Кольори одного життя

Володимир Пасько

…Книгарня «Каменяр». Свого часу Шеремет був постійним її відвідувачем, коли зрідка приїжджав у відпустку, і щиро заздрив багатству українських книжкових прилавків. Чого і кого тут тільки не було! Найдефіцитніші автори зі всього світу – беру досхочу. Шкода, що все – лише українською мовою. А він же тоді служив у Ленінграді, гору взяло російське культурно-мовне середовище, асиміляція-інтернаціоналізація провадилася повним ходом, отож купувати для власної бібліотеки Шекспіра чи Хемінгуея українською ніякого сенсу не було. Потім цей повноводий потік україномовної літератури почав усихати, аж доки не перетворився на хирлявий, непримітний струмок. Цікаво, а як зараз?

Шеремет штовхнув двері, зайшов до книгарні. Струмок практично зовсім висох. Абсолютне панування російськомовної літератури. Українською виключно книжки з вітчизняної історії, культури, етнографії та класиків літератури. І все. Доступу до світової духовної спадщини через українську мову практично немає. Через десять років незалежності і законодавчого надання українській мові статусу державної ситуація незрівнянно гірша, ніж за брежнівської стагнації радянських часів. Всі про це знають, всі про це говорять на всіх перехрестях, «піднімають питання», організовують різні комісії, – а справа ані руш. Не маєте свого розуму, своєї потенції, бодай позичте в розумніших, скажімо у французів, які успішно протидіють англомовній експансії і давно відпрацювали чітку систему противаг. Або в тих же прибалтів, братів по колишньому СРСР.

Володимир пригадав свою давню, ще двадцять років тому, дискусію з одним «советским интеллигентом»-литовцем стосовно національного, в тому числі мовного питання. Познайомилися випадково. Обидва були у відрядженні в Каунасі, один з Ленінграда, інший – з Вільнюса. Приводом до дискусії на тему, вельми делікатну як для умов панування принципу соціалістичного інтернаціоналізму, послугувало те, що через погане знання російської мови литовські юнаки не могли поступати до військових навчальних закладів. Тобто – теоретично вони таке право мали, але шансів на успішний вступ практично не було ніяких. На це йому поскаржився один місцевий хлопець, якому ця проблема стала на перешкоді, незважаючи на прізвище Андрєєвас, явно похідне від російського «Андрєєв». Шеремет знав про ці труднощі як із власного досвіду, так і з практичної служби. Офіцерський корпус радянської армії відсотків на дев’яносто складався із слов’ян, яких загалом в Союзі було всього лише біля половини. Так що проблема дійсно існувала. Однак, будучи сам двомовним, він вважав, що вся справа лише в старанності. Було б бажання…

Старший од нього років на двадцять професор, знаний у світі архітектор, лауреат високої Державної премії СРСР, дуже тактовно пояснював йому, наскільки це складно для неслов’янських народів. Що в національній школі рідко який учень спроможний бездоганно оволодіти чужою мовою. Тому потрібні якісь послаблення на вступних іспитах.

Шеремет погодився щодо необхідності послаблень, особливо в загально-державного значення навчальні заклади, але водночас висловив сумнів щодо необхідності навчання в школі національною мовою. Якщо вже так складно її поєднати з загальнодержавною російською.

Немолодий вже, його нинішнього віку професор з сумом глянув на нього:

– Молодой человек! Вы поймите – мы маленький народ. Нас всего три миллиона. Это в пятнадцать раз меньше, чем вас, украинцев. Если мы ограничим себя в употреблении своего языка – мы исчезнем как нация.

Володимир і сам відчував невблаганний тиск асиміляції. Його рідна мова стала йому в житті абсолютно ні до чого. А якщо десь-комусь вона й може знадобитися, то можна ж і обійтися, бо всі без винятку повинні досконало знати російську. А відтак – навіщо тоді витрачати марно час і сили на досконале вивчення своєї національної, яка в діловому житті не більш корисна, ніж давньогрецька або латина? Окрім того, його привчили словами його ж земляка-українця «великого русского писателя Николая Гоголя» до того, “что нет слова, которое было бы так замашисто бойко, так вырвалось бы из-под самого сердца, так бы кипело и животрепетало, как метко сказанное русское слово”. Про українську мову в Ленінграді, де він служив, ніхто ніколи навіть не згадував, не кажучи вже про литовську. То ж – навіщо?

Однак професор стояв на своєму. Пояснював, що для кожного народу саме його мова є найбагатшою і найкращою, якими б могутніми не були інші.

Шеремет висунув тоді як аргумент, що неможливо перекласти на литовську всю ту кількість художньої і спеціальної літератури, яка випускається в Союзі російською. Що це нерентабельно врешті-решт. Що висування національної мови на чільне місце загрожує відставанням в загальнокультурному розвитку.

На що професор лише сухо відповів:

– Конечно, Вильнюс это не Москва и не Ленинград, но когда Литва была свободной, мы не ощущали себя отсталой нацией. Хотя и не знали русского языка.

Шеремета тоді такий затятий «націоналізм» того литовського інтелігента навіть дещо здивував. І чого, питається, людині бракує? Обласканий ніби Радянською владою зі всіх боків – а туди ж…Однак дискусія зачепила за живе. Зайшла мова про зміст і доцільність в умовах СРСР такого поняття, як «національність» взагалі. Тим більше, що незадовго перед тим якраз обговорювалась і вивчалась «брєжнєвська» Конституція – спочатку проект, потім сам документ. При тому серед важливих постало і національне питання. Бо в Конституції проголошувалося, що «возникла новая историческая общность – советский народ». Але раз так – то мала тоді бути і така національність – «советский». Однак в Конституції було сказано «а», але не було сказано «б».

Професор мовчки слухав просторікування Шеремета, потім не стримався, вибухнув:

– Да как Вы не понимаете? Ведь это же ассимиляция, так в конце-концов все исчезнут, останутся только «русские» и «советские». Не будет ни нас, литовцев, ни даже вас, украинцев.

Шеремет знизав плечима:

– А что делать? Ну вот мне лично например?

