«Не забуду й не прощу!»

Володимир Пасько

Вулиця, якою простував Шеремет, була названа свого часу ім’ям Героя Радянського Союзу Олександра Живіна. Звернув увагу, що збереглася й сама назва, і меморіальна дошка. В той же час вулицю, названу ім’ям також Героя Радянського Союзу, Андрія Богаченка – перейменували, а пам’ятний знак на його честь демонтували. Шеремет спочатку був здивований: Живін – росіянин, звідкись з Уралу, Богаченко – свій, українець, де ж здавалось би логіка? Однак трохи поміркувавши, зрозумів: росіянин Живін був воїном і загинув за визволення їхнього міста, закривши собою амбразуру ворожого кулемета. Українець же Богаченко, хоча й прийняв мученицьку смерть у катівнях гестапо, але був секретарем підпільного обкому комсомолу. Місцеві люди мають гострий розум і холодну голову. Вони вшанували воїнську доблесть і героїзм солдата з далеких країв, але відмовили у шані бодай і своєму, бодай і мученику, але за чужу їм ідею. «Восток – дєло тонкоє», як казав відомий персонаж у популярному і досі радянському фільмі «Біле сонце пустелі». Очевидячки, автор сценарію не знав Західної України.

Ось і школа. Цього разу Володимир заходив до неї майже тією ж впевненою ходою, що й колись. Літня служниця байдуже поцікавилася, куди й до кого. Почувши, що до Коструба, махнула рукою, неприязно пробурмотіла вслід:

– Швендяють тута й усякі, тіко народ баламутять…

Петро з Мироном якраз почали поратися біля столу. Ще раз обнялися і розцілувалися, розчулено витираючи очі. В кутку лаборантської фізкабінету багрянів важким оксамитом із золотим гаптуванням червоний прапор СРСР і гаслом «Пролетарии всех стран соединяйтесь!» На стіні поруч висів карбований із мідної бляхи барельєф «вождя мирового пролетариата». На старому письмовому столі стояв у саморобній рамочці невеликий портрет другого «вождя» – «всех народов» в однострої генералісимуса. Інший куток був завалений червоними та синьо-червоними прапорами, транспарантами і портретами кремлівських «мрійників» на довгих держаках. На Шеремета немов дихнуло давньою давниною. Перехопивши його погляд, Коструб з посмішкою кивнув:

– Що, не очікував тут, у Західній, таке побачити? Все правильно: «ще не вмерла Україна…» Тільки наша, радянська!

Володимира немов хто лантухом по голові вгрів. Чого-чого, а такого він тут справді не очікував. Тим більше, що Коструб же був із місцевих, це йому було достеменно відомо. Як і те, що виховувався він у тітки, яка займала частину невеликого будиночка в Новому Світі, єдиному районі міста, який оминула воєнна руйнація. Що сталося з батьками Коструба, куди вони ділися, він не пам’ятає. Їх було тоді в класі таких двоє, що жили без батьків. Другим був Дмитро Гонта – високий похмурий масластий переросток, який пішов від них після восьмого класу. Той виховувався у діда з бабою, вже дуже літнього, навіть похилого віку, людей, які все ж зберігали властиві давнім теренградським городянам інтелігентні зовнішність і манери.

Петро, не помічаючи збентеженості Володимира, вів далі:

– Ну, ти молодець, що приїхав. А тим більше, що зайшов. Сядемо зараз спокійненько, поговоримо…

«Червоний» антураж приміщення не залишав анінайменших сумнівів щодо політичних поглядів господаря. А спілкування з людьми такого гатунку Шеремет після свого повернення в Україну вважав за краще уникати. Не те щоб його дуже дратували ті ідеї, яких ще не так давно всі вони дотримувалися, однак подобається це кому чи ні, але об’єктивно вони не витримали перевірки історією. І то доконаний факт. Соціалістичний лад «есесесеровского» зразка завалився всюди, де він донедавна панував. Навіть там, де ще залишилися червоні прапори, державний устрій соціалістичним за своєю суттю назвати не можна. Так собі – одна імітація задля збереження влади панівного клану. Тому його просто дратувало небажання деяких людей розуміти ці очевидні для всього світу речі. А головне – їхня затята ненависть до української незалежності і прагнення знову накинути на власний народ московське ярмо.

Однак Коструб зрозумів його по-своєму:

– Що, для пана генерала занизько посидіти з простими вчителями, по-людськи порозмовляти?

Це саме те, чого Шеремет не терпів ще більше: аби його бодай запідозрили в якійсь пихатості. Бо сповідував просту нехитру тезу: якщо брат – то є друг, дарований природою, то однокласник – брат, дарований долею. Тому лише подумав про себе: «Ну що ж, Кобзєв енд компані – серія друга. Але що поробиш?». З посмішкою стусонув його по плечу:

– Ти краще пляшку й сало до морозильника не забудь вкинути, «пролетарий умственного труда».

