Стежками друзів

Володимир Пасько

Розчулені, з легким відчуттям світлого смутку, вирушили до Сашиної школи – четвертої, російської, елітної, як би тепер сказали. Або: «де вчаться діти начальства», як казали тоді. Шеремет хоч у тій школі й не вчився, але спогадів мав про неї достатньо. Як приємних, так і не дуже. Приємних тому, що більшість його приятелів навчалася саме там. Причому вони були для нього не менш близькими, аніж рідні однокласники. Чому так склалося, з відстані пояснити нелегко. Особливо якщо виходити з таких засад, як «соціалістічєскій інтернаціоналізм», «соціальная справєдлівость», «равєнство і равноправіє совєтскіх граждан» та інших демагогічно-лженаукових постулатів, якими густо рясніли шпальти тодішніх газет і був засмічений радіоефір.

Однак якщо поглянути на все без ідеологічного туману-дурману, то стане зрозумілим, чому він, учень української школи, мав більшість приятелів зі школи російської. Їхні батьки, і росіяни, і українці зі Сходу, були прислані в Західну Україну, як м’яко кажучи, якщо й не панівна, то безперечно керівна каста. Щось подібне до дворянства, тільки не «білого», а «червоного», «комуністичного». І що найголовніше: вони самі так почувалися, хоча величати так себе навіть уночі під ковдрою й пошепки ніколи б не наважилися. Бо самі ж разом зі своїми батьками отих справжніх дворян вирубали-вистріляли-вимордували-виморили, як непримиренних «классовых врагов». Але ментальність дворянства, хоча й «червоного» засіла в їхній крові. Оте відчуття своєї вищості над іншими, місцевими людьми, яке давало їм, людям зі Сходу, їхня приналежність чи близькість до влади. Ясна річ, ця неодворянська каста розмовляла державною, винятково російською мовою. Про те, що такий самий статус тут, в УРСР мала і українська, ніхто навіть і не згадував. Особливо після скасування обов’язковості вивчення рідної мови у школах!

Отож до якої школи мав віддавати своїх нащадків такий «червоний дворянин» незалежно від його національної приналежності? Питання риторичне. Той факт, що Шеремет-старший і ще дехто з таких «луччих людей» виховував своїх синів в українській школі, він тільки стверджував правило. За таких умов діти Шеремета були приречені жити одночасно в двох громадах – серед «місцевих» і серед «наших», мати друзів і там, і там, слугувати свого роду містком між одними і другими.

Щоправда, з часом становище суттєво змінилося. «Червоне дворянство» спочатку добре підтануло під промінням хрущовської «відлиги», затим потихеньку розмилося потужним струменем енергії честолюбних «місцевих», які швидко адаптувалися до нової влади і, немов повеневі води, заполонили спочатку нижні владні поверхи, а у вісімдесяті роки вже добралися й до горішніх. Як, приміром, той же перший Президент незалежної України, головний ідеолог Комуністичної партії України кінця вісімдесятих років Леонід Макарович Кравчук, уродженець Західної України.

Однак «місцеві», що дорвалися до влади на зміну «червоному дворянству», на жаль, на крутому сходженні до влади втрачали свою національну ідентичність зі швидкістю не набагато меншою, ніж їхні східні брати. Тільки й того, що в часи дещо пізніші. І вже повернувшись в Україну в дев’яності роки, Шеремет із подивом дізнався, як багато західних українців повіддавало своїх дітей до російських шкіл. Не буде перебільшенням сказати, що історичні перспективи нації зримо проявилися бодай на цьому прикладі: спочатку диференціація на «совєтскіх» і «націоналістов», потім активна селекція «малоросів» і «хохлів», а затим і повна асиміляція, повне зросійщення. Ну та то вже минуле, дай Бог, щоб не повернулося…

А ось і Сашина школа. Переступили поріг до неї, не звернувши уваги на вивіску при вході. І даремно. Бо тоді б не крутили здивовано головами, озираючи на стінах різного роду стенди, оголошення, транспаранти, писані українською. Остаточно збила їх із пантелику мова учнів, які голосно розмовляли по-українському. Помітивши незнайомих людей та ще з таким розгублено-збентеженим виглядом, до них наблизилася чергова, немолода вже сільського вигляду жінка. На їхні плутані запитання відповіла флегматично:

– Ніц рoсійську не закрили і ніц на українську не перевeли. Просто ту си стала аварія, мало учн?в не позабивало. То четверту школу перевeли там, де був облїсполком, а тутки во зробили ремонт і потім відкрили вже українську .

