Ланники

Володимир Пасько

Шеремет прокинувся рано. Сьогодні він мав намір відвідати ще одне місце мешкання їхньої родини, ще одну сторінку свого життя – Ланники, невеликий сільський райцентр, як і Великий Бір, тільки набагато далі від Теренграда. Тому треба було поспішати на автобус. З яких причин Шеремета-старшого перевели служити до того віддаленого й глухого району, Володимир і досі не знає, все не випадало спитати. Хоча про що тут питати? Тоді було нормою: керівним працівникам правоохоронних органів не давали засиджуватися на одному місці довше п’яти років, щоб не обростали приватними зв’язками, побутовим комфортом, барахлом, не впліталися в кругову поруку. А у Великому Бору капітан держбезпеки Шеремет прослужив аж шість років. Так що все логічно.

Володимир стрімко вийшов з готелю, бадьоро закрокував площею Свободи, точніше – майданом Волі, до нової назви ніяк не звикнути. Цього разу його увагу привернула громада костелу, в якому колись містився архів. Біля дверей висіла табличка: цей костел домініканського монастиря був споруджений в середині XVIII століття коштом графа Стефана Потоцького. Щоправда, храм первісним власникам не повернули – зробили тут греко-католицьку церкву. Чи то тому, що римо-католиків в краї не стало? Чи, може, сильнішою виявилася саме ця громада? Чи тому, що власті пішли на такий компроміс, аби не загострювати питання щодо повернення греко-католикам приміщення їхньої власної церкви, проголошеної православною після відомих подій 1946 року? Хто його знає, спитати ніколи і ні в кого, та й навряд чи хто правду скаже і чи знає. Скоріш за все тут комплекс причин – і те, і друге, і третє.

Шеремет пам’ятає, як він був у цьому храмі у травні 1996-го року, коли приїхав до Теренграду в приватній справі. Поїзд прибув десь пів на дев’яту ранку, і саме тоді почався рясний дощ. Єдине місце, де можна було сховатися від зливи, виявився цей костел, в якому Володимиру ніколи не доводилося бувати. Швидко заскочив у приміщення і зупинився, вражений побаченим. Не зважаючи на ранній час буднього дня величезна зала була заповнена людьми. Від стін без жодного розпису відчутно пахло фарбою, обабіч стояло риштування для малярів, підлога притрушена тирсою. Але люди, здавалося, того не помічали і самобутнє молилися, уважно слухаючи священика. Досить молодий за віком панотець незвичного для Шеремета вигляду – безбородий, без головного убору, з білим комірцем на шиї, гарно виспівував молитву витонченою українською мовою. Володимир з відчуттям якогось приємного спокою й миру на душі впівуха слухав, нишком, непомітно озирався по боках. Довкруж жінки й чоловіки, літні й молоді з якоюсь особливою просвітленістю облич спрямовували погляди до неба, щось вимолюючи у Всевишнього. Володимир зиркнув на священика, в співі якого почулося щось знайоме, далеке від релігійного. Ти ба! Батюшка виспівує про необхідність швидшого прийняття Конституції суверенної України. Дебати на цю тему давно вже збурювали українське суспільство. І точки зору були діаметрально протилежні. Найзапеклішими противниками прийняття Україною власної Конституції виступали всілякі російсько-шовіністичні антиукраїнські, антидержавницькі елементи. Володимир чув про чітко виражену національну спрямованість греко-католицької церкви, але щоб так відверто… Такого, ясна річ, аніяк не очікував!

Та найглибше його вразила реакція простих людей від старенької бабці і до юнака з ледь помітним пушком на губі. Він не часто, але все ж бував у церквах, однак не міг собі уявити, щоб, приміром, у Києві спостерігалося таке одностайне злиття воєдино віри в Бога і любові до своєї держави, злиття в тій вірі в єдину душу цього натхненного священика і цих сотень одухотворених ним людей. І коли священик у своїй проповіді дійшов до її апофеозу й крещендо залунало «Помолимося ж, брати мої, за Україну, за Конституцію-у-у!», а люди стали хреститися і кланятися, Володимир раптом збагнув, що він, стоячи стовбнем, виглядає тут білою вороною. І це було тим більше прикро, що він сприймав все те, що тут відбувалося, всією своєю душею. Заклик священика і одностайна реакція на нього віруючих справили на нього приголомшливе, незабутнє враження, зворушили до глибини душі. І бути відстороненим від цих людей, своїх братів просто не зміг. І вперше в житті «на повному серйозі», сотворив хресне знамення «За Україну! За Конституцію!»

На виході з Храму він спитав якусь бабцю, чи то завжди тут так багато людей? Старенька здивовано сплеснула руками:

– Та ж то сьогодні Вознесіння Господнє, сину! Невже не знаєш?

Що він міг їй відповісти? Що в часи своєї молодості ходив до інших храмів і молився іншим богам? Які, щоправда, себе називали вождями, але служіння вимагали такого самого безоглядного й жертовного. Хоча навряд, щоб старенька його зрозуміла. Тому відбувся банально-ввічливим:

- Дякую, бабцю! Дай Біг Вам здоров’я! -

- І тобі, сину, най дасть, най дасть… -

Три роки опісля, коли він із Савенком знову був у Теренграді, заходив до храму. Служби на той час там не було, і він міг усе як слід роздивитися. Шеремета вразило, наскільки змінилося на краще внутрішнє оздоблення дому Божого! Гарний розпис стін, коштовний різний іконостас, мистецької роботи ікони і всюди – рушники, рушники, рушники. Як неодмінна ознака будь-якої української церкви – чи православної Московського патріархату, чи Київського, чи автокефальної, чи греко-католицької. Бо народ єдиний, як той вишиваний рушник, єдиний, мов Ісус Христос, якому вони всі моляться.

