Левко. Льова. Лео

Володимир Пасько

Вранці Шеремет прокинувся від стуку у двері. Глянув на годинника – опів на дев’яту. З коридору життєрадісний голос Саші:

– Вставайте, прошу пана, пора вже й до роботи.

Похапцем відчинив – так і є, друзі в повній готовності, з кейсами в руках:

– Окріп для кави є, бутерброди на столі, ключі здаси адміністратору, зустрічаємося десь біля сімнадцятої. Ми погнали…

Шеремет почухав потилицю – куди вони, за чим? Потім згадав: увечорі домовлялися, що сьогодні кожний працюватиме за власним планом. Він для себе визначив погуляти містом просто так, без певної цілі, куди очі дивляться й ноги несуть. Брат залюбки зголосився скласти компанію.

Швидко привів себе до порядку, поснідав, спустився вниз. Адміністраторка, приймаючи ключа, подала конверт: «Це для вас, чоловік якийсь зранку приніс, сказав, що не хоче будити…»

Шеремет із дивуванням взяв. Що там ще таке може бути? Витяг пожовклий від часу клапоть паперу: вирізка з газети «Голос Ланниківщини», нарис якогось Сергія Дерейка під шпарким заголовком «Ляпас енкаведисту». Газета за червень 1992 року. То був саме час, коли західноукраїнську пресу, особливо провінційну, що вирвалася на волю з-під пильної опіки партійно-«кагебешної» цензури, переповнили матеріали про «злочини радянсько-комуністичного режиму проти українського народу», «звірства НКВД», «колонізацію України москалями» і т.п. Тому характер цієї публікації сумнівів не викликав, як і те, хто є її «героєм», інакше б ніхто не став йому передавати, ще й потай. Серце неприємно защемило.

Однак, пересиливши себе, почав читати. Оповідається про якогось Миколу Глібова на прозвисько дядько Мітько, що «на дійсну строкову службу був призваний у сороковому, а у вицвілій гімнастерці ступив на поріг отчого дому у сорок сьомому… Цим усе й сказано». Навряд, щоб цей Дерейко, судячи зі всього, молодий ще чоловік, сам усвідомлював, наскільки справді багато говорить оте «усе», особливо для нього, Володимира Шеремета. З довоєнного призову якщо й вцілів хто, то мабуть, лише один на ціле село, якщо не на район узагалі. Це, по-перше. По-друге, – саме вони, колишні фронтовики, складали кістяк місцевого прорадянськи налаштованого «активу», як тоді казали, і були у влади на особливому положенні. Так що цей не був простим «мєстним вуйкой», такий дійсно міг кому завгодно ляпаса дати. Навіть, якщо до печінок дістануть, то й «енкаведисту». Під яким, вочевидь, розуміється батько Володимира. Хоча той і служив за тих часів не зовсім по тому відомству. Але пересічний місцевий люд різниці між «еНКаВеДе», «еМВеДе» і «еМГеБе» не вбачав. Для них головним серед тих усіх був саме він, майор держбезпеки Василь Шеремет, начальник районного відділу МДБ, його і вважали відповідальним за все, що робили там люди у міліцейсько-військовій уніформі.

Серце защеміло дужче. Тим більше, що він добре пам’ятав, яким був батько в ті часи – сповнений сил тридцятип’ятирічний чоловік, мудрий і розважливий, але водночас досить суворий, а то й гарячий. Одним словом – крутий. Тож щоб після такого інциденту той чоловік узагалі прожив більше часу, ніж потрібно, щоб вихопити зброю, – таке уявити собі було важко. А тим більше, щоб інтерв’ю давав через сорок років. Однак раз почав – треба вже дочитати, яким би неприємним воно не видалось.

«Не знаю, чи на Л…ні було багато сімей, що спокійно почувалися в п’ятдесяті роки. Одні з тривогою вглядалися у вечірні сутінки, іншим нічого доброго не віщував ранок.

В Б…ці десятою дорогою обходили енкаведиста Свистунова. Від природи обділений совістю і елементами культури, він з-під лоба підозріло поглядав на людей, у кожному, без винятку, вбачаючи «бандьору». Правда, з останніми уникав зустрічі, натомість нещадно тероризував їх рідних».

Шеремет знизив плечима, здивовано звів брови. Та пам’ятає він того «старлея», наймолодшим був серед офіцерів, “Ваняткою” його кликали, а як щоб подразнити – “Свистуном”. Плюгавенький і конопатий, але задиристий. Стосовно «бандьор», то місцевих справді відверто зневажав, похваляючись тим, що він «настоящий русак», родом був звідкись із Рязанщини. Що ж до «уникав зустрічі» – то тоді вже таку зустріч скоріше самому треба було добре пошукати, бо практично всі боївки були вже розгромлені й зліквідовані. Загрозу уявляли лише одинаки-відчайдухи, які іноді все ж намагалися довести, що вони програли тільки на цьому етапі, а не загалом, і боротьба ще не закінчена.

Однак що ж він таке там утнув, той Ванятка? Серце трохи попустило, але до кінця не відлягло, бо ж той був у батька підлеглим.

…Свистунов любив добряче випити, а на закуску надавав перевагу курятині. Стало неписаним правилом: заздалегідь вибирати господаря і замовляти в нього стіл.

Дійшла черга до Глібова. В хаті заметушилися, забідкалися. Баба Сянька наварила капусняку з м’ясом, вареників з сиром, спекла гречану кашу, нарізала сала, подала яєшню, дістала з бочки огірків. Дід Яків в кооперації купив «казьонки» і запасся самогонкою.

