«Лишь бы не было войны…»

Володимир Пасько

Розморений їздою в задушливому автобусі, Шеремет ледве доплентався до готелю. Однак, прийнявши холодний душ і трохи перепочивши, прийшов до тями. Не за тим він сюди приїхав, щоб валятися в ліжку й газети читати. Часу залишилося не так уже й багато, а міста він ще фактично так і не бачив. Але куди піти? Великих мандрів під кінець дня не хотілося. Тому вирішив прогулятися до першої з двох квартир, в яких вони мешкали в Теренграді. По вулиці Сталіна, як вона тоді називалася. Щоправда, вже через кілька місяців по їхньому приїзді, якраз до 40-ї річниці «Великої Жовтневої Соціалістичної революції», її перейменували на вулицю Карла Маркса. Шеремет пам’ятає, як те сталося. На початку вулиці був скверик, де на невисокому постаменті стояло погруддя «вождя народів». Одного погожого дня туди підігнали бульдозер, накинули на шию генералісимусу троса з петлею, машина рвучко сіпнулася вперед, скреготнувши гусеницями по ще австрійських часів бруківці й викресавши з неї снопи іскор – і «наш любімий Іосіф Віссаріоновіч» із величавим виразом на кам’яному обличчі важко гепнув на клумбу, підминаючи собою квіти. На місце одного ідола одразу поставили іншого – Карла Маркса. Вулицю, звичайно, назвали його ім’ям. До нього претензій в ЦК КПРС не було і не могло бути. Адже класик, основоположник…

Щоб не відволікатися, пішов найкоротшою дорогою – вулицями Суворова і Костюшка. Яке відношення мав «вєлікій русскій полководєц» до їхнього скромного міста, ніхто не відав. Хіба те, що свого часу в крові втопив польське повстання під проводом Тадеуша Костюшка, співвітчизників якого чимало проживало в Теренграді і які увічнили його ім’я в назві однієї з вулиць. Оскільки Костюшко був борцем за свободу, то радянська влада спершу не чіпала вулицю його імені. Однак настав ювілей головної газети «Правда», треба його якось відзначити, і вулицю Костюшка перейменували на вулицю «Правди».

Одначе нинішня українська влада розібралася і з російським генералісимусом, і з польським бунтівливим генералом, і з комуністичною газетою: одна вулиця тепер звалася «Замковою», як було до «совітів», інша стала імені Ярослава Стецька. Чому саме Стецька, а не, скажімо, Мельника чи Коновальця, Шеремет зрозумів лише діставшись на свою рідну вулицю. На її початку, де колись стояли один по одному комуністичні вожді, впадав у вічі новий величний пам’ятник. Гігантським золотим грибом із землі виростала бронзова голова: величезний лоб, тонкі інтелігентні риси обличчя, чітко окреслене вольове підборіддя, заглиблений у себе погляд очей за неіснуючими скельцями окулярів, позначених тонкою оправою. Скульптор, здавалося, навмисне поприбирав усе зайве, що могло б заважати сприйняттю тієї інтелектуальної енергії, яка струмувала від його творіння. Володимир підійшов ближче, глянув на плетиво бронзових літер: «Ярослав Стецько». І все! Ні хто такий, ні дат життя і смерті. Так, нібито кожний повинен знати все і про ОУН в цілому і про ОУН-Б, зокрема. І про уряд Української самостійної держави, проголошеної 30 червня 1941 р., і про його прем’єр-міністра, і про його сумну долю. Володимир нараз згадав, що саме в цьому місті Стецько закінчив гімназію. Здається, навіть із золотою медаллю.

Навпроти пам’ятника височів будинок, на якому колись була меморіальна дошка, що тут розташовувався в 1917 році Східно-Галицький ревком. Зараз про ту дошку і згадки не лишилося. Все правильно – ревком і Стецько мало один одному пасують, то зрозуміло.

А ось і будинок, в якому мешкали Шеремети. Хоча й недовго, років зо три, а запам’яталося на все життя. Бо то була їхня перша справжня міська квартира з ванною, центральним опаленням, газовою плитою на кухні, а не чадним керогазом. Єдине, що кімнат було лише дві, на їхню сім’ю з п’яти чоловік трьох різних поколінь того вочевидь було мало. Але в зруйнованому війною місті з житлом було дуже сутужно. Епоха масового житлового будівництва, яке започатковував «вірний ленінець» Микита Сергійович Хрущов, для їх провінційного міста ще тільки прорізалася в туманній перспективі. Тож доводилося терпіти. Батькова сестра тітка Наталія жила зі своїм чоловіком і сином, майже ровесником Володимира, взагалі в одній кімнаті комунальної квартири. Хоча і її чоловік, і вона сама були фронтовиками.

Важко повірити, але про якість пільги чи блага тоді ніхто навіть не згадував. Пояснення цинічно просте: якщо був на фронті, то твоя біда; не був, то твоє щастя. Якщо ж був, а до того ще й постраждав, то вже твоє горе. Але знову ж – твоє особисте та твоїх рідних і близьких. А тому отримай, чоловіче, дерев’яного протеза і до скону тягай собі на здоров’я. А якщо важко, тоді бери коляску і розвивай собі мускулатуру. Бо коляска механічна, змайстрована за принципом велосипеда, тільки замість педалей для ніг – важелі для рук. На такій хвацько катав містом сусіда тітки Наталі – дядько Олександр, колишній сапер. А сапери, як відомо, помиляються лише раз у житті. Гаразд, що за свою помилку заплатив не головою, а лише ногами. На тій колясці він так накачав собі біцепси, що з ним на руках мало хто міг позмагатися навіть із фізично міцних чоловіків. Щоправда, потім на додачу до інвалідської коляски з’явився спеціальний гібрид автомобіля з мотоциклом. Нинішньому поколінню таке «чудо техніки» знайоме хіба що з відомої кінокомедії далеких часів.