За споминами-думками непомітно вийшов до автовокзалу. Зацікавлено оглянувся довкола. Праворуч на величезному пустирі, розташовувалася так звана «Виставка досягнень народного господарства». Такі виставки були неодмінним атрибутом кожного адміністративного центру колишнього СРСР, починаючи від захланного сільського району і закінчуючи Москвою. Структура всіх виставок була убивчо однотипна, кожна адміністративна одиниця і солідна галузь господарства мало окремий павільйон. Якщо виставки – всесоюзна в Москві й республіканська в Києві працювали цілорічно, то обласні сезонно. Зважаючи на те, що Теренградська область була практично аграрною, день відкриття виставки зазвичай призначався на початку осені, після Свята врожаю. За часів практичної відсутності телебачення, не кажучи вже про сучасні телекомунікації, для простолюддя ця подія була святом. Причому чималим. Народу було – не протовпитись. Але вони, хлопчаки, в’юнами прослизали в перші ряди, щоб подивитися на величезні гарбузи, на вгодованих з лискучою шкірою і густою гривою баских коней, на вичищених свиноматок-рекордисток, що ледь трималися на ногах під власною вагою, на флегматичних корів з величезним вименем, також рекордисток. Словом, тут було все, на що багатою була ця земля, яка завдяки своєму нещасливо-щасливому географічному положенню практично не знала ані що таке «геть все висохло», ані що таке «геть все вимерзло». Саме тому цю надзбручанську землю її попередні державні володарі називали житницею Польщі й так затято за неї трималися. Де вона тепер, та виставка? Мабуть, там само, де й ті часи, канула в небуття. Як і багато інших ініційованих «згори» починань, вона поступово почала хиріти, присушена тими самими бюрократично-адміністративними порядкуваннями. Потім колишня виставка довгий час стояла руїною, аж доки на її місці не вибудували поліграфічно-видавничий комплекс, в якому патріот Теренграду Савенко умовив його видати свою першу книжку. Кажуть що ніяке шляхетне діяння не залишається без покарання. Так сталося і в цьому випадку, але то його особисті проблеми…

Без проблем Шеремет придбав квитка на автобус. В очікуванні відправки вирішив пройтися до південного в’їзду в місто з великим перехрестям. Це місце вже втретє міняє свій вигляд на його пам’яті. Первісно, десь року до шестидесятого, головним об’єктом, що привертав увагу, була церква з невеликим цвинтарем біля неї. Вона стояла пусткою, оточена зарослими бур’янами могилами з перекособоченими хрестами. Потім церкву підірвали вибухівкою, кладовище сплюндрували бульдозерами, а на їхньому місці стали зводити житловий будинок. Їх, школярів, також залучили одного разу копати тут траншеї, і він добре пам’ятає, як хлопці раз-по-раз натикалися на людські кістки й черепи, недбало жбурляли їх на самоскиди, аніскільки не замислюючись, кому вони колись належали. Молоді взагалі не властиво замислюватися над вічністю. Інстинкт самозбереження підсвідомо підказує їм триматися осторонь цієї теми. Бо он Гамлет спробував – і що з того вийшло? Відомо. Однак елементарну повагу до праху поколінь повинно виховувати суспільство, аби запобігати в майбутньому варварства. І це мали б усвідомлювати ті вчені дяді й тьоті з «гороно», які послали туди недорослів. Але, очевидно, кебети бракувало. Так само, як і тепер, коли з таким самим ентузіазмом тягнуть до шкіл попів, самі не розуміючи, чого від них хочуть у виховному процесі.

Ну, то вже сучасність. Така сама, як і оця нововибудована замість зруйнованої церква. Володимир уважно оглянув її: старої не пам’ятає, але ця гарна. Її спроектував і побудував однокласник Ярослава Дороша, на той час головний архітектор міста. За вдачею романтик, незважаючи на номенклатурність посади. І коли йому натякнули, що за відродження цієї церкви на замовлення греко-католиків, а не православних він може позбутися своєї прибуткової посади, той лише розвів руками: «А я за неї й не тримаюся. Але церкву все одно вибудую. І справжню, українську». І вибудував. Щоправда, не зовсім вдало. Повернути її на старе місце заважав житловий будинок, тому змушений був трохи висунути вперед, захарастивши тим самим перехрестя і унеможлививши будь-яке його розширення в майбутньому. А те, що така необхідність виникла вже зараз, сумнівів не викликало. Що вдієш, за необачність завжди треба платити, чим би вона не була викликана.

Непомітно наблизився час від’їзду. Пасажири діловито всідалися по своїх місцях. Видно було, ці люди звичні до подібних поїздок. Що ж, то колись Ланники були глухим віддаленим селом, тепер все стало простіше й ближче. Автобус, нарешті, рушив в напрямку окружної дороги. Ось і східне перехрестя. Невдовзі шосе, що вело на Великий Бір, залишилося праворуч. Рідне село, яке було колись містом, згодом украй занепало. Чому? Тепер можна і поміркувати, їхати щонайменше години зо дві. Найімовірніше причиною драми, якщо не трагедії, стала татарська або турецька навала. Володимир уявив собі карту України: Теренградська область виглядала на ній неправильним трикутником, витягнутим з півночі на південь на стику чотирьох різних історично-географічних регіонів – Поділля, Північної Буковини, Галичини і Волині, доля яких упродовж віків складалася зовсім неоднаково. Поділля в чорні сторінки своєї історії входило до складу могутньої Османської імперії, і нинішня Теренградщина, особливо південні її райони, чимало потерпіли від татарських і турецьких ордищ.

Зважаючи на таке географічне положення області, мешканцям південних районів значно ближчі були Буковина, де переважав австро-угорсько-румунський вплив, аніж Галичина з її спольщеним Львовом і Теренградом. Північні ж райони тяжіли до Волині і, хоча перебували під сильним польським впливом, але входили більш ніж сотню років до складу Російської імперії. Тому сталося так, що вихідці з центральних і південних районів під час Першої світової війни воювали проти вихідців із північних районів, бо одні служили в австро-угорській армії, а інші – в російській. Все це не могло не накласти відбитку на національний характер і ставлення їх одне до одного. Тому коли Шеремета-старшого перевели до нового місця служби, в Ланники і сім’я готувалася до переїзду, бабця Гайда не переставала жалкувати і повторювати, що «то є недобре, бо волиняки – то злі люди».