Старший лейтенант Свистунов небажаним гостем прибув не сам – у напарники він взяв секретаря райкому партії Тризнова. Вони чинно вмостилися за столом, на правах господаря.

Дзенькнули наповнені склянки: «Будьмо!»

Чарка за чаркою, і раптом захмелілий чекіст спохватився:

– А где курица?

В світлиці стало тихо, наче в гробу.

– Спрашиваю: где курица? – владно, холодно прозвучало вимогливе запитання…

– Он там на подвір’ї, – спокійно відповів Микола Глібов, кинувши погляд крізь вікно на обійстя.

Тут, як на зло, невпопад на повне горло закукурікав півень. Від того, що сталося блискавично, присутні наче скам’яніли. Свистунов штовхнув дядька під бік, а той, не роздумуючи, лівою рукою дав йому міцного ляпаса.

Може, після обміну подібними жестами інцидент і був би вичерпаний, якби не Тризнов.

– Ваня, я б на твоєму місці цього не потерпів би.

Іван Свистунов, як обпечений, схопився з крісла, замахнувшись кулаком. Але не на того напоровся. Ухилившись від удару, господар тією ж лівою ще раз вмастив в те ж саме місце по фізіономії.

Підримуючи правицею, щоб не звалився з ніг, пильно слідкуючи, щоб енкаведист не застосував зброї, дядько Мітька ще декілька разів приклав важку жилаву руку до перекошеного від сорому і злості обличчя старшого лейтенанта.

… Через декілька днів (була неділя) селом покотилася чутка: Глібова арештовано.

А він в цей час в сільраді віч-на-віч залишився з начальником Л…го райвідділу НКВС Шереметом, якому декілька разів переказував історію, в яку так влип. Майор уважно слухав, щось уточняв, перепитував і заносив в протокол.

– Перечитай і підпиши…

Микола Пилипович проглянув текст і розмашистим почерком вивів своє прізвище…

Шеремет не виявляв емоцій. Він мовчки взяв, проглянув протокол, вже хотів заховати його до польової сумки, але щось подумав і розірвав на чотири частини».

Володимир відірвав очі від пожовклого паперу, втупився невидючими очима у вікно. В порядності свого батька він ніколи не сумнівався. Але щоб зробити такий вчинок – то однієї порядності замало. Адже «стукни» Ванятка куди слід, що його начальник «не дает должной оценки имеющимся фактам националистическо-террористических проявлений» – і Шеремету старшому прийшлося б ой як непереливки. А тим більше, якби ще й пішов «сигнал по партийной линии», від свідка – секретаря райкому партії. Тут би й хороші стосунки з першим секретарем не допомогли…

Повернувся знову до нарису:

« – Ви пішли на великий ризик. Яке оволоділо вами почуття, дядьку Мітька?

– Що я тобі скажу? Мене вивели з рівноваги беззаконня і нахабство. Я взяв на себе сміливість захистити людей, таким своєрідним способом сказати, що ми – не раби, що слід відстоювати і захищати свою честь і гідність.

Отакий дядько Мітька…»

Н-да… Молодець дядько Мітька…

Володимир глибоко зітхнув, бережно ховаючи вирізку до конверта. Чи не ця пригода стала причиною раптового звільнення Шеремета-старшого з органів держбезпеки? Або тією крихтою, яка хитнула шальки терезів Долі не на його користь? Хто його знає… А тим більше, скаже правду… Ні, вони нічого не забули. Нічого. Вони пам’ятають про все . І про всіх. Відповідно до вчинків і заслуг. Але мають мудрість затамувати своє минуле в собі в ім’я майбутнього, своїх онуків, своєї Батьківщини – України. Шеремет-старший зробив фактично так само. Не братаючись з тими, з ким свого часу воював, але й не засуджуючи їх зараз, поставивши крапку на тому тяжкому минулому. Також в ім’я майбутнього, також задля своїх онуків, щоб були мир і спокій в Україні.

Ледве встиг вийти на вулицю, як із підоспілого тролейбуса вискочив Георгій.

– Давно чекаєш? Куди йдемо?

– Та куди завгодно. Давай просто поблукаємо.

Рушили непоспіхом мимо оглядового майданчика з ротондою вниз до озера. І ротонда, з якої відкривався чудовий краєвид, і кам’яні сходи занепали, скорботно покосилися. Затока, в якій завжди плавали декоративні гуси-лебеді, незворушно віддзеркалювала блакитне вранішнє небо, пташині будиночки на воді сиротливо поглядали на світ порожнілими віконцями.

Георгій засміявся:

– А пам’ятаєш, як тут лебідь кинувся на твою первеницю Олю?

