Чого вони варті, наші зірки?…

Володимир Пасько

Шеремет із Георгієм наблизилися до наступного пам’ятного для них місця – військового комісаріату. Його особисте знайомство з цією установою відбулося тридцять п’ять років тому, коли престиж армії впав так, що далі, здавалося, нікуди. Хрущовські скорочення зробили професію офіцера мало привабливою, незважаючи на високу в порівнянні з цивільними платню. Конкурсу до військових училищ не стало. То ж коли йому, шістнадцятирічному юнакові, першому в десятому класі за успішністю серед хлопців, запропонували тут подумати про військову кар’єру, він тільки стенув плечима. І подав документи до цивільного інституту в Києві. Щоб… опісля все одно стати професійним військовим. Не дарма ж кажуть, що долі й конем не об’їдеш. Особисто він на свою долю не в образі. Хоча, якщо по правді, то душа болить бачити наприкінці служби, як армія знову борсається в тенетах не нею породжених проблем.

Шеремет зупинився, ніби вагаючись: зайти чи ні? Раніше це було його обов’язком – ставати на облік після прибуття у відпустку. Тут навіть капітанська фотографія його висіла на рекламному стенді, що закликав до вступу у вищі військові навчальні заклади. Проблема для цих країв свого часу виявилася досить актуальною. Бо «місцеві» у професійні військові не дуже прагнули, а якщо точніше, то їх не дуже-то й брали. Перша обставина зрозуміла – Радянська армія так і не стала для переважної більшості рідною, як не стали близькими до серця і «дальнєвосточниє» або «южниє рубєжі нашєй вєлікой Родіни», які треба було «защіщать». Тому «західняки» якщо й вступали до військових училищ, то переважно зі строкової служби. А чому їх не дуже посилали на навчання до військових закладів, також особливої таємниці не складало. Кандидат у радянські офіцери повинен був мати бездоганну біографію, щоб в анкеті відповіді на делікатні питання обов’язково починалася часткою «нє» – «нє імєю», «нє бил» і т. д. А звідки ж ти його, оте «нє» візьмеш, якщо в кожній другій родині родичі або за кордоном жили, або в Гулазі побували? Належну біографію мали хіба що сини прибулих зі Сходу, але їх не вистачало. От і бідкалися «воєнкоми», намагаючись виконати рознарядку. Такі ж самі проблеми виникали і з направленням призовників на строкову службу до ракетних військ, в авіацію, на флот.

За нинішніх часів проблем з біографією поменшало, армія стала ріднішою і західні українці почали ніби-то більш охочіше поповнювати офіцерський корпус, але тут трапилася інша біда. Прагматичні «западенці» швидко розкусили, що український офіцер – то не тільки не натівський, а навіть і не радянський. А тим більше офіцер Збройних Сил України. Тому якщо й одягати уніформу – то щоб до армії вона відношення не мала. А то вже проходить по зовсім інших відомствах. І знову головний біль у військкомів. Стан справ з комплектуванням вищих військових навчальних закладів викликав тривогу і з іншої причини: за досить високими цифрами конкурсу чітко простежувалася тенденція до зниження якісного рівня абітурієнтів. З одного боку, бажаючих нібито й немало, а з іншого, – вибрати майже ні з кого, все середнячки. Хоча що нового скаже йому цей комісар? Що найобдарованіші, найперспективніші уніформи не вдягають, а поступають вчитися до цивільних закладів, причому не просто куди попало, а на юриста, економіста, менеджера тощо? А якщо на офіцера – то СБУ або міліції? Так це всім давно відомо і без особливих досліджень.

Черговий офіцер за заскленою перегородкою запитливо глянув на нього. Шеремет відрекомендувався, запитав «командира». Черговий підхопився, чітко доповів:

– Полковник Петрів щойно виїхав, буде за годину. Зв’язати вас по мобільному?

– Та ні, дякую. В мене нічого особливого, просто хотів глянути, як тут у вас тепер…- На здивований погляд майора пояснив: – Я призивався від вас тридцять п’ять років тому.

Названа цифра справила належне враження, бо була, вочевидь, більшою, ніж кількість прожитих майором років.

– Вам чимось допомогти?

– Дякую, я сам тут походжу, подивлюся.

Зала для відвідувачів. Стіни, як і має бути, обвішані стендами. Тільки тепер уже не в червоно-зоряному стилі, а відповідно духові епохи. Хоча досить багато фотографій ще з тих часів, особливо що стосується війни. Все правильно: можна з псевдополітичних міркувань познімати на центральній площі портрети радянських генералів і офіцерів, удостоєних звання почесних громадян міста за визволення його від фашистів, але не можна відібрати в армії її слави, її традицій, просто – її історії. Якою б суперечливою та історія не видавалася і яким би складним воно не було, генеалогічне дерево молодої Української держави.

Щоправда, портретів чи фотографій гетьмана Павла Скоропадського, головного отамана Симона Петлюри, полковника Євгена Коновальця, генерала Романа Шухевича або якихось інших інформаційних матеріалів про них і їхнє військо не видно. Хоча це також частка нашої військової історії. І до певної міри традицій. Принаймні для солдатів і офіцерів Збройних Сил України – вихідців з цього краю. Їхні діди й прадіди боронили рідну землю під жовто-блакитними й чорно-червоними прапорами з золотим тризубом від тих, хто наступав зі Сходу під червоними знаменами із зіркою, а із Заходу під червоно-білими прапорами з орлом або червоними зі свастикою. І яким би святотатством для багатьох це нині не виглядало, однак хочеш-не-хочеш, але настане час, коли доведеться визнати, що вони таки воювали, причому – за незалежну, а не за якусь там іншу Україну. Якщо не нинішня, то завтрашня Україна, але змушена буде віддати їм належне. Бо така невблаганна логіка Української історії, Українського суспільства.

Он портрети гетьманів висять, цілих два десятки. Підписи стереотипні: як зветься, коли жив, коли гетьманував. У деяких уточнення, якою Україною керував – Право- чи Лівобережною. І невтямки багатьом нинішнім, що за життя багато хто з них люто ворогував між собою та й Україну бачили по-різному, її складну долю. А тепер он висять поруч собі тихо-мирно, ніби так і має бути…

Ковзнув поглядом по стендах – його капітанської фотографії давно вже немає. Зате є сучасна, на якій він приймає з рук міністра оборони Бойовий прапор свого учбового закладу! На серці приємно лоскотнуло. Такі події в офіцерському житті бувають тільки раз і не забуваються ніколи. Щоправда, це фото тут як агітка, не підписано навіть, що це ж наш земляк. Ну, та Господь з ними! Відчув на собі чийсь погляд, озирнувся і зустрівся з очима незнайомого чоловіка років під сорок, також у цивільному одязі. Той квапно звівівся з крісла:

– Зичу здоров’я, пане генерал!

Високий, спортивної статури, довгасте симпатичне обличчя з ясними розумними очима, погляд твердий, але гречний.

Шеремет недолюблював звертання «пан» на свою адресу. На думку спадала дитячих часів приказка: пани – на двох одні штани. Тому зазвичай розповідав анекдот про категорії полковників у радянській та українській армії, закінчуючи стереотипно: то вже після мене у вас генерали панами будуть, а я так товаришем вже й залишуся з вашого дозволу. Однак це хтось чужий, «виховувати» не варто. Тим більше, що таке звертання тут, у Західному оперативному командуванні, досить поширене – відчувається вплив місцевого населення. То ж з питанням у погляді просто відповів на вітання. Чоловік зрозумів по-своєму, як докір, що не відрекомендувався, поспіхом виправив помилку:

– Полковник Дробецький. Точніше, колишній полковник. Ви були в нас в інституті в Приморську два роки тому. Пам’ятаєте?.