І розповів свою власну семейну ситуацію. Що має дружину – росіянку, народилася донька. Постало питання – ким її записати? Українкою? Але ж він чудово розумів, що жити в Україні вона навряд чи коли буде, бо він службою пов’язаний з Росією. Мови української, істотно, вчити не буде: ніхто не зрозуміє, та й дитині важко пояснити – навіщо, хіба що силоміць. То ж – яка з неї українка? Записати росіянкою? Цілком логічно, але національна і чоловіча гідність не дозволяє. Тож записав-таки українкою, волевим рішенням, так би мовити. Хоча б була національність – «советский» – записав би саме так. Без вагань. Щоб якщо вже так, все одно рід свій на собі перепинити – то бодай своєю кров’ю іншу націю не звеличивути. Бо він уже тоді ніби відчував, що Ольгу Шеремет згодом, при оформленні паспорта, однак самочинно запишуть росіянкою. Так в нього і є тепер: старша донька, яка отримувала паспорт в Петербурзі – росіянка, молодша, яка в Києві – українка. А скільки їх, таких «чисто русских», по всій Росії…

Але то вже значно потім. Тоді ж архітектор його уважно вислухав, потім підсумував:

– Вот видите, мы с Вами одинаково понимаем и проблему, и ее важность. Только с выводами Вашими я согласиться не могу, ну никак. Наоборот – мы должны всячески беречь язык, каждый свой. Хотя бы на наших национальных территориях. И всячески противостоять ассимиляции. Сберечь свою нацию. Вы свою, я свою.

Шеремет тоді лише знизав плечима:

– Я безусловно – за, весь вопрос в том, как практически этого достичь?

Того не знали тоді ні той професор, ні він сам. На знак взаємної симпатії вони обмінялися адресами, але так більше ніколи й не зустрічалися. Якби бути в Литві – обов’язково б знайшов. Цікаво було в зустрітися тепер…

Роздуми перепинив Мирон, який сіпнув його за рукав.

– Бачиш он того чоловіка в кутку? Він тобі нікого часом не нагадує?

Біля стелажа української книги щось переглядав чоловік їхнього віку. Високий на зріст, кремезної статури, з подовженим обличчям, широким лобом і чітко окресленим вольовим підборіддям, поділеним глибокою ямкою пополам, немов шрамом. Під хижим хрящуватим носом великою підковою торкнуті сивиною козацькі вуса. Якби не оповита ріденьким пушком прогалина замість чуба та не оті псевдокозацькі вуса, то ніби-то щось знайоме. А так – справжнісінький хрестоматійний козарлюга, Максим Кривоніс.

– Гаразд, не морочся, все одно не вгадаєш, – змилостився Мирон, – Дмитра Гонту пам’ятаєш? Він у нас до восьмого класу довчився, потім пішов.

Ще б пак, не пам’ятати! Незабаром після приходу Гонти до їхнього класу вони з ним зчепилися на перерві. Через що? А хто те згадає. З’ясування стосунків залишили на після уроків. Бійка видалася жорстокою. Дмитро був і на рік старший, і міцніший статурою. Хоча «юшка» з носа текла в обох, кінцевий результат двобою сумнівів не викликав. Налякані незвичною запеклістю сутички однокласники навалилися купою і порозтягали їх у різні боки. Зате, щоправда, після бійки вони один одного заповажали. І стали дотримуватись у взаєминах «збройного нейтралітету».

– Звичайно, пам’ятаю. Переросток, його до нас на другий рік в шостому класі залишили…

– Так ось: нині пан Дмитро Гонта – один із вождів Конгресу українських націоналістів. Він же й у проводі ОУН!

– Ніколи я за ним особливої громадської активності не помічав. Хоча всі ми тоді ще дітьми були. А ось піонерського галстука на ньому я не пригадую.

– Все правильно, галстука в нього й не могло бути. Ти ж пам’ятаєш, що його виховували дід з бабою, а де батьки ділися…Тільки наприкінці вісімдесятих, коли в нас Рух зорганізувався, стало відомо, що його батько був сотником УПА, а мати – активісткою Українського Червоного хреста. Та й загинули разом за кілька місяців після його народження…

Шеремет спантеличено заклякнув.

– Ну, й землячки, ну й краяни… А чим він взагалі всі ці роки займався… Щось я його жодного разу потім не зустрічав.

– Закінчив автодорожний технікум у Львові, відслужив армію. Потім подався чи то на БАМ, чи то на Північ на заробітки. Там пробув років із десять. А як тут почалася круговерть, то він і виплив. В Русі одним із застрільників став. Тепер солідна людина, політичний діяч…

Чоловік біля книжок, ніби відчувши, що йдеться про нього, озирнувся. Мирон гротескно-шанобливо залементував, рушивши до нього з обіймами:

– Пане голово! Яка зустріч! І де? В осередку національної культури! Дозвольте вас привітати! Моє вам шануваннячко!

«Пан голова» вдоволено забурмотів:

– Чого це ти розрепетувався, народ лякаєш? Ти ж знаєш, я не голова, а член проводу. Здоров!

Проте Мирон продовжував у тому ж скоморохівському тоні:

– Дозвольте Вам відрекомендувати, шановний пане генерале, одного з наших головних світочів національної ідеї і колишнього однокласника пана Дмитра Гонту.

Той спідлоба недовірливо глянув на Шеремета. Володимир приязно простягнув руку:

– Здраствуй, Дмитре. Я Шеремет. Пригадуєш такого? В твоєму ряду через парту сидів. З Нелею Свінтицькою, на яку ти очима тоді стріляв…

Однак Гонта жартівливого тону не сприйняв:

– Пригадую, таке знане прізвище – і раптом забути. Пам’ятаю, звичайно. Ми взагалі все пам’ятаємо! Що ж, здраствуй, пане генерале. Чи ти все ще «товарищ»? А, може, «господін»?

Відчувши відверту неприязнь, Шеремет примирливо:

– Називай, як тобі зручніше. Можна і «друже», я не ображусь…

– Друже? Це треба заслужити.

Словесне змагання виходило за межі жартівливого. Мирон стривожено закрутив головою, поглядаючи то на одного, то на другого.

– Хлопці! Давайте краще зайдемо кудись, візьмемо по гальбі пива, та трохи порозмовляємо – в які то віки отак зустрілися! Я фундую!