Чому «злі», вона навряд чи могла толком пояснити. Володимир задумався: а справді – чому? Скоріш за все від нашої національної ментальності. Бо такий вже ми, українці, дивний народ: розташовані волею долі між поляками і росіянами, відчуваючи протягом всієї нашої історії асиміляційний тиск з обох боків разом, ми ніколи не могли об’єднатися, припинити внутрішні чвари бодай за для збереження себе як етносу. Східні українці недолюблювали західних, які для них були всі без розбору «западенці». Хоча коли згадати історію, то заселення спустошеної татаро-монгольською навалою України відбувалося саме із заходу на схід. І нинішні наддніпрянці та слобожанці значною мірою з «західняцьким» корінням, «западенською» кров’ю. Чого варті прізвища «Бойченко», «Ляшенко», «Литвиненко», так поширені в Східній Україні. Варто було б декому вдуматись в смисл. Однак – «західняки – вони якісь не такі», – і все тут.

Майже тим самим платили «східнякам» і «західняки». Але ці ще й між собою дичилися: галичани, буковинці, бойки, лемки, гуцули, волиняни – майже всі скоса одне на одного дивилися. Щоправда, в своїй нелюбові до «совітів» і «большевиків» примирялися і навіть об’єднувалися. Недаремно кажуть, ніщо так не об’єднує націю, як наявність спільного ворога. А родина Шереметів для радикально налаштованих націоналістів, безперечно, відносилася до стану ворогів. Тому особливих відмінностей Ланників від Великого Бору Володимир свого часу не помітив. Скоріш за все тільки тому, що замалий був, шість років ще не виповнилося. Цікаво, що побачить зараз. Він там не був жодного разу років сорок.

Автобус бадьоро ковтав кілометри, на очі набігали такі рідні і так давно не бачені краєвиди. Він знав їх якщо не напам’ять, то дуже добре. Бо свого часу, будучи хлопчаком, у літні канікули часто причіплявся до батька за пасажира у його постійних службових поїздках. Але сьогодні якось по-новому згадував про події тих буремних літ у цих місцях, і нинішні ідилічні пейзажі наповнювалися особливим змістом. Он старенька, вросла в землю непоказна хата на краю села, в якій свого часу оточили були групу повстанців. Прорватись вони не змогли, здаватися, як завжди, не схотіли. Тоді приречених закидали в ній протитанковими гранатами. З п’яти чоловік живими не залишилося нікого. Незрозуміло тільки, як та хата встояла. Чи то вже потім відбудували?

А в цьому он селі склалося навпаки, і Шеремет-старший ледве врятувався поспішним, м’яко кажучи, відступом з простреленим галіфе. Влучити б кулі кілька сантиметрів вбік – рости б Володі сиротою. Бо на одній нозі від таких хлопців не втекти, а на милість сподіватися підстав не було ніяких – і за менші «провини перед ненькою-Україною» карали люто.

Дорога бігла широкими ланами, вклечаними густими листяними лісками- перелісками. То тут, то там виднілися невеликі села. Але села, не хутори. Хоча по війні було досить багато окремих «обійсть». Цупка дитяча пам’ять втримала ті соковито-зелені острови, що пливли серед золотого моря хлібів під блакитним небом. На свою біду і біду їхніх мешканців, ті хутори належали здебільшого заможним людям. А значить, «классово чуждым Советской власти элементам». Це по-перше. По-друге – вони були справжніми острівцями надії для «хлопців з лісу». Бо в лісі цілорічно й щодобово не висидиш, а головне – їсти щось треба. Найзручнішим місцем, щоб і відпочити, і одіж та взуття полатати, і харчів припасти, був такий хутір. Одначе так думали не тільки ті, хто переховувались, а й ті, хто їх ловив. Тому вночі приходили одні, а вдень – інші. Бідний газда опинявся між молотом і ковадлом. Не дати притулку й харчів тим, що прийшли вночі, не можна, бо то – свої. А не даси добром – візьмуть силою самі, тебе ж як совіцького запроданця у власному дворі повісять, ще й сім’ю виріжуть. Коли ті, «денні» приходять, одразу питають, де «бандити» переховуються. Сказати не можна, гріх, бо ж то – свої, за Україну хлопці борються, за її волю. Та й хто достеменно знає, де вони переховуються. Однак «денні» не вірять, знову ж з ножем до горлянки:

– А в Сибирь за пособничество бандитам не хочешь? Вместе со всем своим выводком?

А хіба ж він, газда винен? Та хіба їм докажеш, що ти не винуватий, що тебе нагло пограбували, як вже на те пішло. І то ви повинні мене від того оборонити, на те ви й влада. Щоправда, нерідко «денні» починали боронити, але краще б вони того не робили. Бо тоді самі залишалися на ніч і влаштовували засідку. А то вже було погано зі всіх сторін. Відчують «хлопці» шкірою небезпеку, не прийдуть, висновок один: «ти предупреділ, сволочь, поєдєшь в Сібірь». Не встигнуть «денні» ті від’їхати, забравши харчі й самогонку, приходять «хлопці»:

– Ну що, курвий сину, кажи, за скільки «совітам» продався? Що тобі за наші голови пообіцяли?

Знову божися усім на світі і витягай все, що маєш, аби живим залишили. Бо ж від рук своїх постраждати – і зовсім ні до чого, навіть образливо.

