«Холодне літо п’ятдесят третього…»

Володимир Пасько

Десь поблизу праворуч стояв будиночок, в якому мешкали на половину перший секретар райкому партії Криворучко і голова райвиконкому. Володимир не раз задумувався над причиною скромності в побуті і повсякденному житті партійно-радянських керівників післявоєнної доби, яких не проклинає зараз хіба що ледачий, і таких проклиначів чим ближче до вищої влади, тим більше. Але ж хіба тодішні «власть імущі» середнього рангу дозволяли собі бодай частку того, що чинять нинішні? Не кажучи вже, що нижчого? Де жили тодішні «можновладці» районного масштабу? В таких самих хатах, як і прості смертні. Щоправда, інколи господарі осель просто відмовлялися брати платню за оренду житла. Бо вважалося за честь, за ознаку великої довіри прийняти на постій високе начальство. Тим паче, що те житло пустувало й не приносило ніякої користі, бо бажаючих орендувати стелю над головою в селі по пальцях можна перелічити: всі ж при своєму, «газди». Хіба що прибулі «совіти».

Про будівництво власної хати «партсовактивіст» і думати не міг, він повинен був день і ніч перейматись інтересами партії й держави. «Личные интересы ставит више общественных» – таке формулювання в характеристиці означало: «гаплик, фініта ля комедіа». Такого партія не прощала «рядовим бойцам партії». Як вони виживали? Власне, як усі. Ведучи власне господарство, тримаючи курей, гусей, свиней, а то й корів. В чому ходили? Тепер смішно згадувати. Основні кадри «партсовактивістів» ще доношували свій військовий одяг. Ті ж, хто не був на фронті, носили «партійну форму» – вбрання, скроєне не особливий, схожий на військовий, але все ж відмінний фасон. Кашкет, галіфе і, безумовно, френч. Але такого слова ніхто тоді навіть не знав, а якщо знав, то мовчав. Бо для всіх то була «сталінка». За воєнних і перших повоєнних часів – кольору «хакі», потім – сіро-синіх кольорів. Влітку кашкет і «сталінка» були з полотна, або з чесучі кремового кольору. Ну, і доповнювали вбрання, безперечно, хромові чоботи. Не такі, як носили місцеві заможні вуйки, з твердими халявами, у вигляді пляшок, на польський манер, як звикли робити місцеві чоботарі, а на зразок радянських офіцерських із м’якими халявами «гармошкою».

Скільки ж воно проіснувала, та партійна уніформа? Володимир задумався: та дай Бог пам’яті, ще років із двадцять п’ять по смерті Сталіна, а, може, і всі тридцять, бо ще не так давно він зустрічав улітку дідків у чесучевих «сталінках». Щоправда, вже без галіфе, без чобіт і картузів, а в сандаліях і солом’яних капелюхах. Але з номенклатурно-значним виразом на обличчях і різного роду червонопрапорно-ленінськими значками на досить потертому часом й історією вбранні. Дивлячись на них зі свого сьогодення, Шеремет думав про себе: невже вони жили часом із квасом, а порою з водою, ризикуючи власним життям і що страхітливіше – життям своїх родин, тільки заради тієї напівжебрацької платні? Або від страху перед Системою, гвинтиком якої ти є, і приречений робити те, що вона від тебе вимагає? Дуже сумнівно! Бо є тисячі способів, як уникнути, сховатися, піти на спокійнішу і хлібнішу роботу. Але ж вони йшли на непевність, на небезпеку, на підстрельне життя. Чому? На це не можна однозначно відповісти. Певно, було і одне, і друге, і третє, і… Одне слово, багатофакторність.

Але тоді вони навряд чи анатомували всі ці фактори поодинці. Все ж було щось вирішальне. По-перше – ідея, по-друге – одвічне прагнення людини до влади. Ким вони, ці «совіти», весь «совпартактів», були в Союзі? Та здебільшого пересічними службовцями. А ким стали в Західній Україні? Переважно на один, а то навіть і на два суспільні шабелі вище. А яку владу отримали? Ось простий приклад:

«16 января 1945 года участковый уполномоченный Богородчанского районного отделения НКВД Станиславской области Глазков вместе с сержантом, будучи вооруженными, пошли в село, зашли в один из домов, отобрали там водку и деньги, напились пьяными и стали ходить по квартирам, нанося угрозы и оскорбления местному населению. В одном из домов они собрали пять женщин, которым приказали снять с себя всю одежду, затем заставили их лечь нагими на пол. Глазков и Шаповалов начали избивать их. После этого они по пути подожгли дом…» (Сергійчук В.І., с. 237.)

Та де ще таке могло статися в «Союзє нєрушимом рєспублік свободних», окрім України та Прибалтики? Та в рідній для Глазкова й Шаповалова Московщині їх «мужикі сразу на віли поднялі би». А якби тут, в Західній Україні, таке справедливе діло вуйки вчинили, піднявся б галас про «актівноє проявлєніє бандітізма», «озвєрєлиє бандеровци…» і т.д. і т.п.