Шеремет інтуїтивно відчував, що не вийде ніякої розмови, бо надто різні вони з Гонтою люди. І не стільки нинішніми своїми переконаннями, скільки всім своїм життям, навіть генетичною детермінованістю. В той же час його відмова могла бути сприйнята Дмитром як спроба втечі з поля бою. А такого він не міг допустити: вже досить довго прожив на світі і знав, що є вчинки, які залишаються нестерпним тягарем на серці довічно. Були такі і в нього. І брати на себе ще один ніякого бажання не мав. Краще вже, як колись у дитинстві безнадійний двобій, аніж ганебна втеча. Нараз пригадалася стара козацька приказка.: «Що буде, те й буде, а буде так, як Бог дасть!»

Гонта, мабуть, теж переживав вагання, бо пауза до відповіді надто затяглася. Врешті рішуче рубонув рукою повітря:

– Що ж, веди, Сусанін. До речі, чи знаєте ви, кого він насправді в непролазні хащі на загибель завів? Загін українських козаків!

– Твого предка серед них часом не було? – підкусив його Мирон.

Дмитро ображено засопів, потім через силу вичавив:

– Тоді не було. Моїх потім москалі понищили. На нашій, на своїй землі. Разом із деякими нашими перевертнями.

В Шеремета у відповідь на завуальованого штрикача на його адресу вже вертілася на язиці ідіотська репліка щодо історичного реваншу, але вчасно схаменувся, втримався. Про який реванш може йти мова? Українці воювали тоді Москву як слуги Речі Посполитої, а за двісті років по тому брали Варшаву вже як піддані Російської імперії. Завжди не самі, завжди – чиїсь. І завжди не для себе, а задля когось….

Але куди ж це їх Мирон привів? Та це ж той самий, один з найперших в Теренграді пивний бар, якій вони так полюбляли за часів молодості.

Коли влаштувалися, Шеремет уважно оглянув зал. Востаннє він був тут ще за радянських часів разом із молодшим братом. Вільні місця виявилися тільки за столиком, за яким уже сидів його віку чоловік. Чемно перепросили, і одержавши згоду, примостилися поряд. З першого погляду в обличчі сусіда Шереметові видалося щось знайоме. Десь він бачив і довгий хрящуватий ніс, і гострий борлак, що стирчав у розстебнутому комірі сорочки. Невже це Йосип Ящинський, з яким закінчував школу? Виявилося, що він.

– Працюю сантехніком, – повідомив із неприхованим викликом. – І не скаржуся. За останній місяць заробив півтори тисячі. Встановив замовнику опалення в будинку.

Справді можна не скаржитися: це було втричі більше, ніж отримував полковник Шеремет. І разів у десять більше офіційної зарплати сантехніка. Але відвертою бундючністю забринів голос однокласника, коли зайшла мова про дітей:

– Син мій вчиться в Московському університеті. І де б ви думали? На факультеті міжнародної журналістики!

Шеремет ледве стримав здивування. Бо навіть кожне з цих трьох окремо взяте – «МГУ», «журналістика» та ще й «міжнародна» – то вже було само по собі неабияким досягненням як для такої родини. А тут все три в купі – то є чим пишатись насправді. Володимир відверто висловив свою радість, поздоровив. Йосип стримано-підозріливо глянув, не дуже довіряючи. Однак, пересвідчившись у щирості, пом’якшав.

Рівності – її не було і за радянських часів. У вульгарному розумінні цього слова. І реакція Йосипа – наочний тому приклад. Але тоді та нерівність так не випинала. І шанс мав кожний. Інша справа – який, наскільки великий. Але – мав. Бо все ж якась квота для «простих совєтскіх людєй» виділялася – для вихідців з робітників і селян, таких, що відслужили у війську. А головне – розумних від природи, а не від репетиторів. Тепер син Йосипа навряд чи поступив би до аналогічного навчального закладу у Києві. Такі тепер такого шансу просто позбавлені зовсім. Добре це чи зле – результати стануть очевидними не скоро. Однак навіть априорно можна сказати, що навряд чи добре. Бо штучне обмеження природного добору в розвитку популяції ще ні один вид живого в природі до добра не доводило. Людей, мабуть, також.

Розповів однокласникам про ту зустріч. Обидва вислухали без особливої цікавості – Гонта Ящинського не знав, вони розминулися в часі, Лесів давно втратив зв’язок.

– Ну а прізвище хоч таке чули? Може у вашій тутешній пресі, або десь в громадському житті? – допитувався Володимир, не втрачаючи надії, що хлопець той розумний, його син, додому повернувся. Ні, не чули. Він також. Хоча прізвище примітне, в житті зараз пора якраз таких – тридцятилітніх плюс мінус п’ять…Що ж шкода. Значить, ще однією крихіткою генофонду Україна збідніла, а Росія – приросла.

Підняли кухлі:

– За зустріч! Прозіт!

Шеремет усміхнувся про себе: вже скоро сто років виповниться, як Австрії тут немає, а застільне «прозіт» і вітальне «сервус» – так і прижилися.

Дещо довшу, ніж потрібно в компанії друзів паузу перервав Гонта:

– А якими шляхами до нас, пане генерале? З Москви чи з Києва? Чи ще звідкись? У якій армії служите – в нашій чи в рoсійській? Чи не в армії, а деінде?

В його голосі пульсував неприхований виклик і неприязнь. Проте Шеремет підкреслено миролюбно, добираючи слова, стисло, але змістовно оповів про свій шлях на Батьківщину і чим займається зараз. Гонта уважно, не перебиваючи, слухав. А в напівсутінках бару з увімкнутого приймача линула пісня їхньої юності «Два кольори мої, два кольори…»

Володимирові раптом спало на думку: а чому, власне, два? То їх два – тільки в пісні. А насправді скільки їх, отих кольорів, які визначали життя їх трьох? Якщо зважити бодай на кольори прапорів тих суспільних сил, що діяли в їхні часи? Сил, які боролися між собою, знемагали, перемагали, а разом із тими силами борсалися у вирі життя і вони, малі піщинки свого народу. Червоний – колір комуністів, прапора СРСР. Червоний із синім – Української РСР. Життєрадісний жовто-блакитний – прапор їхніх непримиренних опонентів, українських націоналістів. Суворий червоно-чорний – колір не тільки тих квіток, що в пісні, квіток любові і журби, а й прапора УПА. Жовто-синій – їхній нинішній прапор незалежної України. То ж скільки їх, тих кольорів, набирається? Майже вся гама веселки! За одне коротке життя…

– Ну, а в Україну чого повернувся? Навіщо? – відкинувся на стільці Гонта, впритул глянувши рудуватими з червоними прожилками очима. – В тебе там все було ніби гаразд – і робота, і облаштування. Ото й сидів би собі спокійнісінько. Що «советский офицер», що «русский» – яка тобі різниця? Чи лампасів генеральських закортіло?