По серцю Шеремета дряпнуло, ніби по склу алмазом. Пам’ятав, чому ж ні. Те сталося ще до його від’їзду в Афганістан, дочка до школи тільки-но пішла. А зараз він в одній державі, вона в інший. Хоча як інакше могло бути, якщо вона там, в Пітері виросла, там весь свій вік і живе? Отож виходить, що дві його доньки, дві сестри, а одна – росіянка в Петербурзі, друга – українка в Києві. А скільки ще таких родин? Та – незлічено-неміряно, але така, вже мабуть, доля їхнього покоління. Шеремет тяжко зітхнув. У школі його вчили, що за певних умов можна з феодалізму одразу перескочити до соціалізму, проминувши капіталізм. За приклад наводили Монголію. Володимир бачив і тих «соціалістичних» монголів, і ставлення до них «старшого брата». Та й знав, що сталося з їхнім дутим «соціалізмом» тепер. І раптом подумав: «Чи не нагадуємо ми, українці, тих самих монголів з їхнім міфічним «стрибком», коли прагнемо побудувати водночас «європейську», «відкриту», «правову», «демократичну», «з соціально орієнтованою ринковою економікою» державу, проминувши засадну, фундаментальну стадію будівництва справжньої нації і національної держави? Те, що інші європейські народи пройшли ще триста-чотириста років тому, давно забули, що може бути інакше, та й спонукають зараз молоду в своїй незалежності Україну приблизно до такого ж стрибка і в державотворенні, і в суспільно-економічних перетвореннях, як «крємльовскіє мєчтатєлі» свого часу спонукали Монголію. Чи не вийде і в нас такий же результат, як у монголів, коли оте зовнішнє спонукання, ота підтримка припиняться? Чи не відкотимося ще далі назад? Тільки вони повернулися до гібриду феодалізму з капіталізмом, а нам куди й до чого повертатися зі свого нинішнього «псевдоринковізму»? Феодалізм ми вже проходили, щоправда, не самі – під польською орудою; капіталізм – також був, під російським керівництвом; соціалізму в комуністично-большовицькому варіанті тільки десять літ як зреклися. Чогось путнього демократичного ринково-соціально орієнтованого побудувати не зуміли. Принаймні поки що. То ж куди у випадку чого йти? Є ще один шлях, який свого часу проторували італійці й німці. Хоча в них тоді було і не так скрутно, як в нас зараз. Але ж добре відомо, чого воно коштувало всьому людству, слідування тих двох націй тим шляхом. Над цим думав хтось із «наших поводирів» і їхніх заморсько-європейських радників? Чи сподіваються на волячу терплячість нашого народу?»

Плин скрутних думок порушив Георгій:

– А пам’ятаєш, як взимку тут влаштовували каток і ми на ковзанах «вишивали»?

Володимир лише посміхнувся: чого ж би не пам’ятати? Ковзани – суттєва частка їхнього тодішнього життя. Саме тут відбувалися побачення з дівчатами, тут вони, взявшись за руки, парами кружляли під млосні мелодії албанських танго. Щоправда, невдовзі ті чудові танго крутити перестали – непрогнозований Микита Сергійович зіпсував стосунки і з великим Китаєм, і з крихітною Албанією, котрі, якщо вірити тодішній радянської пропаганді, відтоді невпинно занепадали, а радянська Україна постійно процвітала. Незрозуміло тільки, як за таких умов Китай тепер майже став супердержавою, а «розвинута» Україна купує в нього все, від шкарпеток до комп’ютерів. Та й злиденну донедавна ортодоксально-комуністичну Албанію вже досить серйозно розглядають як кандидата до Європейського союзу і НАТО, а «демократичну» Україну навіть на поріг не пускають, перед ганком тримають. І це при тому, що ми були «третьою в світі ядерною державою…» і «добровільно позбавилися…». І все-все виконуємо, що чужий дядько скаже…

Не згадуючи про те, що нащадки авторів і виконавців тих танго нині вже не усолоджують слух українських дівчат, а торгують їх солодким тілом по борделях всієї Європи. А може й далі? Хто їх знає, ту «албанську мафію», як її називають європейські правоохоронці. Тут тих нещасних дуреп якось би порахувати – і то не вдається. Знають тільки, що не менше, ніж сто тисяч… «Але ця оцінка, мабуть у два-три рази занижена…», сказав в інтерв’ю якийсь розшитий золотом міліцейський чин.

Від затоки до центру вела невелика вулиця імені 17-го вересня. Запитай зараз будь-кого на схід від Збруча, що означає та дата, навряд чи один із тисячі відповість. Тутешні ж могли відповісти навіть спросоння. За часів його дитинства то було офіційне свято. Ну, а потім все ніби само собою «зійшло на ніц». Вочевидь, хтось у Києві чи Москві дійшов висновку: не слід наголошувати на тому, що Західна Україна не завжди була разом з Великою. Проте назва вулиці так і зоставалася. Принаймні тоді. Кинув оком на табличку – вулиця Січових Стрільців. Раз не відновили історичної назви, значить – була польською. Що стосується «усусів», то їх на Сході знають не набагато більше, ніж «доленосне 17-е вересня». А шанують, напевно, ще менше. Докази? Коли в Києві спробували перейменувати вулицю, що носить ім’я російського більшовика великодержавника Артема на честь Січових Стрільців, знайшлися потужні сили, що не допустили цього. Незважаючи на те, що «товаріщ Артьом» затято боровся проти незалежної України і з подачі «кремлівських мрійників» намагався її розчленувати, утворивши «Кріворожско-Донбасскую рєспубліку». А Українські Січові Стрільці складали базову основу, були найбоєздатнішою частиною війська Української Народної Республіки і пожертвували своїм життям за незалежність України проти таких «артьомів».

Вийшли на вулицю Івана Франка, також одну з центральних, але – не головну, тиху. Тут в окремій садибі жили фактичний володар області – перший секретар обкому партії, і формально-бутафорський – голова облвиконкому. Вони ділили на дві сім’ї невеликий гарний одноповерховий особняк. Біля входу до садиби стояла будка, в якій постійно чергував міліціонер. Звичайнісінькій, без зброї, навіть без кийка. То було єдине помешкання в місті, при якому був охоронець.