Подібних мерзотників у будь-якій нації вистачає. Були такі й серед «хлопців з лісу». Їх теж п’янила влада над життям противників. Але було ж ще й моральне підгрунтя. Бо хто ж з людей з нормальною психікою хоче бути просто вбивцею? Кожен хоче мати ідейне обгрунтування. Бо якщо тільки жадоба влади над собі подібними, то це тоді – садизм і справжній бандитизм. Що з одного, що з іншого боку. То що ж виходить – одні властолюбці билися проти інших, одні – протизаконними, м’яко кажучи, методами, а інші – бандитськими? Цілком очевидно, що не так. Бо влада варта чогось тільки тоді, коли є життя, А небезпека, жагуча і постійна небезпека була що в водних, що в інших. Тож, мабуть, головним чинником у всіх протиборців тих часів все ж була ідея. І яким би прикрим це комусь не видавалося, але цілком очевидно: ідея «бандерівців», ОУН-УПА щодо побудови Української Самостійної Соборної Держави була гідною самопожертви, а принесена прийшлими ідея «пролєтарского інтернаціоналізма» і «свєтлого коммуністічєского будущєго» виявилася ефемерною фікцією.

Та все це лишилося в минулому. Для Шереметів життя в Ланниках докорінно відрізнялося від життя у Великому Бору. Тут вже щоденних чуток про якісь там «банди» не було. Шеремет-старший, як завжди, з ранку до пізньої ночі скнів «на службі», але безпосередньої напруги якось вже не стало. Починалася інша, мирна доба. Розгром організованих мілітарних сил УПА відбувся якраз перед народженням Володимира. Не витримавши разючих ударів спеціально підготовлених військ НКВД, УПА перейшли до боротьби переважно окремими боївками чисельністю до десяти чоловік. Останні об’єднувалися в чоти, сотні, іноді й в курені лише за необхідності проведення значних збройних акцій. Однак цей етап не був тривалим. Вже в 1947 році в захоплених документах ОУН-УПА відчувалося дихання розпачу й відчаю: категоричний наказ боротися лише окремими боївками, уникати сутичок із переважаючими силами каральних військ; нових людей не вербувати, а при нагальній потребі ретельно перевіряти: адже агентура НКВС-НКДБ заслана практично всюди. Отож, обережність, обережність і ще раз обережність!

В принципі то був ще не кінець, але вже його цілком реальна ознака. Після 1948-го почалася агонія. Ні, організація ще існувала, була ідея, були патріоти, які за цією ідеєю йшли і вели за собою інших, але була і втома, яка дедалі більше наростала. Втома і розчарування. Не так в ідеї, як в можливості перемогти цю велетенську й безпощадну «совітську» Систему. А національна ідея, ідея волі й державної незалежної України ще довго жевріла серед широких верств населення. І штовхала учнів радянських шкіл, зовсім хлопчаків брати до рук зброю і здійснювати терористичні акти проти своїх же односільців, вчиняти диверсії в новостворених колгоспах і МТС. Але то вже було затухання на плесі життя хвиль, породжених вибухом жертовної Боротьби.

Люди просто втомилися. І від тих, що з Тризубами, і від тих, що з Зірками. Вони, трударі-хлібороби з діда-прадіда, прагнули одного – спокійно заробляти на хліб насущний і так само спокійно користуватися плодами своєї праці. Кілька десятиліть кривавих катаклізмів виснажили селянську душу. Тільки подумати і то збожеволіти можна: спочатку була надія на власну державу і кривава боротьба в 1914-1920 роки; потім польська окупація і не менш кривава «пацифікація» наприкінці двадцятих; в 1939-му «совіти» скинули поляків, але в 1941-му їх самих вигнали фашисти, в 1944-му вони знову з’явилися в ролі «визволителів». А наші «хлопці» все воюють та воюють і з тими, і з другими, а тепер із третіми. І кінця-краю не видно цій різанині. Питається: «скіко» можна? Втомлені люди починали звикати до думки, що рано чи пізно, але вони перестануть ділитися на «місцевих» і «совітів», що вони є громадянами однієї держави. І хоча «партсовактів» все ще тримав по домівках зброю, але нагод для її застосування за призначенням практично вже не виникало.

Сила солому ломить, як кажуть у народі. Або як чіткіше сказав один із курінних УПА на допиті у відділку МВС: «Ви вмієте шукати, від вас вже не сховатися ніде». Відтоді, як їх змусили ховатися, їхня справа була програна. І залишається тільки дивуватися, як довго вони намагалися боротися, чинити опір. Задля чого? Чинник матеріального порядку відпадав одразу. Бо хто бодай одну осінь-зиму перебув у криївці, а тим більше в лісовому схроні, той подібного ворогу своєму не побажає. Тим більше, що вони всі були не з тих людей, які матеріально щось втратили після приходу радянської влади. Бо багатіями в цьому краї якщо й були, то в основному поляки. А українці – переважно бідаки-середняки. Та ще вийшла з їхнього середовища, хоча й з великими потугами всієї родини, дрібна інтелігенція. Для них «совіти» були ажніяк не гірші від польської влади, навіть, ліпші. То чому ж вони взялися до зброї і так довго її не складали? Якщо не матеріальний чинник, значить, духовний. Ідея УССД – Української самостійної соборної держави, яка засіла в умах цих людей і змушувала їх не тільки жертвувати собою, але й подвигала на те, щоб примушувати до цього інших. Бо справжні українці, а тим паче західні, споконвіку були виховані в боротьбі за свою національну осібність. Бодай «хохляцьку», бодай «хлопську», але свою. І не стільки осібність, як гідність.