Шеремет ствердно хитнув головою, пригадуючи свої відвідини Приморського інституту Сухопутних військ, але не зміг згадати цього полковника. Дещо роздратований і своєю забудькуватістю, і «паном», і цим от «колишній», коротко підкреслив із притиском на кожному слові:

– Это жены бывшими бывают, а офицеры – всегда настоящие. Только одни служат, другие – в запасе или отставке.

На російську він переходив майже підсвідомо, коли хотів виказати своє невдоволення. Ця звичка виробилася через якийсь рік після початку служби в українській армії, коли її, як і весь народ, уникали навіть офіційно називати українськими, придумавши евфемізми «військо України», «народ України», а переважна більшість офіцерів вперто продовжувала користуватися російською, не роблячи навіть якихось суттєвих спроб опанувати державну. Він і так тоді своєю українською у багатьох викликав роздратування, а коли ще й з кимось сварився, то негативна реакція опонента мимоволі переносилась з нього особисто на все українське, в тому числі й мову. Тому він і придумав для себе цей тактичний хід – виказувати невдоволення, а тим більше сварити будь-кого лише з допомогою «общєдоступного срєдства мєжнаціонального общєнія».

Полковник спохмурнів, сухо вибачився. Шереметові стало незручно: ні за що образив людину. І в цю мить згадав цього офіцера, який керував тоді показовим рукопашним боєм курсантів аеромобільного факультету. Ладний, підтягнутий, він виглядав справжнім орлом серед своїх соколят. Що ж сталося, що він тепер «колишній»? За віком йому ще служити й служити. Примирливо торкнувся правицею налитого рамена:

– Пам’ятаю, які ваші хлопці чудеса демонстрували, куди тим «рейнджерам» чи «командос». А чого ж на звільнення, що трапилось? Здоров’я? Так щось нібито несхоже, виглядаєте на всі сто!

Полковник зніяковіло посміхнувся:

– Та на здоров’я, слава Богу, не скаржуся. Ну, а щодо звільнення… Тут, як-то кажуть, багато говорити, та мало слухати. Якщо коротко: відсутність життєвої перспективи. Особисто для себе і для сім’ї.

Шеремет подивувався такою відповіддю перспективного, як він розумів, офіцера. То чого ж йому тепер забракло? Жестом запросив сісти, щоб заодно й собі перепочити після довгої ходьби.

– Як вас звати-величати?

– Богдан Ярославович. Та просто – Богдан.

– Що ж у вас трапилось, Богдане Ярославовичу? Адже по службі все нібито було гаразд?

– Так, тут все в порядку, проблем ніяких.

– А що ж тоді?

– Якщо… товариш генерал не погордує… дозвольте запросити на чашку кави. Або «гальбу» пива, якщо до смаку. Тут поруч бар. Мій однокласник тримає. Там і поспілкуємося. Мені ж не кожного дня щастить із генералом порозмовляти. Та ще й земляком. З однієї школи…

Шеремет здивовано запитав:

– А ви що, також третю закінчували? Звідки мене знаєте? Ви якого року?

Полковник був вочевидь надто молодий, щоб з ним разом вчитись, бодай один в першому, а другий – в останньому класі.

Той усміхнувся:

– Шістдесят першого. А Віктора Дробецького пам’ятаєте, який з вашим Анатолієм вчився? То мій старший брат.

Воістину, Теренград – велике село. Хоча й зріс за ці роки вп’ятеро.

– То ви той самий Богданчик, з яким ми з хлопцями бавилися у дворі? Такий кумедний, кучерявий?

Полковник посміхнувся зніяковіло:

– Ви пам’ятаєте?

– Звичайно. А Віктор? Як він? Де? Чим займається?

Погляд Богдана згас, обличчя спохмурніло.

– Поховали ми Віктора. Торік…Чорнобильцем був…

Про те, що той став гірничим інженером, працював спочатку за розподілом у Кузбасі, потім перебрався ближче до дому, до Новоград-Волинського басейну, він чув. Та й про Чорнобиль також. Але щоб так трагічно – того не знав.

– Вибач, Богдане…

– Та нічого, ви ж не мусите все знати. То що, підемо? Я вас прошу.

Вираз обличчя цього сильного чоловіка не залишав сумнівів, що відмова буде сприйнята як особиста образа.

– Що ж, згода!

Бар дійсно виявився поруч. Господар – типовий західняк із притаманним тільки цьому краю ім’ям Любомир, дізнавшись, хто перед ним, шанобливо потиснув руку, запросив до окремої кабінки.

– Так що все-таки сталося, Богдане? Чого так круто – молодий, перспективний і раптом на звільнення? Я в твоєму віці тільки другу зірку отримав, а ти вже папаху он носиш. І, як я розумію, не перший вже рік.

Полковник втупив очі в кухоль, немов гадаючи на мереживі піни, потім, ніби з моста в воду, запально заговорив:

– Набридло жити людиною другого сорту, жебраком. Коли ти всім навкруги ніби щось винен, не зрозуміло, правда, за що, а тобі – ніхто, нічого, до тебе всім байдуже. Що в тебе є дружина, діти, що їх треба годувати, треба мати дах над головою, а не під парканами тинятися. Тому подумав-подумав і вирішив: все, з мене досить!

Почуте не було для Шеремета новиною. Йому не раз казали подібне його офіцери, коли подавали рапорти на звільнення. Завзяті, молоді, в розквіті сил. І ніякі умовляння зазвичай не допомагали, бо такі речі зопалу не робляться, все було в кожного вистраждане-вивірене-виміряне-продумане. Не маючи, що відповісти, він лише мляво заперечив, що нині в України багато хто ще гірше живе:

– Он моя дружина кандидат наук, старший науковий співробітник в академічному інституті, а отримує менше двохсот гривень. Та й ті нерегулярно! А що вже казати про лікарів, учителів…

– Та хіба то є чим гордитися, що кандидат наук за свою працю отримує втричі менше від продавця пересічного приватного магазину? Хіба так має бути? А що стосується лікарів, то ви мені про них краще не кажіть. В мене маму тільки-но прооперували. Нескладна, стандартна операція – видалення жовчного міхура, але хірургу дай п’ятдесят доларів, анестезіологу – двадцять п’ять. І то тільки за роботу! А ще ж треба купити ліки, перев’язувальний матеріал, шприци, постіль… Усе те в півтора рази більше виходить, ніж моя получка! А де ж такі гроші взяти? Красти? Так я не вмію. Та й дрібно, соромно якось. Краще вже тоді з автоматом «нових українців» скубти!

Шеремета непримиренність співбесідника почала дратувати.

– Ну, добре, лікарі здирствують. Але ж далеко не всі. Та й не всім дають! А вчителі? А інженери? А робітники з підприємств, що не працюють? А шахтарі?.. Держава ж не дійна корова, а бюджет не бездонна бочка…

Дробецький глянув на нього із здивуванням:

– Пане генерал! Даруйте, але для початку давайте розберемось, хто є хто і що є що. Так, як у всьому світі. Чого це держава має відповідати за зарплатню шахтарям, робітникам, інженерам? Адже в нас майже всі більш-менш нормальні підприємства – акціонерні, тобто недержавні. То й хай виробляють продукцію, продають, отримують гроші – і живуть. Як працюють, така й зарплата. А чого вони походи на Київ влаштовують? Хай грюкають своїми касками під вікнами своїх шахтоуправлінь і в своїх директорів питають, куди ділися зароблені ними гроші і звідки в тих розкішні вілли та авто. За прикладами ходити далеко не треба: візьміть наш «комбайновий», що «лежить» на лопатках, і «Ватру», яка хоча й не сяє, але людям тепло і шматок хліба дає. Держава відповідає за добробут не всіх громадян, а в першу чергу тих, хто їй служить. І непрацездатних, звичайно. Повторюю: спокон віку так було і є в цілому світі.

