Американський закон
Володимир Пасько
Втомлені, з відчуттям умиротворення на душі, наблизилися до виходу. Біля брами якийсь високий, немолодий вже чоловік намагався щось з’ясувати в служниці кладовища, але, видно, даремно. Одяг, манера триматися і легкий акцент виказували в ньому іноземця, хоча й розмовляв непоганою російською. Йшлося про поховання якогось Василя Кончака, дев’ятсот двадцятого року, яке він хотів віднайти. Тицяв служниці фотокартку, але та лише стенала плечима:
– Тут стільки всіх було – і поляки, і совіти, і німці… потім знову совіти. І при кожній владі щось втрачалося й руйнувалося. Я такої могили не пам’ятаю.
Зваживши свою місію виконаною, пішла геть, залишивши чоловіка безпорадно топтатися біля брами з недоладними тепер букетом і фотокарткою в руках. Помітивши співчутливі погляди, пожалівся:
– Розумієте, я задля цього з Москви приїхав. Мати просила перед смертю провідати могилу її батька, якого вона й не пам’ятає, квіти покласти. А тут, виявляється, і слідів не збереглося.
Шеремет глянув на фото: та це ж січовий стрілець!
– Коли, кажете, загинув? А за яких обставин, не знаєте? Попав у полон і був страчений?
Дорош із Савенком виразно поглядали на годинники. Вони також зрозуміли, де похований дід цього чоловіка, але мали намір продовжити свою подорож поїздкою до Львова. Непередбачувана затримка ставила їхні наміри під загрозу. Не було куди поспішати одному Шеремету.
– Що ж, хлопці, щасливої вам дороги. Та добре погуляти у давньому Львові. А я, як збирався, увечорі додому, до Києва. Хіба що допоможу ось зараз чоловікові. Ходімте! – Повернувся до незнайомця Володимир. – Що ви ще знаєте про свого діда?
– Та майже нічого. Невдовзі після його загибелі померла і бабуся, мама залишилась круглою сиротою, виховувалася в тітки. З нею і до Штатів потрапила, ще наприкінці тридцятих.
Перехопивши погляд Шеремета, пояснив:
– Я громадянин США Вейсл Войнич. Якщо по-вашому – Василь Георгійович. Працюю зараз в Москві, в представництві однієї міжнародної організації.
Шеремет коротко відрекомендувався за своєю цивільною версією, як професор вузу, що в принципі відповідало дійсності.
– А мову ж російську звідки так добре знаєте? Ви хто за фахом?
– Починав як славіст, університет закінчив. Бо батько в мене також слов’янин, з Хорватії. Потім перекваліфікувався на економіку та бізнес. Самі знаєте, зв’язки зі слов’янським світом в ті часи були слабкуваті, а бажаючих читати славістику в американських університетах вистачало без мене, емігрантів від вас наїхало достатньо. Але я не шкодую: професорська кар’єра не для мене, я людина більш динамічна.
– Чому ж у Москві працюєте, а не в Києві?
– Та як вам сказати… Як на мене, то все одно – Москва чи Київ, Росія чи Україна… Хіба це фактично не одне й те ж? Я не маю на увазі сьогодення, ці політичні маневри перехідного періоду, коли ви зламали одну систему і будуєте іншу, нову. А в принципі. Хіба Україна не є органічною складовою Росії? Адже ж вона й називалася раніше – Малоросія, подібно до того, як і нині Білорусія зветься. Я працював вже раз у Москві ще двадцять років тому, так тоді й мови навіть ніякої не було про якусь там окремішність. Та й в університеті вивчав, що ви всі з одного кореня виходите, мови настільки подібні, що ми ось зараз без перекладача одне одного розуміємо. То ж яка різниця? – Простодушно-довірливо посміхався до нього американець.
Шереметові від несподіванки аж дух перехопило, не знайшов одразу, що й відповісти. Якщо цей, що не тільки бодай якусь уяву має про слов’янський світ, але й по крові напівукраїнець, отак міркує, то що ж собі думає про Україну й українців пересічний американець?
Від лихоманливого пошуку належної, а головне – короткої відповіді позбавило наближення до мети їхнього сумісного походу – стрілецьких могил.
Шеремет стисло розповів, хто такі були січові стрільці, їхню героїчну і трагічну історію. Стрілецький нащадок із здивуванням і цікавістю слухав, іноді перепитував, уточнював. Було цілком очевидним, що він якщо й вивчав історію землі своїх предків, то переважно за Карамзіним і Соловйовим. Принаймні саме їх ідеї, російськоцентризму, виявилися переважними. Все ж почуте зараз не вкладалося у його звичні стереотипи, вочевидь будило сумніви. І то вже само по собі було добре, давало надію на справжнє розуміння.