Але, стривай-но, для чого він сюди прийшов? Шеремет прискіпливо оглянув своє колишнє помешкання – нічого особливого. Ні «євровікон», ні телеантен-тарілок. Явно, що сюди ще не встигли добратися «нові українці», вижити нащадків колишніх господарів. Точніше – «тодішніх», бо хто були ті «колишні», ніхто тепер точно й не знає. Будинок як фешенебельний житловий постав ще наприкінці XIX століття. Після Другої світової війни тут розміщалося обласне управління внутрішніх справ. Якраз перед їхнім приїздом воно отримало відбудоване по війні приміщення колишньої польської тюрми і перебралося туди, а цей будинок переобладнали під житловий. Щоправда, від фешенебельності в ньому не залишилося вже нічого, окрім високої стелі.

В їхньому під’їзді квартир було чотири, по дві на кожному поверсі. Ліворуч від входу – двокімнатні, праворуч – трикімнатні. В них поселилися з родинами начальник УВС підполковник внутрішньої служби Кальницький і його заступник-кадровик підполковник Максаков на другому поверсі, а на першому – Шеремет-старший, його безпосередній підлеглий полковник міліції Курнаков, начальник «ОБХСС – отдєла борьби с хіщєніямі соціалістічєской собствєнності». І Кальницький, і Максаков були партійними працівниками, які ніколи ніякого відношення ні до боротьби зі злочинністю, ні до військової справи не мали. Навіть у війну вони уникнули фронту і «ковалі побєду в тилу». Тому відчували себе іноді досить ніяково, особливо на свята, коли доводилося одягати парадний мундир. Бо в офіцерів внутрішньої служби він був армійського зразка. Останній же справжній міністр оборони СРСР – захисник вітчизни, а не тільки сторожовий пес правлячої компартійної верхівки, Маршал Жуков подбав, щоб його офіцер – справжній, армійський, – виглядав у порівнянні з міліцейським чином належно – достойно. Коли стосувалось парадної уніформи, та ще при холодній зброї, то армієць з міліціонером рівнялися, як фазан з перепілкою. Особливо це впадало у вічі на вищому, генеральсько-комісарському рівні. Так само по-фазанячому яскравіли і Кальницький з Максаковим на тлі своїх підлеглих – офіцерів міліції. І всім одразу було видно, «що король-то – голий!» Бо на блискучих мундирах у них не було жодної бойової нагороди, тільки медаль «За доблєстний труд в Вєлікой Отєчєствєнной войнє» та одна – дві ювілейних.

Тому підлеглі офіцери-фронтовики не завжди хотіли стримувати іронічні посмішки, бо кожен із них мав нагороди здобуті кров’ю, а не язиком, в бою з автоматом в руках, а не з газетою «Правда».

Щоправда, то були для них бодай і прикрі, однак лишень деталі. Головним було те, що саме їх партія покликала взяти під жорсткий контроль вельми важливе відомство, навести тут «партєйний» порядок і забезпечити неухильне «слєдованіє лінії партії». І вони це добре усвідомлювали, і тим пишалися. Що ж до чорнової, практичної роботи, то її вони звалили на плечі таким, як Шеремет. Ще хай вдячні будуть, що саме їм довірили. Так партія брала реванш за переляк, якого вона натерпілася по смерті свого «великого вождя». Коли не лише нові «вожді», а й широкий загал «кадрових партработніков» – те, що власне й звалося «партією», збагнули всю могутність створеного ними репресивного апарату. А головне – осягнули велетенський масштаб багатолітніх репресій, що здійснювалися людьми у василькових кашкетах ім’ям цієї партії в ім’я торжества її ідей. Коли внаслідок істерично-незграбного розголошення «тайного» його «явна» сутність поставила на порядок денний питання: а хто ж відповість за скоєне? За загибель мільйонів чесних людей, за фактично – геноцид? Партія, як «вдохновітєль і організатор всєх нашіх побєд»? Так тоді треба стати навколішки перед власним народом і зректися влади.

Однак якраз цього нікому з «вірних ленінців» не хотілося. Тому винуватцями неосягненних злочинів їхні замовники оголосили безсловесних простих виконавців і впродовж кількох років безжально громили «славних чекістів», звівши донедавна всесильне «Міністерство» до «Комітету при Кабінеті Міністрів». Щоправда, суто формально, як показав час. Могутня Система віддала в жертву другорядне, зберігши головне. І зачаїлася. Як показала Історія – ненадовго. Бо Система прощати не вміла, не мала такого поняття в програмі свого функціонування. І вже за кілька років поквиталася. Але то вже було потім, коли вони мешкали в іншій квартирі. А на цій Шеремети застали ще, як черга «посилення соціалістичної законності», а точніше встановлення компартійної диктатури дійшла і до Міністерства внутрішніх справ. Щодо «укрєплєнія кадров» тут усе зрозуміло. Але не обійшлося і без брутального втручання в професійну діяльність. Навіть назву поміняли на «Міністерство охорони громадського порядку».

Але чи була в тому біда? Справжня біда спіткала Армію. В пам’ятному 1953 році вона допомогла Партії зламати хребет беріївському керівництву держбезпекою, взяти цю організацію в свої партійні лабети. Але то було на її ж, Армії, лихо. Бо тим самим вона виявила свою могутність і тільки посилила недовіру до себе в кремлівських верхоправів. Ну, а після того як саме Армія влітку 1957 року відіграла вирішальну роль у «розборці» в середовищі вищого партійного керівництва, її доля була практично вирішена. Постраждало все професійне вояцтво – від міністра й маршала і аж до сержанта-надстроковика й курсанта військового училища. Міністр, символ національної або, як тоді казали, вітчизняної військової доблесті, назавжди потрапив в опалу. За ним услід постраждали маршали й генерали, незгідні з безграмотним за змістом і варварським за методами нищенням воєнного потенціалу, набутого тяжкою працею цілого народу. В простого офіцерства ніхто ні про що не запитував. Їх немов нікчемний непотріб, просто викидали за ворота військових містечок. Викидали в нікуди, у безвість. Не питаючи, чи є в тебе дах над головою, чи маєш бодай якусь мирну спеціальність, чим годуватимеш сім’ю, як за місяць проїси невелике «виходноє пособіє». Такий же глум чинився над сержантами-надстроковиками. Новоспечених лейтенантів батальйонами прямо з випускних вечорів відправляли, як писалося в газетах, «в народноє хозяйство».

