею. То вам не наші, яких стравити, обдурити, підкупити можна, а потім і зовсім асимілювати. Вони боролися сто сімдесят років – і ще стільки ж будуть, доки не загине останній. Я їх добре знаю…

– А ти ніколи не задумувався , що буде, коли такі, як ти звідки-небудь до нас у Крим прийдуть? Не за переконаннями я маю на увазі, а за методами їх практичної реалізації? Що тоді?

– Ну, таких як я там були одиниці. А одиниці, як відомо, погоди не роблять. А якщо все ж з’являться, то все залежить від того – звідкіля? Якщо з Росії – то буде нам на користь за будь-якого кінцевого результату, хоч заберуть вони його в нас, хоч відстоїмо ми його з великими трудами. Тут вирішальне значення матиме сам факт агресії. Бо тоді навіть сліпці у нас прозріють і усвідомлять врешті-решт, хто є хто.

– Ну і що ти думаєш, наші грудьми стануть з росіянами за Крим воювати? Маячня. «Бред», ясніше кажучи! – Шеремет роздратовано крутнувся в кріслі.

– Чому маячня? Зовсім ні. Хто сказав про якусь там війну? Борони Боже. Нехай вони його забирають силою, російські брати, той Крим, я особисто лише перехрещусь. Але тоді вже вороття в стосунках у нас не буде. Навіки. А нам якраз того і треба. Бо нашій незалежності якщо й є від чогось і від когось загроза, то тільки від нашої власної волячої терплячості, рабської байдужості та холуйської запопадливості перед дорогим північно-східним сусідою. То ж я зовсім не проти, якщо він декого в нас позбавить дурних ілюзій щодо свого «братерства», «миролюбності» й «справедливості».

– Ну, в тебе і фантазія…

– Чому «фантазія»? Простий аналіз геополітичної ситуації. Сподівайся на краще, а готуйся до гіршого. Ситуація в Криму може погіршитися, до речі, не лише від росіян. Ви ж чудово розумієте, що якщо хто й має природні права на Крим – то тільки кримські татари. Всі інші – люд може й поважний, може й хороший, але – прийшлий, справжня батьківщина якого далеко відтіля. І він за ту землю до останньої краплини крові, аж до того, щоб в неї злягти, битися не буде. Бо йому простіше виїхати звідти. То татарам нема куди їхати зі свого Криму. Як чеченцям з Чечні. А нам з України.

– Ну ти й закрутив! Прямо-таки новий жанр – політична фантастика.

– Ви даремно іронізуєте. Дай Боже, щоб я помилявся.

Гостра тема вигоріла. Шеремет блукав поглядом довкола. Непогано, навіть дуже!

– Це все, за рахунок вашої організації чи воювали не тільки за ідею?

– Ви на що натякаєте, пане генерале? Повторюєте російські байки, що ми там найманцями були? Тоді я хотів би для початку сказати: що зате ми ніде проти жінок і дітей не воювали! І за нас перед світом неньці-Україні червоніти не доводилося, ніде не наслідили криваво. Тому що мирне населення не нищили й не гвалтували, і полонених зв’язаних за своїми машинами волоком не тягали, і підлітків від десяти років терористами-бойовиками не оголошували, та й в «сортирах» також нікого не «мочили». Що ж до того, хто за що воює… Є стародавня українська байка, ще як ми під Польщею були і разом Москву воювали. Під час походу поляки з шляхетського загону задирають українців з козацького, що от, мовляв, шляхта – та за славу на війну йде, а козаки – за гроші. Ті їм і відповіли: кому чого бракує, той за те і воює. Так, нам платили. І непогано! Інакше з яких таких статків я б свою справу розкрутив, за рахунок якої зараз вся наша організація живе? Але головне все ж було – ідея свободи, набуття бойового досвіду. А не так, як зараз у вас в армії – всі навипередки в миротворці пхнуться, аби заробити якісь нещасні кількасот доларів. Весь світ над вами сміється: в українському батальйоні підполковників більше, ніж у будь-якому іншому капітанів. Якби там насправді стріляли, такого б не було. В Афганістан я черги щось не бачив і навіть ніколи про таку не чув. А тут – як до корита…

– А ти що, їх осуджуєш?

– Не осуджую, але… То вже не солдати. Поліцаї, гендлярі, заробітчани – хто завгодно, але не справжні бійці. Бо їх цікавить насамперед долар. І щоб, не дай Боже, ніхто не стрельнув, в основному по п’янці або з необережності, щоб той долар додому ж привезти, не згубити по дорозі. А нас – нас вабить у першу чергу сам подих Війни – справжньої лицарської забави! А не ці «бакси», «зелені» і тому подібне.

Шеремет тихо наливався безсилою злістю. Безсилою, тому, що багато в чому цей бойовик був правий. Та нарешті його прорвало:

– По перше, ти собі суперечиш. По-друге, а чи знаєш, як живе той офіцер, про якого ти з таким презирством відгукуєшся? Йому що, дуже кортить у такий спосіб заробляти оті гроші? Бути посміховиськом, як ти кажеш?

Однак Мазур швидко замахав руками:

– Вибачте, пане генерале, але то вже ваші проблеми: скільки і за що вам платять. Армія, яка не спроможна захистити себе, не викликає ані співчуття, ані довіри. Співчуття викликають слабкі й убогі, а якщо ваша армія саме така, то навіщо вона тоді потрібна… Бо як же вона захистить державу? То є нонсенс. Довіряють зазвичай сильним і розумним, які не скаржаться на нестатки, а здобувають те, що їм потрібно своїм розумом і силою. Армія, яка ремствує на власну бідність, виглядає так само комічно, як «плачущий большевик». Або, знаєте, як у східній притчі: «Все куплю – сказало Злато. Все візьму – сказала Сталь». Якщо армія не може ні того, ні іншого, то вона не є ні «Злато», ні «Сталь», а так собі – бутафорія. А бутафорські мечі чогось варті лише в театрі, але не в житті…

Така відвертість висловлювань на адресу Армії, яка була для Шеремета поняттям таким, що підлягало написанню лише з великої літери, скидалася на зухвалість і починала дратувати. Тільки-но він збирався поставити нахабу на місце, як пролунав дзвінок.

– О, це наш гість, про якого я вам казав. Хвилиночку, я зараз. – І Мазур щез за дверима.