В період його, Володимира, перебування в Ланниках організований опір радянській владі був фактично зломлений. Одиниці, бойовиків, що залишилися, стали швидше об’єктом для полювання, аніж серйозною загрозою. Після ліквідації повоєнної руйнації настав час бурхливого будівництва. І хоча в Ланниках під час війни особливих руйнувань не сталося, але будувати багато чого треба було. Якщо за Польщі тут правив один «війт» – сільський староста з кількома урядовцями, то тепер виник цілий «район» з численними його конторами. Щонайперше вибудували новий осередок для силових структур – відділів МДБ, МВС, міліції. Затим начальнику МДБ надали можливість звестити житло і для себе. Але зовсім не такі власні палаци, які воздвигають зараз відповідні районні верхоправи. Як глянути з екологічної точки зору, то нині Шереметові нізащо б не дозволили будувати таке одоробло. І не тому, що на шість душ спромігся лише на три кімнати без елементарних санітарних зручностей, а тому що споруджував зі «шлакобетону» – залишків перегорілого вугілля, перемішаних із цементом. Але хіба тоді хто думав про екологію? Тоді потрібен був свій дах над головою. Де він, до речі, той будиночок?

Шеремет оглянувся довкола. Та он же він, мабуть. Але який маленький? Може, таким здається на тлі широковіконної школи? А де ж обійстя того чоловіка, частину городу якого одрізали для облаштування службового помешкання начальника районного відділу МДБ? Хто його тепер знає. Він уже тоді був не молодий і чомусь без руки. На Першій світовій війні чи на Другій його скалічило – невідомо. Володимир пам’ятає, прийшов до них порозмовляти «за жість». Батька, як на гріх, вдома не було, тому відчинила мати, і вони про щось досить довго балакали. Але пішов він заспокоєний, «дякуючи пані за розуміння». А батько потім сварився: «Навіщо ти відчинила, а якби він гранату кинув?» Хоча для чого б він те робив, якщо його красуня-донька на свято Нового 1954-го року на бал-маскарад в сільському клубі вбралася в уніформу лейтенанта Радянської армії, завдяки чому стала принцесою свята? Все змішалося в ті часи, старе і нове. Старе вже нове визнало, а нове все ще ставилося до старого з насторогою. І, як з’ясувалося, недаремно й небезпідставно.

Шеремет зупинився перед хвірткою, оглянувся довкола. Де б вони не мешкали, біля їхніх вікон завжди був розкішний квітник і мало хто проходив мимо не зупинившись, аби помилуватися розмаїттям живих барв. Нинішні господарі, видно, цим не дуже переймаються. А шкода… А де ж та груша-медівка, довкола якої завжди гули бджоли, коли починали доспівати її бурштиново-сонячні плоди-колбочки? Досить тверді, але такі солодкі? Теж немає. На цьому місці тепер ворота і в’їзд до гаража, якого також, звичайно, не було. Бо приватна машина тоді була одна на весь райцентр – у першого секретаря райкому. І не тому, що він її дуже потребував, просто Петро Іванович Криворучко як «потомствений робочий» любив покопирсатися в машині. І щоб даремно не стояла гасав по окрузі службових справах.

Зненацька Володимирові спливла на пам’ять курйозна ситуація, випадковим свідком якої він став. Якраз тоді вони виїхали у відпустку до батькової рідні у Запоріжжя. Чоловік батькової сестри, шофер першого класу, зустрів їх на власному «Москвичу», повозив по місту. Коли жінки порозходилися спати, вони вдвох продовжили «бесіду». Щоправда, в основному Федір Іванович, бо батько майже не вживав. І от він, вже добре «підігрітий», питає:

– Ти скажи мені, Вася, почому собі машину не купиш?

Спантеличений таким запитанням, батько здвигнув плечима:

– Та я, звичайно, можу її придбати, але навіщо? Скажуть: Шеремет, замість щоб займатися службою, опікується особистими справами. Ні, мені це не потрібно.

Цікаво, хто ж тепер тут займається «особистими справами»? Господар років сорока досить доброзичливо вислухав прохання показати обійстя і особливого здивування не виказав. Бо що тут було п’ятдесят років тому і хто будував цей будинок, і хто тут тоді жив – те для нього було надто далеким.

Аж раптом на дворищі показався старий вже дідуган. Він пересувався, важко спираючись на ціпка, але сиву голову тримав високо і погляд мав твердий.

– Хто той чоловік, Міську? Чого хоче?

Шеремет знову пояснив. Старий чіпким поглядом зміряв його з голови до п’ят і не без вагань запросив на подвір’я. Володимир, відчуваючи на собі погляд дідугана, поволі пройшовся обійстям, на якому йому ніщо ні про що вже не нагадувало, настільки багато зусиль доклали наступні господарі до облаштування на свій лад їхньої колишньої оселі. Вже зібрався подякувати і йти, коли той глухо-недобро кинув:

– То ви є син Стальського?

– Ні, мій батько був до нього, Шеремети наше прізвище.

– Може, узвару холодного вип’єте? – голос старого трохи пом’якшав, жестом запросив сісти. Посмоктуючи напій, допитливо мовчки розглядав гостя.

– Ви що, знали Василя Романовича? – порушив незручну паузу Володимир.

– Та ні, я з тутешніх «кагебістів» одного Стальського прізвище запам’ятав.