Коли сіли до столу, Петро з переможним виглядом дістав із шухляди фотографію. З неї до них , сивочоло-лисувато-товстувато-зморшкуватих битих життям чоловіків з юнацькою безтурботністю посміхалися три хлопчаки – яснооких, білозубих, зі спадаючими на лоби чубчиками, в піонерських галстуках. Шеремет із Лесівим лише вражено залупали повіками: і звідки Коструб її добув? З якої нагоди вони тоді фотографувались? Петро з вдоволеною посмішкою поставив фото на край стола.

– Ну що? За зустріч, хлопці?!

Не змовляючись, встали, цокнулися чарками. Далі вже розмова зав’язалася за стандартним як для такої ситуації сценарієм. Хапливі запитання, уривчасті відповіді, що переривалися новими запитаннями, вигуки то захоплення, то здивування. Опісля того, як погомоніли про родини, про дітей, про однокласників, врешті зосередилися на власних. Будучи від природи не дуже балакучим, Шеремет волів за краще слухати інших, аніж розповідати про себе. Більше розповідав про теренградське і своє життя експансивно-енергійний Коструб. Вбачаючи у Володимирі однодумця, не особливо добирав висловлювання, а тим більше не приховував погляди. Хоча а як інакше? Вони ж однокласники. Та й в демократичній державі живемо…

– Ти пам’ятаєш, ми із Мироном після школи до педінституту подалися. Та й чимало ще наших, чоловік з десять. На «фізмат» наважився я один, більшість фізкультурою і спортом займалася. Військової кафедри в нас не було, тому після інституту рік одбухав у кирзяках на Далекому Сході. Спочатку солдатом, потім сержантом, пропонували залишитися в кадрах офіцером, але не захотів – на дідька мені ті сопки? Щоправда, не так сопки, як із замполітом батальйону зрізався. Я тоді кандидатом в партію вступив. Ну, а той був такий вже шкурник і кар’єрист, що закладав усіх підряд. Я йому і сказав свою думку щодо честі офіцера, коли він мого ротного, прекрасного командира, «під танк кинув»…

Шеремет лише посміхнувся:

– То ти даремно.

Бо що-що, а це йому було добре відоме. Адже ж то було ледь не головне заняття тих людей – наглядати за офіцерами, винюхувати-вислухувати-вистежувати і доповідати, куди й кому слід. То називалося: «проводить в армии политику партии». А простіше – тримати армію в шорах, загнузданою. І такі розумні та їжакуваті, як Коструб, завжди ставали для них більшими ворогами, аніж справжні порушники військової дисципліни і навіть негідники. Останні, щоправда, лише за умови, якщо покірно підгинали плечі, бодай удавано.

Коструб вже навчений життям, не звернув на репліку належної уваги:

– Даремно-недаремно, а як вийшло, так і вийшло. Так от: повернувся я додому, попрацював пару років в школі – нуднувато стало. Бо ж сил хоч відбавляй, а тут щодня одне й те ж – уроки, лабораторні, зошити, двійочники-трійочники. Тому коли запропонували до міськкому комсомолу, я не дуже й пручався. Ну, а потім ти знаєш: весь час на комсомольсько-партійній і радянській роботі. То в міськкомі, то в обкомі, то в «гороно», то в «облоно». З останньої посади, завідувача обласного управління освіти, мене й турнули. Коли я не витримав і після пленуму ЦК по роботі з кадрами накатав листа до Москви що ж ви там, мовляв, дорогенькі наші керівники робите, коли припините оту «пєрєстройку», коли перестанете в «демократію» бавитися, човна розхитувати? Адже потонемо всі разом! Бо я ж на власній шкірі знаю, що таке націоналізм, одразу побачив, хто в нас тут голову піднімає, і зрозумів, до чого це призведе. Ну а мене, замість того, щоб «спасибі» сказати, ретроградом і дурнем виставили, «нє понімающім політіку партії на обновлєніє». Закатали «строгача» і в школу директором відправили…

Стосовно того, що побачив і що зрозумів свого часу Коструб, довго пояснювати Шеремету потреби не було, бо він сам те помітив ще раніше. Вирісши в такому специфічному регіоні, якою була і є Західна Україна, і будучи вихованим в специфічному середовищі, він був чутливішим до національного чинника, ніж його товариші-росіяни. А тут доля нібито дала можливість упродовж двадцяти років спостерігати за розвитком подій в такій особливій радянській республіці, якою була Литва. Вперше він потрапив туди ще в 1967-му році, востаннє був у 1987-му. Окрім того, часто спілкувався з офіцерами, які служили в Середній Азії, Закавказзі. І ще тоді, в середині вісімдесятих, увійшовши вже в пору зрілості, маючи сім’ю і двадцять років служби за плечима, в тому числі в Афганістані, вирішив для себе, що як би не склалася його військова доля, але служити він ніде, окрім слов’янських республік, більше не буде. На території СРСР, звичайно. Бо неухильне зростання націоналізму, принаймні на побутовому рівні, було видно неозброєним оком. І того не помічали лише самі росіяни. А якщо і помічали, то не усвідомлювали можливих наслідків, а тим більше якоїсь загрози.