Міліції було легше. Її хоча й тримали цупко під «партєйним контролєм», але принаймні не скорочували. Однак насувалася інша загроза, особливо для ветеранів. Причому не тільки міліції, а всього практично «партсовактіва», загалом, майже без винятків. Освіта у них у всіх була не те що неблискучою, а в багатьох навіть менш ніж посередньою. Не кажучи вже про спеціальну освіту, середню, а тим пач вищу. Типовий варіант – неповна середня школа плюс сякі-такі скороплинні курси. Щоб якось підтягти загальноосвітній рівень всього цього дрібного «совпартактіва», при партійних комітетах, починаючи з обласного, була утворена ціла мережа так званих партійних шкіл, які кували партійну відданість, але не давали спеціальних знань. А тим часом попідростали молоді й освічені, з інститутськими дипломами й значками-«ромбиками» на лацканах піджаків. «Стара партєйна кадра» опинилася під загрозою і заборсалася: що робити? Найпередбачливіші кинулися будь-якими правдами і неправдами здобувати рятівні дипломи й значки, які напівіронічно стали називати «поплавками». Тобто такими, що тримають на поверхні, не дають потонути. Але більшість була витіснена на узбіччя. Як, наприклад, давній батьків приятель Кривенко, перший секретар райкому партії в Ланниках. Він приїздив до них у Теренград, вже будучи пересунутим на посаду директора якоїсь дослідницької агротехнічної станції. Також «номенклатура», однак не зрівняти ж з «першим»…

Постала проблема і перед Шереметом-старшим, який дослужився до полковницько-генеральської посади, не маючи фактично навіть середньої спеціальної освіти. Харківська міжкрайова школа держбезпеки дала певну професійну підготовку, але диплому ніякого. Довелося у своєму вже сорокарічному віці поступати на заочне відділення Київської вищої школи міліції, як тоді скромно іменувалася нинішня Національна академія внутрішніх справ України. І він там був такий не один, із «стариганів» створили навіть навчальну групу. Отож довгих п’ять років їздив на сесії складати іспити, аж доки разом із полковницькою папахою не отримав і жаданого диплома з «поплавком».

Шеремет на мить припинив плин спогадів. Цікаво, хто з їхніх сусідів тут залишився? Тодішні дорослі були старшими од його батьків, тому малоймовірно щоб хтось ще курликав на цьому світі. Курнакови по виході на пенсію взагалі подалися до себе в Росію. Діти, з якими він бавився дванадцятилітнім хлопчаком, більш ніж сорок років тому – що він їм тепер скаже? Коли в них вже онуки такі, як вони були тоді? Ні, краще не ризикувати, залишити все, як є: їхнє спільне – то тільки тодішнє, а нинішнє – то лише його.

Неквапно перейшов вулицю, зайшов у двір, оглянувся. Яким великим він тоді здавався! А зараз добру четвертину окуповував новий будинок, ще стільки ж – приватні гаражі. Ні, в футбол тут уже не поганяєш! Єдине, що нагадувало тут минуле – це гарний колись невеликий особняк. Затиснутий зі всіх боків цими неоковирними новими сусідами, він виглядав тепер як старенький, але ще чепурний легковичок серед незграбних вантажівок. В тому кутку двору, де тепер прибудований до старого будинку невеликий флігель, раніше був дров’яний сарай, де вони хлопчаками ховали свої здобутки. А ховати було що. Нишпорячи по горищах і підвалах, вони постійно знаходили щось цікаве. І не таке вже безневинне. Одного разу ним виявився невеличкий акуратний «Вальтер», якого хтось заховав на горищі під купою старої німецької амуніції. Вирізьблена фраза незнайомою мовою свідчила, що зброя ця іменна. Що сталося з тим офіцером? Патрони з магазину вистріляні всі до одного…

А в тому он під’їзді жив його тамтешній приятель Женя Ліберман. Його мама дуже опікувалася, аби товстуватий і без того синок часом не схуд або не зголоднів, і постійно пропонувала йому поїсти то «куріного бульончіка», то «курочку». Женя червонів і одбрикувався. Женіна мама дуже заохочувала їх дружбу, бо вважала Володимира «прілічним мальчіком із хорошєй сємьї». На інших хлопчиків вона дивилася скоса, з підозрою.

Шеремет, раптом відчувши на собі чийсь допитливий погляд, озирнувся. Ніде нікого, тільки віддалік на лавочці дідок дрімає. Чи, може, тільки удає? Сорочка навипуск із цупкої матерії, але без рукавів, зате з орденською колодкою поверх кишені. На ногах – допотопні сандалії, між ними сторчма ціпок, на якому сплелися вузлуваті старечі руки, на них безсило вклякла голова із зморшкуватим неголеним обличчям, увінчана таким же старим, як сандалії, пожмаканим синтетичним брилем. Типовий радянський ветеран. Невже хтось із колишніх сусідів?

– Прошу мене вибачити, ви давно тут живете?

– Давно ли здесь живу? Да как Вам сказать, молодой человек…Если половину своей жизни, даже большую, то как, достаточно?

Ну, якщо вже його молодим чоловіком вважає, значить, справді достатньо, давно.

– І весь час в цьому будинку? То з якого ж тоді року?

– В аккурат с пятьдесят шестого. После развенчания, так сказать, культа личности…

Ситуація ставала досить цікавою. Не може бути, щоб він не знав цього діда.

– А як ваше прізвище, даруйте?

– А вам зачем моя фамилия? – Очі старого підозріливо блиснули.