– Чого так? Мали проблеми з владою?

– Мав, молодий чоловіче, ще й як мав… – старий задумливо дивився кудись вдалечінь вицвілими очима. – Щоправда, хто їх тоді тут не мав? Особливо перші роки по війні?

– Воювали в УПА?

– Так, було. – Старий ствердно хитнув головою. – Нас тоді багато стало до зброї, одразу по німцях. Свою державу будувати, без німців і без більшовиків.

– І чим то для вас особисто скінчилося?

– Полон і ледь не десять років таборів. В п’ятдесят третьому дивом потрапив під амністію. Та п’ять років поселення там само, в Норильську, але то вже дрібниці.

– А сюди ж коли повернулися?

– В п’ятдесят шостому, з поселення мене також достроково звільнили.

– Допомагали адміністрації?

– Ні, ні “сукою”, ні “сексотом” ніколи не був. Але їшачив на совість. Повірив, що “труд дєлаєт чєловєка свободним” – і тим шляхом до своєї волі й ішов.

– А в цій хаті як опинилися?

– Багато казати – мало слухати, – гірко усміхнувся старий. – Я взагалі-то не звідси, а з Рубіжної, чули таке село?

Ще б не чув! Адже там був головою колгоспу Іван Петрович Друнін, старий товариш батька ще по Великому Бору. Колишній партизан і «рядовой боєць партії», номенклатура районного масштабу, він не витримав конкуренції з підростаючою “комсою” і був “кинутий на зміцнення сільського господарства”. Кілька разів вони їздили з батьками до нього в гості. Володимиру запам’ятався тоді гарний, довоєнних часів будинок, в якому жив голова і величезний фруктовий сад.

– Повернувся я звідтам додому, а в моїй хаті голова колгоспу живе, – продовжував ветеран УПА. – Я йому кажу: то моя хата. А він мені: “Я етот дом у сєльсовєта купіл. Так что убірайся отсюда, сволочь бандеровская, чтоби я тєбя здєсь больше нє відєл. Ілі оп’ять загремішь, откуда вєрнулся…” Така мене образа взяла, але що мав казати? Поїхав до району, до начальника “кагебе” Стальського, де на облік мусив стати. Так, мов, і так, кажу… А він мені майже те саме, що й той голова, тільки культурніше: «Їдь, мовляв, чоловіче, звідси “подалі і не мороч голову, поки “дєло” твоє наново не почали вивчати…»

Невже це був той самий чоловік? Володимир знав про цей випадок, але з уст Івана Петровича. “Звонит мне в контору дочка, что приехал в наш дом какой-то человек и заявляет, что он здесь хозяин. Ну, я сразу понял, что к чему. Схватил из сейфа пистолет, на бричку – и вперед. Приезжаю, а он здесь, в горнице расселся, чемоданы стоят. Я тогда чемоданы эти взял да с крылечка как запустил! И ему говорю: “убирайся отсюда, если не хочешь, чтобы и тебя так же с крылечка спустили. Я этот дом у сельсовета купил и теперь я здесь хозяин”. Он попробовал было повыступать, но когда я участкового вызвал – быстро притих. Повыпускали их, они теперь народ тут мутят – приехали разодетые, денег кури не клюют. Только колхозников разлагают…”

– І куди ж ви поїхали?

– Назад до Норильська, куди ж мені ще було податися? І на хату нову заробити, і час пересидіти. Бо зрозумів, що якщо ще рота роззявлю – насправді знову посадять. То ж від гріха подалі…

– А як все-таки повернулися?

– Навіть не повірите. Дружину я взяв на Півночі, вербовану, з Чорнобиля. Коли пенсію собі “сєвєрную” виробив, вирішили повернутися на материк. Самим облаштуватися вже назавжди, та й дітям якось лад дати. Але куди? До мене додому? Так я ще пам’ятав, як мене там зустріли, ходити мимо батьківської хати і не мати права зайти – то тіко душу ятрити. Та й відвик вже від села, тим більше такого дальнього. Дружина запропонувала пристати до її країв. Подивився – а чом би й ні? Грошиків на майбутнє, поки працювали на Півночі, наскладали, тоді здавалося – на все життя вистачить. Робота така-сяка, аби вдома не сидіти й якусь копійчину все ж заробити, є. Лісів, річок, озер з рибою і звіром – вдосталь, так що відпочинок для душі – гриби, риболовля, полювання, – також є. Київ з його університетом та інститутами – теж недалеко, є куди дітей спрямувати. Тож – чим не життя? Побудували обійстя собі файне, купили машину, та й почали врешті-решт жити по-людськи, не так, як коли “дєсять мєсяцев зіма, остальноє – лєто”. Однак не так сталося, як гадалося. Тільки-но хлопці виросли, молодший ще в інституті вчився, як тут бабахнула та ЧАЕС. І все нажите пішло псу під хвіст. Добре, хоч на зберкнижці ще якась копійчина була. Подумав я собі тоді подумав, і зрозумів, що це для мене є якщо не кара Божа, бо карав він мене тяжко достатньо, але принаймні знак, знамення – йди, мовляв, чоловіче, в свою землю, до кісток своїх пращурів. І хоча для нас вибудували нові хати десь під Луцьком, але кинув я все і приїхав сюди, на свою Ланниківщину.

– А як же вам цю хату дали? Її ж мій батько будував, а після нас відомий вам Стальський тут жив.