Протилежна ситуація – ще гірша. Не спромігся попередити того «наливайка» або «хмару» або «іскру», потрапи боївка в засідку, загинула – знову ж ти винуватий. Перед «совітами» за те, що все ж ти «пособник», якщо до тебе «бандити» прийшли. Перед «борцями за волю» за те, що хлопці загинули, що не попередив їх завчасно, а точніше, навів енкаведистів. І знову… «прошу пана до гілляки…», як то вони з поляками жартують, коли заскочать якогось необережного.

І крутився бідний газда, немов карась на пательні…

Однак щонайгірше було, коли і вночі, і вдень приходили одні й ті ж самі. Тільки в ночі вони були з «Тризубами», мордували іменем «визвольної боротьби за неньку – Україну» і вимагали заприсягтися допомагати «борцям за волю», «героїчній УПА», а вдень приводили із собою енкаведистів і вказували на «активных пособников». Володимир іноді про щось подібне чув, але не дуже йняв віри – надто вже мало скидалося на правду. Та й батько ніколи про таке не розповідав. І лише вже в дев’яності роки він дізнався, що дійсно, були такі підрозділи. Звалися вони «спецбойовки НКВД» і складалися переважно з колишніх «упівців». Захоплені в полон, за тюремними мурами і в підвалах НКВС далеко не всі з них залишалися такими ж стійкими в своїх переконаннях, як у зеленому лісі. Завжди знаходилися слабкі душі, які після належної «роботи» з ними зголошувалися купити своє життя і свободу в обмін на життя своїх недавніх соратників по боротьбі, а часом і зовсім непричетних й безневинних земляків. Так вже виходило, що «спецбойовики» – то були не завжди високої моралі люди. Провина кожного з них перед владою і людьми за вже скоєне була здебільшого такою, що вірогідний вирок надій на життя залишав мало. А тут давали шанс. І ці новонавернені, «раскаявшиеся в своих преступлениях перед народом», спокутували свою вину, як могли, тобто, тими методами, які знали. Ну, а знали й вміли вони те, за що їм мали винести «высшую меру наказания». Коло замикалося… І не просто замикалося, а затягувалося іноді зашморгом на справі будівництва Радянської влади: «…как показывают факты, грубо-провокационная и неумная работа спецгрупп и допускаемые их участниками произвол и насилия над местным населением не только не облегчают борьбу с бандитизмом, но наоборот, усложняют ее, подрывают авторитет советской законности и, бесспорно, наносят вред делу социалистического строительства в Западных областях Украины. … Из приведенных выше примеров видно, что действия т. н. спецгрупп МГБ носят ярко выраженный бандитский характер и, разумеется, не могут быть оправданы никакими оперативными соображениями». (Доповідна записка військового прокурора військ МВС Українського округу Г.Кошарського про факти грубого порушення радянської законності в діяльності так званих спецгруп МДБ 15 лютого 1949 р. ).

Шеремет ніби прокинувся від напливу думок і здивувався, як далеко він опинився від отих хуторів-островів. Яка доля спіткала їх? Куди вони щезли? Їх же до Сибіру не вивезли? Більшість господарів «обійсть» позавозили туди, де Макар телят не пас, а залишки загнали в села, до купи, щоб «лишить бандитов источников продовольствия, одежды и баз отдыха». А господарство, як відомо, без хазяйської руки існувати не може, щось розграбували злидарі, решту довершив невблаганний час. Сумні румовища потім розорали колгоспними тракторами. Ось так і не стало зелених острівців у золотому морі під блакитним небом… Збереглися лише де-інде залишки здичавілих садів, куди міські хлопчаки їздили на велосипедах по дармові ягоди і фрукти. Тепер, мабуть, і того не лишилося …

А те он село на обрії, до якого повела дорога вбік, було колись практично цілком польським. Бандерівці якось вночі оточили його і вирізали все населення до ноги, нікого не залишили. Нова влада, на сто відсотків прислана зі Сходу, ніяк не могла збагнути причин такої жорстокості націоналістів у боротьбі з поляками. Для більшості з них, прийшлих«кадрів», всі, хто жив у Західній, здавалися однаковими: що українці, що поляки, що чехи, що мадьяри, що євреї. Для них, вихованих на ідеях вульгарного інтернаціоналізму, всі «мєстниє» були лише недостатньо свідомими громадянами «Страны Советов», яких треба капітально просвітити, аби вони скоріше зрозуміли, яке то щастя жити в «братній сім’ї народів» і будувати соціалізм на засадах «пролетарського інтернаціоналізму». Новоявлені «вихователі» не розуміли спочатку, що тут віковічних кривд накопичилося стільки, що однієї іскри вистачало для вибуху.

Ну, а поляки таких іскор кресали снопами. Суворих політичних реалій – остаточної втрати Галичини, злуки її з Великою Україною, нових східних кордонів, – не визнав практично ніхто з поляків, котрі жили на Західноукраїнських землях. Навіть ті, хто служив новій Польщі – союзниці СРСР. Володимир добре пам’ятає розповідь матері Славка Дороша, яка виросла в Острозі серед поляків, а тому досконало знала польську мову. Одразу після звільнення містечка від гітлерівців в тому районі якийсь час дислокувалися частини I-ї армії Війська Польського. До неї почав залицятися польський офіцер. Звичайно, вона розмовляла з ним його мовою. Прийнявши її за польку, цей офіцер заявив, що по закінченні війні східні креси будуть повернуті Польщі. «Головне зараз – розбити німців. А потім уже зі всіма розберемося – і зі своїми комуністами, і з новими кордонами». На сумнів дівчини, чи захочуть українці знову під Польщу, офіцер хвалькувато заявив:

– А ми їх питати не будемо. Ми їх вішатимемо на телеграфних слупах!

Потім, злякавшись своєї відвертості і запідозривши в дівчині українку, намагався уточнити, де вона живе і де працює. То ж довелося їй сховатися на декілька днів у родичів, поки польська частина не передислокувалася на захід.