– Та так просто. Я сам колись жив у цьому будинку, давно щоправда, сорок років тому. Шеремета такого не пам’ятаєте?

Старий допитливо, з цікавістю глянув на нього:

– Василия Романовича? Замнача УВД? Ну как же не помнить, помню конечно. А вы кто будете? Его сын?

– Вгадали. Старший, Мене Володимиром звуть.

– А чем занимаетесь, если не секрет? Сюда какими судьбами? – Продовжував допит дідуган.

– Та в Києві служу, в навчальному закладі. А сюди приїхав у справах, та користуючись нагодою до свого колись двору завернув.

Задовільнившись, видно, почутим, стариган довірливо заявив:

– Вас, если сказать честно, не припоминаю. А вот Вашего отца прекрасно помню. Замечательный человек был! Строгий, но справедливый. Порядочный. Как тогда говорили, общественные интересы ставил выше личных. Государственный подход! Это сейчас телевизор посмотришь, газеты почитаешь – шелупонь одна, только в том и соревнуются, кто больше у государства украдет. А Василий Романович – тот был порядочный.

– Чому «був»? – Шеремет усміхнувся – Він і зараз є. І нічого, нівроку, сам до магазину по хліб ще ходить…

– Да вы что? И слава Богу. А мне почему-то казалось, что он постарше меня будет. А нас таких уже, сами понимаете…Я Иван Степанович Горенков, если помните. Да отцу скажете, он знает. Я в том вон подъезде так и живу. Сын Виктор у меня еще был, ваш ровесник приблизительно…

Старого, якщо по правді, він не пам’ятав. Та й не знав тоді толком. Пригадується щось таке кремезне, червонопике, не обтяжене інтелектом. Вони приїхали до Теренграду незадовго до Шереметів чи то з Крайньої Півночі, чи то з Далекого Сходу, де Горенков-старший «служил при лагерях». В нього ще були особливі, чудернацькі погоні – не такі, як у всіх офіцерів, з сукна і парчі, а металеві. Коли він отримав майора, погони віддав синові бавитись. І вони, хлопчаки, з цікавістю розглядали те диво, як то можна зробити таку дрібну насічку на латунній пластині, щоб як парча виглядала, і з гарячої емалі просвіти й канти на погонах поробити. Як він зрозумів потім, уже дорослим, то був справжній витвір декоративно-прикладного мистецтва. Але Вітька тоді на їх захоплені прицмокування лише авторитетно заявив:

– Это что? Это – чепуха! Зэки и не такое еще умеют делать.

Володимир тоді не міг осягнути: як же так, всілякий непотріб, бандити й злодії, «враги народа», а такі чудові речі вміють робити. То ж золоті руки треба мати! Але дурних питань нікому не ставив, щось стримувало. Так що коли й запам’ятався йому Іван Степанович, то тільки тими погонами. Та тим, що в ГУЛАЗі служив.

Що ж до сина Віктора, то як не пам’ятати! Вони разом ще до Морського клубу хлопчаками ходили, збиралися стати військовими моряками. З якою заздрістю вони дивилися на молодого капітан-лейтенанта-відпускника, що залицявся до сусідської дівчини! Кашкет із «крабом» набакир, широченні брюки-кльоші замітають тротуар, на боці б’є по стегну кортик, який «каплей» недбало притримує рукою, щось бурмочучи дівчині на вухо, лоскочучи вусиками-щіточками. А вона ще й комизує, зануда! На кортика і «кльоші» їм було не спромогтися, а от на військово-морські кокарди вициганили таки в батьків по кілька карбованців. І гордо причепили їх на свої шкільні темно-сині кашкети з білим кантом. Ще вкоротили козирка «по-нахімовськи» – і вийшла справжня «капітанка». Потім Шеремети переїхали в нову квартиру і дитяче приятелювання само собою зачахло. Знав лише, що Віктор таки поступив до військово-морського училища в Севастополі. За своїми спогадами на обмовку старого «был» якось не звернув уваги. Тому безтурботно запитав:

– Ну і як тепер Віктор? Де він, що він, хто він? Все ще служить, чи вже «пенсіонер міністерства оборони»?

Обличчя старого враз скам’яніло:

– Я же сказал – был. Нет моего Виктора. Погиб он. Давно. Скоро уже двадцать пять лет как будет. На лодках он служил, на атомных. На Камчатке.

– Вибачте, я не знав. Пробачте.

– Да нет ничего, я уже привык. Если к этому вообще можно привыкнуть. Вы же знаете, один он у меня был. И такая вот беда…

Шеремет розумів, що в таких випадках для людини бажано поділитися із кимось своїм горем. Тому спитав коротко, надаючи водночас можливість Івану Степановичу реагувати на власний розсуд:

– І що трапилося?

– Были в «автономке», как он говорил. На лодке начался пожар. Он командиром какой-то там «бєче» был, я уж не помню. Людей своих спас, а сам вот не успел… Заживо сгорел. Дотла! Привезли хоронить, смотрю: гроб легковатый что-то, и без цинка. А я-то с этим дело имел, знаю. Улучил момент, чтоб мать не услышала, спрашиваю у сопровождавшего товарища, который привез. А он мне: «Батя, там же внутри наш парадный военно-морской мундир лежит да ботинки. Кого не успевают из горящего отсека вытащить, кто там, за переборкой – от тех мало что остается, сгорают дотла, как в крематории. Извини, что так говорю, но ты же мужик, сам спросил. Что я тебе могу сказать, кроме Правды?». А у самого слезы на глазах, друзьями они были…

У Шеремета багато товаришів служило на флоті, на атомоходах, тому про ту нелегку службу, а іноді й трагічну долю він чув не вперше.

– Потом и старуха моя умерла, десять лет уже как схоронил. Только собирались уехать с ней от этих бандеровцев… А тут рак! А ведь крепкая женщина была…

– То чого ж самі потім не виїхали?