Обличчя у всіх трьох здивовано витяглися. Ну, тепер бодай все стає зрозумілим: і ці наглядні матеріали, і мова. Розуміючи стан Савенка, Шеремет з удаваною бадьорістю скликнув:

– Ну, это ничего. Родные стены – они и есть родные. Сначала посмотрим здесь, а потом сходим туда. Вот лопухи – проходили ведь мимо, и никто не удосужился прочесть вывеску, что теперь на бывшем облисполкоме. Знали ведь, что он куда-то переехал…

Однак Саша зустрів його пропозицію без найменшого ентузіазму. На обличчі гама почуттів читається, немов у хрестоматії. Тут тобі і замислена зануреність в минуле, і збентежене розчарування сьогоденним. Зробивши кілька кроків коридором, позаглядавши до кількох кімнат, зупинився:

– Нет ребята, это все – не то. Хорошо, но – не то. Пойдемте отсюда!

І з болючим смутком в очах повільно посунув до виходу. За дверима уважно роздивилися вивіску. Все правильно, тепер це – «Повний середній заклад освіти №12 м. Теренграда». Господи, це ж треба так по-канцелярськи бездушно обізвати рідну, теплу, добру, милу для дитини школу, в якій ця дитина стає людиною? Щоб якось розрадити Сашу, Шеремет запропонував:

– Что же, давай сходим по новому адресу, все рядом.

Але Саша заперечливо захитав головою:

– Нет, ребята, там смотреть уже точно нечего. Пошли теперь, Слава, в твой мединститут.

Славко зраділо реготнув:

– Не «інститут», а бери вище – «академія», дозволю собі зауважити, прошу пана.

Савенко лише махнув рукою:

– Валяй, пусть будет «академия», раз тебе так хочется. Но при нас это был институт…

Справді при них то був інститут, бо тоді в державі існувало лише два типи вищих навчальних цивільних закладів – інститут і університет. Академія – то із військової сфери. Так що «інститут» тоді звучало гордо. Та ще медичний, єдиний вуз у місті. Принаймні на час його відкриття в 1957 році. Списки «блатних» із числа панівної верстви і «нужних людєй» для гарантованого вступу затверджувалися не де-небудь, а в самому обкомі. Неофіційно, звичайно. Але від того не менш обов’язково ректору для виконання. То вже потім в Теренграді відкрили невеличку філію Львівського політехнічного інституту, затим – філію інституту народного господарства, в простонародді – «нархозу». Ще пізніше перевели до обласного центру зачиганий педагогічний інститут з віддаленого райцентру. Час минав, новостворені вузівські колективи з молодими енергійними керівниками з ентузіазмом працювали, місцева влада виявилася досить мудрою і передбачливою. Тому всі ці слабосилі колись інститути і філії з часом зміцніли і не тільки стали на ноги, а й перетворилися на повноправні університети й академії. В такий спосіб Теренград став другим за потужністю освітнім центром в Західній Україні. Недаремно мати казала, що «місцеві люди – вони здібні до науки…»

Дорога до «меду» пролягала мимо нинішньої четвертої, російської школи. Ошатна і навіть велична як для часів її побудови ця польська гімназія під час війни стала одним з п’яти головних опорних пунктів оборони німців, внаслідок чого дуже постраждала. Поляків невдовзі по війні репатріювали, а українці – народ невибагливий, тож колишню гімназію перебудували на облвиконком. А ось тепер все «повернулося на круги своя». Щоправда, тепер замість поляків тут росіяни…

Кілька років тому в Брюселі під час закордонного відрядження Володимир познайомився з польським генералом Анджеєм Михальським – симпатичним, інтелігентним чоловіком, трохи старшим за нього. Якось у вільну годину вони розговорилися і виявилося, що пан Анджей родом із Бережан, а своє навчання розпочав у Теренградській гімназії. Саме до неї вони оце підійшли. Знаючи, з яким серцем поляки залишали цей край, Шеремет тоді весь внутрішньо напружився, готовий до несприятливого повороту розмови. Але час заліковує рани, навіть і більш глибокі. Принаймні в людей розважливих і з добрим серцем. А його співрозмовник до того ж у ті часи був ще дитиною. Він тоді не запитував польського генерала, чи тягне того пройтися стежками свого дитинства. Мабуть, що так, також…

Старі стіни колишньої гімназії серед усіх своїх таємниць мали і досить трагічні. Одна з них відкрилася задовго до переїзду Шереметів на Теренградщину, в перші повоєнні роки. Тоді в місті не встигли ще навіть російської школи відкрити. І секретар обкому партії, колишній герой-партизан Добринін змушений був віддати свого п’ятнадцятирічного сина до української. І треба ж – у школі був підпільний юнацький осередок ОУН. Батьки тоді затято воювали між собою, отож і діти переймали не тільки їхні ідеї, а й практичні методи. І втілювали їх з властивими юності крайнощами. Навряд чи намовляв хто із старших, скоріше за все сталося з власної ініціативи, заманили однокласника в розвалля і там закололи ножами. Їх, звичайно, одразу ж знайшли, судили й відправили звісно куди. Пропаганда СРСР використала цей випадок як ще одне свідчення «звірячої суті українських націоналістів». Невинна жертва з одного боку, хоча й винуватці, але також жертви з іншого, сльози й непогамовне горе для батьків одних і інших. Коли Володимир пішов у перший клас, про подібні трагедії навіть згадки вже не лишилося. Але ж – було колись і таке…

– Ну что, Саша, зайдем? – Володимир зупинився біля дверей парадного входу.