Гаряча хвиля гніву обпекла Шереметові серце. Стримуване досі напруження вирвалося вибухом емоцій:

– Лампасів, кажеш? А ти знаєш, що я свої генеральські погони своїм горбом і зробив, і заробив. Між іншим, їхав в Україну на дуже скромну посаду. Не відповідну ні моєму досвіду, ні званню. Але – аби тільки повернутися. І для України, до речі, дещо зробив: заснував військовий навчальний заклад, який був конче потрібен і якого тут не існувало. Так що я їхав сюди не за жирним шматком, а на велику і тяжку працю. Яку чесно й роблю з самого початку, раніше навіть, ніж Збройні Сили України утворилися! Так що ти мені тим не дорікай. Я особисто для нашої держави зробив не менше, ніж більшість отих ура-патріотів, котрі тільки й уміють, що шевченківські вуса запускати, у вишиванки вбиратися та ще гасла тріскучі виголошувати. До речі, чи не надто багато ти на себе береш, вирішуючи, кому й де доцільно служити – в Україні, чи в Росії? Я такий самий українець, як і ти. А якщо подивитися по крові, то ще невідомо, в кому її, української, більше.

– В кому чи на кому? – гахнув по столу кулаком Гонта. – А чи знаєш, що такі, як твій батько, знищили моїх батьків? І не їх одних, а тисячі, десятки тисяч борців за волю України? А ще мільйони згноїли за Уралом? І ви сподіваєтеся на прощення? Думаєте, ми все забули?

– На мені особисто крові нічиєї немає,. Що ж до батька… Ти не гірше від мене знаєш, як тоді було. Перемогти міг хтось один із двох: другий повинен був або поступитися, або загинути. Василь Шухевич не склав зброї до останку і загинув, а його заступник Василь Кук поступився і залишився жити. Сила солому ломить – не нами сказано… Окрім того – а з кого складались “істрєбітєльниє батальони”? Чув про такі? Допоміжні збройні формування НКВС? Хто за національністю були оті “істрєбкі” – не забув? Як і скільки десятків тисяч їх було? А скільки числив агентурно-інформаторський апарат органів МДБ-МВС тут, в Західній, знаєш?

– То тобі краще знати. До нас такі відомості не доводили. – Зі злістю буркнув Гонта.

– Серйозну пресу треба читати, там багато про що тепер пишуть. Так от – число інформаторів МДБ-МВС серед населення Західної України в 1946 році перевищувало 14 тисяч. Ти тільки вдумайся в цю цифру. Це ж ціла дивізія! Не кажучи вже про десятки тисяч “істрєбків” і місцевих активістів! Так що не треба у всьому тільки росіян і “східняків” звинувачувати. Якби ваші місцеві не підтримали – нічого б і більшовики не добилися.

– Та ви ж, мерзотники, наш нарід підло розкололи, натравили ту затуркану голоту та безхребетних слимаків на борців-героїв, цвіт нації! – Дмитро аж заревів від люті.

– Якби не мали за собою ніякої правди, а одну облуду – ніяка б затуркана голота, як ти кажеш, ризикувати своїм життям в “істрєбках” не стала, а слимаки – в інформаторах. Ідеї соціальної справедливості – вони завжди приваблювали і приваблюватимуть людей. Тим більше, якщо ці ідеї підкріплюються всією потугою великої держави, всім її пропагандистським апаратом. Розібратись же, що до чого – не так просто було навіть освіченим-досвідченим. Але не про те зараз йдеться.

Такі були часи. Історію наново не перепишеш, як би того хтось не прагнув… І не про прощення мова: ні одна, ні інша сторона, ті, хто ще живими залишилися, ніколи прощення не попросять. Бо кожний вважає правим тільки себе. Інакше б вони, наші батьки, тоді не боролися один з одним насмерть. Мова про інше: – нам же треба в цій державі разом жити, тим більше, що її ще будувати треба. Отож хочеш не хочеш, а мусимо дійти порозуміння.

– Ти пропонуєш, аби я забув, як рідних втратив і безбатченком зріс? З чиєї вини? Забув, що ніколи материнського тепла не знав, бо матір змушена була мене двохмісячним віддати чужим людям і піти до лісу? Ти хочеш, щоб я забув, як загинули мої батьки? Навіть на тому світі перед очима не зблякне картина: світанок, глухий хутірець. В тісній хаті – батько, курінний УПА, там же мати, медичка Червоного Хреста. Боївка охорони в клуні. Раптом шпарка стрілянина – напад енкаведистів. Всі кидаються до клуні, звідки через кров намагаються продертися до лісу. Марно, бо хутір оточений так, що й заєць не прошмигне. На пропозицію чекістів скласти зброю – вогонь. Та поступово стрілянина повстанців рідшає, залунали пісні. Нападники знають, що це означає – закінчуються набої. Кидаються в атаку, проте з матюками відкочуються назад. Нарешті чоловічий і жіночий голоси: «Хай живе вільна Україна! Слава Україні! Героям слава!» І два постріли один за другим. Кілька енкаведистів обережно зі зброєю напоготові проникають до клуні. Аж це – оглушливий вибух. І моторошна тиша. Трохи почекавши чекісти знову йдуть до клуні. Потім заклик: «Заходи, тут все уже готовые!». Солдати виносять забитих. Своїх – на руках, повстанців – тягнуть за ноги. Тіло батька знівечене вибухом, у матері – куля в серці, впритул. Сама себе чи батько її…

Трагізм оповідання заціпив уста всім трьом. Нарешті Мирон запитав:

– Звідки ти все це так точно знаєш?

– Газда з того хутора в п’ятдесят шостому повернувся з Сибіру. Знайшов нас і все розповів. Дідусь тоді дозволив мені послухати, але з умовою – одразу навічно забути. Поховати в серці. Але я не поховав, а заховав аж на цілих тридцять років. Одначе ніколи не забував!