Щось тут виглядало незвичним. Ба, та то ж прибрали дошки, якими на висоту ледь більше людського зросту була зашита з середини гарна кована решітка огорожі. І особнячок весь якось висвітився, мов на долоні. Але – лише рештками краси. На фасаді вивіска – міська бібліотека для дітей. Дійсно, йому казали, що обласне керівництво вибудувало собі нову резиденцію. Якраз, наприкінці вісімдесятих. І зробило широкий жест, віддавши під дитячу бібліотеку будівлю, яка за всіма нормами потребувала капітального ремонту. Той ремонт тут зроблять, то безперечно. І скоро. Інша справа – який і хто сюди після нього в’їде. Навряд, щоб бібліотека…

Не зчулися, як підступили до колишньої «спецлікарні», що обслуговувала в достопам’ятні компартійні часи керівну місцеву верхівку. Регіональну владну еліту, як тепер кажуть. На початку «незалежності» у всій Україні лящав популістський лемент, аби ці добре облаштовані лікарні зробити загально-доступними. Шеремет окинув поглядом євровікна, «загрянишні» припарковані авто, охоронців із кийками біля воріт. Все зрозуміло, зробили…

Георгій, інтуїтивно відчуваючи його самопочуття, подав голос:

– А пам’ятаєш, тут Левко Шлезінгер жив?

Ще б пак, Левка забути! Той Левко був наймолодшим у їхньому класі. І одним-єдиним євреєм. Хоча на національність вони між собою уваги якось не звертали, хто ким пишеться. Всіх об’єднувала одна земля, одна мова.

Як пам’яталося Володимирові, Левкова родина була одним із небагатьох теренградських єврейських гніздовищ, які вціліли в пекельному вировинні Другої світової війни. Більше того: це була сім’я комуністів-підпільників ще з часів польської окупації цього краю. Левко не раз розповідав, що його татусь і дід ще в тридцяті роки боролися тут за радянську владу проти польського панування в лавах якоїсь Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Навіть зазнали тортур за свою політичну діяльність у польській тюрмі. Разом з українськими націоналістами, до речі. Що то була за партія, їм у школі нічого не казали. Але відчувалося, з нею щось не все було гаразд.. Бо за радянських часів, обоє Шлезінгерів-старших опинилися в Сибіру. Звідти батько відпросився на фронт, провоював усю війну, дослужився до офіцера. І навіть дійшов до Берліна, щоправда, знову рядовим, розжалуваним. Причина досить банальна: під час боїв у Німеччині його легко поранило, на полковому медпункті таких, як він, зібралося зо два десятки. Поскільки транспорту не було, то лікар відправив їх до медбатальйону пішки. Шлезінгера як офіцера призначили старшим. По дорозі трапився їм невеличкий німецький виселок. Доблесне воїнство, забувши про свої рани, порозповзалося по дворах, трохи «розкуркулило» бауерів, а заодно згвалтувало кількох німкень. Такі «подвиги» радянському командуванню набридли і стали поперек горла, Москва рішуче вимагала припинити безчинства щодо мирного населення, а тому винних судили і відправили до штрафного батальйону «смивать віну кров’ю». Непричетного але присутнього при тому офіцера просто розжалували. «За нєпрєдотвращєніє позорних проявлєній…» На час їхнього спільного з Левком навчання в школі Шлезінгер-старший обіймав чомусь пересічну посаду викладача кравецької справи в профтехучилищі.

Володимира вразило почуте. Про сумнівні «подвиги» нашого воїнства в Німеччині він тоді дізнався вперше, бо в книжках писали і в кіно показували, що радянський воїн – то ледь не ангол во плоті: і добрий, і чесний, і справедливий, і останнім сухарем із мирним населенням поділиться, в тому числі з тими ж німцями. А тут… Однак розвіяти сумніви, спитати в батька чомусь посоромився. А по-справжньому зрозумів, що таке звичаї війни і якими бувають люди на війні, тільки коли сам потрапив до Афганістану. Що ж до історії старшого покоління Шлезінгерів, то він усе ж попрохав батька, щоб той розповів про КПЗУ і чому комуніст із чималими заслугами скніє на такій більше ніж скромній посаді, особливо зважаючи на брак місцевих кадрів. Шеремет-старший якомога ухильніше відповів, що західноукраїнські комуністи не завжди правильно розуміли лінію більшовиків, а тому Комінтерн розпустив КПЗУ як опортуністичну організацію. А таких «неправильних», як Шлізенгер вислали на перевиховання до Сибіру. Тільки значно пізніше Володимир дізнався про трагічну долю західноукраїнських комуністів, як вони зустрілися зі своїми заклятими ворогами – «націоналістами» за гратами і «колючкою», тільки вже не польськими, а радянськими, і як їхні політичні опоненти глумилися над ними з цього приводу.

Коли Левкові виповнилося років тринадцять, важко захворіла і померла мати, залишивши його з молодшим братом на опіку батька. Пережите в такому юному віці нещастя невдовзі далося взнаки – сором’язливий, чемний, розумний єврейський хлопчик став нервовим, нестриманим, почав погано вчитися, бешкетувати. Тоді в Західній Україні ще пам’ятали, що таке нормальне виховання і на бовдурів з паспортом не казали «та воно ж ще дитина». Батько Левка винятком не був. Щоб якось привести безпутного сина до тями, він перевів Левка до вечірньої школи і відіслав заробляти на хліб до слюсарної майстерні. Трудотерапія, так би мовити.

З тих пір їхні життєві дороги розминулися років на тридцять. Володимир чув краєм вуха, що Левко закінчив філософській факультет університету, захистив кандидатську дисертацію, став викладачем у вузі. А наприкінці сімдесятих виїхав десь за кордон. Яким же великим було здивування Шеремета, коли років п’ять тому він почув у телефонній трубці незнайомий голос:

– Это Владимир Васильевич? Здравствуйте. Вас беспокоит Лев Осипович Шлезингер. Помните такого? Ми вместе учились…

Шеремет спочатку не второпав, хто такий «Лев Осипович»?