– А куда выезжать-то? У меня из родственников – всего одна сестра бездетная. Да и та в Грозном жила. Я ведь сирота, детдомовец. Родители в голодовку померли еще в двадцатые в Поволжье. Так что мы с сестрой младшей в детдоме выросли. Переезжать-то мы ведь к родственникам жены покойной поближе собирались, они в Волгограде живут. А без нее на кой ляд я им, старый пень, нужен? Так и остался здесь, в этой «незалежной Украине».

– А в сина діти були? Може б до них якось, якщо вам тут так вже погано?

– Да не то чтобы погано или невмоготу, нет, это не то слово. Квартира есть, пенсия есть и, слава Богу, неплохая. Не только самому хватает, но и сестру еще кормлю. Живу вполне нормально, грех жаловаться. Но, как бы вам это сказать…

Старий озирнувся по боках, ніби хотів пересвідчитися, чи ніхто не чує, наблизився до Шеремета, стишив голос:

– Вы понимаете, мы ведь с Вашим отцом всю жизнь против них боролись, против врагов народа, всякого преступного элемента, в том числе против этих националистов. А теперь жить под их властью…Как? На эти вот «жовто-блакитные» знамена смотреть, на эти трезубы? Ваш-то батенька как?

Шеремет стенув плечима:

– Та ніяк. Нормально. Як проголосував за незалежність 1-го грудня 1991-го року, так і досі на тому стоїть. Попри всі наші негаразди…

– Что, о былых временах не сожалеет?

– Не знаю, жалкує чи ні, але завжди каже одне: того, що було, не повернути, треба будувати нове. І чим скоріше, тим краще для всіх. А нове – то незалежна Україна.

Старий підозріливо кресонув поглядом:

– Что, так и говорит: я за незалежность?

Шеремет аж розсміявся. Не так від підозріливості дідугана, як від власного задоволення, що воно справді так:

– Именно так и говорит, как это для Вас ни странно звучит! И меня на службу в украинскую армию благословил сразу, без колебаний.

Горенков здивовано похитав головою:

– Поди ж ты, как это у вас, у украинцев сильно сидит. Аж внутри прямо. Я и не думал никогда, чтобы даже такие, как Василий Романович, и то за незалежность стали, отдельно от нас, значит, от России. Трудно нам все это понять, очень трудно. Точнее – не столько понять, сколько смириться… Я до сих пор помню восстание в Воркутинском лагере после смерти Сталина, я тогда там служил. Так самые активные были именно эти. Это они наши красные флаги и транспаранты всякие тут же переделали на свои красно-черные «прапоры». Меня самого чуть не убили. Хорошо, сознание потерял, решили, что мертвый.

– А не боїтеся, що тепер впізнають?

– Да нет. Я же в принципе ничего плохого им не сделал, поскольку был там на оперативной работе, занимался в основном настоящими уголовниками, а не этими…Этих другие специалисты разрабатывали. Хотя, конечно, неприятно теперь все это. Была великая страна и вдруг – все пошло прахом…

– Так чого ж все-таки до онуків не їдете тоді віку доживати?

– Да каких внуков-то? Рад бы, так не к кому. Был один, да и тот погиб. В Чечне, в последнюю их, россиян, кампанию. Капитаном был, замкомбата. В моряки мать не пустила, так он, чтобы ближе к отцовской дорожке все же было, в морскую пехоту пошел. Да, не думал я, когда этих сволочей в сорок четвертом году с Кавказа выселял, что они моего внука убьют. Я ж ему писал, предупреждал: не лезь туда, чечены народ жестокий и коварный, они нам, русским, никогда своей обиды не простят, они будут биться до конца, пока хоть один в живых останется. Их можно убить, но не победить. Сто пятьдесят лет Россия пытается – и никак не может этого понять. В этом они еще хуже бандеровцев.

– А ви ж звідки про бандерівців знаєте? Як вони воювали? Ви ж при таборах, в системі ГУЛаГу тоді служили, а не тут.

– Да слышал же и не раз, и от наших, и от них самих. Бандеровцам тогда в конце концов хребет сломали, но чечены – это другое дело. Это мусульмане, это Восток. Словом, фанатики! При мне один такой, когда выселяли, с кинжалом на нашего офицера кинулся. Хорошо солдатик был рядом, заметил, успел его с автомата срезать. Золотые часы в награду получил парень, кстати. За спасение командира! Так что Сталин тогда правильно сделал: выселил всех в одночасье и дело с концом. И если бы Хрущов их назад не вернул, ничего так бы и не было. Пошумели бы пошумели да и угомонились. Потому как Союз большой, и везде они в меньшинстве, где их расселили. Не надо было позволять им опять вместе собираться да еще на их же земле. Вот теперь и расплачиваются за недальновидность «вождей» жизнями таких, как мой внук.

Голос старого урвався, губи дрібно затремтіли, на очі навернулися сльози. Шеремету стало жаль цього гірко доживаючого свій вік глибоко нещасного чоловіка. І все ж він не мав аніякого співчуття до тих, хто намагався завести свій порядок на не належній їм землі, а незалежного досі господаря цієї землі проголосити членом своєї родини, причому всупротив його волі. Бо ж який нормальний господар погодиться добровільно стати таким собі бідним родичем, який повинен буде питати дозволу в старшого брата, як і що робити у власній хаті. Свого часу вони в школі вивчали поему Тараса Шевченка «Кавказ». Як зразок солідарності уярмлених народів і боротьби проти національного гніту. Бо з пелюшок розумілося, що в Радянському Союзі всі народи вільні і всі рівноправні. Без винятку! Від росіянина до чеченця! Якби її вивчали, ту поему українського Месії в російських школах, може, не було б тієї тепер трагедії – великого народу і малочисельного, брутального гвалтівника і відчайдушно-нерозбірливої в засобах оборони жертви? Як і трагедії цього безпомічного чоловіка – українця за походженням (судячи із прізвища) і російського шовініста за вихованням? А в цілому глибоко нещасної людини, якщо за підсумками його нелегкого і довгого життя.