Савенко глянув на вивіску, на двері, знизав плечима:

– Да нет, пожалуй, не стоит. Зачем? Уж здесь-то моего точно ничего нет. Я здесь был пару раз еще с Наташкой Борисенко, к ее отцу заходили, когда он еще председателем облисполкома был. Это задолго до Ткаченко, которого с Головы Верховной Рады пихнули. Помнишь ту нашу компашку?

Ще б пак він не пам’ятав! Як їм колись і вхвіст і в гриву врізали. Незважаючи на те, що всі були дітьми високого начальства – голови облвиконкому, першого секретаря міському партії, заввідділу обкому партії, члена бюро обкому, облвійськкомісара і хто там ще був… І за що? За те, що збиралися вечорами у відсутності батьків у когось на квартирі, влаштовували танці під «буржуазну» музику, одіж намагалися носити «стильну», а точніше – не таку, як шили на місцевій швейній фабриці. Ледве з комсомолу не повиганяли. Володимира врятувало, що він єдиний був з іншої школи, та ще й секретарем шкільного комітету ВЛКСМ. Його просто потихеньку усунули з цієї посади – і на тому заспокоїлися. А решту хлопців і дівчат поскубли добре, крові попсували і їм, і їхнім батькам.

Скажи зараз комусь, що за вузькі штани могли не впустити до школи, а так звані «народні дружинники» мали право затягти до свого «штабу» і в присутності міліціонера обстригти «налисо» тільки за те, що в тебе волосся видалося їм задовгим – та ж не повірить! Але ж було… І це вважалося не тільки нормальним, а навіть необхідним – втручання в приватне життя людей. Та хіба тільки це? То лише «мєлкіє бризгі», як тоді казали.

То ж хіба слід дивуватися, що їхній приятель Роман Бенюк (він був з уругвайських українців) у себе вдома крутив платівки іспанською мовою з латиноамериканськими мелодіями і ритмами? І з тугою в очах слухав «Бе са ме, бе са ме мучо…» Стосовно якого прославлені серед хуторянства «трударі радянської естради» злобливо шкірили зуби: «Ой за теє «бесаме», та й набити б те саме…» Роман же пояснював, що «бе са ме» означає «цілуй мене», а «мучо» – міцніше. А створила цю пісню чотирнадцятирічна школярка. «В Уругваї дівчата дозрівають рано…», з зітханням виривалось з грудей юнака. Де він тепер – той Роман? Ганяє поїзди по Байкало-Амурській магістралі чи десь тут, в Україні? Бо тоді вступив до залізничного технікуму, вчитися на машиніста тепловоза. А потім багато їхнього брата поїхало на БАМ за кращими заробітками, та так там і залишилося.

Від колишньої гімназії повернули мимо пам’ятника Шевченку на Театральну площу. Відкриття до сорокаліття «Великої Жовтневої соціалістичної революції» обласного музично-драматичного театру стало такою визначною подією в житті міста, що навіть центральну площу назвали Театральною, а не Леніна або ще на честь якогось більшовицького вождя. Театром і медінститутом пишалися всі, бо то були ознаки статечного міста. Хоча до того театру мало хто хотів ходити. І міський комітет партії систематично «спускав» рознарядки по установах і підприємствах: хто й на яку суму в обов’язковому порядку повинен придбати квитки. А підете чи ні, то вже ваша справа. Коли до театру прибував сам «перший» – вся трупа аж сяяла від щастя, в театрі був аншлаг. Бо будь-яка більш-менш значна особа вважала за обов’язкове і собі продемонструвати любов до мистецтва. В інші ж дні батьки нерідко відправляли замість себе своїх «нащадків». До речі, і слава Богу, бо саме так причастився до театру і Володимир.