– Левку, невже це ти? – перепитав по паузі.

– Да, это я, Льова.

– Левку, не грай вар’ята! Ти що вже, нашу мову забув?

Шеремет одразу запросив шкільного приятеля додому. Той приїхав разом зі своїм молодим братом. Перед Володимиром постав кремезний лисий чолов’яга з обвислим пониззям живота. В зовнішності, в манерах триматися, проглядалося щось уже не наше. Хоча риси колишнього Левка все ж впізнавалися. Брат же – типовий «западенець».

Розмову почали, як водиться, за накритим столом. Про що тільки не говорили! Щоправда, більше про сучасне, ніж про минуле. Ностальгією Левко, як виявилося, не страждав і мав у їхньому спілкуванні потаємний інтерес, але про це Володимир здогадався не одразу. Спершу гість коротко розповів, як виїхав з СРСР нібито на історичну батьківщину, але так туди і не доїхав, зважив за краще кинути якір у Німеччині. Там потрапив на радіостанцію «Свобода», пропрацював тринадцять років, за зразкову службу отримав американське громадянство. Після того, як та радіостанція свою основну місію виконала – «комуністичний блок» розпався, Радянського Союзу не стало, її перевели з Мюнхена до Праги. Однак міняти зручний облаштований Мюнхен на постсоціалістичну Прагу, бодай і «злату», Левкові зовсім не кортіло. Отож і вирішив за краще змінити професію. Зараз живе з родиною в Нью-Йорку, дружина – дизайнер, син – студент-медик.

Згадуючи про Україну, відгукується про наших антикомуністично-національно-демократичних діячів усіх часів з неприхованим презирством і зневагою, починаючи від Скоропадського, Коновальця, Мельника, Бандери, до Горбачова з Кравчуком і до Чорновола та Хмари. Паплюжив нещадно в такому нищівному тоні й виразах, ніби він – журналіст комуністичної преси. Володимир не витримав, висловив свій сумнів щодо правомірності такого огульного обгаджування. Левко із співчуттям, немов на недолугуватого, глянув на нього:

– Так-так, не дивуйся. Я про них усіх досить добре дізнався за час роботи на «Свободі». А тому маю всі підстави так думати і говорити. Вони всі в Німеччині боролися чи борються перш за все за власне «корито». Починаючи зі Скоропадського і закінчуючи нинішніми…

Далі навів цілий ряд прізвищ знаних діячів національно-демократичного руху першої половини дев’яностих. Тих, кого колись у підручниках історії назвуть, мабуть, «отцями незалежності». Однак сьогодні в устах їхнього колишнього «ідеологічного соратника» ці прізвища були прокоментовані зовсім інакше, з рясним використанням барвистих, але не досить пристойних епітетів.

– Я ж їх усіх особисто знаю. Вони першим ділом, як тільки ступали на землю Німеччини, одразу бігли до нас на радіостанцію. І не так, щоб виголосити свої ідеї щодо історичної долі й ролі неньки-України, як отримати триста марок. Що ж то за політичні діячі, які паплюжать перед мікрофоном свою батьківщину, тільки щоб отримати оті нещасні навари-подачки? Я ж їх і по магазинах водив, і по кабаках. Вони мені по зоп’яну таке розказували, що як би ти почув – у тебе б вуха зів’яли… Хоча ну їх під три чорти! «Дєшовки» вони, всі ваші…

Володимир був тоді, у 1995-у, приголомшений почутим, бо повірити в продажність тих, кого вважав за розумних і порядних людей, не хотілося. Не вірити Левку також нібито не було підстав: навіщо йому брехати, який з того зиск? Тепер же багато що виглядало інакше. Або принаймні стало зрозумілішим.

Говорячи так про своїх колишніх земляків Левко, очевидячки, забув, яку мізерну зарплатню сам в СРСР отримував, будучи викладачем марсистсько-ленінської філософії в університеті. Тож ставши штатним співробітником американської урядової організації і маючи відповідне грошове утримання, він міг знущатися з них, незвиклих ні до того, що таке справжні гроші, що таке нормальне життя, ні до того, як себе в тому житті поводити. Тому, не знаючи зарубіжжя, вони не завжди розуміли, коли і від кого можна брати, а коли і від кого – ні. А до того ж, мабуть, і кортіло… Бо людей псують не гроші, а їх нестача, як казав один із давніх мудреців. То нинішнього «політичного» діяча замучишся «купувати», він сам кого хочеш купить. Захід вже потихеньку панікує. А тоді – тоді могло бути і так, як усе подавав Левко. Але – хто їх може судити? Ці нинішні, що прийшли їм на зміну? Так про них таке пишуть, що вибачте…

– У нас в Теренграді так узагалі… – продовжував Левко. – Якось кілька років тому проходив по вулиці Першого травня, дивлюся – вивіска «Руху». Дай, думаю, зайду, подивлюсь, хто ж вони, мої головні слухачі. За столом сидять якихось кілька вуйків. Я привітався, те да се, а вони до мене з явним холодком. Тоді називаю себе, на псевдонім, звісно: «Я Богдан Зим’юк, з радіо «Свобода». Що тут почалося! Якийсь дід лізе цілуватися, всього обслинив. Інші теж не відстають. «Йой, пане Богдане, ми Вас так любимо слухати. Ви є справжній «патрійот»… Я тоді ледве від них вирвався. Подумав про себе: «Якщо я «патрійот», то ти, вуйку, просто «ідійот». І нічому тебе «КаГеБе» не навчило». Вони, дурні, гадають, що їхня незалежна Україна комусь в Америці, та й узагалі на Заході потрібна. Нам треба було розвалити Союз. І все, гаплик! Решта – то вже ваші особисті проблеми. «Кошка бросила котят»… – пам’ятаєш таку приказку? Ну так от…