Якщо так думав офіцер польських урядових військ, які ледь не на половину складалися з українців, і з якими він воював пліч-о-пліч проти спільного ворога, то що вже казати про інших? Найбільш затяті й запеклі ще під час німецької окупації організували в Західній Україні підпілля і партизанські загони Армії Крайової, яка боролася за відновлення Польщі в її довоєнному вигляді. Єдине, чого не врахували «польські патріоти», що «пролетарські інтернаціоналісти» однаково ненавидять як українських, так і польських націоналістів. Останніх виявляли й нищили і «совіти», і «оунівці». Більш розумні або більш обережні з поляків одразу пішли на службу до нової влади, сподіваючись таким чином врятувати своє панівне становище в краї. Радянській же владі для боротьби проти ОУН-УПА вкрай потрібні були колабораціоністи із місцевого населення будь-якої національності. І вона залюбки озброїла спішно створені поляками всілякі «загони самооборони». Вони не тільки й не стільки обороняли себе і воювали з «бандитами», скільки шукали нагоди позбиткуватися над українським населенням, показати, хто в краї господар. Природно, що це викликало в українців акції протесту, які часто набували не тільки жорстких, а й просто жорстоких форм. Як з отим нещасливим селом і його бідними мешканцями, які поплатилися життям не стільки за власні провини перед українцями, скільки за провини своїх попередників.

Хоча подібна трагічна ситуація склалася по війні не тільки в західних районах СРСР, але і в східних районах Польщі. Бо ж то були українські Белщизна, Холмщина, Підляшшя. І як польські націоналісти в Східній Галичині вимагали приєднання східних кресів до Польщі, так само в Західній Галичині українські націоналісти воювали проти офіційної влади, вимагаючи об’єднання зі Східною Галичиною під прапорами української незалежності. Кривавий трикутник і тут, і там. І тут, і там офіційна влада змушена боротися одразу з двома супротивниками, хоч і ворогуючими між собою також, але ж супротивниками – українськими і польськими націоналістами. От якби в СРСР не стало польських націоналістів, а в Польщі українських, то впоратися з тим, що залишилося, було б значно легше. Та й проміж ними кровопролиття б припинилося, якби їх якось розвести. Але як? Вихід підказав недавній історичній досвід – масове вигнання німців з Сілезії в Польщі та з Судетської області в Чехословаччині. Якщо можна запросто вигнати сотні тисяч людей з країв, де вони жили віками, в безвість, то чому не можна поміняти місцями проживання два народи? Причому навіть не цілі народи, а їхні якісь частки? І гуманно ж зовні виходить, всі з історичною батьківщиною об’єднуються – реалізують те, за що боролися. Поляки – з Польщею, а українці – з Україною. Інша справа, що в реальному житті зовсім не так виходило, але то вже «извините, как уж получилось. И за то спасибо скажите». Думаючи про себе: «Ничего, стерпится-слюбится. Главное – граница на замке». І хай мають собі клопіт, як вижити на новому місці, а не задаються ефемерними проблемами державно-політичного облаштування.

Володимир навмисне не дізнавався, хто автор цього диявольського плану вигнання українців з їхніх споконвічних земель, щоб віддати їх репатрійованим польським колонізаторам, але своєї мети та акція досягла. В Москві могли зітхнути з явним полегшенням: вивезення до Польщі поляків зняло саме питання, кому належить Західна Україна. Українські ж переселенці з Польщі до Західної України практично ніяких проблем для офіційної влади не склали – вона просто не дуже тим переймалася. Тим більше, що після поляків хати ще теплими позалишалися. Це по-перше. По-друге – здеморалізовані брутальним переселенням, вони не мали вже достатньо енергії, щоб активно розпочати на новому місці боротьбу за свою незалежність. Тепер уже не від Варшави, а від Москви.

Кривава ж трагедія українців, які не побажали покинути землю своїх пращурів, нікого в Москві не турбувала і навіть не цікавила. Про операцію «Вісла» почали говорити тільки останнім часом, та й то якось пошепки. В Східній Україні, а тим паче в Росії, про це й досі мало хто знає, як і про складність польсько-українських стосунків у Західній Україні взагалі. Стереотип простий: «бандеровцы убивали мирных жителей». Нібито все зрозуміло і просто. Хоча в тих ж росіян є приказка: «иная простота – хуже воровства». В даній ситуації це, мабуть, саме той випадок…

На під’їзді до чергового села на високому пагорбі над дорогою, щоб видно було здалека, височів високий дерев’яний хрест, прикрашений квітами і жовто-блакитними стрічками. Володимир з подивом відзначив, що подібні хрести бачив в кожному селі, через яке проїздив. На запитання до сусіда по автобусу, немолодого вже чоловіка, що все це мало означати, той докірливо глянув на нього і коротко відповів:

– То на честь загиблих у визвольних змаганнях. Пан що, не звідси?

Шеремет, картаючи себе за нездогадливість, ніяково посміхнувся:

– Дякую, звідси. Просто – давно не був.

Так, це тутешня ознака часу. Такого на схід від Збруча не побачиш. Там так і залишилося лише те, до чого він звик із дитинства, пам’ятники на братських могилах солдатів і офіцерів Червоної армії, що загинули під час визволення цих сіл і містечок від гітлерівців. Ті пам’ятники однакові що по всій Україні, що в Білорусі, що в Росії, як за змістом, так і за формою: суворі скульптури солдатів із пониклими головами, в руках автомати ППШ, сталеві шоломи, зняті з голів на знак скорботи, схилені знамена. Все з дешевого цементу, пофарбованого в сріблястий колір потьмянілою алюмінієвою фарбою. На безликих цементних плитах викарбувані прізвища, всюди також подібні – перелік майже всіх націй і національностей, які були тоді в Радянському Союзі. Що на пам’ятнику в Підмосков’ї, що в Закарпатті, що в Заполяр’ї. Місцеві жителі ті пам’ятники шанували, але наскільки щиро в Західній, то сумнівно. Бо на плитах зі списками загиблих рідних їм прізвищ земляків було мало. Це не Східна Україна, де на фронті повоювали практично всі чоловіки, хто був придатний за віком і станом здоров’я. Тут у 1941 році «совіти» настільки швидко відступали, що просто не встигли провести мобілізацію. Ну а коли повернулися, то до кінця війни вже залишався один рік. Поки «фільтрували» стовідсотково підозрілих западенців на предмет виявлення небажаних елементів, поки навчали в запасних полках, поки «то да сьо», а там і війна закінчилася. Встигнувши, щоправда, обпалити чимало новоявлених червоноармійців, але все рівно не стільки, як на Східній.