П’єси в більшості мали чітку ідеологічну настанову. Наприклад, про події в повоєнній Шумщині. Фабула – демобілізований радянський боєць повертається з війни до свого села і дізнається, що його рідний брат – в лісах, у «банді». У Володимира і досі перед очима затемнена сцена, на якій в яскравому світлі прожекторів – «наш» у військовій формі і з «ППШ», гарний і ставний, а з іншого боку – «бандит», неохайно-брудний, з німецьким «шмайсером». Спочатку обоє готові один одного постріляти, але «наша» правда перемагає «бандитську» кривду, і ворог здається на милість гуманної радянської влади. О, якби воно ще й у житті так просто було!… Щоправда, невдовзі ту п’єсу з репертуару зняли. Агітувати виходити «з лісу» потреба відпала, а нагадувати зайвий раз, що колись тут шаленів запеклий-затятий спротив владі тим більше було вже недоречно. Краще хай все забудеться. Принаймні зовні. Так спокійніше. Всім. Хоча десь під спудом пам’ять жевріла як з одного, так і з іншого боку. За якихось триста метрів навпроти театру височіло громаддя центрального універмагу, спорудженого на місці зруйнованого у війну кафедрального польського костелу. На даху універмагу десятиріччя сяяв вогнями транспарант «Слава героям», на який ніхто не звертав уваги. Бо що ж тут особливого в уславленні героїв Великої Вітчизняної війни? Все так і має бути. Думав так і Володимир, доки під час одного із своїх приїздів до батьків у відпустку не прочитав книжку про національно-визвольну боротьбу в Західній Україні в повоєнні роки. І не звернув увагу, що те гасло ніби взяте з вуст певних історичних персонажів тієї книжки. А транспарант оформлений в жовто-блакитних кольорах. Щоправда, делікатно-завуальовано, але для того, хто розуміється – цілком очевидно й достатньо.

В місцевому «кагебе» служили одразу три приятелі його юних років. З одним з них, Дімкою Петровим, він якось зустрівся. Ну і коли Дімка, бажаючи надати більшої значимості своїй персоні, почав надувати щоки і випинати колесом груди стосовно «чрєзвичайно важной ролі органов в защітє совєтской власті, особєнно здєсь, в Западной…», Володимир не витримав і дуже делікатно поцікавився його думкою щодо того гасла. А потім виклав своє бачення. З відповідними коментарями стосовно розумових здібностей і його особисто, і його колег. Сцена була гідною пера когось великого і значного. Щоправда, не в тій частині, що стосувалася Дімкиного лексикону на адресу «всєх етіх…бандеровцев…». До вечора гасло щезло, ніби й не було. Шеремет тоді навіть пожалкував, що не стримався, сказав. Бо – нехай би собі сяяло, хай би собі тішилися і одні, й другі, сприймаючи кожний на свій рахунок…

За площею звернули на вулицю Першого Травня, а по-теперішньому – гетьмана Сагайдачного. Трохи постояли біля знайомого під’їзду, до якого вони з Сашею заходили бозна скільки разів. До Миколи Костюка. Він пішов від них першим і тепер вони провідуватимуть його в іншому місці. Але то не сьогодні. А ось фотоательє, в якому його фотографували вперше – на шкільну дошку пошани з піонерським галстуком, в останнє – полковником, коли він отримав це звання і сфотографувався разом із батьком. Обидва в мундирах, при орденах. Як давно те було – і перше фото, й останнє. А ательє все живе, і все робить свою непомітну, але таку необхідну людям справу. Навпроти через вулицю – колишній м’ясний магазин. Єдиний в ті часи якщо не на все місто, то принаймні в центрі. На початку семидесятих, коли м’яса стало обмаль, а потім воно і зовсім щезло з прилавків, магазин закрили нібито на ремонт. Так він простояв кілька років, муляючи міським можновладцям очі і залишки совісті своїми недбало зафарбованими вікнами і написом «ремонт». Бо м’ясо як щезло з державної торгівлі, так і не з’являлося, область ледве виконувала завдання по державних поставках, на вивіз. І надій на краще не було. Відкривати інший торгівельний заклад не мало сенсу, бо «дефіцит» і без того було де продавати, а «недефіцит» і так ніхто не брав у вже існуючих магазинах.

Нарешті комусь сяйнула блискуча ідея – влаштувати тут кафе «Встрєча». Спеціально для ветеранів Великої Вітчизняної війни! Водночас можна два зайці вбити – і приміщення не порожнюватиме, і турботу про ветеранів можна продемонструвати. Те, що ветеранам за їхнім віком і ментальністю таке кафе було зовсім ні до чого, нікого не обходило. Головне – «провєсті мєропріятіє». Те злощасне кафе ледь животіло, поки не грянула горбачовська «пєрєстройка» з дурисвітськими антиалкогольними указами. Тоді популярність кафе стрімко злетіла, бо ветеранів різко обмежувати в спиртному все ж не наважувались. «Во ізбєжаніє, так сказать…» Ну а що під виглядом ветеранів пиячило півміста, те нікого не турбувало. Тепер же тут і зовсім все розцвіло буйним цвітом. Щоправда, вже без участі ветеранів. Та й назва вже не російсько-радянська – «Встрєча», а «така, як ся має бути» – «Ватра».