Помітивши прохолодну реакцію Шеремета на такий цинізм, зрозумів, що бовкнув зайве. То ж щоб якось виправдати себе, закінчив з нотками жалю до Володимира:

– Так що не вір їм нікому, всі вони продажні, оті ваші «демократи». Тому дбай про себе, ото головне…

Шеремет рішуче заперечив:

– Не ви, Левку, розвалили Союз, а він сам розпався. Бо я, приміром, жодного «ворожого голосу», як тоді в нас казали, не слухав. І тебе в тому числі жодного разу не чув. І преси ні підпільної, ні «самвидавницької» не читав. Однак і без того сам дійшов висновку: далі жити так не можна!

Левко криво посміхнувся:

– Ну, хай не ми самі, але все ж з нашою допомогою. Бо хіба ж ваші Горбачови довели б до краху супердержаву, якби їм за це не заплатили?

Володимир був вкрай здивований чути такі брутальні звинувачення на адресу останнього керівника колосальної Радянської імперії. Однак інформованість Левка сумнівів великих не викликала. Бо якщо пропрацювати тринадцять років в одному з головних, спеціально створених центрів ідеологічної боротьби проти СРСР, то можна багато про що дізнатися. Ніби заглянувши в його думки, Левко зиркнув на нього співчутливо, немов на жалюгідного ідеаліста:

– Як ти гадаєш, за які-такі заслуги Горбачову відвалили шість мільйонів доларів для заснування Фонду його імені? Чотири мільйони американці і два -німці? Їм що, грошей нема куди подіти? Ні, вони грошики лічити вміють, повір мені! А скільки було ще чеків, про які ніхто ніколи не дізнається? І на які суми? Але що такі чеки були, то не сумнівайся. «Все куплено, все продано, все схвачено, за все заплачено…» Так, здається, в одній вашій пісеньці співається? А ваш колишній президент хіба за свою получку купив дачу в Швейцарії? Ще й прибідняється: «Ну, яка там дача, то дуже скромна хатинка…». А я фото бачив у західній пресі, там одна конюшня чого варта – на шість коней і на два поверхи. Не кажучи вже про «хатинку»…

Не бажаючи продовжувати дискусію на подібні теми, Шеремет спробував перевести розмову на ділові справи своїх гостей. Як з’ясувалося, Левко ще наприкінці вісімдесятих заснував фірму з торгівлі всіляким обладнанням. З плутаних пояснень він врешті-решт зрозумів, що то була одна з тих фірм-паразитів, яких в той час розвелося сила-силенна. Їхні засновники – переважно вихідці з колишнього СРСР, які, по-перше, оговталися на Заході і вивчили тамтешні звичаї та порядки. По-друге, заробили якусь копійчину, якийсь долар, щоб почати свою справу. По-третє, вирішили використати своє знання Заходу та Сходу й наше тодішнє незнання Заходу, щоб стати свого роду містком. І на цьому згендлювати грубі гроші. Гра на різниці між суспільним устроєм колишнього СРСР і психологією його мешканців, з одного боку, і законами й правилами «цивілізованого» світу з іншого, тим більше вміла гра, дозволяла за невеликих затрат мати непоганий гешефт. Левко був одним з тієї когорти спритняків. Він казав, що поставляє Росії обладнання для військових госпіталів, Узбекистану – німецькі автомобілі для поліції, Білорусії – ще там щось. В Україні планував постачити обладнання для центральної телестудії, яка нещодавно перед тим неабияк постраждала від пожежі, але не вигоріло. Бо «тут вже все куплене». Мається на увазі чиновники, від яких залежав контракт.

Молодший Левків брат, Михайло, також, як з’ясувалося, займається бізнесом – торгівлею пальним і нафтопродуктами. Він не виріс таким розумакою, як Левко, університету не закінчив, дисертації не захищав, проте на власні ноги зіпнувся. На захід свого часу виїхати не встиг, а потім уже й потреба відпала, з’явилася можливість заробляти і тут. Та й брат допоміг. Щоправда, перша спроба розпочати ресторанний бізнес виявилася невдалою. «На хвіст сів рекет», як пояснив «новий українець». Довелося переключитися на торгівлю пальним і нафтопродуктами. Однак тут до рекету додалися податківці, тому змушений був перевести справу до одного з районів, де мав патронаж з боку голови райдержадміністрації:

– Ми з його братом разом в армії служили на Далекому Сході. Щоправда, за нинішніх часів то мало що важить, але в нашій справі головне – підхід знайти, щоб якась зачіпка була, – довірливо пояснив Михайло. – Тим більше, що я ж не задурно, звичайно. Але краще вже одному платити, аніж тебе будуть доїти всі, кому тільки не ліньки – і та ж держадміністрація, і податківці, й митники, і міліція, і пожежники й екологи та санепідемстанція, і дідько їх знає, хто там ще є, всіх і не згадаєш одразу. Ну, й рекет, само собою.

На здивовану репліку Шеремета стосовно таких методів ведення бізнесу Левко лише іронічно хитнув головою:

– Ти наївна людина, Володю. Я також не підозрював, наскільки це все вкорінилося у ваше життя. Адже ж коли я виїздив звідси, про таке навіть думати ніхто не смів. А хто й смів, то робив все так потай, аби жодна жива душа не те що не знала, а й не здогадувалася. Бо такі, як твій батько був тоді, коли дізнаються, одразу ж на нари. А тепер вони самі в перших рядах, так би мовити… Ну, та що зробиш. Ми все одно заснували тут з братом спільне українсько-американське підприємство і нічого, крутимося якось. Ось, тримай, – і простягнув візитну картку.