– Що-що? Що ти таке кажеш? – Витяг із піни вуса Георгій. – Що державі на робочого чоловіка наплювати? Кинути його напризволяще? Виходить, мало я тебе, Бодю, по спині лупасив, коли ти шмаркачем-юніором в нашій команді був. А хто мені, по-твоєму, повинен зарплату платити? Директор не платить, держава також не дає. А з чого ж жити?

– Як з чого? Працювати!

– Так роботи немає, де ти її візьмеш? Завод он скільки років стоїть!

– То збирайтеся всі, хто там працює, ви всі власники-акціонери, та виберіть собі тямущого директора і запускайте знову завод. Якщо комбайнів нормальних робити не можете, які комусь би були потрібними, робіть каструлі, пательні, сапи, вила, але щось же робіть! Від того, що ви сидітимете і скиглитимите, дайте гроші на зарплату, нічого не зміниться. Хоча б тому, що ви її, ту зарплату не заробили. І гроші треба або відібрати в тих, хто їх заробив, або взяти в борг в «акул капіталізму», яких наш «гегемон» так не любить.

Вихований у дусі «диктатури пролетаріату», Георгій від таких речей ледь не похлинувся. Та й Шеремет над цим не дуже замислювався, де і хто за чию платню відповідає – де держава, де завод, а де колгосп. За радянських часів різниця була більше символічною. Всі знали: немає грошей на зарплату в заводу, колгоспу – дасть держава. Але «получка» неодмінно буде. Яка – то вже інша справа, гарну справді треба було заробити. А будь-яку – без проблем, і так дадуть. Тепер виходить інакше…

– І звідки ж ти таких житейських премудростей набрався, пане полковнику? Не в себе ж у дивізії чи в інституті? – Уїдливо підкусив Георгій.

– Пожили б ви з моє, Георгію Михайловичу, по робітничих гуртожитках, ще й не до такого б дійшли. Вони ж у мене на очах, трудівники Приморського машинобудівного заводу. Я ж бачу: хто розумний, роботящий і везучий, ті вже давно на приватних підприємствах працюють й у вуса не дмуть, поміняли старі «Жигулі» на «опельки» та «фольксвагени» і на добротні квартири грошики збирають. Менш везучі, але розумні й роботящі, також повлаштовувалися. Та й просто роботящі свою нішу знайшли – на базарах, у магазинах на підхваті, але заробляють. Принаймні, не менше, ніж наш капітан. Хто ж звик вічно від когось чогось чекати, хто ні кебети, ні рук не має, тим, звісно, погано. Щоправда, з голоду ще жоден не сконав, навіть на пляшку гроші десь знаходять.

Георгій лише крякнув.

– Так то воно так, якщо покрутитись, щось справді знайти можна, не пропадеш. Але ж раніше як було: ідеш на завод – людиною себе почуваєш, що ти комусь потрібен. Щось не сподобалося, на сусідньому заводі з руками-ногами візьмуть. А тепер – ні, сотню разів подумаєш, перш ніж кудись зірватися. Ти ось армію кинув, а з чого жити думаєш?

– Та розберуся як-небудь, – відмахнувся Дробецький. – Дайте, я закінчу краще про те, є гроші в держави чи немає. Для Вас, пане генерал, та для мене в неї їх немає. Та для інших таких, як ми, дурнів, що армії кращі роки життя віддали. А для всілякого роду поліцаїв, митників, податківців, орди чиновників, яких за часів незалежності стало в кілька разів більше, держава грошики має. Ще й які!.

Помітивши невдоволений жест Шеремета, примирливо підняв долоні:

– Вибачте, що стосується дурнів, то я про себе. Хоча то ви в армії все життя прослужили, а я вчасно схаменувся, в мене ще якийсь ресурс залишився. Що ж стосується іншого, то все щира правда. Знаходить держава грошики для тих, хто про темні діла казнокрадів багато знає і добро їхнє крадене сторожить, щоб не відібрали ті ж зголоднілі шахтарі, приміром… В мене он товариш по Афганістану свого часу з армії звільнився і перейшов до системи МВС. Зараз якимось міліцейським полком у вас в Києві командує. Бачились не так давно. Отримує вдвічі більше від мене. А я ж мав оклад заступника командира дивізії, на шабель вищий! Але – армійської дивізії…І квартиру давно шикарну отримав, а я в гуртожитку скнію, соромно людей в гості запросити.

Шеремету не подобалися ні тема, ні тон розмови, і він круто змінив курс дискусії, звернувшись до полковника:

– Ось ти молодий, дужий, кидаєш армію. А скажи на милість: хто ж Україну боронитиме якщо не такі, як ми, що війну не тільки в кіно бачили? Хто молодь виховуватиме на справжніх бойових традиціях, а не тільки на нинішньому «вмінні виживати в складних економічних умовах»?

Богдан спалахнув весь, заговорив збуджено:

– Та ви зрозумійте мене, я справжня військова людина. За покликанням. Звідки воно в мене взялося, сам не знаю, бо в родині нікого з військових не було. Хіба що старший батьків брат, якого я ніколи й не бачив – він загинув за двадцять з лишком років до моєї появи на світ. Батько весь час казав – у польській армії в боях з німцями. І лише в 90-у році зізнався, що насправді розстріляний мад’ярами в березні 1939 року. Був членом ОУН, коли закарпатці проголосили незалежність – дезертирував з польського війська і вступив до Закарпатської Січі. З нею й загинув. Мабуть, якийсь генетичний зв’язок був, ген ризику і мені передався. Адже я ще в школі хотів потрапити обов’язково або в десантники, або в морську піхоту. Вчився на “відмінно”, захоплювався спортом, одне слово, готувався. Але у військкоматі розрадили: паняй краще до Києва, там на військових розвідників вчать, то ще ліпше. Звідти хоч у десантуру, хоч у морпіхи, навіть у «спецназ» можуть взяти. Я й послухав мудрих порадників. Чотири роки навчання в Києві після нашої провінції, то, скажу я вам, і вві сні мені не снилося. Опісля в жадані десантники потрапив, причому навіть в Україні – в болградську дивізію.

Шеремет ледь стримався від нового вигуку здивування: він сам починав офіцерську службу в «98-й гвардейской воздушно-десантной Краснознаменной ордена Кутузова второй степени Свирской дивизии».

– То ви у Веселому Куті служили? А я в Болграді, в розвідроті. Рік взводним, потім ротний на стрибках підламався, і я виконував його обов’язки. Ну а потім – тут Афган. Ви ж знаєте, десантники-офіцери й прапорщики майже всі тоді через нього пройшли. А до нас в дивізію «груз двєсті» не один на той час уже надійшов. Тому посилали туди в першу чергу нежонатих. Довелося й мені з одруженням трохи зачекати. Та й правильно, як виявилось, зробив. Місяців через вісім приїхав у відпустку після поранення, а моя краля вже з іншим лейтенантом крутить. Ну, я їй сказав усе, що про неї думав, та й поїхав назад до своїх хлопців, у свій полк. Хоча міг би, а принципі, туди вже й не повертатися.