Непомітно дісталися до медичної академії. Тут уже перед вів Славко Дорош. Його добрим приятелем і учнем батька, старого Дороша, був нинішній перший проректор – симпатичний інтелігентний сухорлявий професор Рудик Роман Ігорович. Він гостинно зустрів прибулих і з видимим задоволенням показав своє господарство. Проходячи лекційними аудиторіями і навчальними класами, вони постійно щось згадували, висловлювали то смуток, то захоплення. Шеремет же із Савенком свою увагу звернули на те, що в цьому нібито провінційному навчальному закладі устаткування чимало нового, і комп’ютерної техніки, і досить потужне видавництво. В усьому відчувалася дбайливість доброго господаря і впевнений поступ уперед. На їхне запитання Шуст із гордістю пояснив, що років три тому в них змінився ректор – і ось результат.

На третьому поверсі біля галереї портретів ректорів зупинилися. Точніше – біля першого портрета, з якого на них дивився знайомий їм всім професор Бадій Петро Іванович, батько їхньої ровесниці Тетяни й тесть Юрка Дубова. Дивовижно й трагічно склалася доля першого ректора. Він створював цей заклад, зумів завоювати для нього безперечний авторитет в місті, увійшов до числа небагатьох найбільш наближених до керівника краю – першого секретаря обкому, був делегатом з’їзду КПРС. І раптом – слідство, суд, вища міра покарання, замінена на п’ятнадцять років концтаборів. Шок для всього міста!

А причина була простою. Один з радянських євреїв, що виїхав до Ізраїлю, в інтерв’ю заявив, що тільки на словах вища освіта в СРСР безкоштовна, а насправді для того, щоб поступити до вузу треба дати грубезного хабаря. За приклад назвав Теренградський медінститут. Треба врахувати, що то були роки «холодної війни», і західна преса скористалася з нагоди, щоб опаплюжити «імперію зла». Компетентні органи змушені були взятися за розслідування, в результаті чого Петро Іванович не тільки позбувся всіх своїх регалій і майна, але й свободи, відсидів кілька років у таборах. Потім за станом здоров’я був достроково звільнений і відправлений на заслання, де й звів рахунки з життям і жорстокою долею пострілом із мисливської рушниці.

Славко Дорош, глибоко зітхнувши, невесело кинув:

– Ні за що пропав чоловік. Бо сам особисто був зовсім непоганою людиною, а от дружина… То вона його своєю жадобою в прірву штовхнула, їй все було замало…

Шеремет із Савенком промовчали. Бо що тут і до чого, то краще йому знати: його батько з Бадієм працював. Що ж до зятя, то вони й самі добре знали. Юрко накивав з тієї сім’ї п’ятами, як тільки з ними скоїлося нещастя.

Тривалий час про першого ректора намагалися не згадувати, а тепер, видно, все трохи вляглося, тож виказали належну шану хоча б за те добре, що було. Ну а решта само в забуття колись відійде.

Тепло попрощались із гостинним господарем і рушили потихеньку на вихід. Однак Шеремета не полишало сум’яття про долю Бадія, він інтуїтивно відчував: у тій трагедії не все так просто. І раптом збагнув: саме такі Бадії були тим шашелем, який перетворював на трухлявину могутнє колись дерево Системи. Пригадався випадок, що стався приблизно в ті ж роки із секретарем одного з райкомів партії, який намагався вивезти за кордон на продаж радянські ордени. Щонайвищі, заздалегідь ретельно зібрані і заховані на собі. Того негідника не те що з партії не вигнали, а навіть з посади не зняли. Що ж дивуватися історії з Бадієм, коли перший секретар обкому Швачук приймав від нього подарунки, які вдвічі перевищували ректорську місячну зарплатню?

То після смерті Сталіна з особистого вождівського майна залишилися підтоптані чоботи та потертий френч. Леонід Ілліч Брежнєв уже мав смак, окрім осоружних мирських утіх, ще й до царських маєтностей. Тому й з підлеглих питав не дуже суворо. Головним правилом у його епоху стало: не попадатися! Проте якщо шашелі зовні не видно, це не означає, що вона не чинить своєї чорної справи. Не минуло й трьох десятків років, як могутньої держави не стало. Прості «будівники комунізму» наївно вірили, що то аж ніяк не характерні явища для Системи, що «партія слєдіт за чистотой своіх рядов», що все це – окремі недоліки, слабкість нестійких душ, від яких партія позбавляється негайно і нещадно. Погляд Шеремета мимовільно ковзнув по споруді колишньої «Облспоживспілки» – могутньої за радянських часів торговельної організації, яка хоч і вважалася недержавною, але насправді нагадувала справжню кооперацію так же умовно, як традиційний колгосп – добровільне колективне господарство вільних трударів.