- А що означає назва фірми «Софос»? -

- То на честь батьків: Софія і Осип… -

Тінь зажури набігла на обличчя братів, які виросли фактично без матері.

– А твої, Володю, як? Батько в тебе надзвичайно порядна людина, а мати дуже чуйна, завжди до мене добре ставилася. Ще живі?

– Та Богу дякувати, тут живуть, на Троєщині.

– Ну то уклін їм від мене, якщо пам’ятають. Давайте!

– За батьків! За тих, хто є, і за тих, кого вже немає. Одним – доброго здоров’я, другим – вічна пам’ять!

Від батьків мова перейшла до знайомих і однокласників. Розповідав головним чином Левко, бо останнім часом він бував у Теренграді частіше, ніж Шеремет. На жаль, нічого втішного сказати не мав. Хто спився, хто вже й померти встиг передчасно, але більшість, хоча й живі, місця собі в нинішньому житті не знаходять. Як мовив Левко з бридливо-зневажливою гримасою, головним чином скаржаться на весь білий світ і канючать на пляшку…

– Пробачте, але ваше покоління – воно майже все втрачене, – доточив Левкову оповідь брат. – З ваших ровесників мало хто себе виявив. Зараз настав час молодших. за віком. Тобто до тридцяти п’яти, максимум – сорока років…

Шеремету моторошно було чути таке про своє покоління. Бо їм же не всім і по п’ятдесят тоді виповнилося, а вже – баласт, зайві люди. Наступні роки лише підтвердили правоту тодішніх Михайлових слів – справді, зайві… Жертовне покоління!

Повернулися до справ особистих. Левко повідав, що його дружина з сином мешкають у Нью-Йорку. Очевидно, за службу на «Свободі» непогано платили. Тому що це дало йому змогу дати сину пристойну освіту лікаря-офтальмолога та й власне гніздо непогане звити в Манхеттені.

– Заплатив двісті п’ятдесят тисяч доларів, – і в голосі удавана недбалість. – Родина просила купити м’який куточок за десять тисяч доларів, але я вирішив зекономити і купив за шість тисяч – як натяк на те, що в Шеремета все меблювання гамузом тих грошей не варте.

Господар ніяк не зреагував на Левкове бахвальство. Від природи він не був заздрісною людиною, до того ж відчував себе вдома, на ріднїй землі і серед свого народу. А хто він, цей його шкільний приятель? Єврей по крові, українець за походженням, «совєтскій» за вихованням, американець за паспортом, марксистсько-ленінський філософ за освітою, колишній комуніст за партквитком, професійний «антисовєтчік» за платнею, людина непевної професії за діяльністю. Такому «коктейлю» не позаздриш! Скільки ж це за неповні півсотні років довелося йому в собі переламати і переплавити! Місця, мабуть, всередині живого немає, самі рубці та шрами від тих всіх трансформацій. Однак у дискусію щодо життєвих цінностей вступати не став, бо вона їм обом ні до чого. Хіба ж хтось із них визнає своє життя змарнованим, навіть якщо один за власною волею втратив батьківщину, а другий – за довге трудове життя так і не заробив нормального людського статку? Та ніколи! То ж треба в спілкуванні триматися того, що їх об’єднує.

До того ж Шереметові впало у вічі, що Левко зовсім не схильний віддаватися сантиментам і ностальгійним споминам. Розмову все більше навертав до сьогодення та бізнесу, сипав іменами політичних і державних діячів слов’янських республік, з якими буцім близько знайомий. Ніби ненароком торкнувся українських військових справ, згадав колишніх міністра оборони, начальника Генштабу. Шеремет щиро дивувався: звідки все те йому відоме? Не бажаючи підтримувати таке політично-бізнесове патякання, яке стало набувати до того ж небажаного службового присмаку, перевів розмову на нинішні складності в роботі через брак грошей і в армії, і в державі. Тоді, в 1996-у, він ще знав, що їх очікує в наступні роки. Однак Левко у відповідь на його бідкання іронічно посміхнувся:

– Гроші є, Володю. То ти не знаєш. Просто їх у вас розкрадають, хто як може. Он у тебе книжка Скоропадського, – і він недбало взяв із полиці «Спогади» гетьмана. – О, та вона ще й з дарчим надписом від пані Олени для пані Ірини, – іронічно-шанобливий уклін в бік дружини. – Знайомі особисто з донькою пана гетьмана? То добре. Але це врешті справи не міняє. Суть в іншому. Бачиш, як вона погано видана? А я ж більш ніж впевнений, що на її видання із Заходу дали стільки грошей, що шедевр поліграфії можна було б зробити. А торбохвати ваші розікрали й розтягли по кишенях. І так у вас всюди й у всьому. І не тільки в Україні, а в усьому «СНГ». Скільки вам не давай усе розкрадете.

Володимир спробував тоді щось заперечити, але Левко лише махнув рукою. І хоча в українській пресі тоді ще соромилися говорити про тотальну корупцію і хабарництво в державному апараті, принаймні вголос і так відверто, Шеремет ще тоді зрозумів: то правда. Як правдою було й те, що Шлезінгер і йому подібні якраз і допомагають місцевим чинушам розкрадати нашу державу. Щоб втримати розмову в межах пристойного, він віддав належне несподіваним здібностям і спритності однокласника, Той задоволено посміхнувся:

– Життя, Володю, й ведмедя танцювати навчить. Що ж до мого бізнесу, то тут різні можливості є, треба тільки їх знати. Наприклад, в Америці є багато різних фондів на підтримку перетворень у колишньому СРСР, треба тільки вміти з них скористатися.