Ну, і третє, найважливіше: вони стогнали під фашистами, але не бажали й під Москвою гнути спини. Що ті, що інші, всі вони для простого західноукраїнця були чужими і небажаними. А якщо відвертіше, то окупантами. Тому і пам’ятники облаштували, і квіти покладали, але без душі, без відчуття свого, «кревного», як тут кажуть. Якщо влада вимагає, значить зробимо. А перестала вимагати, – он уже біля пам’ятника травичка не виполота, квіточки заглушила, між плитами попроростала. Та й своїм хлопцям давним-давно треба хрести ставити. Щоправда, скільки їх тут, під тими хрестами мало б лежати і хто вони, одному Богу відомо. Але настане час, встановлять і їхні імена й напишуть на плитах. І хто знає, на якому пам’ятнику список буде довший, на тому, що з зіркою, чи на цьому, що з тризубом… Бо ж в кожному практично селі тільки загиблих в ОУН-УПА по десять-двадцять чоловік, якщо не більше. То ж питається: за що нас, прийшлих зі Сходу, любити місцевому люду?

Володимир глибоко зітхнув: «вини наші тяжкі…» Але ж і вони з нашими поводилися круто, ой як круто! Скільки східняків наклали головами за те, що хотіли вибити з цього народу «проклятий буржуазний націоналізм» і насадити «светлые идеалы социализма и пролетарского интернационализма»? Про втрати що з одної, що з іншої сторони за радянських часів намагалися не згадувати. Нині в незалежній Україні тими буремними подіями цікавляться дослідники переважно національно-радикальної орієнтації. І їх обходять в першу чергу втрати борців за національну ідею, а не за комуністичну. Але коли-небудь дійде ж і до об’єктивного всеохоплюючого дослідження.

Як уже не раз траплялося в історії, за фатальні помилки «вождів» розплатилися своєю кров’ю «стрілочники» – прості вояки й старшини: з одного боку УПА, з іншого НКВС-НКДБ. Та дісталося заодно і їхнім ідейним натхненникам і «цивільній адміністрації»: оунівському підпіллю і низовому «партийно-советскому активу». З одного боку – українці, з іншого боку – теж українці. Щоправда, останні «с помощью и под руководством…». Москві крові ні тих, ні інших не було шкода. Питається: хто ж переміг, якщо через сорок років після отієї кривавої завороті переможці без примусу поміняли свої символи на символи переможених: червоно-синій прапор Української РСР на жовто-синій прапор незалежної України, червоні зірки Радянської армії і МВС-КДБ на золоті тризуби Збройних Сил і МВС та Служби безпеки незалежної України?…

За тяжкими розмислами непомітно минула дорога, машина наблизилась до Ланників. З досвіду Великого Бору Шеремет морально підготувався побачити, що тут теж усе не те і все не так, як було колись. Для початку треба віднайти відправну точку, з чого почати. Очевидно, це має стати перш за все місце, де вони поселились одразу по приїзді – приміщення середньої школи. Тоді якраз були літні канікули, і вони мешкали там пару місяців, доки й найняли для себе хату. Бо їхня сім’я, окрім батька, матері, бабусі, його самого, збільшилася ще й на Гєню – «домработніцу», як тоді офіційно писали домашню прислугу в графі «професія» або «рід занять».

Це зараз у когось може викликати посмішку: в майора і раптом прислуга. «Откуда, на какиє шиши?» Справа в тому, що тоді в цьому нічого незвичайного не було. Майор, а тим більше держбезпеки, цілком міг таке собі дозволити. Бо Шеремет-старший, як вже потім стало відомо Володимирові, офіційно отримував заробітну платню найбільшу в районі. А про «неофіційні» прибутки в ті часи мови не могло бути: ще навіть не заскочені на гарячому, а тільки заподізрені в схильності до зиску суворо попереджувались, а у випадку «непонятливости» розлучалися з партквитками і посадами. Тому майор Шеремет і формально, і неформально був досить заможною людиною. На другому місці після нього по заможності стояв також майор, але армійський – районний військовий комісар. Перший секретар райкому партії, а також голова райвиконкому, не кажучи вже про всіх інших місцевих чиновників, були далеко позаду.

Але матеріальний фактор був не єдиною обставиною, яка зумовила появу Гєні в їхньому домі. Перші роки по війні виявилися дуже тяжкими, і прості люди жили вкрай бідно. А звичай віддавати дівчат із багатодітних сімей в найми за харчі й одіж, лишень щоб у хаті на одного голодного рота стало менше, мав тут давні традиції. Так сталося і з Гєнєю, чий батько був переселенцем із Польщі, мав не багато і не мало, а восьмеро дітей – четверо від першої та стільки ж від другої дружини, яка прагнула позбутися зайвих ротів зрозуміло за чий рахунок. Ось йому люди й порадили звернутися до панів Шереметів, аби котрусь із доньок узяли нянькою до дитини. Так до них спочатку потрапила старшенька Міля. А як вона підросла і стала придатною до селянської роботи, її забрали до дому, а натомість батько привів молодшу Гєню, котра як прибилася до них ще в Бору, так потім і сюди приїхала, відчувши себе з часом не тільки наймичкою, але й рідною в цій сім’ї людиною. Та й повертатися додому на «варену бараболю з кисляком і чорним хлібом» не дуже кортіло. Бо Шеремети були хоч господарі, але не «пани», до столу всі сідали разом, і їжу насипали з однієї каструлі. Та й надмірною роботою не морили, бо що там її було на таку сім’ю, та ще й при двох старших жінках?