– Що, таке тяжке поранення було?

– Не так щоб тяжке, але «нє для слабонєрвних», як то кажуть.

На допитливий погляд Шеремета пояснив:

– Обложили й прочісували «зєльонку», пам’ятаєте, під Чарікаром, по правій стороні, звідки «духи» постійно дорогу обстрілювали. Ну, й зіткнувся я з одним ніс у ніс, метрів п’ять нас розділяло. Доки мій напарник у нього чергу впоров, він усе ж встиг мене дістати з «бура». Пробив груди, немов листок, наскрізь. Хвалити Бога, що куля старого зразка, дірку невелику зробила, але ніяких життєво важливих органів не зачепила. То ж зажило, мов на собаці.

Шеремет скрушно похитав головою. Бо його «духи» там також якось обстріляли, дивом не вцілили, дві гранати поруч з «БесРДесМом» пролетіли. Якраз під Новий, 1984-й, рік.

– А потім, після поранення?

– Потім? Потім були гепатит, брюшняк, малярія, Дві «звьоздочки» і один «бронежилет». І капітана достроково.

Так… Випало хлопцеві сповна пережити, нічого не обминуло. Добре хоч, нагородами не обділили – два ордени «Красной Звезды» і один «За службу Родине в Вооруженных Силах», – так навіть розвідників не всіх удостоювали.

– А як потім у Союзі?

– Потім запропонували батальйон у Закавказзі, в кіровабадській дивізії. А мені ті «чурки» в Афгані остобридли. Ви ж знаєте, що мусульмани є мусульмани, то зовсім інший світ. Але що вдієш, поїхав. А там у них заворушення почалися. Спочатку бійки, а потім і різанина між вірменами й азербайджанцями. А ми проміж них. Вони ж що ті, що інші, нас, слов’ян, не дуже люблять. А тут ще грузини заворушились, незалежності домагаються. Словом, куди не глянь, усюди мітинги та демонстрації. І всюди нас, десантників, як за царських часів донських козаків, на придушення кидають. Але в тих хоч шаблі були, а нас з голими руками проти натовпу, озброєного чим попало – саморобними піками, сталевим пруттям, ножами. Нас сотня, а їх тисячі. А зброю не дають. Бодай щоб налякати та розігнати, якщо вже від нас того вимагають. Бридко, не хочеться, але ж наказ виконувати мусиш. Ті, кому те положено робити – міліція, внутрішні війська, – розбіглися, мо в щурі, незнамо куди й ділися, мов і не було. А кавказці – вони ж народ гарячий, міри не знають. Ми терпляче стоїмо стіною мовчки, а вони нахабніють, у нас поранені з’явилися. Довелося до саперних лопаток вдатися, наш солдат винахідливий. Та ви чули про те. Гидко згадувати, як нас тоді підставили партійні бонзи з Кремля, хто накази віддавав придушити за будь-яку ціну, а як тільки кров пролилася, одразу від нас відхрестилися. Нібито нам, військовим, дуже кортіло людською кров’ю їхню владу цементувати. Я думав, що збожеволію від тодішнього паплюження армії. Слава Богу, до Москви в Академію Фрунзе вдалося вирватися на навчання.

Шеремет слухав Дробецького і ніби сам проходив дорогами минувщини, переживав чорні, як їм тоді здавалося, для армії часи. Ех, не знали вони, що все ще попереду, що це лише початок трагедії Великої армії, якій вони віддали частку своєї душі. І добре, мабуть, що не знали…

– Роки навчання в Академії – то найкраще в моєму житті. Ні тобі «горно-пустинной местності с жаркім кліматом і огранічєнними боєвимі действіямі», ні тобі мусульманів, ні дорогоцінного особового складу. Сам за себе відповідаєш і квит. Дядя ходить до школи… Навіть одружився нарешті. На Арбаті підхопив москвичку…

– І як же вмудрився її на Україну заманити?

– О, то ціла історія. Драма у двох частинах, з прологом і епілогом. Перша проблема виникла, коли Україна проголосила незалежність. Те, що Кавказ, Середня Азія, Прибалтика відколяться, в мене сумнівів тоді вже не викликало. Наші десантники у всіх тих регіонах «пожежу» намагалися гасити, то багато чого розповідали. Але щоб ненька-Україна – то було несподіванкою. Для мене особисто. Не думав, не гадав, що її так просто випустять із лабет. Але коли в Києві свого міністра оборони призначили, зрозумів: це – не іграшки. А в мене наступного року випуск…Треба б з дружиною серйозну мову вести про майбутнє, але як? Вона в мене кондова росіянка, до того москвичка. Ну а ви ж московський гонор знаєте, що тут казати… Та й рік лише як побралися, щойно дитина народилася. У неї зв’язки там якісь по далеких родичах, планували по закінченні академії десь поблизу Москви «приземлитись». І раптом – на тобі…

Дробецький замовк, ніби заново все переживав. Шеремет розумів його добре, бо також мав дружину-росіянку, тільки з Петербурга, а її родина жила в тому чудовому місті ціле століття і життя за його межами просто не уявляла. Тим більше, що була істориком Росії за фахом, захистила дисертацію, ледь не п’ятнадцять років пропрацювала науковцем у Музеї історії міста. Так що всі сімейні перипетії були йому добре знайомі…

– І як же ти її переконав?

– Та півроку уламував, книжки про Україну давав читати, «партполітроботу» проводив. На останні зимові канікули до Теренграду звозив, аби побачила, що «бандерівці» не такі вже й страшні, «москалів» живцем не їдять. Принаймні без хліба і без солі.

Всі розсміялися. Тепер було весело. А тоді…

– Я старший від тебе, мені вже було сорок п’ять, здоров’я вже не те. Тому як останній аргумент сказав своїй просто: якщо побачу офіцера в українському однострої, а на мені буде інакша уніформа, моє серце не витримає і будеш мене тут хоронити. У вашій землі вже багато нашого брата тліє…

– Пане генерал, напрошується тост. Дозвольте? За наших дружин! За кращих представниць «вєлікого русского народа»! Стоячи й до дна! По-офіцерськи!

З просвітлінням на душі й на обличчях, лікоть на відліт, рука горизонтально, проковтнули по чарці холодної духм’яної рідини.

– З дружиною все зрозуміло. А з Академії як тебе в Україну розподілили? Проблем не було?

– Якби ж то! Але то друга частина моєї тогочасної драми…

Обличчя Богдана посуворішало, навіть посіріло.

– Ви ж пам’ятаєте, яка тоді ситуація склалася. В Москві – безугавний лемент про спільну, єдину і неподільну армію. А Україна війська на своїй території до присяги приводить. Росія до своєї нібито хоче приводити. І на нас, «хохлів», в Академії почали скоса позирати, на вірність перевіряти. А вірність чому, питається? Тому, чого нема? Чи Росії? А інформації ж з України ніякої, що та як воно тут коїться. Ми, офіцери-українці, почали кучкуватися між собою, обговорювати, що ж і як робити. Ті, я маю на увазі, хто вирішив до України повертатися. Бо були й такі, хто одразу почав бити себе в груди, мовляв «я – русскій офіцер». Ну, та не про них мова. Ми до Києва, до міністра оборони пишемо, а звідти – ні гу-гу. Чи то листи не доходять, чи то до нас нікому діла немає. А що найбільше військову людину з толку збиває і дратує? Все правильно, відсутність інформації. Просто кошмар якийсь…

Шеремет з розумінням посміхнувся. Такий «кошмар» він пережив одним з перших у колишній радянській армії. Його рапорт з проханням перевести для подальшого проходження служби з Петербурга в Україну був переданим до приймальної Верховної Ради рівно через три тижні після проголошення незалежності. Атестаційну комісію на зарахування до новоствореного центрального апарату Міноборони пройшов також одним із перших наприкінці листопада, ще коли міністерство було на Банківській. А відпустили його з Росії тільки в березні 1992-го, тобто через п’ять місяців. Та й то лише після втручання високих посадових осіб з України. То була справжня напівдетективна історія. Тим, хто став на цей шлях пізніше, як Богдан, вже було дещо легше, хоча також не без проблем.