– Хіба? Того не знаю. Але ніхто мені нічого не давав. Я відкупив цю хату в селищної ради ледь не розвалюхою. Знаєте, як то, коли справжнього господаря немає…

– Добре, ви приїхали, а діти ж ваші як?

– Сини? – обличчя старого полагіднішало. – Старший – той на інженера-ядерника вивчився, живе в Києві, на тую ЧАЕС за чимось їздить. А молодший – той тут во зі мною, – показав на чолов’ягу, якого Шеремет прийняв за господаря. – Щоправда, жиє окремо, свою родину має, такий палац собі відбудував – перша кляса. А ми тутай – во зі старою доживаємо.

– Палац – не палац, тату, але й не халупа, – задоволено усміхнувся “Місько”.

– А що робите, чим займаєтесь? – поцікавився в нього Шеремет.

– Я інженер-механік, працював спочатку і в колгоспі, і в “Агротехсервісі”, а потім свою справу започаткував.

– І як, успішно?

– Та не скаржуся. Почав з млина, потім крупорушку поставив, зараз земельки гектарів сімдесят зібрав. Людям роботу даю – чоловік п’ятдесят від мене сім’ї годують. Так що нічого, жити можна. А дасть Бог – і ще розмахнемося. Правда, тату?

– Ти махай-махай, та не заривайся, – для годиться буркнув старий.

– То у вас що, ні колгоспу, ні КСП, ні навіть агрокооперативу тепер немає? – здивувався Шеремет.

– Та агрокооператив ніби він є, і ніби його й нема – на ладан дихає. Звідки ж вони в мене, оті гектари? То ж люди мені свої паї повіддавали, бо самі господарювати неспроможні. – Не без гордості пояснив Михайло.

– А пан Бог – він все ж його скарав, того голову колгоспу, жи хату в мене батьківську забрав. – -Озвався раптом дід.

– І яким же чином? – не без хвилювання спитав Шеремет. Бо ж йому була не байдужою доля тієї родини – безперечно чесних, роботящих і по-своєму порядних людей.

– Спочатку сина позбавив – той не втримав життя під батьківським тиранством і подався з дому геть аж на Дальній Схід.

Шеремет знав про ту історію, але промовчав. То була свого роду трагедія молодого сільського агронома, батько якого вголос заявляв, що “мєстниє – ето нє наші люді, нє совєтскіє і в моєй сємьє родствєнніков із мєстних нє будєт”. А де ж ти її візьмеш, наречену із “наших”, із “совєтскіх”, в далекому волинському селі? От і рвонув хлопець аж в далеку Находку, на берег Тихого океану, змінивши піджак сільського інтелігентна на робу будівельного робітника. Виховавши двох чужих дітей, але так і не ощаслививши власного нерозважливого батька своїми онуками.

Але що там старий верзе далі?

– Дочка того більшовика також щастя в житті не мала, а онука – тим більше. Її дід силоміць заганяв людей до колгоспів, а вона в перших почала їх розвалювати. Та невдало. Тому тепер бідує.

– А що сталося? – поцікавився Шеремет. Бо ж пам’ятав ту Лялю зовсім маленькою дівчинкою.

– Вони з чоловіком ледь не першими вирішили землю взяти, фермерами стати. Щоб хутко розбагатіти. Ніби земля вона сама без людей родить. Але обидвоє закінчували політехнічний інститут, хоча й в селі жили, однак землі толком не знають. І почалося: що не посіють або посадять, то воно в них або вимерзне, або не зійде, або вимокне, або не вродить. Роблять чорно – а ніц з того не виходить. Сидять вдома на одній бараболі, хліба навіть не завжди вдосталь. Дійшло до того, що її діти в школі в учнів силою з рук їжу виривають, що тим батьки з собою дають.

Шеремет сидів, приголомшений почутим. Який тісний світ! І яке непередбачуване життя! Не маючи більше про що говорити, чемно відкланявся.

За законом таксиста (як заїхав, так і виїжджай) рушив до автобусної. Озирнувся на рідний дім. І раптом, мов спалах, картина перед очима: сліпучо-білий під березневим сонцем сніг. Суцільний, без проталин, бо хоча вже й не зима, але ще і не весна. Все ж небо ясно-блакитне. І на тлі цієї життєрадісної яскравості – всюди прапори чомусь вивішують, але незвично схилені і перев’язані біля навершшя чорними стрічками. Назустріч йому батько, але якийсь відчужений і надто суворий. На запитання, що сталося, коротко кинув:

– Сталін умєр, синок…

Своїм дитячим розумом і серцем Володимир тоді не повністю усвідомив, що означала ця вість для дорослих, але відчув, що нагрянула велика біда. Це вже потім з’явилися настінні календарі, на обкладинці яких піонерка плакала над труною Сталіна, і все таке інше щодо вшанування пам’яті Вождя. Бо життя без Сталіна – такого собі ніхто й уявити не міг. І не тільки вони, діти, а дуже багато хто з дорослих. Він був одновладним правителем велетенської держави практично третину століття! Все, що було доброго, неодмінно пов’язувалося з його ім’ям, все лихе приписувалося «врагам народа». І хіба ж хто міг передбачити, що до історичного Двадцятого з’їзду КПРС не мине навіть трьох років…

Людська пам’ять… Вона завжди була непевною і ненадійною до того, хто ще за життя претендував на її вічну пошану. Чи бодай спокій для своїх кісток. На околиці села було кладовище. Точніше два: ліворуч – греко-католицьке, а на той час вже православне, праворуч – католицьке. На одному ховали українців, на іншому – поляків і тих, котрих такими називали. Перше кладовище з його невеличкими надмогильними горбками і скромними пам’ятниками чи дерев’яними хрестами продовжувало приростати все новими сумними поселенцями і по весні прибиралося й заквітчувалося дбайливими руками й незгасаючою пам’яттю ще живих на цій землі.