Шеремету пригадалася розповідь батька, як його затисли в смертельні лещата на такому ж от хуторі. Їм тоді вдалося перехопити оунівського зв’язківця, котрий дав розгорнуті зізнання. Щоб заскочити значного командира УПА з його штабом, треба було комусь терміново піти на конспіративну зустріч під виглядом того зв’язківця. І затримати «упівців», доки енкаведисти не встигнуть оточити хутір. Вільно володів українською лише Шеремет, на нього й випав жереб. Спочатку все складалося ніби гаразд, але потім повстанці щось запідозріли. Очевидно, підвела нетутешня, не галицька вимова. Шеремет-старший устиг вискочити з хати і зайняти оборону в клуні на горищі. Та чи довго б він втримався з одним пістолетом проти кількох автоматів? «Упівців» згубила власна самовпевненість. Замість того, щоб негайно втекти з розконспірованого місця, вони вирішили спочатку відплатити свинцем «наглому чекісту». Доки пробували його дістати зі «шмайсера», доки підпалювали клуню, їх самих оточили. Зі всіма наслідками. Для кого трагічними, для кого навпаки.

Машинально запитав Гонту:

– Яке псевдо мав твій батько?

– Горицвіт.

Шеремет з полегшенням зітхнув. Слава Богу, він про такого ніколи не чув ні від свого батька, ні від його товаришів. Горицвіт…Гірська квітка, яку німці називають едельвейс. З цим словом у Володимира була пов’язана досить цікава пригода. Розказати? Зараз? А чом би й ні? Якесь раціональне зерно в тій історії є.

– Дмитре! Можна я розповім про один випадок зі мною? Думаю, буде всім нам небезкорисно.

Змучений тяжкими спогадами, Гонта лише ствердно хитнув головою.І Шеремет розповів про свій візит до Німеччини, під час якого гості з України відвідали споріднений військовий навчальний заклад бундесверу в Мюнхені. В місті й його околицях була також дислокована гірсько-стрілецька дивізія. Під час дружньої вечері її командир подарував гостям пам’ятні значки із зображенням емблеми дивізії – квітки едельвейс. Шеремет-старший під час Великої війни воював на Кавказі, в окремому особливому загоні, сформованому з добірних офіцерів, спеціально для ведення бойових дій в горах проти підрозділів фашистської дивізії гірських єгерів «Едельвейс». Бої точилися тяжкі й запеклі. Нинішня дивізія була своєрідною спадкоємицею тієї. Дивовижність ситуації посилювалася тим, що в такому ж загоні воював батько голови їхньої делегації генерала Чалого, і вони обоє про це порозумілися тільки тут, у Мюнхені. Господарі були вкрай здивовані. Проте на цьому несподіванки не закінчилися. Наступного дня начальник німецької академії розповів їм, що прослужив у тій дивізії сім років, а його батько також воював на Кавказі в складі «едельвейсів» і був тяжко поранений. Вдруге приголомшеним Чалому і Шеремету потомствений гірський єгер подарував нарукавні емблеми дивізії – сріблястий горицвіт на зеленому, мов верховина, полі. На знак забуття їхнього спільного, гіркого минулого,…

– Ну і діла, як в кіно, – сплеснув у долоні Мирон.

– Хіба не бачиш, до чого він хилить? Спочатку ви нас нищили, як хотіли, а тепер давайте все забудемо і будемо жити в мирі? Мовляв, ви боролись за незалежну Україну, а ми проти неї. Але тепер імперія, якій ми служили, розвалилася, проте влади віддати ми не хочемо. Тому ми знову будемо над вами панувати, тільки вже не ім’ям СРСР, а незалежної України. Ось вона, їхня правда!

Мирон примирливо проказав:

– Чекай, Дмитре, ти стільки питань одразу поставив, що тут до вечора не відповіш. Чоловік за соціальний мир. За громадянський спокій. То ти ж не проти?

В цей час до пивниці впевнено зайшов чоловік років тридцяти п’яти. Досить високого зросту, підтягнутий, широкоплечий, інтелігентне обличчя, коротке акуратно зачесане на пробор волосся, над губою щіточка темних вусиків, яка підкреслювала прямизну носа. «Австрійський офіцер та й годі. Точніше – січовий стрілець! Старшина у Коновальця…», – майнула в Шеремета думка.

– А ось і Гєнек прийшов! – зрадів Лесів. Привітно махнувши тому рукою, пояснив Володимирові: – Це соратник Дмитра по політичній боротьбі, а до того ж ще й єдиний і ненаглядний зять.

«Усус» бадьоро попростував до них, здаля привітався:

– Моє шанування добірному панству! Нашому гостеві панові генералу – осібно, – по-офіцерськи вклонився Шеремету й відрекомендувався: – Євген Мазур. Приватний підприємець. І родич шановного пана Дмитра. Сподіваюсь, не стану вам на заваді? Дозвольте? – і не чекаючи відповіді, взявся за спинку стільця.

Гонта щось буркнув на знак вітання. І тон, і вираз його обличчя викликали великий сумнів щодо достовірності даної Мироном оцінки їхніх стосунків. Однак молодик не звернув ніякої уваги на таку «люб’язність» тестя, з привітною посмішкою підсів до столу. Шеремет був готовий побитись об заклад, що досі ніколи не зустрічався з цим симпатичним чоловіком: – Прошу нагадати, де ми мали з вами зустрічатися?

– Ніде, пане генерале, ніде, на напружуйте собі голову.

– То тоді…?

– Та просто хоббі таке маю – знати якнайбільше, – весело блиснув посмішкою. – Особливо про те, що мене цікавить. І про тих, хто цікавить. Однак, які ж кардинальні проблеми вирішує сьогодні добірне товариство? – звернувся вже до всіх.

– Уяви собі, що твій дорогий тесть намагається притягти нашого однокласника до відповідальності за всі діяння комуністичного режиму одразу, а я намагаюсь його переконати, що цього не слід робити, Бо, по-перше, то було давно, а по-друге – «сын за отца не отвечает», як казав великий вождь.

– Ну, тату, ви й справді: пан генерал наш гість, патріот України, а ви так… – зіронізував чи то тільки над тестем, чи то над обома одразу «січовик».