Так що Коструб був цілком правий у своїй «партійной бдітєльності». Хоча ще частіше, ніж до Литви, всі ці роки Шеремет проїздив і до себе додому, в Західну. Але тут йому все видавалося прямо протилежним, ніж там. Тут процес якщо не асиміляції, то принаймні русифікації тривав повним ходом, без видимих перешкод. Те очевидно і помітно навіть зараз, на десятому році незалежності. Але щось жевріло, очевидно, і тут, інакше не було б Декларації 1990-го року і Акта 1991-го, які Петро, цілком очевидно, не сприйняв. Ну то вже його особиста справа, головне зараз – не загострюватись на ідеології, дідько з ним і з його червоним прапором. Аби перевести розмову від політики, Шеремет жартома кинув:

– Так чого ти переживав, що тебе з «облоно» посунули? Директор школи – чим погана посада? Самостійна жива робота, а не сидіти сиднем у кабінеті.

Однак Коструб жарту не сприйняв. Розгубив, видно, гумор за довгі роки апаратної роботи. А тому визвірився на повному серйозі:

– Невже не розумієш? Це ж таке пониження, як у вас в армії, приміром, з командира дивізії на батальйон злетіти! То все, фініш, після такого вже не встають!

Шеремет не витримав:

– Бачу, що від скромності ти не помреш. Дивізія – то тобі, брат, не «облоно». Любите ви, цивільні, на себе військові мундири приміряти. І кожний тягне на себе не менш ніж генеральський, навіть полковницьким і то гребують. Цікавий ви народ. Якщо вже любите так наші зірки та лампаси, то й послужили б так, як ми. Все життя з раннього ранку до пізнього вечора на службі, часто-густо без вихідних-прохідних та по віддалених гарнізонах, яких за службу не менше десятка набирається, а в кого й за два. Все життя – перекоти-полем, без власного кутка, свого даху над головою. Та «бєспрєкословноє подчінєніє», та заборона якусь копійку поза службою заробити. Хоча коли її заробляти? Не кажучи вже про політичну свободу…А ви хочете все життя на одному місці просидіти, всіми правами користуватися та ще й єдиний привілей офіцера, його мундир і звання, і те собі загребти.

Коструб образився:

– Ти не дуже-то… В мене знаєш скільки народу було під рукою? Твоєму комдивові й не снилося. Сотні шкіл, тільки вчителів під десять тисяч. А ти кажеш… Он, Мирон знає.

Той ствердно кивнув головою. Шеремет здивовано звів брови. З таким спрощеним розумінням ролі та значення армії для держави й суспільства він зустрічався не вперше. Особливо це стало помітним за правління Михайла Горбачова, а в незалежній Україні воно взагалі розцвіло буйним цвітом. Коли до влади на різних рівнях пропхалися люди, які не мали практично ніякої уяви, ні що таке армія, бо ніколи в ній не служили, ні що таке держава, бо завжди за головне мали зовсім інші цінності. А можливо, ще з часів «розвинутого соціалізму» зберегли відчуття заздрості пересічного “совєтського інтєллігєнта” до офіцерства за надмірні, як на їхній погляд, платню і привілеї. Хоча справжні розміри тієї платні і тих привілеїв мало хто з них уявляв. А якби знав, особливо тепер, то лише б здивувався – чого вони за таку платню служать? Але що питати з провінційного «руководітєля фронта народного просвєщєнія»? З його «армією» в десять тисяч багнетів – “штиков” у вигляді кулькових самописок? Все ж не стримався:

– А хочеш я тобі дещо розповім? Не казку, а бувальщину. На тему, «ху із хто», якщо півень клюне? Ти ж молоде покоління виховуєш, то повинен бодай сам розуміти.

Мирон запротестував:

– Хлопці, не сваріться. Краще випийте ще по чарці і проїхали…

Однак Петро благодушно махнув рукою:

– Та давай послухаємо. Може, справді щось цікаве почуємо.

Шеремет скептично посміхнувся: того ви, хлопці, таки не знаєте, бо то було не з вами, а зі мною. Безмалу не десять років тому, коли він вранці 19 серпня 1991 року, досить пізно вставши, не вмикаючи радіо й телевізора поснідав і поїхав у справах. По дорозі заскочив до знайомого професора Ленінградського університету, який і оповів йому про «ГКЧП». Літній вчений, «потомствєнний інтєллігент», «блокаднік» відкинув свою звичну стриманість і буквально кипів від обурення. «Как это так, да все демократические силы по всей стране…» Шеремета ж хвилювало, наскільки це все серйозно, наскільки рішуче візьмуться за «навєдєніє порядка» ті, хто перебрав на себе владу? Якщо по-справжньому, як в Будапешті й Празі, тоді необхідно скоріше їхати до академії. Бо треба буде у випадку чогось готуватися до прийому поранених. Професор також заметушився.