Ні, не треба лукавити бодай із собою. Вперше ядучий сумнів щодо чесності й порядності влади у Володимира виник ще саме тоді, коли трапилася ця історія з працевлаштуванням Шеремета-старшого після виходу на пенсію. Обком партії рекомендував кадрового працівника правоохоронних органів, людину бездоганної репутації на посаду начальника відділу кадрів тієї установи, яка тримала в своїх руках левову частку торгівлі в області. Мета зрозуміла: щоб не допускав до корита потенційних злодюг. Бо фактично то була державна організація, і всі неподобства в ній дискредитували в першу чергу радянську владу. Боже, який спротив виник одразу ж! І всесильний обком змушений був відступити. Отож процес розкладу почався ще тоді. А може й раніше, та він не знає? Ясно одне, гнилизна Системи започаткована ще при комуністах і не зупиняється понині. Недаремно ж за висновками авторитетних міжнародних експертів за рівнем корумпованості нинішня Україна посідає одне з перших місць у світі. Тільки раніше хоч декого відправляли на тюремні нари, як того ж Бадія, а тепер найзухваліших ворюг навіть пальцем не сварять. Хіба що свої ж «братки» з дороги «приберуть», зводячи рахунки…

Невеселі міркування Володимира перервав Савенко, який зустрів своїх знайомих – високого симпатичного чоловіка років тридцяти й інтелігентного вигляду жінку, схожу на викладача вузу. Проте швидко підтвердилася відома теза, що зовнішність оманлива. Як з’ясувалося, це подружжя відомих місцевих бізнесменів, Богдан і Тереза. Про справжні масштаби їхньої діяльності судити було важко, але ресторан власний мали.

– Це поруч, підемте разом пообідаємо, ми ж так давно вас, Олександре Володимировичу, не бачили. Ваших друзів також запрошуємо…

Коли бізнесове подружжя зупинилося біля знайомого ганочка, Шеремет ледь не присвиснув від подиву: так це ж колишня зала для інтуристів готелю, в якому вони зупинилися. З цією залою у Володимира пов’язані дві події. Перша – відзначення п’ятдесятиріччя батька, а друга – весілля його молодшого брата.

Вибачившись перед супутниками, поспішив у номер перевдягнутися в цивільне, бо за нинішніх часів військова уніформа в ресторані – то екзотика. Тим паче, що потім – прогулянка містом і зустріч із Кострубом. За кілька хвилин, змінивши одяг, увійшов до невеликої зали. Який разючий контраст із тим, що в готельному ресторані! «Євроремонт», затишок, вишколена обслуга – все, як має бути.

Приєднався до своїх, що вже сиділи за столиком. Беручи участь у загальній розмові лише в міру необхідної пристойності, мимоволі згадував колишні відвідини цієї зали. П’ятдесятиріччя Шеремета-старшого припало саме на той час, коли Володимир приїхав в чергову відпустку. Урочистості були простими і скромними. Зранку привітали батька родиною, і він, як завжди, поквапився на роботу. «Бенкет» влаштували увечорі в ресторані – чоловік на тридцять, тільки найближчі товариші по службі й давні приятелі. Не чутно було таких звичних тепер гучно-пусто-квітчасто-завчено-пишних тостів. Адресу від обкому партії зачитав заввідділом адміністративних органів, телеграму від міністра й адресу від колективу управління з подарунком – настільним годинником – вручив начальник обласного УВС. Оце і все. Тихо й скромно. Ніяких «фуршетних столів» протягом всього дня, ніяких делегацій від споріднених і залежних структур з пишними «віниками» й дорогими дарами, ніяких «караванів з даниною» від районних відділів зі всієї області. Тоді дійсно було так прийнято. «В биту скромєн…» – це одна з сакраментальних фраз характеристики. Проте навіть для тих часів подібна скромність в «дарах» і «данині» була не зовсім характерною. З такої нагоди, як ювілей, люди все ж дозволяли собі скористатися деякими благами свого суспільного становища. Володимир тоді не витримав, за кілька днів після батьківського ювілею улучив момент, запитав Шеремета-старшого, кому потрібен такий аскетизм. Той лише посміхнувся:

– Знаєш, синку, подарунки бувають різними. Зазвичай – як плата за щось, часто – як сподівання на щось. І зовсім рідко – від щирого серця. Щоб не ламати собі голову, а радше, щоб не попадати в халепу, в залежність від когось, вмій сам обмежувати і коло тих «дарителів», і їхню щедрість. Є подарунки, які приймати не можна навіть від добре знайомих людей. І є люди, від яких не можна брати аніяких дарунків. Запам’ятай це. І вчися стримувати себе.