– То не твоя справа, наші порахунки. Ти ще молодий про це судити, хоча й сунешся в політику, – відрубав Гонта зятеві. – А ти, Мироне, також тут не викаблучуйся і не вдавай із себе премудрого карася, пацифіста-гуманіста, вдарили по лівій щоці – підстав праву…Я не проти миру на нашій землі, але най він мені відповість: як він собі то розуміє? Не просто симбіоз, а навіть співдружність ката і жертви? Та Ти знаєш, скільки Західна Україна втратила від рук московських більшовиків і їхніх тутешніх полигачів? Більше, ніж від німців і поляків разом узятих. Тільки забитих у бою повстанців на десятки тисяч треба лічити! А скільки до концтаборів ув’язнено, де більшість з них загинула?! А скільки вислано сімей до Сибіру та Казахстану, в дрімучу тайгу чи голий степ, без будь-яких засобів до снування?! І то все на такий малий народ, як наш! Хіба ж то не геноцид? А нинішня розтерзана, згвалтована Чечня – хіба то не ілюстрація до нашої історії, тільки сучасна? Хіба то не взаємини ката і жертви?

Затятість і агресивність Гонти починали Шереметові набридати. Пора класти край, інакше то до добра не доведе.

– Ти все сказав і про все спитав? Нічого не забув до рахунку записати?

– Заплати бодай за те, що є!

– За пиво плачу я, – спробував розрядити напругу Мирон.

– А по рахунку Дмитра – я. – Не сприйняв жарту Шеремет.

– Наскільки я зрозумів, Дмитрові не дають спокою дві корінні проблеми. Перша – визнання вини різними там «комуняками-москалями-східняками» перед «бідною і розтерзаною» Західною Україною, яка без них зажила би щасливо і вільно. Друга – питання влади. «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці, запануємо ми, браття, у своїй сторонці»… Пана зверхника хвилює, що ж то за «браття» до керма дорвались, а чому не він. Також актуально й зрозуміло: бо в кого влада, в того й гроші. Точніше, власність. Принаймні поки що, поки не все ще розікрали і поділили. Правильно я зрозумів тебе, Дмитре?

Той вовкувато зиркнув, але нічого не відповів.

– Що ж, тоді я почну з влади, а конкретніше – хто і як тут зараз володарює. Одверто тобі скажу: я тут людина приїжджа, сьогодні є, завтра нема, і, якщо по правді, мене якось зовсім не обходить, хто вами тут править – націоналісти, комуністи чи ще якісь там…істи. Тут ви живете, то ваш і клопіт. Як при тутешній владі не ті люди, яких би хотілося пану Гонті, то вже, даруйте, ваша справа. З Москви чи з Києва кадри «на укрепление» ніхто вам вже не присилає, кого самі виховали-викохали, тих і маєте. Якщо не такі національно свідомі, розумні, та совісні, як хотілося б, так поскидайте цих, поставте інших. Досвід маєте. На початку дев’яностих ви так зробили ну й що? Де вони залишилися при владі, оті полум’яні борці за національну ідею, народні трибуни? Отож бо й воно… Бо якості трибуна і адміністратора в одній особі суміщаються рідко. Адміністратором можна стати тільки протерши не одні штани в адміністративному апараті. А який він у нас був? «Советско-партейный». Коло, як мовиться замкнелося. Так що не язиком треба плескати, не злобитися на всіх і вся, а щонайшвидше виховувати національно свідому управлінську еліту. Тоді спадкоємці «совпартактиву» самі щезнуть, як сніг по весні.

Шеремет зробив короткий передих і знову:

– Що стосується «ката». Я не сбираюся виправдовувати жорстокі методи і порушення законності, яких припускалися за радянської влади. Хоча ти прекрасно знаєш, хто і звідки давав команду «фас». Але негуманність є негуманність, тут нічого не скажеш. І політика реабілітації жертв комуністичного режиму – борців за незалежність України з боку нинішньої влади могла бути б значно активнішою. Особливо тут, в Західному регіоні. Можливо. Більше того, як на мою особисту думку, це життєво необхідно заради історичної справедливості й логіки державного будівництва. Але то питання не до мене, а до парламенту і Президента. Це один бік, аверс, так би мовити. Однак ти ж людина розумна і знаєш, що у кожної медалі ще й реверс є, тобто, зворотня сторона. Як завжди не просто скромніша, але в даному випадку навіть, скажімо так, сумнівна. Про яку б краще не згадувати. Особливо деяким «жертвам», як ти кажеш. І такими словечками, як «кат» обережніше кидатися. Щоб ефекту бумеранга не виникло.

Гонта важко засопів:

– То все комуністична пропаганда. Звірства щодо населення спецбоївки НКВС творили, щоб здискредитувати справжніх борців за Україну.

– Ти не мені, а Петру Кострубу це поясни. Не хотів би я бути свідком того, що і як він тобі відповість. Особливо якщо поблизу людей не буде…

– Його батько був комуністичний запроданець. Зрадник! А провід ОУН-УПА тоді всіх застерігав: за співробітництво з більшовицькими окупантами кара одна – смерть. Всій родині! Як вони наших людей на вірну смерть до застінків запроторювали, так і ми їхніх на горло карали. Може, то й надто жорстоко з позицій сьогодення, але нас була жменька, а боротися доводилося з цілою імперією. За таких умов засобів і способів не дуже добирають…

– Добре. Нехай так. Хоча що вже тут доброго? Тоді давай по хронології. Львів сорок першого. Батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» тобі про щось говорять? Згадай, ми тоді в школі з тобою вчилися, як радянська пропаганда трубила, що українські буржуазні націоналісти, якими були укомплектовані ті батальйони, винищили цвіт львівської інтелігенції, тисячі «радянських людей». То що, неправда була?

Гонта аж підстрибнув на стільці:

– Хіба не знаєш, що то за «радянські» люди були?

– Знаю. Але вони хіба – не люди? Навіть якщо не радянські, а просто поляки і євреї, які щойно паспорти польські на радянські поміняли. А куди поділися ті хлопці, коли їхні батальйони німці розігнали як неблагонадійні?

– Звідки мені знати? Мабуть, до лісу пішли, з німцями воювати.

– Вгадав. Дійсно до лісу і справді з гітлерівцями, тільки до лісу білоруського і воювати проти партизанів. Ти фільм такий «Иди и смотри» бачив? Режисер Елем Климов зробив за книгою «Я из огненной деревни…» знаних білоруських письменників Алеся Адамовича, Янки Бриля і Володимира Колесника. Про те, як фашисти нищили білоруські села за підтримку радянських партизанів. В тому числі й Хатинь. Ти там, до речі, був?

– І в селі тому не був, і фільму того не бачив, і не жалкую. В мене своїх справ вистачає, наших українських.