– І чим в тебе закінчилося тоді в академії?

– Все нормально. Приїхав із Києва на розподіл головний кадровик генерал Ігнатенко, і всіх бажаючих відправили в розпорядження міністра оборони України. Ну, а тут уже без діла не залишили. Так що прорвалися.

– А далі ж як?

– Далі? Спочатку нібито нічого, а потім…Та облишмо про це, то вже все в минулому. Розкажіть краще, як у вас? Я про військову освіту в загальних рисах уяву маю, знаю, ви нібито міцно «стоїте». Я щиро радий.

– Спасибі. Слава Богу, тримаємося, намагаємося щось робити. Хоча проблем вистачає. І одна з головних, між іншим, – це із-зі таких, як ти. Армію кидають напризволяще, замість того, щоб служити, маючи і хорошу освіту, і проходження служби, і бойовий досвід, і сили. А я змушений замість вас, тямковитих, брати неуків, нездар та молодняк недосвідчений. Неньці-Україні треба служити на ділі, а не на словах. А ви все за жирним шматком ганяєтеся. Вибач, що різкувато, зате по правді.

Для Шеремета, як і для інших військових керівників це була справді проблема, оскільки армію залишали далеко не гірші. І вже давно, фактично з початку дев’яностих. Непотрібні навпаки вчіплювалися зубами, намагаючись компенсувати свою нездатність підлабузництвом, окозамилюванням, бездумною покірливістю. А якщо вже нічого не допомагало, тоді, користуючись з браку кваліфікованих кадрів, переповзали з місця на місце, але з армії не йшли.

Дробецький потемнів обличчям:

– По правді, кажете? А те, що мене, полковника, як поставили в дев’яносто третьому році ледь не на межу бідності та так на ній і тримають вже сім років, і кінця-краю не видно, – це по правді? А молодші офіцери тоді де? За нею? То – також по правді? А що я за двадцять два календарних роки служби не маю даху над головою, теж по правді? А те, що офіцерам позрізали навіть їхні жалюгідні пільги, менші, ніж у будь-якій країні світу? А те, що наш офіцер виглядає обідранцем у порівнянні зі всілякою цивільною позументною потолоччю? Я терпів, довго терпів. Але коли армії нинішньої зими визначили бюджет ще менший за минулорічний, зрозумів: сподіватися нема на що, нікому в цій країні та армія не потрібна, а тим більше ми, офіцери. На жаль. В козацькій країні! Колишній… Бо нині тут військові – як ті жебраки з простягнутою рукою. А жебраки – вони ні в кого, ніде й ніколи поваги не викликали…

Шеремет невдоволено поморщився:

– Стривай, Богдане, ми ж вже про це вели мову. Знову за рибу гроші… Ну, немає в державі грошей! Не-ма-є! І те, що «поліцаям», як ти кажеш, платять трохи більше, а нам трохи менше, від того суть справи не міняється. Все одно і їм, і нам здається недостатньо, невідповідно затраченій праці. Але де взяти, коли економіка в кризі? «По одьожкє протягівай ножкі», як кажуть росіяни.

– От-от, росіяни. А в них що, немає кризи? Тільки чому в них офіцер отримує вдвічі більше в порівнянні з нашим? Чому вони з кризи вже виходять, а ми все топчемося на місці, все тільки збираємося? Я так розумію: ми, військові, відповідаємо за оборону держави від зовнішнього ворога. Всілякі там міліції-поліції відповідають, щоб всередині країни порядок був, людям ніхто жити не заважав. І так кожний, хто є на державній службі, відповідає за своє. Але хтось же відповідає і за те, щоб у держави були кошти на нормальне виконання нею своїх функцій. Хтось же повинен організовувати господарську діяльність і відповісти по закону, якщо оте господарство під його «мудрою» управою лише хиріє. А в нашому господарсько-фінансово-економічному «блоці» роками одні й ті ж «кадри» «рулюють». Ситуація катастрофічно погіршується, а вони нібито і ні при чому, ще й погейкують на тих, хто чесно робить свою справу. Чи не нагадує це відому баєчку, коли битий не битого везе? Ви ж знаєте: в армії, якщо дивізія не виконує бойове завдання, топчеться на місці, а тим паче відступає, одразу знаходять винних і в кращому випадку знімають. Причому негайно. А то і…То чому ж ті всі «керманичі» зі своїми недолугими «командами» роками сидять на високих державних постах, все експериментують, а народ і держава бідують? Адже їхній святий обов’язок – організувати господарче життя таким чином, щоб держава була багатою. Може, настала пора спитати, хто винен, що економіка вже десятиліття в занепаді, куди поділися мільярдні кредити, і звідки мільйонні рахунки в чиновних осіб у зарубіжних банках?

Шеремет засовався на стільці: що це, провокація? Тільки Богданові вона ні до чого. Крик душі? Схоже, що так. Над силу посміхнувся:

– І хто ж, по-твоєму, повинен з них спитати?

– Ті, кому положено.

– Так «ті, кому положено», як ти кажеш, не сліпі. Ти не замислювався, чому вони досі не спитали?

– Тоді спитаємо ми. І з тих, і з інших!

– Хто це – «ми»?

– Офіцери! Армія!

Шеремет втомлено стулив повіки. Легкий приємний хміль від доброго пива геть вивітрився.

– Ти думаєш, що ти кажеш, хлопче? Є мудра приказка: не кажи, що думаєш, а думай, що кажеш. Отож думай, думай. В цісарській Австро-Угорщині Йозефа Швейка, як пам’ятаєш, у пивниці «Біля чаші» за меншу провину ледь за грати не посадили. В СРСР у тридцять сьомому ешелонами тільки за думки розстрілювали, а в пізніші часи до ГУЛАГу відправляли, щоб охололи на морозному північному повітрі. Що, забув?

– Те давно минулося, зараз у нас яка не яка, а демократія.

Шеремет був ошелешений: Господи, що ми за народ такий, «совки»? Ну хіба треба пояснювати, що демократія і вседозволеність – абсолютно різні речі?

Коротко одрубав:

– Затям раз і назавжди: демократія не означає «беспредела». І це добре пам’ятають ті, кому це «положено». От вони з тебе в разі чого спитати не забудуть.

– А я не боюся. Ляканий уже!

Шеремет удав, ніби не почув, і продовжував так само спокійно.

– У твоїх міркуваннях є принаймні три засадних помилки, які всю твою «струнку» конструкцію зводять нанівець.

Дробецький насторожено глянув спідлоба:

– Цікаво, які ж то помилки?