Але це вже відхилення від теми. Де ж та, питається, школа? Ледве віднайшов, проте тільки сам будинок. Бо школу, виявляється, вибудували нову, а тут уже давно розташувалися всілякі контори. Володимир обійшов приміщення довкола. Тільки де подівся той великий двір, в якому він гамселив дешевого гумового м’яча? Бо шкіряні були дефіцитом та й марнотратством вважалося витрачати гроші на таку дурницю. Батьки і у власному житті, і в його вихованні дотримувалися принципу простого: « у людей немає, то й ми обійдемося. Нічого біднішим очі колоти…» А тому бігав він влітку босоніж, як і всі сусідські діти, і бавився переважно саморобними іграшками. А забава в хлопчаків у ті часи була одна – грати у війну.

Володимир пам’ятає, як одного разу вони так на купі піску розігрували танковий бій. В обідню перерву мимо проходив батько. Як завжди акуратний, гінкий, підтягнутий, з бойовим орденом на коверкотовій гімнастерці. Мовчки зупинився, суворо глянув на сина, коротко кинув: «У твоєму віці вже треба не в пісочку бавитись та казочки слухати, а чимось серйознішим займатися». Сказав і пішов собі далі, не зауваживши, як у сина запалахкотіли щоки, а на очі набігли сльози. Він мовчки встав і відтоді до піску ніколи більше не наближався. І жодного разу не просив бабусю розказати казку. Дитинство закінчилось! Саме відтоді в його душі поселилися прагнення якомога швидше стати дорослим і взявся за серйозні чоловічі справи. Чи на добре сталося таке передчасне подоросління душі? Хто знає, хто може з певністю відповісти? Але те, що мимохідь сказані батьком слова залягли наріжним каменем в його єстві на все життя і визначили вирішальною мірою його подальшу долю, факт безперечний.

Незважаючи на відносну заможність родини, мама не скористалася з нагоди стати домогосподинею. Щоправда, у Ланниках не вчителювала, як у Великому Бору: за кілька повоєнних років влада підготувала достатню кількість дипломованих вчителів, а ті ентузіастки, що, виконуючи наказ партії, «поїхали під бандерівські кулі вчити дітей», необачно не завершивши навчання у вузах, виявилися тепер просто непотрібними.

То ж Марія Григорівна влаштувалася на запічкову посаду в редакції районної газети. В її роботі були досить цікаві, як на нинішній погляд, елементи, які свідчили про ступінь розвитку тодішніх телекомунікацій. Щоденно для райгазет по всій республіці «РАТАУ» – радіотелеграфне агентство України, – передавало офіційні новини, немов диктант, чітким голосом, з повторами по складах, з розділовими знаками. Оскільки в редакції пристойного радіоприймача не було, то мати це все ретельно записувала вдома, затим несла до друкарні. Таким чином, читач знайомився фактично з позавчорашніми новинами. І це вважалося цілком нормальним, позаяк центральні газети – «Правда», «Известия», «Правда Украины» надходили ще пізніше. Отож найоперативнішими були радіоновини, але більш-менш нормальні радіоприймачі, які б могли «ловити» Москву або Київ, в тодішній Україні були не більш розповсюдженим явищем, аніж зараз персональний комп’ютер.

Володимир повільно пішов в напрямку свого тодішнього дитячого життя.

Може, збереглася школа, до якої він пішов у перший клас? Одна з трьох його шкіл? Володимир уважно оглядався довкола. Вона була невеличкою, початковою, ще з польських часів. Коли навчання українською просто не проводилося. «За відсутністю необхідності», як пояснювали місцевим мешканцям польські урядовці. Тому на її стареньких партах поруч з новими, вирізаними кирилицею іменами шибеників проглядали зафарбовані, але ще помітні імена латиною. Щоправда, вони тоді не задумувались над тим, хто був до них і куди ті поділися. Виросли, та й все. Як і вони колись виростуть. А поки що – треба вчитися писати до одуріння палички, з хвостиком і без, з притиском і без, і все це чорнилами і ручкою з пером, хоча й сучасним металевим, але зробленим на зразок стародавнього гусячого, яким ще Ломоносов писав. Про цього генія російського народу, до речі, їх вчили з першого класу, щоправда, чомусь навіть не згадуючи, що першу свою освіту він отримав і шлях в науку почав саме в Україні, в Києво-Могилянській академії. Скоріш за все, їх молоденька вчителька сама того не знала, бо її також тому не вчили.

Шеремет провів рукою по обличчю, ніби відганяючи давній сон. Чи то навпаки, стираючи пізніші нашарування? Бо якщо глянути неупереджено, то їх усіх справді тоді ледь не з пелюшок привчали, що все правильне, хороше, справедливе, розумне й світле йде лише з одного напрямку – звідти, де сходить сонце, – зі Сходу, з Москви, з Кремля, від товариша Сталіна, портрет якого в однострої «Генералиссимуса Советского Союза» висів над класною дошкою. Як він тепер здогадується – мабуть на тому самому цв’яху, на якому за часів молодості тих парт, за якими вони сиділи, був портрет маршала Польщі Юзефа Пілсудського.