– А даремно. Бо тоді б ти іншими очима на деякі речі подивився. Я той фільм тільки у дев’яносто третьому побачив, та й то увімкнув телевізора випадково, не спочатку. Дивлюся – суцільні звірства! І раптом один із тих, в німецькій уніформі, українською мовою щось таким, як сам, командує. Ну, думаю, «москалі прокляті», навмисне, щоб вбити клин між нами й білорусами таке утнули. Подивився в програму, яка назва фільму. Нараз згадав, що він ще за часи «перестройки» вийшов, багато шуму тоді наробив. На зловмисність нинішніх москалів грішити перестав, але на душі неприємно, що така брехня. Однак потім читаю в нашій же українській «національно-свідомій» літературі, що на базі тих двох розформованих батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» були створені два поліцейських батальони, які німці використовували в Білорусі для боротьби поти тамтешніх партизанів. І Хатинь спопелив саме один із тих батальонів. Як тобі таке подобається? Ні? Мені також. Тим більше, що для «радянського народу», як ви пам’ятаєте, те білоруське село зробили таким саме символом фашистського бузувірства, як для французів Орадур, а для чехів Лідіце. Тільки про роль там українців мовчали.

Мирон вражено вигукнув:

– Ну, й діла!… А навіщо вони увічнювали саме те село в Білорусі? Таких і в Росії були тисячі, і в Україні. Он тільки в нашій області за фашистської окупації знищено двісті сіл і десяток містечок.

Дмитро люто кресонув його очима:

– Ти що, дурний? Не розумієш? Щоб завжди в глибині зло жевріло, щоб можна було роздмухати з Москви будь-коли, за першої ж потреби вбити клин між «бульбашами і «хохлами». Нехай «сябри» чубляться, а ми їх як «старший брат» миритимемо… Я про те село, якщо по правді, достеменно не знав. Так, краєм вуха чув, що наші певний час в Білорусі були, але уваги не надавав. Якщо все те правда, то шкода. Але ж скільки в нас таких Хатиней попалено? І то ж не тільки німці, а й ті ж совітські партизани? Не за те ж німці наші села й містечка палили, що «українські буржуазні націоналісти» з ними співробітничали…

Шеремет стенув плечима:

– Що ти мені пояснюєш? Ти спробуй пояснити на схід від Збруча, що українські націоналісти, а тим більше вояки УПА, «бандерівці» не були поплічниками фашистських окупантів. Спробуй це пояснити пересічному наддніпрянцю, якщо в кожній родині хтось від рук фашистів загинув, а хтось на фронті воював, українські хлопці рамено в рамено з «русскими парнями» йшли разом на смерть, одною шинеллю вкривалися, ділили останній шматок хліба і ковток води. Спробуй пояснити сотням тисяч українських сімей, які були в Росії в евакуації під час війни, отримали притулок у простих росіян, спробуй заїкнутися, що «москалі» одвічні їхні вороги, і я хотів би на тебе подивитися після цього. При чому навіть не в Криму, в Донбасі чи на Криворіжжі, а на тій ж хрестоматійно українській Полтавщині. Та тебе якщо не приб’ють, то заплюють!

Гонта ображено закопилив губу:

– А ми не пробували, ми робили. Виступали по всіх регіонах України, роз’яснювали наші ідеї. І нічого, слухали люди.

– Які люди? І як багато?

– Ну, то вже інша справа. Різні й достатньо.

– Не інша, а в тім-то й справа, що маргіналів у будь-якому суспільстві віднайти можна, але їх завжди – жменька. Мова йде про те, щоб привернути на свій бік маси. Я не менше за тебе люблю Україну, але не можу не усвідомлювати: наша люба ненька часів злету Петлюри і Коновальця, то зовсім не пострадянська Україна «випуску 1991-го року». Зросійщення відбулося настільки глибоко, різнобічно і всеосяжно, що тут треба бути дуже обережним, перш ніж робити бодай спробу ділити єдиний український народ на «справжніх» українців і «несправжніх», «повноцінних» і «неповноцінних». Справжніх і повноцінних – тих, хто виключно українською мовою розмовляє, з спадкоємних українських родин походить, та ще й бажано постраждали від комуністів, у справжніх українських церквах Богу моляться ( а не, упаси Господи, Московської патріархії), а Переяславську угоду 1654-го року трагедією вважають. Що ж до всієї решти, то ті вже несправжні і неповноцінні. Я таку диференціацію проводити не радив би нікому. І в першу чергу тим, хто називає себе патріотами і дбає про Україну. Бо таких «чистих» – жменька. Основна маса або не надає ніякого значення своєму «арійському» походженню, або добряче-таки зросійщена. І якщо питання зайде надто далеко, хто ж насправді репрезентує Україну – то відповідь буде не на користь «чистих». Аж до повторення, як крайній варіант, ситуації 1944-1950-го років, милуй нас Боже.

Шеремет сказав так зумисно. Бо один такий «нащадок козаків» у лихоманці суперечки якось національно налаштованому українцеві заявив: «Мало вас, оуновцев-бандеровцев проклятых, в свое время мой отец уничтожил. Жаль, что не всех». А він же на відповідальній державній посаді зараз перебуває, десятки тисяч громадян незалежної України під своєю орудою має, тризуба на кашкеті і гудзиках носить! А в душі…? А скільки ще їх таких, хто якщо й не замаскувався, якщо й не є відвертим противником незалежної України, то принаймні бачить її зовсім не такою, як Гонта. Однак піднявши очі на Дмитра зрозумів: дещо перебрав. Одразу зробив спробу пом’якшити ситуацію:

– Зрештою, це тільки теорія. Того злету пасіонарності, який був тоді, у першій половині XX століття, тепер навіть тут, у Західній досягти неможливо. Все. Трагедія відбулася, тепер може бути лише фарс.

Однак спроба вийшла невдалою, на якесь пом’якшення годі було й сподіватися. По стемнілому обличчю Гонти, сизувато виголених вилицях нервово бігали жовна:

– Значить, ви спочатку нас винищили, всіх, хто мав бодай якусь, як ти кажеш, пасіонарність, а тепер ще й дорікаєте, що ми якісь там недолугуваті? Генетично неповноцінні? Так, чи що? Ловко це ви. Точніше ваші батечки – твій і того «палестинського козака». Та такі, як вони…

– Ти батьків не чіпай. Ні мого, ні свого. Не зустрілися вони свого часу на вузькій доріжці і слава Богу. Мій батько незалежну Україну визнає, я ій чесно служу. Чого тобі ще треба?