Зовсім інакше виглядав цвинтар навпроти. Коштовні надгробні пам’ятники майже всі порушені чи то війною, чи то людським бузувірством, величні родинні склепи – «гробівці», ці скорботні палаци для «власть імущих» із шляхетних родин, що відійшли у потойбічне життя, також давно поруйновані й пограбовані. Все поросло бур’яном, чагарями і над усім цим запустінням – похилені хрести. Та такі ж похилені скульптурні зображення жінок із пониклими в зажурі головами – шанована поляками заступниця «Матка Боска». Не вберегла… Ні самих поляків, ні навіть їхні кості в цьому краї, хоча й десяти років не минуло від виселення тутешньої частки цього народу з рідної, але не своєї для них землі. Видно добряче постаралися мародери: добротні домовини розбиті, в них безладною купою кістки, якісь клапті тканини, уламки оздоблення. В багатьох домовинах валялися шматки позументу, уривки спорядження для зброї, гудзики з одноголовим польським, а зрідка двоголовим російським орлом. За що воювали ті офіцери? Цілком очевидно, що не за таку по них пам’ять. Одначе випало саме так…

Мабуть, недаремно радянські війська, відходячи з Афганістану після неоголошеної тієї безславної війни, позабирали всі ті простенькі пам’ятнички, які встановлювали в пам’ять про загиблих товаришів у гарнізонах чи на місцях їхньої загибелі. Бо кожен народ шанує на своїй землі тільки своїх полеглих, така правда життя, подобається вона комусь чи ні…

А тим часом життя плинуло своєю чергою. Якось влітку до них приїхав погостювати старший батьків брат підполковник Анатолій Шеремет – один із небагатьох піхотних офіцерів, який був удостоєний ордена «Червоного прапора» (ще за прорив «лінії Манергейма») й «Ордена Суворова» – за взяття Берліна. А головне – вижив! У двох таких війнах! І не тільки вижив, але й хоробро воював, ставши в двадцять вісім років командиром полку. Тоді, на початку пятдесятих, такий візит був якщо не цілком, то вже майже безпечним. Чому «майже»? Бо в краю ще никали по закутках чи то відчайдушні, чи то озвірілі з відчаю і безвиході одинаки, які продовжували свою боротьбу. Абсолютно безперспективну, приречену, безглузду, як стало очевидним для всіх, навіть для них самих…

Де він зараз, гвардії полковник у відставці Анатолій Романович Шеремет? За обов’язком військової служби все своє повоєнне життя провів у Закавказзі. Там, у Батумі живе і зараз. Приїздив в Україну востаннє на 50-річчя Перемоги. Ще досить жвавий, як на свої вісімдесят років. Не зважаючи на те, що відірвався від рідної гілки двадцятилітним, Україну добре пам’ятав, сподівався на її краще майбутнє. На відміну від Грузії, в якій змушений доживати вік. Бо надто вже старий, щоб повернутися до отчих порогів, втратив свого часу момент, а жалкувати тепер – пусте діло. Хоча в душі, звичайно, жалкував. Ще й як…

Володимир наткнуся на нову згадку. Отут же був колодязь, біля якого він взимку 1953-го зустрів суворовця – сина районного військового комісара. Його, мабуть, ровесник, може трохи старший, але не такий як він, сільський хлопчак, а в гарній військовій уніформі чорного кольору з червоними погонами, кантом і лампасами. Серед сонячного іскристого снігу він виглядав, як новорічна іграшка. В повоєнні часи військова уніформа на дітях не була чимось незвичайним. Жорстоко скривджені долею вдови фронтовиків, тим паче «фронтові дружини», а по війні – «матері-одиночки», нерідко вбирали «на вихід» своїх малолітніх синів в офіцерські однострої, навіть з мініатюрними золотими погонами. Не усвідомлюючи своїм дитячим розумом всієї драматичності жіночої туги та ностальгії за щастям, яке не збулося, малий Володимир іноді заздрив тим хлопчакам. Але цей суворовець – то було щось…! І він почав не вимагати, а благати батьків, щоб його також віддали до Суворовського училища. Бо іншого життєвого призначення для себе, як офіцер, він тоді не уявляв. Та й хіба він один? Зачате під час війни від чоловіків-воїнів, з пелюшок звикле бавитися орденами й медалями на їхніх могутніх грудях і погонами на широких плечах – те плем’я повоєнних пацанів не бачило для себе іншої, а тим більше кращої долі, як стати такими ж, як їхні батьки – героями. А це значить – офіцерами Великої армії.