– А вы куда, Павел Петрович?

– Как куда? В университет. В случае чего мы не допустим… мы на Дворцовую площадь выйдем… мы к Смольному в конце концов пойдем.

Шеремет із жалем глянув на свого старого приятеля: як така розумна людина не усвідомлює всієї серйозності ситуації і власного безсилля?

– А каким путем вы пойдете?

– Что значит, каким? По Дворцовому мосту, естественно.

– А вы знаете, уважаемый профессор, что для того, чтобы перекрыть тот мост, достаточно одного мотострелкового взвода?

– Да нас несколько тысяч человек соберется, если не больше, да мы…

Шеремет, в голові якого шалено прокручувались можливі варіанти розвитку подій і там, в Москві, і тут, у Пітері, і в країні в цілому, не витримав, гримнув:

– А вы понимаете, что три бетеэра в ряд на этом мосту своими шестью пулеметами, не считая двух десятков автоматов, вмиг сметут с него все живое? Это вам не штурм Зимнего, который непонятно как почти без потерь завершился. Тут если армия всерьез возьмется, мало никому не покажется…

Професор знесилено опустився на канапу, його руки і губи нервово тремтіли:

– Вы полагаете, все так серьезно?

Шеремет лише мовчки кивнув і попрямував до дверей.

– Я ничего не полагаю. Дай Бог, чтобы этого не случилось. Просто я знаю боевые возможности наших войск. Не по понаслышке! Так что, упаси Господь…

Коструб і Лесів вражено слухали. Тема «ГКЧП» надихнула Коструба.

– От-от! Якби ви тоді бодай вийшли на своїх машинах на вулиці, все склалося б зовсім інакше, все було б нормально. Погавкали б, посичали та й замовкли. Бо перших до буцигарні одразу б посадили, а решта враз хвости б попідгинала. А тепер… Маємо те, що маємо!

Змахнув безнадійно рукою і до Мирона:

– Наливай, чого сидиш!

Взявши до рук повну чарку, зажурено схилив голову:

– Яку державу загубили! Давайте, хлопці, за наше минуле, за Союз Совєтскіх Соціалістічєскіх рєспублік. Щоб він скоріше відродився! Стоя і до дна! Ура-а-а!

Шеремет одіпхнув чарку. Починалося те, чого він найбільше за все не хотів. Уловивши його напруженість, Мирон з удаваною веселістю запропонував:

– Давайте краще просто за минуле. За наше минуле! А союз чи не союз, то не нашого ума діло.

Однак Коструба вже понесло:

– А ти, Миросю, чого це раптом таким демократом став? Тобі-то чим Союз не подобався? Тим, що і квартиру тоді побудував, і дачу, і машину купив, будучи всього-навсього скромним урядовцем в облвиконкомі? А тепер таксьориш он на вокзалі після робочого дня та й то ледве кінці з кінцями зводиш?

Мирон знічено позадкував:

– Та я що? Я нічого. Просто у тебе свої погляди, у Володі, бачу, дещо не такі, він людина державна. А держава нині сам знаєш, яка. То ж нащо нам того? Давайте краще всі разом…

Тепер вогонь перекинувся на Шеремета:

– Чекай, Володю, я щось не зовсім тебе розумію. Ти що – щиро віриш в ту їхню незалежність? В те, що з того щось путнє вийде?

Намагаючись тримати себе в руках, Володимир силувано посміхнувся:

– Давай, Петю, краще не будемо. Я ж бачу, які в тебе переконання, не сліпий, – обвів довкола рукою, показуючи на знамена, портрети, транспаранти. – Але то твої проблеми. Переконувати тебе я не збираюсь, але й ти дай мені спокій. Я людина військова, присягу складав, то ж при мені, будь ласка, без того…

Петро втупився невидючими очима кудись вбік, нервово забарабанив пальцями по столу:

– Так-так…Батько, значить, із бандерівцями боровся, груди під їхні кулі підставляв, а ти, виходить, тепер їм служиш? Оце так діла… Я чув, що ти в Україну на початку дев’яностих повернувся. Але щоб на їхній бік переметнувся, такого я від тебе не чекав.

Шеремет був готовий до подібного повороту розмови і до таких докорів, але чути це від сторонніх людей – одне, а від однокласника … Зціпив зуби, аж жовна забігали.