– Якби такі, як мій батько, в лісах не гинули, та в тайзі та в тундрі не конали, нічого було б вам визнавати і нікому служити, – гірко посміхнувся Гонта. – Гєнеку! А ну, замов по чарці за світлу пам’ять вояків УПА, загиблих за Україну!

Жвавенький офіціант хутко поставив чарочки з холодною горілкою. Спітнілі від тепла, як спина в Шеремета від слів Гонти. Той важко встав, підніс келішка:

– За борців-героїв ОУН-УПА, загиблих за Вкраїну!

Лесів і Мазур піднялися, уникаючи поглядом Володимира. На душі в нього стало якось гірко, порожньо, незатишно. Не від того, що Гонта змушував його підняти келиха за тих, хто загинув у боротьбі з такими, як його батько, а можливо, і в двобої з ним самим. Змушував свідомо, розуміючи, що це провокація. Засмучувало інше – що той так і не зробив, вочевидь, належних висновків. Просто недотямив. Що для Шеремета-старшого ті вояки – давня давнина, для них то була війна, а на війні, як на війні, хто кого… Для молодшого покоління – лише частка історії, бодай і болючої, але минулої історії, в якій мудрі люди шукають те, що об’єднує націю, а не те, що її роз’єднує. Можливо, ще буде час, коли в галереї Президента України висітимуть в одному ряду портрети Хмельницького, Мазепи і Розумовського, Петлюри й Скоропадського, а не тільки Грушевського. Все можливо. Але не сьогодні. Потрібен час. Суспільство не готове. Потрібна історична дистанція. Але вони того не розуміють. Бо вони живуть зараз. І один раз. І хочеться визнання ще при житті. Принаймні своєму.

Погляд Дмитра свердлив душу:

– Ви ж за Червону чи Совіцьку армію п’єте! Навіть день її народження святкуєте. Хоча то брехня, той день. А славне козацьке свято Покрови Святої Богородиці визнавати за своє, військове, не хочете. Ну та – Слава героям!

Почувши тост, у протилежному кутку підхопилися зі стільців троє хлопців, певно, студентів, високо піднесли свої келихи:

– Героям слава!

– Слава! – вкинув у себе холодну гіркоту Шеремет. І одразу, не сідаючи, офіціанту: – А ну, хлопче, ще по одній!

Всі троє співбесідників вирячили від несподіванки очі. Щонайперше від того, що він віддав належне борцям з протилежного ніби-то табору. А потім: що він ще хоче сказати? За загиблих «енкаведистів» і комуністів? То також перебор, не розумніше, ніж вчинив Дмитро. То ще менш відповідне нинішнім історичним реаліям. Метання почуттів легко читалося по обличчях. Всі заклякли, дивлячись на нього: Лесів – із збентеженням, Мазур – з допитливою цікавістю, Гонта – з настороженою підозрою.

Шеремет взяв кінчиками пальців холодне скло:

– Ми тут багато про що говорили. Головним чином про Україну, про те, як її любимо, як добра їй бажаємо, як героїв шануємо. Але якось все в нас так виходить, як у відомій байці Крилова «Лебедь, Рак и Щука». Принаймні двох персонажів ми тут ототожнюємо, не будемо уточнювати, хто яких. Так, як ми, так і вся Україна за великим рахунком. Тільки там тих векторів взагалі нелічено-неміряно. І кожний «вектор» іншим свій рахунок виставляє. І поки сплати не буде – ані-ні, війна до переможного кінця! А до якої, питається, перемоги? Піррової?

Володимир перевів подих. До його слів прислухалися не тільки його компанія, а й хлопці в кутку. Та й бармен з офіціантом настовбурчили вуха, лише удаючи зайнятість.

– У іспанців також свого часу клекотіла громадська війна. Всього на десять років раніше, ніж в нас тут. Але не менш жорстока. Хто підзабув, почитайте Хемінгуея «По кому дзвонить дзвін». Дуже все близько і зрозуміло. Бо братовбивча війна у всіх народів подібна своєю затятою жорстокістю й тяжкими ранами в серцях наступних поколінь. Але рани треба лікувати, інакше вони виснажують організм, не дають йому нормально існувати й зводять, врешті-решт у могилу. Іспанці для своєї нації метод лікування знайшли ще років тридцять тому: вони насипали величезну символічну могилу, поставили на ній величезний хрест з написом: «Всім загиблим за Іспанію». І все! І фалангістам, що тоді перемогли, і комуністам, що тоді програли, і соціал-демократам, яких душили і ті й інші, і які врешті-решт взяли гору через десятиліття. Бо то є логіка Історії. А ми, українці, все скубемося та чубимося, як в тій пісні: «А нам нужна одна победа, одна на всех, мы за ценой не постоим». Так і не стоїмо за ціною, не розуміючи, що за нинішніх умов та ціна – Україна, її існування як Держави. А ми все одне одному провини колишні й нинішні доказуємо, все одне одного «фейсом об тейбл» товчемо, все в патріотичному антуражі змагаємося, замість щоб міцнити Державу. То ж Слава Україні, шановні друзі! От за що треба пити й розуму не втрачати!

Гонта повів зволожнілими очима, з зусиллям вичавив крізь стиснуте спазмою горло:

– Ти вибач, Володимире, я не хотів тебе образити, але ж… Сам розумієш. Все правильно: мусимо Державу будувати. Всі разом! Так і має бути. Ну а минуле… Царство їм всім небесне! Буде Україна незалежною, і пам’ять про них буде. Вічною… Але якби хто знав, як тяжко те все забути… Ні, забути – то неможливо. Можна лише сховати. Так глибоко, щоб і сам себе переконав, що забув…

Шеремет помовчав, а потім роздумливо:

– Як у нас в Галичині кажуть: «Хіба хочеш? Мусиш!» Отож, мусимо поставити крапку, навіть якщо не хочемо. Наше покоління мусить! Щоб не підтримувати той жар ворожнечі, що жевріє під попелом часу, не живити його сухим гіллям жорстокого злопам’ятства. Щоб ми були останніми, хто один одному про те нагадав, чия душа обпалена іскрами того пекельного вогню. На добро нашим дітям і онукам! На славу нашій Україні! Самостійній Соборній Державі!

Гонта простягнув важку вузлувату руку:

– Слава! Слава Україні!