– Ну, перша та, що існує таке поняття, як цивільний контроль над збройними силами, примат цивільної влади над військовими. Часи генерал-губернаторів давно канули у вічність, як і часи військових диктаторів. Назви хоч одного в Європі… Років двадцять тому в Португалії капітани революцію вчинили і диктатора скинули, а владу передали врешті цивільним. Та в Іспанії років десять тому якийсь божевільний підполковник спробував у нового «каудильо» побавитися. І все! Тиша! По-друге: взяли, приміром, владу, а далі що? Що з нею робити, якщо весь світ проти? Словечка такі «остракізм», «обструкція», «ізоляція» чув? Для цілого світу посміховиськом станемо. Стосовно «ми – армія, ми – офіцери»…То ви, шановний, книжок начиталися та фільмів вдома, лежачи на дивані, надивилися. Де ви в нас офіцерів, спроможних на таке, бачили? Згадайте всю свою службу, згадайте всіх своїх товаришів в Афганістані, в Закавказзі, в Москві, в Болграді, хто з них відважиться на збройний заколот? Та їм навіть сп’яну таке на думку не спаде, не кажучи вже в здоровому глузді. Ну, згадайте!

Дробецький довго сопів, врешті глухо буркнув:

– Справді, небагато. Але є.

– Ет, то все дурниці, – Шеремет зневажливо махнув рукою. – Хочете, я вам поясню чому?

Хоча йому зовсім не кортіло далі влазити в цю тріпотню. Тим більше тут, у барі. Хоча й порожньому. Але залишити просто так поле бою він не міг.

– Тому є три причини і всі вкорінені в нашій історії. Тут Західна і Східна Україна єдині. Перша – недостатній рейтинг у шкалі цінностей пересічного українця таких понять, як особиста честь, гідність. Друга – генетичні наслідки відвічного етноциду проти українського народу. Є і третя – це традиції виховання офіцерського складу. Ну, й відповідні до цього всього наша і національна, і професійна ментальність.

Дробецький нервово засовався на стільці, передбачаючи складність для себе такої дискусії.

– Та не борсайся і не нервуй. Спочатку послухай, що скажу. Почну з традицій виховання нашого доблесного воїнства. Що в російській, що в австро-угорській, що в радянській арміях. Що тепер в нашій українській. Нагадай-но мені, коли російська армія востаннє спробувала втрутитися в державні справи як осібна політична сила? Не пам’ятаєш? Нагадаю: в 1825-му році. Декабристи. І все! Після того – мертва тиша. Вже за малим двісті років. Як загнуздав тоді армію «Ніколай Палкін», як заклав традицію, що головна чеснота офіцера – то бездумна покірність і відданість державній владі, так і досі вона тримається, ота традиція. І скоріше армія Радянська рухнула, а традиції «не рассуждать» передалися її уламкам і збереглися. Мій дід воював під гаслом «За вєру, царя і отєчєство!», батько «За Родіну! За Сталіна!», я «За Україну, за її волю!» Що спільне у всіх трьох гасел? Правильно, присутня ознака Держави – «Отєчєство», «Родіна», «Україна». Те, що сучасною мовою іменується цивільним контролем над збройними силами, то засадний принцип нашого військового будівництва і військового виховання з давніх давен. Так воно й має бути, бо армія – вельми важливий орган в єстві держави. Але це не її мозок, а її м’язи. Які повинні слухатись мозку. Коло замикається. Інша справа, що мозок повинен дбати про м’язи…На що вже могутні були такі вожді армії, як Троцький, Жуков, а поскидали їх з високих постів, мов пішаків, тільки запідозрили схильність грати власну політичну роль. Армія й не пискнула. Навіть тоді, коли сорок тисяч її офіцерів і генералів розстріляли або кинули до концтаборів. Бо кожний наш офіцер був і є закодований на «табу». І яке це «табу», ти знаєш. Нам з тобою поталанило дві присяги складати і в двох арміях служити, але принцип один – вірність і відданість державі та її керівництву. І так у всьому світі.

Дробецький зухвало блиснув очима.

– А якщо хто зумів розкодуватися, тоді як?

– Питання риторичне, ти ж сам на нього відповів – своїм звільненням. Ти вже не «армія», ти цивільна людина. Приватна особа. І ототожнення себе з армією то твоя третя засадна помилка. Так що викинь із голови свої дурні думки, чоловіче! І розкажи, краще, чим займатися збираєшся, з чого сім’ю годуватимеш, де житимеш…

За столом запала гниуча тиша. Відступати ніхто не збирався. Кожний вважав себе правим. Мовчання порушив Дробецький:

– Добре. Хай буде по-вашому, Володимире Васильовичу. Припустимо, в державі справді немає для армії грошей. Нехай. Але чому її так принизили, в тій державі, яку вона має боронити. За що?

Тепер насторожився Шеремет:

– Що ти маєш на увазі?

– Як що? Елементарне ставлення до військових у суспільстві. Адже по-людськи ставитися то ніяких грошей не вимагає, потребує лише доброї волі. Адже наш офіцер – людина, яка має лише обов’язки. Перед всіма – перед своїми підлеглими, перед начальством, перед цивільним населенням, перед дільничим міліціонером… І у всіх – лише претензії, жодного доброго слова. А у нього немає права навіть достойно відповісти, бо одразу звинуватять у грубості. Мундир офіцера нині в суспільстві не предмет гордості, а символ безправ’я і негативний подразник. Поняття «честь мундира» зникло, його зміст, правовий статус військової уніформи і людини в ній, а сам мундир залишився. І викликає в цивільних лише роздратування. То чого ж вони варті тоді, оті наші зірки? Я проводив такі експерименти неодноразово: звертався до людей з якимсь питанням в уніформі і в цивільному. І на власному досвіді пересвідчився, що в цивільному будь-які питання вирішити легше. Довкола людини у військовому однострої, якщо це не убогий зачиганий солдат, одразу створюється якась недоброзичлива атмосфера, негативна аура. Тому наші офіцери вважають за краще ходити в цивільному, а взимку в «змішаній» формі одягу.

– Не туди гнеш… Не треба згущувати фарби, ловити сторчаки на рівному місці.

– То ви давно не ходили вулицями в уніформі та в громадському транспорті не їздили, всюди службовою машиною. А то самі відчули б та й побачили б, як «панів» старших офіцерів з тролейбуса викидають за те, що за проїзд не сплачують. А вони просто не в змозі по дві гривні щодня на транспорт витрачати. Добре в мене «афганське посвідчення», а дружина тільки за проїзд на роботу віддає третину зарплати… Тому сіли з нею якось увечорі та й підбили бабки, що маємо і на що сподіватися. Що в мене перспектив на збільшення платні немає, що в неї. Прикинув різницю між получкою і можливою пенсією – сто гривень. То що ж я, виходить, місяць карячусь на службі за п’ятнадцять доларів? Це ж себе треба не поважати. Невже якихось двісті-триста гривень не зароблю? Та без напруги! А якщо піднатужитися, то й більше. І голова ні за що не болітиме, як на службі з раннього ранку до пізнього вечора. Он у мене старший прапорщик звільнився, на офіцерській посаді був. Однак як тільки пенсію здобув – одразу ж на вихід. Зараз продавцем у зброярному магазині, сто п’ятдесят баксів на місяць. А я за свої сто, точніше за п’ятнадцять «уродуюсь». То хіба ж я дурніший за того прапорщика, якого в люди вивів, навчив всьому, що він вміє, бо був же – дєрьовня-дєрьовнєй. А зараз, окрім «Мальборо-лайт», він іншого не палить, береже здоров’я, а в мене, окрім як на смердючу «Ватру», більше не вистачає.