Мати була в розпачі: як так віддати первістка в казарму, позбавити нормального дитинства? Але чоловік є чоловік, він лише коротко сказав: «Синку! Ці училища в першу чергу для сиріт, чиї батьки загинули на фронті. В тебе що, батька немає? Ти що, сиротам хочеш дорогу перейти?» І Володимир замовк. Замовк на все життя, в справах, що стосувалися конкуренції із знедоленими…

На від’їзді з Ланників закінчувався «сільський» період життя родини Шереметів. Бо Трибовель, куди було призначено батька на службу, був містом. Нехай невеликим, а все ж містом. Але то вже інша сторінка життя…

Шеремет глянув на годинника – вже п’ятнадцята. До обумовленої зустрічі з Георгієм залишалося зовсім мало часу. Неспішно повернувся до автобусної. Обідати не хотілося, а от перекусити не завадило б. Побіжно кинув погляд на вітрину з меню захланної харчевні з претензійною назвою «Кафе Вітерець». Асортимент непоганий, не так як наприкінці існування «соціалістичного раю». Але невідомо, хто і як це все готує? А головне – по скільки днів воно на вітрині лежить? Тому обмежився пляшкою «мінералки».

Автобус заповнився ледь наполовину і, почекавши хвилин із десять, повільно рушив. Прощавайте, Ланники, перше їхнє місце, в якому тоді врешті-решт настав у краї Мир. Бо в Трибовелі вже не тільки не стріляли, а навіть батько його часто-густо став ходити зовсім без зброї. А чому вони, власне, переїхали в Трибовель? Володимир почав повертатися до того, над чим особливо ніколи не задумувався. Було літо 1954-го року, рік із гачком після смерті Сталіна. Розстріляно Лаврентія Берію – багатолітнього всесильного керівника держбезпеки. Володимир добре пам’ятає, як вони з матір’ю вирізували зі всіх сторінок журналу «Огонек» портрети Лаврентія Павловича. «Враг народа», до того ж ще якийсь і чийсь там «шпійон»…

Тільки чому 1954-го батька звільнили з «МДБ»? Після того, як за «боротьбу з бандитизмом» він був і орденом нагороджений, і по-іншому відзначений? За надмірне вживання репресивних заходів? Так товариш Володимира по Академії, також син «емгебіста», не витримав, пішов до управління, в якому працював свого часу батько, щоправда тоді вже покійний. На запитання, чи був той причетний до сумнівних справ, співробітник, що його приймав, спитав тільки одне:

– В якому році був звільнений з органів ваш батько?

Отримавши відповідь, що в 1967-му, лише розсміявся:

– Заспокойтеся, всіх, хто був бодай чимось заплямований, ми звільнили ще в 1957-му році, принаймні – до 1960-го.

Як батько тоді пережив відставку, Володимиру і зараз, будучи вже впівтора старшим від нього тодішнього, важко уявити. Хоча і його самого доля не завжди милувала, також не раз ставила на злам… Але тоді батькові було справді важко. В першу чергу морально. І навіть він, дитина, те розумів. Тим паче, що на заміну батькові негайно приїхав підполковник з обласного апарату. Одразу з усією сім’єю до їхнього аж ніяк не просторого будиночка. Володимиру запам’яталося, як той, невисокого зросту, опецькуватий, тинявся по саду і стежив, щоб урожай, який вони збирали з матір’ю, був поділений строго навпіл. Вишня до одного відра – вишня до іншого… Його дружина до такої нешляхетної роботи, як лазити по деревах і порпатися в огороді, була неспроможною. Єдине, що її турбувало, куди вдягати свої численні модні вбрання, які вона навмисне демонструвала матері, спантеличеній такою небаченою як для неї, хоча й освіченої, але сільської жінки, розкішшю.

Шеремет міг лише уявити собі, які думки гризли тоді батька. Перша і головна – невже він даремно віддавав свої сили, серце й душу, щоб в цьому краї врешті-решт запанували лад і спокій? На чий лад – то вже інша справа. Від нього вимагали, щоб на «радянський» – він так і робив. Тим більше, що сам в те щиро вірив – в радянську Україну. В якій був вихований і виріс. Головне – що до його методів «партія», як любили себе величати різного калібру партійні функціонери, претензій не мала. Хоча тоді, в перші місяці і роки по смерті «великого вождя», ох як шукали в тодішніх «емгебістах», чи нема бува чого, щоб притягти до відповідальності «за нарушеніє соціалістіческой законності». Або навіть «революціонной». Незважаючи на те, що революція була вже більш ніж тридцять років тому. А що таке «революціонная законность» – то тепер навіть діти знають… Однак, як не шукали «криміналу» – так і не знайшли… Бо за чим – за чим, а за дотриманням законності він пильнував. І з прокурорами розбіжностей не мав ніколи. Ні особистих, ні тим більше службових.

Друга проблема, яка гризла тоді, вочевидь, Шеремета-старшого, була проста й давня, як світ, але актуальна для всіх чоловіків всіх земель, народів, віросповідань і політичних переконань. Це – чим і як годувати сім’ю, і чималеньку – дружина, двоє дітей, ще й старенька мати. На яку він навіть пенсію за загиблих на війні трьох синів – своїх братів, – не оформляв. Щоб не обтяжувати державу, якій і без того скрутно… А тепер скрутно йому, тому, хто цій державі служив вірою і правдою, але виявився непотрібним. Що ж робити? Шукати правду? Але він прослужив в «органах» вже більш ніж десять років і добре знав, чим в їх структурі закінчується таке «правдокопатєльство».