Однак від конкретних питань Шеремета ухилився.

Посиділи вони достатньо, по-нашому. Всі наче були задоволені, збиралися вже розходитися. Зненацька Левко звернувся з проханням звести його з міністром оборони України. Ні багато, ні мало! По-своєму зрозумівши вагання Шеремета, пояснив:

– Не з нинішнім, не з Шмаровим, цього не стане за місяць-два, а з тим, хто прийде. Подумай!

Остання фраза наповал вразила Шеремета. А чи не було прагнення знайти вихід на міністра тією головною причиною, що колишній однокласник раптом почав шукати з ним зустрічі? Адже він мешкав у Києві вже чотири роки, а Левко весь цей час крутився між Штатами й Україною, проте ні разу не навідався. Але чому? Недобра підозра гадюкою прослизнула в душу Шереметові, та він не подав виду. Лише розсміявся у відповідь:

– Ти явно переоцінюєш мої можливості, Левку. Давай краще вип’ємо «на коня» за наші теренградські часи, коли ми були не лисими й пузатими, а стрункими й чубатими.

Однак Левко жарту не сприйняв:

– Ти все ж подумай, пошукай виходи. Дуже непогані гроші можна буде заробити. Подумай!

Шеремет не став тоді ані нічого уточнювати, на чому саме в українському військовому відомстві цей власник українсько-американського СП збирається «непогані гроші заробити», ані загострювати ситуацію, хоча тема розмови його не на жарт насторожила. Мимоволі закралася думка: а чи не поєднує Левко часом свої заняття бізнесом із службою на своїх давніх хазяїв по «Свободі»? Бо звідки така поінформованість у військових справах і контакти з військовими відомствами країн СНД?

Проаналізував про себе ще раз: ані спомини дитинства, ані доля однокласників, ані життя самого господаря гостя особливо не цікавили. Та й прагнення якось поспівчувати нелегкому життю в розшарпаній країні, а тим більше чимось допомогти – також не помітив. Скоріше – спроба прощупати можливості. Ну що ж, таке нині життя, коли щирість в людей – не в моді. Але в будь-якому випадку – він свій обов’язок перед їхнім спільним минулим виконав. А там…

Левко очевидно зрозумів, що припустився грубої помилки і щез десь на півроку. Хоча маршрут його «човникування» через океан обов’язково пролягав через Київ. Потім якось зателефонував, маючи вільну годину перед поїздом на Теренград. Збуджено-заклопотаний і голодний, бо, як пояснив, весь день гасав по міністерських кабінетах, не встиг навіть перекусити. Після чарки і кількох бутербродів втомлено відкинувся в кріслі, заговорив гнівно, ніби продовжуючи давно початий з кимось діалог:

– Не розумію, як ви живете в цій країні! З цими хабарниками-чиновниками! Про який тут бізнес може йти мова? Про яку ринкову економіку? Про яку побудову держави, врешті-решт? Якщо єдине, що цікавить чинушу, до котрого я заходжу в кабінет, – якої товщини конверт він отримає від мене до своєї кишені. І більше нічого! Ні про які державні інтереси той навіть гадки не має. Гроші на бочку – і амба! При чому я ж не з якоюсь там дрібнотою веду справи, то все урядовці високого рангу. У всьому світі то є державні люди! А у вас тут, як за Миколою Гоголем: здирник на здирникові сидить і здирником поганяє.

Шеремет здивовано витріщив очі: який це гедзь Левка раптом укусив? Примирливо посміхнувся:

– Ти ж знаєш, я від тих справ далекий. Ну, трапився тобі на шляху якийсь придурок, так обмини, зустрінь нормальну людину. Ну, то за успішний твій бізнес в Україні. Будьмо!

Левко широко роззявив масногорота, рвучко вихлюпнув повну чарку. Володимир усміхнувся про себе: наші вони є наші, як ти їх ззовні не поліруй. Левко, не закушуючи, розпачливо-гнівно продовжив:

– У тому-то й справа, що не один він тут такий придурок, як ти кажеш, а майже всі. Ти розумієш: усі! До речі, то ти в їхніх очах придурок, якщо хабарі не береш. А вони себе якраз дуже за нормальних мають. І поважають за те, що жити вміють. Та головне не в тому: хай беруть! Мені не дуже вже й шкода, як на те. Я давав, даю і буду давати, дідько з ними, хай подавляться. Але якщо ти вже взяв, то ж зроби те, що я прошу. Або тоді не бери, не обіцяй. А у вас тут: коли бере, обіцяє, а потім нічого не зробить. Де ж таке видано? Я у всіх корумпованих країнах світу бував, але такого блядства, як у «рідній неньці-Україні», ніде не зустрічав!

Шеремет тоді був вкрай шокований: якщо вже громадянин США і ще й напевно співробітник специфічного відомства, єврей Лео Шлезінгер Україну рідною ненькою назвав, хай навіть, зопалу, значить, допекло. Значить, справді діла в нас, кепські! Щоправда, тепер він так би вже не дивувався – надто багато було написано й сказано на цю болючу тему за ті п’ять років, як він востаннє бачився з Левком. Цікаво, що він тепер робить? Все ще бізнесує з Україною, втративши інтерес до нього особисто як до безперспективного партнера? Чи взагалі зарікся мати справу зі своїми земляками, зі своєю хоча й не історичною, бодай і колишньою, та все ж – Батьківщиною?