Звичайно, нелегке життя колишнього офіцера НКВС і його ровесника гулагівця – вояка УПА або «спецпоселенця» чеченця чи кримського татарина – то зовсім різні речі. Або як кажуть в одному українському місті, – «две большие разницы. Или четыре маленьких». Але все одно воно тяжке. В будь-кого! Бо Шеремет за своє більш як півстоліття не зустрічав жодної людини, котра б сказала: «Я прожив життя легко й весело, пурхаючи, мов метелик». Земляк Глібов недаремно написав російську байку «Стрекоза и Муравей». То тільки «великий пролетарский писатель Алексей Максимович Горький» в пориві натхнення проголошував: «Человек создан для счастья, как птица для полета». Шеремет же особисто для себе ще в юності усвідомив: «жизнь человеческая мало приспособлена для человеческого счастья». І фраза «Человек звучит гордо» – то не більш, ніж дзвінке словоплетиво. Щоправда, всі ті ідеалістично-демагогічні гасла якось дивовижно укорінилися в глибині його душі і змушували нерідко діяти всупереч власній вигоді і благополуччю.

Поки він витав у своїх мудрствуваннях-рефлексіях, старий опанував собою. Видно, йому не часто випадало зустріти співбесідника, якому міг би довіритися, тому зараз поспішав скористатися з нагоди виговоритись:

– У меня ведь с сестрой-то как получилось? Я-то вообще ровесник революции, ровесник Октября, так сказать. Когда голод в Поволжье начался после гражданской войны, мы под Царициным где-то жили, так тогда Сталинград назывался. Малым был, не помню точно. Помню только, что полустанок какой-то рядом, там еще поезда задерживались, прежде, чем в сам Царицын въехать. А родители мои откуда-то с Украины были. Так вот когда отец уже умер от голода и стало очевидно, что и мы все поумираем, мать взяла меня с сестрой, она младше меня на два года, и повела к тому полустанку. Самая младшая, ей всего годик был, дома осталась. Когда подошли на место, мать нам сказала, как сейчас помню: «От що, діти. Батько наш умер, і ми всі повмираємо. Тож я спробую хоч вас у якийсь поїзд запхнуть, щоб хоч вас з цього проклятого краю вивіз, щоб хоч ви врятувались. Куди вивезе, туди й вивезе. Аби хліб був. Краще, коли б на Україну, де голоду не буває. А там вже собі раду дасте. Тому я піду, а ви за мною дивіться. Як махну, так біжіть мерщій». Скорее, значит. И пошла. Ну, мы с сестрой смотрим. А она все подходит к эшелонам, говорит – а ее все гонят. Она и так, и сяк – все равно. Извелась вся, нам жалко на нее смотреть. Уж и вечер настал. И тут подходит какой-то эшелон военный. С площадок сразу красноармейцы пососкакивали, часовые с винтовками. Из вагонов некоторых ржание доносится, на платформах – тачанки, передки, пушки зачехленные. Крутилась-крутилась мать где-то возле них во тьме, потом возвращается бегом и нас за собою тащит: «Та швидче ви, а то ще передумає. Земляка зустріла, із Золотоноші, сказав, що вивезе, куди зможе, а там ви вже самі якось…» Так мы и выбрались оттуда, в вагоне с фуражом. Неизвестно, сколько мы отъехали, только через сутки или больше нас те военные высадили. Вовек их не забуду. Двое их было. Один, видно, командир, а второй рядовой красноармеец. И в дороге покормили и с собой буханку дали…

Старий замовк, ковтаючи сльози.

– Ну а потім?

– Потом? А что потом? В конце концов детдом. На Украину мы, как мать хотела, не попали. В Воронеже нас определили. Хотя и рядом, правда, там много украинцев тогда жило, особенно в селах. Наверное, оно и лучше, что не попали. Потому что на Украине потом голод еще пострашнее был. После детдома – все, как почти у всех тогда: ФэЗэУ, фабрично-заводское училище, ПТУ – по-нынешнему, потом завод, срочная служба. Призвали меня как классово сознательного и надежного в войска НКВД. В отдельный кавалерийский дивизион особого назначения. Я с самого начала обрадовался – эмблемы были, как у моих тех спасителей, подкова и две сабли. Да и потом не жалел. Хоть и во всем строгость, но – порядок, забота, там я впервые в жизни досыта наелся, обут-одет, в теплоте и чистоте – что еще молодому парню надо? Отслужил и остался на сверхсрочную. А куда идти? Мать пробовал отыскать, не удалось. Сестра после детдома тоже медучилище закончила, своей жизнью живет. Только собрался было жениться, война началась. Ну а там уж… На войне, как на войне…

– А де воювали? В яких військах, на яких фронтах?

– На разных, мил человек, на разных. Ладно, тебе уж, так и быть, скажу по правде, как есть. Сначала мы порядок поддерживали в Москве, чтобы паники не было. Потом переезд в Куйбышев правительства обеспечивали. Ну, а потом на фронт попросился. Нас тогда как ведь воспитывали? Раз ты комсомолец, значит – вперед, в первые ряды…А где тогда первые ряды были? Не на ташкентском же «фронте». Но меня, учитывая прохождение службы и личное дело, в заградотряд определили. Слыхал про такие, небось?