Залишалось одне – шукати роботу. Але що він вмів? Маючи за плечима «ФЗУ» – фабрично-заводське училище при Запорізькому алюмінійовому заводі й спеціальність слюсаря-лекальника вищого розряду? Що йому тут, в цьому селі тепер робити? А кому він потрібний в рідному Запоріжжі, звільнений з незрозумілих причин майор держбезпеки? З партійним квитком, без жодного партійного й службового стягнення, але – без погонів? Що за підозрілий тип? Це по-перше.

По-друге – що він знає, окрім того, що «дело Ленина – Сталина живет и побеждает»? Як керувати людьми, щоб вони виконали поставлене завдання хоч в бою, хоч на колгоспному полі? Так «это еще надо посмотреть…» А що вміє, окрім як виявляти ворогів держави, ставати, якщо потрібно, з одним своїм «стволом» проти трьох ворожих? Так такі знання і вміння мало кому і де потрібні, окрім як там, де з ним розпрощались…

Щоправда була ще одна структура, де його вміння й досвід могли стати в нагоді. Але вона, як за тих часів, і «рейтингом» була набагато нижчою, і платнею, і всім таким іншим. А звідси біднішою і відповідними кадрами. Тому після необхідних формальностей Шеремета-старшого швиденько зарахували на службу до МВС.

Для Володимира це надовго залишалося загадкою – чому ж, питається, Шеремета-старшого звільнили тоді з МДБ, але дозволили перейти на рівнозначну посаду до МВС? Якби винен був – то ще б тоді розпрощалися зовсім. А якщо дозволили до ВМС – то кому тоді в МДБ він заважав? Старий чекіст Шеремет-старший завжди вважав за краще мовчати. Однак Володимир все ж віднайшов, що причиною стало непорозуміння з завідуючим відділом адміністративних органів Обкому КП(б)У Козачковим, який саме влітку 1953-го року перевіряв роботу «органів» у них в Ланниках. Що то був за чоловік і що послугувало причиною конфлікту – він не знає. Знає лише, що по передчасній наглій смерті останнього за кілька років по тому, в його квартирі були знайдені величезні запаси різного і всілякого. І не тільки тих зразків, що вироблялись в їхній області. Істотно, що не за получку заввідділом обкому партії вони були створені. А тоді з цим було строго. І Шеремет ні собі не дозволяв, тобто – сам не брав, ані, істотно, не давав, бодай з тієї ж причини. Та й в інших житейських справах не був дуже спритним – ні віддано до очей зазирнути, ні вчасно щось лоскотно-приємне сказати, ні «рибалку-охоту організовать…» «Подхалім, взяточнік, крохобор, двурушнік, бєспрінціпний» – то в його устах звучало на межі брутальної лайки, якої Володимир, до речі, так жодного разу за все своє довге життя від нього й не почув.

Маючи такі ідеали і чесноти, то ж чи слід дивуватись, що таке трапилося з ним по службі? Якщо треба вибирати між «гнучким і понятливим», з одного боку, і «принциповим службістом» – з іншого, то кого вибирає пересічний начальничок? Питань нема… А тому він змушений був лише мовчки перенести це незаслужене приниження і спаплюження. «Сіді і нє рипайся, раз партія счітаєт нужним…» Стукнули тебе «фейсом об тейбл» – утрися і подякуй, що зовсім не викинули, а надали можливість перейти до спорідненої структури. І ще раз скажи спасибі, що ті залюбки прийняли, причому не на сільський райвідділ, а – в старовинне містечко, князівське ще з часів Київської Русі. То ж – «скажі спасібо і вкаливай!»

І він «вкалував». Так само добросовісно, як коли служив в армії, потім в НКДБ – МДБ, тепер ось тут – в МВС. А фактично – в міліції. Як він не любив спочатку навіть самого того слова – міліція! З її темно-синьою уніформою, скопійованою з жандармів царських часів. Як, до речі, і армійська – з тієї армії. Але про подібні аналогії «табу» було навіть думати. І армія – то була Армія, любов і повагу до якої Шеремет-старший проніс у своєму серці від часів своєї строкової служби, яку відбував ще за довоєнних часів. Наркомом оборони тоді був «пєрвий красний офіцер» Маршал Радянського Союзу Ворошилов Климент Єфремович, який заявляв: «…в армії є лише два командири – я і сержант». І в тій Армії надзвичайною подією була банальна нині «самоволка», а що то воно таке – «нестатутні взаємини» і як взагалі таке може бути – ніхто навіть уявити собі не міг. Бо за «самоволку» автоматично давали на показовому суді до п’яти років, а за щось більше – не треба багато напружувати уяву…

Поки ж що для Шеремета-старшого наставав у житті новий етап. З одного боку складніший, а з іншого-навіть легший. Легший тому, що апріорно й першопочатково-відначально тут була відсутня проблема правильності вибору й справедливості своїх діянь. Тепер щодо того, ким і хто є твій супротивник навіть сумнівів або моральної гризоти бути не могло. Бо карний злочинець – він і є злочинець, незалежно від національності, віросповідання і яких би там не було політичних переконань. А «не убий, не укради» – то все заповіді Божі зі стародавніх часів.

Але то вже все було потім, коли вони переїдуть до того старовинного містечка, в якому він буде завтра. А зараз – до Георгія і на сьогодні – досить.