– Що значить: «переметнувся»? І на чий то «їхній бік»? Наш народ проголосив свою державну незалежність, вже скоро десять років, як існує Українська Держава, то про що може бути мова? Якщо хочеш знати, від тебе я теж такого не чекав. Оцих всіх червоних цяцьок і дурних розмов! Хай би який-небудь східняк чи «русскоязичник» розпинався, а ти ж місцевий. А ваші ж з нашими боролися за що? За волю України…Так радий будь! В тому числі й тому, що такі, як я, тепер за незалежність.

Коструб аж затіпався весь:

– Як же – радію, аж скачу! А хто нам приніс оті «червоні цяцьки»? Хто нам прищепив «комуністичну заразу», як тепер різні перевертні називають те, що сповідували ще донедавна так же нестямно, як зараз поклони в церкві б’ють? Хто нам силоміць накинув оту «радянську владу», від якої всі тепер так сахаються, як чорт од ладану? Хіба не ви, східняки з росіянами? Хіба не такі, як твої батьки? Наші вам усім серцем повірили, пішли за вами… Проти своїх пішли, брат на брата, скільки крові пролили, скількома тисячами життів заплатили – і все, виходить, надаремно? «Ошібочка вишла»?…

Шеремет ошелешено мовчав, не знаходячи відразу, що й відповісти. Та й що тут скажеш? Все правда, все так і було! Але чому він, Шеремет, зміг знайти в собі сили і визнати трагічні помилки компартійців і спокутувати їх в міру своїх можливостей, а Коструб, якому це зробити було б, здавалося, легше, не в змозі? Скориставшись з важкої паузи, примирити всіх спробував Мирон:

– Та ну вас до дідька, з вашою політикою. Як нібито від вас щось залежить. Краще вип’ємо за нас трьох, щоби дай Боже не останній раз і щоби у всіх все було гаразд.

Шеремет із Кострубом в’ялувато, без ентузіазму підтримали. Мовчки закушували, думаючи кожний про своє. Гнітючу тишу порушив Петро:

– А ти замислювався коли, скільки невинного люду вони вирізали, оті песиголовці? Того люду, що повірив твоїм батькам і погодився співпрацювати з радянською владою? Не кажучи вже про тих, що пішли на службу до вас – тих карали на горло за першої нагоди. І за що? Тільки за те, що люди хотіли жити без війни та без злиднів.

Шеремет ворухнув плечем, ніби скидав із себе тягаря:

– Та чого ж не знаю? Знаю, не гірше від тебе. Але що тепер зробиш? То тільки є ще один доказ: праведна мета не досягається неправедними засобами. Навіть якщо та мета – воля Батьківщини. Вони своє за те отримали: хто в бою загинув, хто був страчений, хто в сибірській тайзі, норільській тундрі чи в казахських степах в землю зліг. Хто повернувся, тим також даремно для здоров’я не минулося. А багато хто й повернутися не зміг, так там і залишився на все життя. То ж – хто-хто, а вони за своє заплатили. Сповна!

– Сповна, кажеш? – Кулак Коструба з розмаху гатнув об стіл, аж тарілки підскочили. – А за моїх батьків хто заплатить? За всю мою родину, яку живцем спалили разом з хатою? Обложили, мов звірів, нікому не дали вийти, навіть дітям. Тато, кажуть, відстрілювався, аж поки стеля не завалилася. Мене люди знайшли наступного ранку в бур’яні за хатою. В комірчині маленьке віконце було і чи то дідусь, чи мама викинули мене з того пекла, загорнутого в неньчину хустину. Щоб не помітили в темряві, щоб не добили… Вона й досі в мене є, та хустка – червоні квітки на чорному полі… Мені тоді ще й року не виповнилося. Скільки часу минуло, а й досі іноді присинається: чорне небо, а по ньому спалахи якісь та іскри, немов комети летять. Розумію, що того не міг я запам'ятати, бо надто малий був, але від того не легше…

Шеремет мовчав, як спаралізований. Він знав, що Петро – сирота, виховувався в тітки, але що трапилося з його батьками, про те й не підозрював. Не стало, та й квит. В їхньому поколінні то була не така вже й дивина. А виходить, моторошну данину приніс цей чоловік на олтар волі… Володимир мовчки наповнив чарки, випростався на весь зріст:

– Хай земля буде пером невинно убієнним! Вічна їм пам’ять!

Коструб із Лесівим також звелися на ноги. Всі випили до дна. Ні про що більше говорити не хотілося. Та й про що? Продовжувати тему – тільки сипати сіль на рани. Перейти на щось інше просто негоже. Петро першим опанував собою і вимушено посміхнувся:

– Ось так-то, Володю. А ти кажеш: «незалежність»… Як я їх можу після всього поважати, тризуба їхнього носити, під їхнім жовто-синім прапором ходити? Може, ще й обніматися з тими старими недобитками накажеш? Та я їм того не забуду ніколи і не прощу. Чуєш? Ніколи! Не забуду і не прощу!