Уважно все вислухавши, Войнич ще раз із здивуванням оглянув не дуже облаштоване поховання, старенького обшарпаного пам’ятника :
– І то є могили загиблих за волю й незалежність вашої Батьківщини? То є військове кладовище? То є меморіал героям?
Шеремет ладен був провалитися крізь землю від сорому. Не будеш же пояснювати цьому іноземцеві, чому так сталося, що в Українській державі на десятому році незалежності її героями продовжують вважатися лише ті, хто воював проти ворога під червоними прапорами. І далеко не завжди за власне її, України, волю. Адже справді – колись же мають бути віддані належні почесті й воякам Української Галицької Армії, і воякам армії УНР? Якщо вже Тризуб і жовто-синій прапор, під якими вони воювали, своїми символами визнали? І пам’ятника Грушевському помпезного в центрі столиці поставили. Їхньому лідеру, який спочатку спокусив їх ідеєю національної незалежності, а потім відмовився від боротьби. І зберіг тим своє старече життя. А вони зберегли вірність тим ідеям – і заплатили за них своїм молодим життям.
Що подумав американець, не відомо, але здивування, чому тут не так, як в них в Арлінгтоні, більше не виявляв. Лише запитав, чи можна буде своїм коштом пам’ятник поставити. Справжній, як належить загиблим воякам.
– Якщо за гроші, мабуть, що так.
– Розумію, я до того в Москві звик.
Прилаштував розкішний букет до убогого постаменту, ще раз оглянувшись довкола, важко зітхнув:
– Мати казала, що десь тут має бути і батьків брат похований. Вона з тіткою виїхала ще до війни до Штатів, а той залишився, учителем в гімназії був. Незабаром після приходу більшовиків його заарештували, а перед війною нібито стратили.
– Ходімте! – Попростував доріжкою Шеремет…
Підійшли до монументу жертвам передвоєнних репресій.
– Як, ви кажете, звали вашого дядька? Андрій Кончак?
За хвилину пошуків знайшли. На чорному мармурі поруч із прізвищем цифри: 1910-1940.
– Лише тридцять років… – задумливо мовив Войнич. – Батькові було двадцять п’ять. А мені вже півсотня. Вдвічі більше. Однак про смерть навіть гадки немає, навпаки, здається – лише зараз жити по-справжньому починаєш.
Задумливо обійшов довкола пам’ятника, читаючи прізвища, роки. Потім почав рахувати.
– Не задавайте собі клопоту – дві тисячі сто п’ятдесят чоловіків і жінок, всі українці, найпродуктивнішого для людини віку.
– І їх що, всіх стратили?
– Якщо не стратили тут, то померли в таборах у Сибіру.
– А за віщо? Вони що, всі злочинці? Чим вони завинили перед владою?
– Тим, що мали відмінні від ваших погляди на місце України й українців у світі.
– Не розумію вас.
– Ви сказали, що на ваш погляд Україна є Малоросією, складовою частиною Великої Росії, а українці – то лише різновидність росіян. Подібно мислили й російсько-радянські більшовики, які прийшли на цю землю в 1939-му році. Ті ж, чиї імена тут викарбувані, – вони дотримувалися іншої думки. Точніше – їх в тому запідозрили.
– І тільки за те вбили?
– А за що інше? Вони ж у той час зі зброєю в руках проти радянської влади ще не виступали, ще вірили в братерство народів, у визволення з-під польського ярма… А ви про це що, не знали?
– Звичайно, ні. В нас взагалі про Україну мало знають. Особливо що стосується часів до проголошення вами незалежності. Звикли, що спочатку була Російськая імперія, потім – Радянська Росія, тобто – Радянський Союз. І всі «совєтскіє» – то ті ж «русскіє». Все одно. Інших ми просто не вирізняли.
– А ваша мати вам що, не казала, хто ви є? Принаймні по її лінії?
– Та говорила. Але ж ми перш за все – американці, а хто якого походження – то не має значення. До того ж мій батько – хорват.
– Так тим більше легко зрозуміти. Бо хорвати з сербами приблизно такі ж родичі, як українці з росіянами.
– Борони Боже, щоб між вами було так, як між сербами й хорватами. Я там був і на власні очі бачив. Не дай вам Боже!
– Вся Україна тієї ж думки, що між нами того ніколи не повинно бути. Бо створили свою державу мирним шляхом. Але ж – підтримайте її, а не ототожнюйте з Росією, як ви особисто це робите.
– Так роблю не тільки я, так роблять і наші офіційні особи. Принаймні робили раніше. Я добре пам’ятаю один офіційний документ, який надійшов для керівництва ще коли я був на федеральній службі, році в дев’яносто четвертому, не раніше. В ньому мовилося, що Україна – то є не держава, а територія, заселена людьми, що називають себе українцями. Як самостійне державне утворення має щезнути за два-три роки.