Шеремет згідно захитав головою. Починаючи десь із часів «хрущовської відлиги» почали іноді писати і про «заградительные отряды», і про «штрафные батальоны». Навіть пісні складати. Типу: «вы (німці, мається на увазі) лучше лес рубите на гробы – в прорыв идут штрафные батальоны». А также: «они лежали ровно в ряд…их расстрелял заградотряд». Це у випадку, якщо ті «штрафные батальоны» покотяться назад, а не підуть уперед. Та й не тільки штрафні, а й звичайні, з нормальних солдатів і офіцерів. Якщо вони просто не витримають…

– Ни хрена ты не знаешь! – Раптом выбухнув старий: – Не можешь знать, как это – когда приходится стрелять по своим. Просто за то, что они не выдержали этого шквала огня, этого смертельного катка немецких танков, захотели жить – и начали пятиться. В надежде, что немец тоже человек, выдохнется, а ты тем временем зацепишься за какой-нибудь более выгодный рубеж. Когда жизнь свою единственную спасаешь, разум, он очень изобретательные мысли подкидывает. Но тут мы: «ни шагу назад!» Сначала очереди поверх голов. Они останавливаются, толпятся, потом бегут вспять, на свои оставленные позиции. Затем опять не выдерживают, откатываются. Тут мы уже очередями по грунту отсекаем, показываем – вот она, та роковая черта, за которую еще шаг – и ты покойник. Все! Поворачивай – и вперед, на немца. Пулей, штыком, прикладом, зубами – твое дело. Но там шанс выжить еще есть. Здесь же – нет. Посечем в капусту, подробим в решето. Некоторых уже ранит рикошетом, если почва твердая. Рев, мат: «Суки, сволочи, по своим, мать-перемать!» А комбат командует перевести прицел, и фонтанчики наших очередей еще ближе. Тогда поворачиваются и с матом, с воем звериным каким-то, я никогда ни до, ни после такого не слышал: «А-а-а…, трах-та-ра-рах!…» – в контратаку. А в газетах потом пишут: «С криками «За Родину! За Сталина!» – бойцы N-ского гвардейского стрелкового полка героическим ударом…» А ты говоришь – знаешь…А об этом ты знаешь?

Шеремет, щоб не дратувати старого, знову захитав головою. В них в Афганістані такого все ж не було. Щоб свої своїх! Ну а що читав – то ж не пережив…

– Но мы не только заграждали, самим тоже приходилось, – продовжував старий. – В сорок третьем на Курской дуге прорвались немцы к нам в тыл. А у армейского командования там, кроме нас никого больше не было. Ну, и бросили наш заградотряд, с автоматами и пулеметами, против танков и мотопехоты. Как вспомню, до сих пор холодный пот прошибает. Долго я потом по госпиталям валялся…

– А далі?

– Далее меня опять в линейные части НКВД вернули. Чеченов вот как раз выселять, калмыков. Но здоровье уже не то было, ранение все же сказывалось, поэтому меня вскоре в систему ГУЛаГа определили. Сначала пару годков в России покантовался, оклемался малость, женился. Виктор вот родился. Но вскорости все же на Север загнали. Ну, а когда меня второй раз долбанули, только теперь уже не немецкие фашисты, а советские зеки, отправили тогда сюда, на спокойную, как считается, работу в аппарат ХозУ, хозяйственного, то бишь, управления. Откуда и вышел на пенсию подполковником внутренней службы. Вот так-то оно, дорогой мой, в жизни бывает…

Заінтригований незвичайною долею цього пересічного в принципі чоловіка, Шеремет нагадав:

– Ви про сестру не закінчили розповідати.

– Да, так вот сестра. Она всю войну медсестрой прослужила на Кавказе, там наших военных эвакогоспиталей тогда множество было. Да так там и осталась. Тем боле, что после марта сорок четвертого всю Чечню заново заселять пришлось. Вот она и осела в Грозном. Все же областной центр, как его тогда определили. Да и не разрушен, как вся Россия. Муж у нее был из ее бывших раненых, инвалид, долго не прожил. Правда, сына ей оставил. Хороший такой хлопец, ровесник моему Витьке был. Только мой в моряки пошел, а этот Бакинское пехотное закончил. А она все в Грозном так и жила. Сын на Кавказе тоже служить остался, семьей обзавелся. Последнее место было Ахалкалаки, в Грузии где-то. Ну, а тут Афганистан. Его как специалиста по горным делам туда и отправили. Два года отслужил, должен был уже домой возвращаться… И погиб.

– А де він служив, коли? Як прізвище? – За звичкою запитав Шеремет.

– Где точно, не знаю, в начале восьмидесятых, Пащенко его фамилия.

– Майор? Високий такий, міцний, русявий?

– Ну да. А вы что, его знали?

Шеремет мовчки кивнув головою, швиденько обдумуючи, що ж сказати. Племінник цього діда був заступником начальника штабу танкового полку. І на бойових був частенько при штабі дивізії, командуючи резервними підрозділами, зібраними з танкістів і розвідників його частини. Так було і того разу. Операція розвивалася за планом, для них настала невеличка пауза. Володимиру цей симпатичний майор подобався своєю оптимістичною вдачею. Вони про щось перекинулися двома словами, і той пройшов трохи вперед, оглянути в бінокль долину, по якій, розгорнувшись до бою, рухалися головні сили. І скорегувати вогонь своїх танків, які ліниво бабахкали позаду поверх їхніх голів. І треба ж було такому трапитись, щоб один з танків чи то збив приціл, чи то з необережності, але влучив снарядом в одиноке дерево, неподалік якого стояв майор. Смерть виявилася миттєвою. То була остання його бойова операція, «замєнщик» уже прибув до Ташкента…Але ж дядькові такого не скажеш, що його племінник загинув так задурно й не героїчно. Тому довелося розповісти про бій в засаді, в яку вони потрапили кількома днями раніше, і з якої тоді видерлися цілими й неушкодженими. Тільки кінцівку тепер придумати красиву – що майор Пащенко особистим прикладом повів своїх орлів у контратаку і загинув смертю героя.