Шеремет змовчав, аби не розпалювати суперечку. Однак Коструб саме того й прагнув. Простягнув правицю, міцно стиснув його за плече:

– Давай, не відмовчуйся, крий правду-матку, якою б вона не була. Бо, може, я чогось не розумію? Так ти скажи, не соромся. Не кожного ж дня з генералом доводиться розмовляти, та ще й зі столиці. Місцевих тупаків-націоналістів, «патрійотів-ідійотів» я кладу «одной левой», вони мене десятою дорогою обминають. Послухаємо, що нового ти скажеш.

Тон Петра йому не сподобався, але виклична зухвалість давала право принаймні на відвертість.

– Та нічого нового для тебе, Петре, я не скажу. Те, що ти повідав нам – безперечно, трагедія. Але не тільки твоя особиста, а трагедія всього нашого народу. «Нікто нє хотєл умірать»… Пам’ятаєш, був такий литовський фільм у середині шістдесятих? Там ціле сузір’я відомих акторів зібралося, майстерна режисура, операторська робота – фільм вийшов сильний. Про перші повоєнні роки в Литві, про те, як вони там чубилися між собою. Так само, як ми тут. Бо там також були литовці з автоматами ППШ і «трьохлінєйками» – ті, що за радянську владу, за «Совєтскую Літву». І зі «шмайсерами» й «маузерівками», що стояли за вільну Литву. «Лайсве Лєтува», якщо не помиляюся, по-їхньому. І вони так само там стріляли одне в одного, як ми тут. І що в них, що в нас перемогла врешті влада, бо в неї була сила. Тільки тут є одне «але». Литовці свого ніколи не зрікалися. І навіть будучи в складі СРСР, литовські комуністи добивалися для своєї республіки максимально можливої осібності, боролися за свою національну культуру, за свою мову. Бо вони вважали себе перш за все литовцями, а потім уже комуністами і «гражданамі Вєлікого Совєтского Союза». А тому, як тільки виникла можливість, без зволікань практично всі стали на бік свого народу й віддали всі свої сили на будівництво нової незалежної Литви. Не порпаючись у минулому, хто в кого сорок років тому стріляв, головне, що ти робиш для своєї Батьківщини сьогодні. В результаті бідна ресурсами Литва, яка мала десять років тому незрівнянно гірші стартові можливості, ніж Україна, дала тепер нашій найрозвиненішій у СРСР республіці фору років у десять, якщо не більше. Чим тобі не приклад? А крові ж вони одне одному попсували не менш, ніж українці… А в нас що було? Коли наші «соплємєнніки» ставали «бойцамі партії», то щонайперше зрікалися свого народу. Вони ставали насамперед комуністами, а вже потім українцями, соромилися спочатку мови, а потім національного походження. І коли доля подарувала їм незалежність, то перше, про що почали вони дбати, не так про будівництво власної держави, а якби ненароком не віддалитися від Росії. А ще краще – відродити СРСР. Не про відродження майже знищеної мови своїх предків і власної української культури почали дбати, а про забезпечення прав, а фактично – збереження панівної ролі російської мови й культури. І це при тому, що в Каунасі я в часи розквіту соціалізму не міг купити газету «Правда» або «Известия», бо до кіоску завозили лише по кілька примірників. А по поверненні до Києва в 1992 році я дратувався, що не можу купити надруковану державною мовою навіть офіційну газету парламенту незалежної держави. Різницю відчуваєте?

Коструб невдоволено пхикнув:

– Я ж не відмовлявся від того, що я українець. Та й мову, як бачиш, не ігнорую. Але від своїх ідеалів не відступлюся. Комуністом все життя прожив, комуністом і помру!

– А хто тобі боронить? Як відомо, Скрипник, Шумський, Хвильовий також були комуністами і заслуги перед комуністичною партією мали вагомі. Але чому ж тоді твоя рідна партія про них нині навіть не згадує? До речі, в тебе не їхні портрети висять, а саме тих, хто українство нещадно нищив і цих своїх «товаріщєй по партії» наказав зліквідувати. І за що? Тільки за те, що слово Україна не за пустий звук мали і вірили облудному гаслу, що в СРСР вона є «рівною серед рівних». Як і більшість нашого народу. За що й заплатили…

Коструб криво посміхнувся:

– Я також заплатив за їхнього приятеля Затонського. Виступив із протестом, коли школу його імені, де я директорував, перейменували і його пам’ятник знесли.

На допитливий погляд Шеремета докинув:

– Ну, й мене разом з пам’ятником… Щоб не був дуже розумний.

Досі мовчазний Мирон зауважив:

– Погано ти, Петре, історію знаєш. Той, за кого ти заступився, був затятим політичним ворогом і Скрипника, і Шумського, і Хвильового. Саме він допомагав Постишеву з його московськими «червоними опричниками» проводити у нас деукраїнізацію і організовувати штучний голодомор. Поки його самого не той… не відправили вслід за тими «націонал-уклоністами». Але, як за логікою твоєї партії, ти вчинив правильно. Бо їх усіх хоча й реабілітували практично водночас, але пам’ятника поставили одному Затонському, а про Скрипника та його ідейних однодумців ніхто й не згадав. Так що ти вчинив як справжній «совєтскій» комуніст.