Спересердя тицьнув сигарету в попільничку, продовжив по короткій паузі:

– То за що ж триматися? Сподівався було на квартиру, але бачу: доки сонце зійде, роса очі виїсть. Перспектив – також практично ніяких, журавель в небі. Хоч і учасник бойових дій. А тут брат помер, потім батько, мати одна лишилася. А в неї котедж на п’ять кімнат, що батько з братом збудували якраз перед розвалом Союзу, жили з себе тягли, збиралися разом віку доживати… «Приїжджай, – каже, – сину, нема чого тобі в тій армії більше робити, поживи хоч трохи по-людськи. Та й мені на старість відрада якась буде, онуків бодай побавлю». Тож подумали ми з дружиною – подумали, та й вирішили…

Георгій слухав, відвісивши щелепу, а затим розчаровано:

– Ну, й діла… А мені здавалося, що у військових житуха нормальна, а виходить, ви такі самі жебраки, як і ми. Ні, офіційно, під розпис нам, звичайно, платять менше, але хто зараз тільки на офіційне живе? Всі десь підшаманюють за готівку «зелененькими». А так, як ти кажеш – та то ж не життя…

– Пробував і я «підшаманювати», але скільки ти «нашаманиш», якщо на службі мусиш бути щонайбільше о восьмій ранку, а звільняєшся не раніше дев’ятнадцятої? Та ще в суботу мінімум до п’ятнадцятої зайнятий. А тут ще чергування, позапланові виклики. Ну порозвантажуєш іноді «каміони» з контрабандними напоями та цигарками на оптовій базі – так скільки того заробітку? Була, щоправда, «хлебная работенка» охоронцем у нічному клубі, шикарному, для «нових українців». Фактично бордель, тільки й того, що без червоного ліхтаря. Думаю, тут мене ніхто не пізнає, сюди мої знайомі не ходять, не по грошах. Аж раптом якось заходить у цивільному полковник, я його в штабі тилу бачив. Потім другий – зі штабу озброєння. Потім з облвійськкомату якийсь. Доки я роздумував, чи «робити ноги», чи вдасться замаскуватись, ситуація вирішилася сама по собі. Підходить до мене один з відвідувачів, весь із себе, немов індик, розодягнутий в усе фірмове, в руці сигара дорога, на пальці перстень з діамантом на дідько його знає скільки каратів сяйвом виграє. Словом, новий господар життя. Стає навпроти і струмінь диму мені прямо в обличчя: «Ну что, узнаешь меня, подполковник? Или ты уже полковник?» І похитується з каблука на носок, туди-сюди. Чого ж не пізнати? Я його одразу запримітив, як тільки зайшов, та зникнути, на жаль, не встиг. Прапорщиком у мене в бригаді служив, начальником продскладу. Злодюга й пройдисвіт – клейма нема де ставити. Але крав настільки примітивно, що навіть я, не схильний до копирсання в тих тилових справах, і то одразу розкусив. І вигнав їх усіх трьох – і начпрода, і начїдальні, і цього. Але мовчу, ніби той не до мене. А він мені: «Чего молчишь, командир? Не ожидал, что так встретимся? Земля – она, брат, круглая. А жизнь каждому по заслугам воздает. По уму и по способностям, так сказать. Так что спасибо, комбриг, что ты меня тогда из этой вонючей армии выгнал, в большую жизнь вытолкнул. А то я так бы и гнил в твоей паршивой бригаде да таскал из нее по мелочевке. А так я, благодаря тебе, гы-гы, человеком стал, как видишь». «Извините, – кажу йому, – вы меня с кем-то путаете. Не имел чести быть знакомым. Приятного времяпрепровождения». Цей сучий син навіть сперечатись не став: «Да брось ты. Твою офицерскую прическу за версту видать. Да и шрам на роже у тебя приметный. Но дело не в этом. Я-то человеком стал, а ты кто? Так-то, брат-десантник. Ий-я-Ик! Десантников ув-в-ажаю! И церковь – тоже! Вишь, крест? Сам владыка освятил. И орден даже дал. Правда, церковный. Но мне и от Президента обещали. Есть нужные люди. Вот так-то служить надо, комбриг! Сколько тебе нужно? Сотню хватит?» Дістає з кишені гаман із мою долоню завтовшки, витягає з пачки «зелених» купюру і до нагрудної кишені пробує мені засунути. Мене всього ніби окропом ошпарили. «Это уже лишнее – ціжу крізь зуби. – Вы ошиблись. Не положено!». І руку його відводжу. А він: «Ничего, бери-бери, у меня еще много». Тоді я зопалу, сам не усвідомлюючи, так стиснув йому ту руку, що в нього аж очі на лоба полізли. Вмить протверезів: «Ничего ты, командир, не понял в этой жизни. Жалко мне тебя…». І пошвендяв, заточуючись, до гральної зали крадені гроші просаджувати. А в мене все кипить всередині. Дочекався, доки він «культурно отдыхать» закінчить. На моє щастя, він був зі своєю лахудрою, яка мене не знала, сів у таксі й поїхав. Я за ними на своєму «опельочку» старенькому, друг в Групі військ у Німеччині служив, за безцінь віддав. Вийшли, видно, біля її дому, бо дуже вже непрезентабельний квартал – «хрущоби», темрява… Якраз те, що мені треба. Почекав, доки таксі від’їхало, підходжу. Вона одразу відчула недобре. «Беги, – сичу, – трах-та-ра-рах! И тихо мне, ни звука! Пискнешь или позвонишь – со дна моря достану». Шльондра здригнулася, голос тремтить: «Я все поняла… Я все поняла… Молчу…» І ходу. Він також второпав, що до чого, руку під пахву запускає, за пістолетом, мабуть. Ну, це мені руки розв’язало, совість очистило. Я ніколи нікого так не бив. Хіба що «старлея» – полкового «комсомольця» в Афганістані, який пішов зі мною на розвідвихід, щоб були підстави його до «Красной звезды» представити. Ну, і в замиреному кишлаку під час звичайнісінького огляду зпереляку «ефку» у вікно будинку кинув. Щось там йому привиділося-почудилося. А там жіноча половина була. Ви ж розумієте, що там від тих жінок і дітей залишилося – всіх по стінах порозмазувало. Ми доки вибралися з того кишлака, двох убитими втратили і троє поранення отримали. Це за кілька хвилин, на рівному місці, з одного взводу. При чому троє – «дємбеля», останній їхній розвідвихід, на прощання. Порощались… Ну, я й відвів душу. Що тоді, що тепер…

Георгій неспокійно засовався:

– Дайте мені сигарету. Я взагалі-то кинув, але зараз щось закортіло.

Випустивши пасмо диму, збентежено буркнув:

– «Да… С вами не соскучишься, товарищи военные…». З вашими замашками вжитися в ринкову економіку складно…

Дробецький, все ще перебуваючи в споминах і чи то заганяючи останнього цвяха в домовину свого минулого, чи то відтворяючи на майбутнє скриню Пандори, жорстко завершив:

– Я того вечора збагнув для себе ще одну принципово важливу річ – що таке класова зненависть. До того я не міг усвідомити, як то так: однією мовою розмовляємо, однієї землі діти, а як доведеться до діла – за ножі і до горлянки. А тут зрозумів…

Почувши стереотипну фразу «класова зненависть», Шеремет аж здригнувся. Йому здавалося, що формули «классовая ненависть», «классовые враги» залишилися в далекому минулому. В пору його юності вживали вже делікатнішу ідіому – «классовые противоречия». А останні десять років взагалі не чіпали цю тему, хіба що окрім нечисленної специфічної частини суспільства, яка застигла в своєму світосприйманні на часах «великой борьбы за коммунизма».