– Це слід розуміти як те, що ми перевершили сподівання?
– Не треба іронізувати. Треба бути реалістами. І тверезо оцінювати свої здобутки і своє місце в світі. Радянська Росія через десять років після закінчення Громадянської війни, яка вщент зруйнувала її господарство, не тільки відновилася, але й твердо стала на ноги, змусила всіх рахуватися з собою. Не кажучи вже про період після Другої світової війни. Німеччина – також. Південна Корея, Китай, Польща – та прикладам немає числа. А що зробили ви? За цілих десять років? Самозруйнувалися вщент, жебраєте кредити, які витрачаєте не на розвиток своєї держави, а елементарно розкрадаєте задля власного збагачення.
– Мого, чи що? Чи отих людей? – кивнув головою Шеремет на кількох жалібників біля могилок.
– Ви знаєте, кого я маю на увазі, то не вашого кола люди, – досадливо махнув рукою Войнич. – Не треба вам їх захищати, це є кому робити і без вас. Кваліфіковано. Хоча й за добрі гроші.
– Та ви б допомогли, підказали, що і як нам робити, якщо вже ви такі розумні, а ми такі дурні.
– Та підказували, але ж ви не слухаєте. Куди вже далі, якщо навіть вашого екс-прем’єра змушені були в себе під суд віддати? Це, по-перше. А по-друге, – та навіщо Заходу того треба, щоб у вас все як у людей було – і порядок, і власне виробництво? Ви ніколи не замислювався? Тоді подумайте. Навіщо нам ваша промисловість? Та нам свого нема куди діти, боремося за кожне нове робоче місце. Ми спроможні закидати вас всім, що вам потрібно – від шкарпеток і презервативів до комп’ютерів і літаків. Лише купуйте, гроші навіщо вам позичаємо? Те ж стосовно вашого сільського господарства. Та на дідька ви нам з вашими чорноземами на метр завтовшки? Якщо в нас свої фермери на дотації сидять, щоб тільки лишку не виробляли? Та ми вас забезпечимо всім – від «ніжок Буша» і аж до пташиного молока, навіть горілкою заллємо по вуха – аби купували. В першу чергу за надані нами кредити. А як загрузнете в нашу «благодійність» зовсім, так, що вже й не вилізти, навіть на “першій передачі” – отоді ми скажемо вам, що робити. І в економіці, і в політиці, і в зовнішній та внутрішній, у всьому-всьому… Остаточно і назавжди, «без єкивоков», як кажуть ваші брати-росіяни. Вони все плекають химерну надію уникнути вашої долі, тішаться своєю величчю. Нехай потішаться. Поки що…
– Це і є сутність тієї «глобалізації», яку ви нині пропагуєте на розвиток вашої традиційної хваленої «демократії»?
– Я того не сказав, але ціную здогадливих людей.
Шеремет відчув на душі пекучу безсилість. Як тоді, коли він непорушно лежав неподалік від палаючого «бетеера», неспроможний навіть поворухнутися, втопивши очі в безхмарне блакитне небо і фатально очікуюи, що з’явиться в полі його зору – юне безвусе конопате обличчя чи чорноборода пика з чалмою на голові? Життя чи Смерть? Тоді зглянувся Господь-Бог – йому пощастило. А тепер? Коли крає серце не так власне дрібне благополуччя, як доля його народу, його держави? Глянув прямо у вічі співбесіднику:
– І що ж, вам зовсім байдужа доля людей однієї з вами крові? Вашої історичної Батьківщини? Мені особисто від вас нічого не потрібно. Як випадково зустрілись – так навіки й розійдемося. Я маю на увазі їх, про кого сказав.
– В Америці є один закон, дуже простий, але визначальний: люби Америку, або покинь її! Я Америку люблю. І я не хорват, і не українець, я – американець.
– Однак люди інших національностей навіть в Америці не забувають про своє коріння. Ті ж євреї, приміром, або китайці. Одні відверто лобіюють інтереси своєї історичної Батьківщини, інші завуальовано здобувають для неї все, що можна й не можна.
– А хто вам сказав, що я забуваю? Хіба хорвати змогли б самотужки виграти війну у сербів, якби їм не допомогли?
– А українці хіба вам не рідня? Росіяни ближчі? Так я вже знаю одного такого американця. Його дитям родичі вивезли під час війни на Захід, до таборів переміщених осіб. А батька через рік – на Схід, до таборів ГУЛаГу як українського націоналіста. Син став американським професором, а батько в той час так і сконав у Сибіру, не бажаючи повертатись після звільнення в нерідну йому Радянську Україну. І що ви собі думаєте? Син активно співробітничає з росіянами, що погубили його батька, а країну, де народився, один раз відвідав, наобіцяв сім мішків гречаної вовни та тільки його й бачили…
– Очевидно, він має там більший інтерес.