Портрет «вождя народів» був не тальки на стіні, але й в «Букварі». Разом з портретом В’ячеслава Михайловича Молотова, тодішнього «прем’єр-міністра». Під портретом – короткі біографії вождів, які вони, семирічні діти, повинні були знати. І не будь-як, а – дослівно, на пам’ять. Бо Сталін – то найперший чоловік, самий-самий. І перший секретар, і «генералісимус». Ніби як в них в школі директор – всі знають, що він найголовнішій для всіх – і для них, учнів, і для технічок, і навіть для учителів, але хто він і де є? Але всі бояться, що він прийде з перевіркою. Щоправда, на відміну від директора школи той знаходиться не тут, в Ланниках, а десь там, аж в Москві, в Кремлі. Молотов – його заступник, ніби як завуч у них в школі, тільки й того, що вкупі з завгоспом. Він більше по цивільній, по господарчій частині. Хоча і цей так само від них далеко, як і той, десь там – над всіми…

Праворуч витнувся колишній районний клуб, в якому він передивився всі тодішні фільми. Кіно на початку п’ятидесятих років вважалося незрівняним дивом, воно було чарівним вікном в інший великий, героїчний, прекрасний світ. Особисто йому найбільше сподобалася і запам’яталася кінострічка «Кубанские казаки». Незадовго перед тим батько привіз із Теренграду дитячу книжечку про Кубанський козачий корпус. Вона складалася з безлічі малюнків, на яких були зображені і самі козаки, і їхня зброя – розцяцьковані шашки та кинджали, яскраві різноманітні однострої – черкески, бешмети, бурки, башлики, баскі коні – гніді, вороні, білі, сірі в яблуках. Це все вражало дитячу уяву, тим більше, що за словами батька вони також, як і ми, були нащадками запорозьких козаків. А тут на весь екран їх показують, таких заможних і щасливих! Веселі, ситі, співучі, в яскравих черкесках і бешметах усіх кольорів райдуги, в папахах-кубанках – куди там місцевим вуйкам! Це вже потім він прочитав в газетах і книжках, що таке кіномистецтво називається «лакірованіє дєйствітєльності». Після цього «Кубанських козаків» кудись сховали, а зараз знову крутять по телевізору, ніби нічого й не сталося. І люди залюбки дивляться…

Пояснення просте: затиснутій лещатами безпросвітних буднів людині підсвідомо хочеться бодай на екрані побачити нормальне, світле життя. Що колись, що зараз. Що тодішньому селянинові – західняку, замордованому за свій не такий уже довгий вік щонайменше трьома-чотирма змінами влади та більш ніж десятком років воєн, коли його грабували всі, хто був при зброї, ще й душевно скаліченому насильницькою колективізацією. Що нинішньому селянину – його синові, який усе своє життя змушений був покласти на той ненависний батькові колгосп, а тепер виявляється, що намарне, що тепер треба знову починати господарювати, як колись тато. Але вже без коней, без реманенту і всього іншого необхідного… «То дай хоч кіно-сі подивлю, як-то люди живуть…» І дивляться й давніх «Кубанських козаків», і нинішні мелодрами підряд – індійські, латиноамериканські, і всі, які тільки є. Знову в сподіванні на краще майбутнє. Яке їм тоді обіцяли комуністи, а тепер – псевдодемократи…

Шеремет зупинився на хвилину, оглянув колишній клуб. «Колишній», бо він був тоді на швидкоруч перебудований із польського костелу і за ці роки разюче підупав. Але зараз тут якась будівельна метушня. Невже під костел повертають? Так поляки нібито звідси всі виїхали, а церкву, до якої ходили українці, ніхто й не рушив ніколи. Володимир привітався з робітниками, які охоче розповіли, що тут буде греко-католицька церква. В нього аж брови догори поповзли від здивування: цей край ще з часів поділу Речі Посполитої увійшов до складу Російської імперії і офіційною церквою тут двісті років була російська православна. Римсько-католицьку церкву російські власті ще так-сяк терпіли, бо надто вже цупко за неї поляки трималися. А виселити їх звідси геть, як це зробили «совіти», ні самому царю-батюшці, ні його оточенню навіть на думку не спадало. Але ж уніати? Та їх православна церква навіть на дух не переносила! То що ж тепер сталося, в чому причина такого навіть не ренесансу, а започаткування тут греко-католицтва?

Виявляється, причина в тому, що на думку декого з місцевого люду православна церква як була російською за часів російської імперії, а потім СРСР, так нею залишилася і в незалежній Україні. Тільки й того, що для видимості стала називатися нібито Українською. Але ж людей не обманеш, принаймні – всіх. Національно свідомі й тямовиті швиденько розібралися, звідки цією Українською церквою правлять і де патріарх сидить. Виявляється, так само і там само – з Москви і в Москві. Ну, а тут звідкись із Львівщини молодий священик об’явився, отець Миколай. Розмовляє виключно українською, так і службу править, та все за неньку – Україну і її незалежність на кожній службі помолитися пропонує. Тому-то люди до нього й потяглися… Спочатку почали з кімнатки в занедбаному старому клубі, а тепер ось всю будівлю спромоглися.

Шеремет лише тяжко зітхнув. І тут розбрат! Ісус Христос один, земля одна, миряни в усіх церквах – українці, всі священики-українці, всі церкви – українські (принаймні так себе називають), всі – православні, принаймні, православного обряду. Тільки й різниці, що в одній службу правлять малозрозумілою церковнослов’янською мовою, а точніше зрусифікованою давньоболгарською, а в інших – рафінованою українською. Чи, може, суть у тому, хто кому підлягає? Бо одна підлягає Московському патріархатові, а друга – Папі Римському. А є ж ще й Українська православна церква зі своїм Київським патріархатом, і Українська автокефальна православна церква. І кожна вважає себе єдиною істинною, і владика кожної називає себе слугою Божим і молиться одному Богові. Але якщо Бог справді є на небі, то чому не врозумить, не спонукає своїх провідних слуг простягти один одному руки і об’єднатися? І тим об’єднати, духовно скріпити свій народ? Чи то комусь вигідно, щоб українці були кожний сам по собі? Дуже схоже, що так. Коли навіть йому, далекій від релігії людині, і то у вічі впадає ця прикра церковна міжусобиця. Як у давньоруських князів перед татаро-монгольською навалою…

- Помагай Вам Біг! – побажав на прощання робітникам.

- І вам дай Боже здоров’я!