Батько сотню разів мав рацію. Тільки що тепер з його наукою робити, за нинішніх часів?…

Розмова за столом лише підтвердила його роздуми. Богдан із Терезою щойно розповідали, як відкуповуються від різних «наїздів» жадібних державних чиновників, як «на халяву» мусять накривати столи для орави різних перевіряючих – і пожежників, і санепідемстанції, і охоронців прав споживачів і ще дідько знає кого, не кажучи вже про всемогутніх податківців і «убопівців».

Мало розуміючись на тих їхніх псевдобізнесових справах, Володимир знову поринув у спогади. Про те, як вдруге потрапив до цієї зали, коли його молодший брат надумав розпрощатися зі своїм парубоцтвом. В ті часи, два полковники, об’єднавши свої офіцерські статки, могли не тільки влаштувати своїм дітям пристойне весілля в ресторані, а й забезпечити їм матеріально нормальний початок сімейного життя. Тепер же один з його підлеглих, полковник, на прохання виконати службове доручення в цивільному одязі, знітившись заявив:

– Вибачте, але в мне пристойного цивільного вбрання немає.

А він же в армії прослужив понад двадцять п’ять років, трудівник, яких мало, дружина теж працює, доньки невеликі, живуть скромно, не транжирять. То що ж йому тоді робити, як дочок треба буде заміж віддавати? Тут про ресторан навіть мови не йтиме, дай Боже, щоб бодай якось за межі пристойного й найнеобхіднішого не вийти, без чого зовсім не можна…

Поглянувши на годинника, схаменувся – скоро п’ятнадцята. Хоч які гостинні люди нинішні власники цього затишного куточка, але треба й честь знати. Щиро подякувавши і побажавши успіхів подружжю, рушили далі.

В око впала вивіска на магазині «Бурштин». Та це ж колишній ювелірний магазин «Янтар»! Володимирові пригадалися довжелезні черги поляків, які купували тут усе підряд, аби було із золота або срібла. Та хіба тільки ювелірні вироби? Тоді, в середині сімдесятих – кінці вісімдесятих? Та ж мели все підряд – від «персцьонека» до телевізора, від звичайнісінького молотка до складного електрообладнання, від кави до ікри. Місцеві мешканці дратувалися, як тепер дратуються на українців городяни в польських містах. Щоправда, тут є суттєва різниця: поляки до нас тоді везли дефіцитні в СРСР біжутерію і вироби легкої промисловості, а ми їм що веземо з незалежної України? Своїх бандитів і проституток? Дармову робочу силу? Ще недавно наших не пускали за кордон, а вони пнулися, аж із штанів вискакували:

– Най би мене пустили, щоби я на свoїй машині поїхав, най подивляться, як люди живуть… – так бідкалися сотні «наших», натякаючи, що рівень життя пересічного поляка за тих часів був дуже невисоким. Та не минуло й двадцяти років, як усе круто помінялося. Без війни, без мору, без землетрусу…

Від думок відволік Саша Савенко:

– А помнишь, в этом доме жил Арик Шуцман?

Ще б не пам’ятати! Добряк-товстун Арік закінчив медінститут, одружився з дівчиною з їхньої компанії, з Галею Кисельовою, надбали двох діток. Через вічні нестатки Арік надумав виїхати до Ізраїлю. Разом із сім’єю, звичайно. Однак батько Галі, відставний підполковник КДБ заявив, що застрелить обох власноручно:

– Не позволю, чтобы эти сионисты там над дочерью чекиста издевались. Лучше уж сам, своей рукой…

Арік свою дружину-росіянку любив, діток також, то ж вирішив позбавитися злиднів в інший спосіб – подався на Сахалін, де за радянськими мірками платили більш-менш пристойно. Цікаво, яка тепер їхня доля?

– А ты не знаешь? – здивувався Савенко. – Да они давно уже в Израиле. Как только Союз распался, сразу рванули. Ничего, живут, назад не собираются..

На будинку поруч із колишнім помешканням Шуцмана – невеличка линяла табличка блякло-тютюновою фарбою на брудно-синьому тлі – «Народний Рух України». Шеремет з гіркотою посміхнувся: «Рух»… Куди, до чого? І чий? Костенківський? Удовенківський? Чи тепер, може, й третій який з’явився? Сам В’ячеслав Чорновіл, відлитий у бронзі на барельєфній композиції поруч із вивіскою, відповіді на це не давав. Він, полум’яний трибун національної ідеї, як завжди до чогось закликав. «Обніміться ж, брати мої…?» Чи навпаки: «Очистимо наші ряди від…?» Хто його тепер знає. Як і справжні причини та обставини його загадкової смерті. Але за будь-яких умов тут, у Західній, його шанують: вулицю його іменем назвали, барельєф зробили. Цікаво, на рідній Черкащині так само вшановують?