– Здогадуюсь, який інтерес він там має. Точніше – чий представляє і на чому заробляє…
– Ви на що натякаєте? – Гостро глянув на нього Войнич.
– Ні на що інше, окрім американської підприємливості. Просто шкода, що так складається насправді.
– Та ви усвідомте різницю, хто є українці і хто є інші в Америці? Євреї є сила, причому велика сила. Поляків також чимало, в тому числі, досить впливових. Причому і перші, й другі горлянку дерти за вас не збираються, дай Боже, щоб не навпаки. А ваші в Америці хто? Так собі, купка малозаможних і маловпливових літніх людей, які безуспішно намагаються передати свою ностальгію молоді. А їй те байдуже. Старі ж тим часом лементують по закутках та чубляться між собою – бандерівці з мельниківцями, дивізійники з тими й тими, аполітично-етнічні на те все тільки споглядають. Ще років десять – і западе тиша. Бо всі просто вимруть. Природньо-біологічно. А продовження, на жаль, немає…
– Такі, як ви, не зголошуються – от і немає.
– Та як же тут зголосишся, – криво усміхнувся Войнич, – якщо ви в очах пересічного американця зі своєю незалежністю від Росії – все одно, що наш бунтівний Південь напередодні громадянської війни, коли за своє неправе діло спробував Сполучені Штати розколоти. Вас у нас майже ніхто не підтримує морально, бо просто не розуміє вашого прагнення незалежності. Пересічний американець якщо й згадує про Україну, то лише в контексті Чорнобильської АЕС, корупції й злочинності і чи не порозумілися ви бува з Росією, чи не увійшли знову до її складу. Підтримують вашу незалежність лише окремі політики, щоб мати чим за необхідності штрикнути Росію в одне місце.
– Ви серйозно?
– Куди серйозніше. В мене дружина з простої, але давньої американської родини, з Джорджії. Вся її рідня абсолютно впевнена, що росіяни й українці – це як мешканці Півночі і Півдня США. І ділити їм нема чого, треба разом жити в одній державі – Росії. Яка має повне право того вимагати і від України, і від Білорусії. І від Ічкерії-Чечні… Як США мають таке ж непорушне право щодо Пуерто-Ріко і Гавайїв. Не кажучи вже про Нью-Мехіко і Каліфорнію.
– Ви також дотримуєтесь цієї думки? Навіть зараз? Щодо нас, маю на увазі.
– Та ні, я особисто тепер би так впевнено стверджувати не став. Але як накажете пояснити це мільйонам простих американців?
– Дуже просто: нагадайте їм вашу ж Декларацію незалежності, нехай почитають. Тільки слова «Британія, британський, англійський» замініть на «Росія, російський», а «Америка, Сполучені Штати, американський» на «Україна, український». І тоді все стане зрозумілим. Навіть понад те – ми маємо більше підстав для осібного, самостійного життя, ніж американці на зорі своєї незалежності. Бо ми все ж є нацією, і давно, а американці на час свого відокремлення від Британії були всього лише населенням колонії, людьми, які навіть не всі називали себе американцями, розмовляли англійською, а в більшості там і народилися.
– То вже ви занадто…
– Зате правильно і по суті, принаймні – дохідливо.
– Може й так. – Сухо зауважив Войнич. – Але Америці, та й світовій спільноті в цілому зовсім не потрібна друга Югославія, до того ж у гігантському масштабі, та ще й з ядерними бомбами, ракетами і ядерними реакторами. Тому мусите жити з Росією мирно, як би вам при тому важко було, і які б ви там історичні права на те мали. Однак головна ваша проблема, як на мене не в цьому. Росіянам зараз вас просто не проковтнути, їм насьогодні не до того, в них у самих внутрішніх турбот вистачає, по зав’язку. Тож – зміцнюйте свою державу, якщо вже історія дає вам передих. А ви що робите? У вас же практично повна відсутність будь-яких позитивних результатів в економіці. Десять років – це великий термін, навіть дуже. Держави, які не добиваються успіху за такий час, зазвичай вилітають у третій світ. А то вже не тимчасове становище, то – діагноз. Причому хвороби, як правило, невиліковної.
– Давайте незалежність окремо, а все інше – окремо. Так ось: Америка підтримує нашу незалежність на віки віків?
Войнич трохи завагався, потім кинув:
– Тепер, по десяти роках – мабуть, що так. Ви ж чули, що вам казав наш Президент, коли був у Києві? «Борітеся – поборете!» То ж слова вашого пророка. Причому повторив їх тричі. А потім ще й додав на закінчення – «Слава Україні!» То що ж вам ще потрібно?
– Відкиньте оте своє «мабуть», а з рештою ми як-небудь впораємося. Хоча й тяжко, але – впораємося.