Дід захитав головою:

– Да, он всегда был бравым парнем. Ну так вот, его мать, а моя сестра, осталась одна. Невестка вернулась к своим родителям, куда-то в Россию, там по-новой вышла замуж. Словом, осталась моя Надежда такой же никому не нужной, как и я. А тут все эти события в Чечне – то она отделяется, то ее не отпускают. Русские оттуда бежать начали, кому было куда. А ей куда бежать? Ко мне? Так тут свои местные неизвестно еще, как и куда повернут. Да и жалко ей стало все нажитое бросать, хотя что у нее было-то, медсестрой всю жизнь проработала…Ну, а когда наши пошли Чечню воевать, тут уж и она закрутилась. Да поздно, время-то упущено. Получил я от нее тогда письмо, а в нем – горе-горькое, со мной и с белым светом уже прощается. Надо бы как-то забрать ее оттуда, думаю. А как? Поехать да вывезти – это можно б, силы тогда еще позволяли, да и страху особого не было, хоть там и стреляли, и бомбили, по телевизору показывали. Но чего мне было бояться, в мои-то годы? Однако где деньги взять? Все, что на сберкнижке было, прахом пропало. И тут вспомнил я, как в свое время, еще когда в лагерях работал, одного человека, считай, от смерти спас. Его урки уже в карты между собой проиграли. Ну, а я его из того отряда изъял, перебросил, словом, уберег. Уж больно порядочный, видно было сразу, человек, попал очевидно по своей неопытности да людской подлости, как это нередко бывает. Он, когда на волю выходил, зашел поблагодарить, адресок оставил. «Век, – говорит, – буду за вас Бога молить». Иногда встречались случайно. Я знал, что его сын в люди выбился, директором кондитерской фабрики стал. Собрался я с силами и хоть и неудобно пошел к нему: так, мол, и так, помоги. Он выслушал меня, тут же позвонил сыну, чтобы прислал за нами машину, и поехали мы. Заходим в кабинет, а он ему: «Сину, оце той самий чоловік, що мене врятував, і завдяки якому зараз ти батька маєш. Мусиш допомогти». Тот подумал-подумал, потом говорит: «З живими грошима – складно, але продукції можу дати, скільки зможете взяти». Я вспомнил войну и решил, что так даже лучше. Деньги у такого старика, как я, всегда могут украсть, а конфеты… Кому придет в голову, что у меня их целый мешок? Набрал я у него всех самых лучших, напаковал да и поехал… Долго рассказывать, сколько я мытарился, пока до того Грозного добрался. Если б не мое пенсионное удостоверение МВД еще СССР да не бывшая служба во внутренних войсках ни за что бы не пробился. Они ж никого туда и ни за что не хотели пускать. Потом я понял, почему… Я такого ужаса даже в войну не видел, хотя и насмотрелся всякого. Нет, мы не ангелы были, а тем более немцы. Но чтобы так! Они ж передо мной не очень-то таились, тем более «омоновцы» и из внутренних войск. Ведь я был для них как бы свой, еще из войск НКВД. А они преемники боевой славы определенным образом. Лучше бы я этого не слышал. Потому что одно дело убивать людей по долгу, на войне, а другое дело в охотку, по призванию, так сказать. И, к сожалению, их там таких достаточно много. Однако что меня особо поразило, так это их отношение к своим. У нас в войну такого не было, нет! Самое святое даже у варваров – это отношение к своим павшим. Но такого издевательства, такого наплевательского отношения к тому, что еще несколько часов назад было твоим боевым товарищем, чем ты сам в конце концов можешь стать в любую минуту – такого нигде не было. Все, что показано в фильме Невзорова «Чистилище», как наши экскаватором роют ров, бульдозером сгребают в него трупы своих же однополчан и трамбуют танками – все это правда, я сам своими глазами видел, А город! Да это хуже Сталинграда в сорок третьем! А остался там кто из гражданского населения, кто пережил ужасы всего этого штурма, этих боев? Да наши же, русские! Потому что чеченцы все поуходили в свои аулы, к родственникам, из них остались лишь боевики. А нашим некуда было идти и они остались, преимущественно старики, женщины, дети. Ненужные ни чеченцам, ни россиянам. Еле разыскал я свою сестру, чуть живую от горя, голода и болезней, едва вытащил ее на себе оттуда. Когда вернулись сюда, в Теренград, я месяца три отходил, а сестра – так и вовсе полгода. Она и сейчас телевизор смотреть не может, когда Чечню показывают. Особенно когда Россия там второй раз «порядок» наводить начала…

– А ви знаєте, що тут після сорок четвертого року також було щось подібне? Тільки без авіації, артилерії і танків? А так, зі стрілецьким озброєнням, силами відомого вам НКВД і НКГБ, без армії, слава Богу? Але число загиблих також цифрою з багатьма нулями обчислюється.

Старий задумливо похилив голову на груди.

– Да знаю, знаю. Потому и уехать отсюда хотел, но вот не удалось. Так что же нам теперь делать? В петлю лезть? За все, что где кому когда Россия плохого сделала отвечать?

Шеремет неспішно піднявся, поклав руку на всохле старече плече:

– Навіщо так одразу: «отвечать»? Тим більше за всю Росію? Кожна людина повинна перш за все за себе самого відповідати, а потім вже за інших, з ким в одному домі і в одній державі живе. Та й даремно ви й досі все себе з Росією ототожнюєте – хоч генетично, хоч територіально, а ви частка нашого народу, українського. Як би ви там самі себе не вважали. А тому моліть Бога, щоб нікому й ніколи не спало на думку ощасливлювати Україну своєю любов’ю і турботою так, як Росія – Чечню. А зі всією рештою ми й самі собі дамо якось раду. Якщо не одразу, не зараз, то згодом, з часом…

Старий з сумнівом похитав головою, потім вдячно глянув на Володимира:

– Спасибо вам, что нашли время послушать старика. Да и на доброе слово не поскупились. Извините, если что не так сказано, но трудно нам, людям бывшего времени, в нынешнем комфортно себя чувствовать. Мы свое уже отжили, вы своего еще не нажили – ни государственного, ни общественного устройства толкового. От этого и трудности, и разногласия, и непонимание политического момента, так сказать. Но главное, в чем вы правы: чтобы никто никому не указывал, как жить и что ему делать в своем доме. Это вы правильно сказали. Это главное. А там – вы сами разберетесь… Народ тут трудолюбивый, цепкий народ. И умелый. Так что в Украину я верю. Будет! Все будет! Главное, чтобы не было войны…