Роздуми перервав Славко Дорош:

– Ви подивіться, який тільки гарний пам’ятник Івану Франку! Пам’ятаєте- «Лупайте сю скалу…»?

Володимир підхопив:

– «Нехай ні жар, ні холод не спинять вас…»

То було єдине, що зберегла їхня пам’ять з шкільної програми. Той, що біля театру, Кобзар. Цей – Каменяр. Обох «проходили» в школі. Але про те, що обидва були борцями за незалежність України не тільки не вчили, а взагалі облудно замовчували. Не кажучи вже про бодай натяк на участь Каменяра в національно-незалежницькому русі.

Вийшли до скверу, що в центрі міста. В сімдесяті роки тут спорудили пам’ятник Олександру Пушкіну. Яке відношення мав великий російський поет до провінційного українського містечка, в якому перші мешканці-росіяни з’явилися тільки після війни? Та ніякого. Своє ставлення до цього факту теренградці від початку демонстрували просто – клали поруч з елегантним штиблетом бронзового співця «Велікой Россії» велику цибулину. Як вони так високо залазили на зовсім гладкий постамент? По драбині?

Щоправда, коли за двісті метрів поставили гарний пам’ятник Тарасові Шевченку, цибулина зникла. Зате з’явилися квіти біля Кобзаря. Так вони тут є обидва і досі. Прямо посередині українського міста – високо знесений над цією голою площею на українській землі тодішньою владою і послужливим архітектором стрункий «русскій гєній» з негроїдними рисами обличчя й кучерями. З простягнутою в бік заходу, Польщі рукою він ніби патетично запитує-закликає: «Славянские ль ручьи сольются в русском море?»

На узбіччі площі – приземкуватий український месія, який втомлено присів в сквері, ніби в садочку біля своєї хати і тяжко задумався. Про що, цікаво? Про те, що:

«Ляхи були – усе взяли,

Кров повипивали!

А москалі й світ божий

В пута закували»?

Чи про те, що:

«Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля»?

Коли пам’ятника ставили, може саме те воно в глибині душі його творців і було самим болючим. Однак тепер більше пасувало інше:

«Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають», – більш актуально якось.

Щоправда, Великому Кобзареві ще поталанило. Великому Гетьману – менше. Спочатку все складалося ніби гаразд. До 300-річчя «возз’єднання» пам’ятник Богданові Хмельницькому поставили в найпочеснішому на той час місці – замість пам’ятника маршалу Юзефу Пілсудському. Досить гарного, на весь зріст, із булавою, з рожевуватого каменю. Однак потім той камінь швидко почав лупитися й зеленіти. І його спочатку перекинули на одну околицю міста, потім – на іншу, а затим він і зовсім кудись зник. Та й справді: навіщо нагадувати людям, та ще й «мєстним», що Україна не завжди була під Росією?

Шеремет пам’ятав, як був у Москві восени 1989-го, коли Союз ще й не особливо хитався. Принаймні про незалежність України вголос мова ще не йшла. Але московські «демократи» вже тоді вулицю імені Богдана Хмельницького перейменували. Вулиця людини, яку вони, росіяни, мали б канонізувати як святого, бо ж подарував їм цілий народ. «Возвратілі історічєскоє названіє» – «Болхонка» чи «Плєтьонка», чи щось подібне.

Та що казати? Навіть у любому Шереметові інтелігентному Ленінграді-Петербурзі вже кілька років шукають, але так досі й не можуть знайти місце, де б українська громада міста (а це сотні тисяч людей!) могла поставити пам’ятник своєму національному генію. Який, до речі, жив і творив в цьому місті багато років та й російським академіком став. Однією з головних супротивниць пам’ятника виступила впливова петербурзька «госпожа профєссор і акадємік», ректор університету на прізвище «Дубіцкая», родом зі Львова.

Однак, час би й закінчувати прогулянку, бо ж обіцяв провідати Коструба. Шоб не йти з порожніми руками, заскочив до центрального гастроному, куди мати посилала за покупками, ще коли вони мешкали на вулиці Сталіна наприкінці п’ятдесятих. Глянув на вітрину. Що сирок, що оселедці, що хліб – ціни теперішні, в гривнях, практично такі самі, як булитоді в карбованцях. Але ж то були карбованці ще «сталінські», в десять разів легші ніж «хрущовські». І батько – підполковник міліції, низькооплачуваної тоді в порівнянні з армією міліції отримував у чотири рази більше, ніж він, нинішній армійський генерал. Шеремет скрушно зітхнув. Єдине, що впало в ціні – це горілка, коштує в три-п’ять разів дешевше. Так від того ж зілля ні сам ситим не будеш, ні дітей не нагодуєш… З такими невеселими думками напакував поліетиленового кулька й рушив знову до школи. Цього разу на зустріч зі «світлим минулим»…