– А ти думаєш, що говориш, Богдане, коли оживлюєш свою класову зненависть? Ти читав, скільки мільйонів життів коштувала Україні спочатку громадянська війна, потім колективізація, голодомор, ще потім тотальні репресії, Друга світова війна, потім знову громадянська, тут в Західній? Загальну суму навіть запеклі антикомуністи не афішують – надто фантастичною для одного народу ця цифра виглядає. А ти знову оте сатанинське відчуття прагнеш пробудити…

– Даруйте, не я тому виною, Володимире Васильовичу. То в мене пробуджують оту трикляту класову зненависть, деякі «нові українці» своєю ненаситністю, ненажерливістю, вовкулазцтвом, своїм небажанням поділитися крихтою з ближнім своїм, щоб не доводити його до гріха. І то не я повинен думати, що кажу – то вони повинні думати, що роблять. То вони повинні пам’ятати, чим заплатили в сімнадцятому мільйони старого панівного класу Російської імперії й «новые хозяева жизни» капітістичної Росії. Яка на всіх парах тоді якраз перла в «новую жизнь, в цивилизованный мир». І якщо сто років по тому так само змусять платити нинішніх «нових українців» і «новых русских», особисто я в претензії не буду. Що посієш – те й пожнеш…

Холодна розсудливість і жорсткість міркувань Дробецького збивала з пантелику. Неокомуніст?

– Невже ти будеш із тими, хто змушуватиме кров’ю платити отих «нових українців»?

– Та ні в якому разі! Просто я констатую факти, висловлюю своє бачення проблеми. Проте це зовсім не означає, що я за екстремістський шлях її вирішення. Якщо по щирості, то я ж буду разом з «новими». Тому особисто я за соціальний мир. Але я не можу забувати висловлювання Ніцше, що загрозу для суспільства складають найбільш багаті і найбільш бідні. І якщо в країні стрімко зростає кількість надзвичайно багатих і водночас катастрофічно зростає кількість бідних, то чого я, питається, повинен побоюватися? Мені і моїм дітям жити тут, іншого місця на землі, якоїсь там «історичної батьківщини» для мене немає. Тому я хотів би жити спокійно. А для цього дехто повинен чітко пам’ятати просте вульгарне прислів’я – «жадность фраера сгубила». Для початку.

Шеремет був вражений глибиною міркувань цього пересічного з вигляду офіцера. Але що він там казав про своє місце в новому житті?

– Чекай, Богдане, я не зовсім зрозумів – ти що, в «нові українці» зібрався?

– Та не так щоб зовсім, але близько. В приймаки, так би мовити.

Георгій знизав плечима:

– Я щось про таке не чув, як можна бути напіввагітним? По-моєму в нинішньому світі все окреслене дуже чітко: або я господар, ти – батрак, або ти – господар, я – батрак. Третього не буває.

– Не сумнівайтеся, Георгію Михайловичу, буває. Не часто, але буває. В мене якраз той випадок, – Богдан загадково посміхнувся. – Справа в тому, що мій двоюрідний брат має власну фірму, тут, в Теренграді. Експорт-імпорт переважно продуктів харчування і товарів широкого вжитку. Зі своїм автогосподарством, складами, магазинами. Ви бачили в місті його магазини і вантажівки його фірми. Він стрімко набирає обертів і йому в фірмі потрібен свій чоловік, якому б міг довіряти. Щоб наглядав за порядком, за тим, як виконуються його вказівки. І щоб працював на совість, тандемом, а не думав, як би більше вкрасти для себе, щоб відкрити своє діло.

– І він запропонував тобі стати напарником?

– Так, точно!

Георгій здивовано вирячив очі.

– Ти ж усе життя в армії, нічого не розумієш у цивільному житті, а тим більше в бізнесі. Тут тобі не військові, ними не покомандуєш…

– Абсолютно вірно з точністю до навпаки. Брат так і сказав: «Мені тут непотрібні ні профспілки, ні якісь там права робітників, ні інше чортовиння. Я плачу, і кожний повинен відробити свою платню. Дисципліна повинна бути залізною, як в армії. Для цього тебе й ставлю». Я відповів: «Йес, сер!», – і все. Які можуть бути питання? Як казав мій улюблений письменник граф Антуан де Сент- Екзюпері «Правила, встановлені зверху, є результатом вивчення людей. Для решти існує лише виконання правил». І я змушу будь-кого виконувати встановлені правила. Тим більше, якщо мені за це пристойно заплатять.

Георгій не втримався:

– І скільки ж, якщо не секрет?

– Як для вас, не секрет: для початку п’ятсот, після тримісячного випробування – сімсот.

– Гривень?

Невпопад спитав Шеремет, на язиці зрозумівши свою помилку. На дружне «їржання» здивовано озирнувся навіть офіціант.

– Ні, Володю, ти будь в армії стільки, скільки зможеш. Бо тебе вже не виправити. От Бодьо – з нього «новий українець»-менеджер вийде. Не дай Боже, щоправда, під його «менеджмент» потрапити, – зазубоскалив Георгій.

Богдан усміхнувся спочатку зніяковіло, затим веселіше, а під кінець розреготався разом із Георгієм. А Шеремет сидів із тихим смутком на душі. Він почувався як старий комендант старої фортеці, яка стала непотрібною жителям міста. Його солдати хто загинув у бою, хто повмирав від ран, хто втратив боєздатність, хто пішов шукати кращої долі. Залишилися одиниці найвідданіших своєму солдатському обов’язку, з якими він намагається підтримувати боєздатність фортеці. А місцевим жителям вона ні до чого, вони веселяться і п’ють із сусідами, не усвідомлюючи, що іскра ворожнечі спалахує набагато швидше, ніж муруються стіни і муштрується військо. А приводів, зачіпок для того, щоб спалахнула та поглинаюча мир і спокій іскра – їх ой як багато, досить тільки вітру ворухнути попіл історії. Бо хоч тонкий шар того попелу, хоч товстий, все рівно він нестійкий перед злим вітром. А під тим попелом історії – жар пам’яті. Кривавий жар боротьби за цю землю, за віру, за волю, за право бути народом… І хтось же мусить стояти на сторожі. Хоч і в неувазі, і в неповазі, і в нужді, але мусить. Бо як казав великий гетьман, наша воля на кінчику нашої шаблі. А вони якраз і є тією самою шаблею в руках держави… Звівся, даючи присутнім зрозуміти, що зустріч закінчилася:

– Ну що ж, Богдане! Удачі тобі в новому житті! Щоб збулося те, що ти задумав і щоб усе було гаразд. Але про армію не забувай: все одно то були кращі роки твого життя, бодай і не дуже ситі. Бувай!

Дробецький застиг як по команді: «На прапор! Струнко!» Коли тіло мимо твоєї волі напружується, мов тятива, очі вологішають, а горло стискається від гордості, що ти є часткою того великого й могутнього організму, що зветься Армією. Очевидно, він заново переживав свій «останній парад».

– Пане генерал! Дозвольте? За Армію! За офіцерів! Слава Збройним Силам України!

– Слава! Слава! Слава!

Поставивши чарку, ніби не своїм голосом, додав:

– І запам’ятайте: я не у відставці, я в запасі. І як тільки що – я завжди…

Шеремет із сумною посмішкою згідно кивнув головою. Прощальні рукостискання. На душі легкий смуток: так, як нібито тільки зустрів близьку людину й одразу втратив. Ті, хто йшов із козаків у гречкосії, назад за Пороги, на Січ уже не поверталися…