– А що ж мені треба було своїми руками меморіальну дошку на честь бандерівця Олега Ольжича чіпляти? – зірвався на крик Петро.

Тепер перцю докинув Володимир:

– По-перше, він не бандерівець, а мельниківець, якщо не помиляюся. А, по-друге, зовсім непогані вірші писав. Тільки й вини, що все про Україну, та про український народ, та українською мовою…

Петро вовкувато блимнув очима, але стримався:

– Та ну вас обох до дідька, ерудити новонавернені знайшлися.

Дістав коробку цигарок, клацнув запальничкою. Володимир хотів зіронізувати стосовно напису на пачці «Отаман» і відповідної картинки, але стримався. По всьому було видно, що Коструб вкрай невдоволений і єдине, що його стримує – обов’язок господаря.

За столом запала напружена тиша. Лише чутно було через відчинене вікно, як хлопчаки у дворі ганяють м’яча. Ситуацію спробував розрядити Мирон:

– Пане генерале, доповідаю: один боєкомплект вистріляли… – і кивнув на порожню півлітровку. – Дозвольте приступити до другого?

Петро, ніби виринувши із власних думок, заперечив:

– Е ні, не поспішай. Хіба забув приказку наших шкільних часів: «уже много лет, как лакеев нет»? Це по-перше. По-друге, тут не один генерал командує. Тут ще є люди, «хоча й не перші, але й не другі»… Нам ще треба дещо обсудити, поміркувати, тепер самий раз – розслабитися вже встигли, а «забалдєть» ще ні. Так що зачекай, нехай ще трохи похолоне. – І, звертаючись до Шеремета: – Що стосується національної політики партії, то я хоча й не у всьому з тобою згідний, але приймається. Тут нам справді треба багато що міняти, інша справа: що саме і як. Ти ж розумієш: у нашій партії багато людей похилого віку, які всіляких новацій просто не сприймають. До того ж багато росіян, які саме тому нас і підтримують, що ми відстоюємо відновлення Союзу. Як тільки ми замінимо червоний прапор СРСР на якийсь інший, вони відразу від нас відсахнуться. Так само якщо виступимо проти об’єднання з Росією, вони нам того не пробачать. А молодих та ще й національно свідомих, як Скрипник із Шумським, таких у нас практично немає. Принаймні поки що. Так що я тебе в принципі розумію, але що робити?

Володимир, здивований такою відвертістю, поставив питання руба:

– І ти віриш в те «поки що»?

– Яке «поки що»? – Петро кліпнув очима.

– Ти казав, що у вас молодих і національно свідомих практично немає. Але зауважив «принаймні поки що». Невже сподіваєшся, що вони у вас будуть, молоді й національно свідомі комуністи?

Коструб гамою жестів продемонстрував своє здивування:

– А ти в тому сумніваєшся? Володю, та схаменися, озирнися довкола і побачиш, що ліві ідеї з кожним днем стають дедалі привабливішими. Принаймні для більшості, для простих людей. Бо такої чорної несправедливості, такого безправ’я та беззаконня, як зараз, такого зубожіння народу, не було навіть за часів «проклятого капіталізму», як завжди казали ми, комуністи. Не кажучи вже про «застійні часи». І кожний день, кожна година тільки підтверджують нашу правоту. «Разуй глаза», як кажуть брати-росіяни.

Такого чорного паплюження «курсу економічних реформ» і «побудови соціальної й правової держави» не витримав навіть завжди врівноважений Мирон:

– То вже ти занадто! Життя, звичайно, нелегке, але щоб так – «чорна несправедливість», «зубожіння», «безправ’я і беззаконня», – це понад міру. Все ж якось крутимося, з голоду не пухнемо. Он глянь у вікно, «іномарок» скільки стало…

Коструб аж підстрибнув на стільці:

– Іномарок? А ти, інтелігент задрипаний, який проїшачив усе життя, як воляка, на чому зараз їздиш? На «Жигулі», купленому років п’ятнадцять тому? До речі, купленому ще за радянських часів! А штани на тобі хіба не турецький «ширнетреб», якого ніде, окрім нас, ніхто в світі не носить? А годинник он на руці хіба не Гонконг? Чи, може, Китай? А в СРСР у нас же все було своє, вітчизняне! Ти кажеш: немає чорної несправедливості? Тоді послухай. Була в нас держава, де все належало всім, як і має бути при соціалізмі. Не сподобалось?… Тоді давайте розділимо суспільне багатство на всіх громадян порівну, що було б за вищою справедливістю. Всім без винятку рівна частка: що доярці, що голові колгоспу, що вчителю, що інженеру, що робітнику, що директору заводу, що міністрові! Адже кожний – рівноправний громадянин держави, яка одна була власником всього. І кожний працював не на колгосп, чи завод, чи школу, чи що там на щось, а на Державу! І створив її наймогутнішою в світі! То здавалось би, нехай кожний отримає свою частку і вже потім робить із нею, що хоче – хоч віддасть, хоч продасть, хоч сам щось метикуватиме. Але – рівну. Як по селах в революцію землю ділили? На їдця, на живу душу! А зараз що вийшло? Де твоя, Мироне, частка, яку ти отримав на свою сім’ю? Майнові сертифікати? Ха-ха, а де вони тепер у тебе? В жопі? Що ти за них отримав, за оті срані сертифікати?…

Мирон зніяковіло мовчав, збентежений не так образністю брутальних висловлювань Коструба, як їхньою нещадно оголеною сутністю. Перепало й Володимиру.

– А тобі, генерале, від «успішно проведеної в незалежній Українській державі «прихватизації» що дісталося? Також дірка від бублика? Чи ти, може, встиг якесь армійське рямтя задешево поцупити? Не встиг? Чи не з таких? Значить і ви, офіцери, такі ж обдурені придурки, як і ми всі – «працівники освіти, охорони здоров’я» та інший бюджетний непотріб. Хоча раніше ви бодай «гегемону» служили, а тепер кому будете служити? Спритнішим од вас і нахабнішим злодюгам, які розікрали й порозсовували по власних кишенях те, що було нажите за десятки років тяжкою працею сотень мільйонів радянських людей? Знаю, вам крихти іноді із столу товстогривих кидають, щоб з голоду не видохли, та лепечуть, що в «держави немає грошей». Так знайте: то для вас немає коштів на злиденну зарплатню, а їм для розкрадання вистачає, не хвилюйтесь, ще як вистачає мільйонів…

Володимир невдоволено засопів, як ковальський міх :

– А чого мені, власне, хвилюватись? Я людина військова, і не моя справа лізти в політику. Моє діло – чесно служити державі, виконувати свій обов’язок. А як там ті фінанси й економіка крутиться, то не моя компетенція, за те є кому відповідати.

Петро єхидно глянув на нього, зачепив виделкою редьку. «Войско Польске – оно как тая рєдька: чєрвоная снаружі, но бєлая всєрєдінє», – згадалися чомусь слова польських офіцерів, з якими він спілкувався ще наприкінці вісімдесятих, на зламі радянської ери.

– То ви вважаєте себе державною людиною, пане генерале? А чи не занадто високої про себе думки? Адже закон про державну службу на вас поширюється лише умовно? А тими пільгами, якими ощасливлені державні службовці, ви користуєтеся? Чи, може, навіть щось більше маєте?

Доки Володимир обмірковував, що відповісти, той додав із зловтішно-жалісними інтонаціями:

– Не утруднюйте себе даремними пошуками відповіді, шановний. Бо не знайдете! Ні, нічогісінько ви, військові, від неньки-України не заслужили. Чому? Та тому, що закони пишуть державні чиновники, а ви лише прирівняна до них каста. Прирівняна не в правах та привілеях, а так, на папері, для бутафорії. Щоб можна було пельку заткнути тим розумним і сміливим із вас, хто її відкриє. Хоча ці дві якості – розум і сміливість, – не головні ваші нинішні чесноти, у вас тепер в ціні – вміння підгинати плечі й покірно відповідати «слухаюсь». Та ночами підробляти в ларьках і магазинах «нових українців» за сторожових псів при хазяйському добрі. Чи якимось іншим робом здобувати приварок до своєї получки, щоб бодай латками не світити.

Помітивши, як кров кинулась Шереметові до обличчя, Петро зрозумів, що перебрав.

– Вибач, не хотів тебе образити. Зірвалось. Хоча сам розумієш, все, що я сказав, свята правда! В нас же в організації багато військових пенсіонерів, в основному діди, але є і молодь, так би мовити, кадрові офіцери. Тому я в курсі справ. А вони ж пам’ятають, як було…

Володимир, зціпивши зуби, процідив:

– І як же воно по-твоєму було?

– Сам знаєш, як… Коли при владі були комуністи, армію хіба ж так поважали? Тоді ви номером першим у всіх відношеннях були, ну хіба що «КаГеБе» трохи поступались, але й то робили це тоді так, щоб не дуже помітно було. А тепер? Мені колишній командир полку – фронтовик розповідав, що отримує пенсію меншу, ніж міліцейський начальник відділку. Або постав поруч армійського капітана і капітана міліції, особливо «гаїшника»… Та ж ніяких питань не виникає! Один погано одягнутий, худющий, заклопотаний, мов та сіра миша в пошуках чогось їстівного. Інший – розцяцькований, мов папуга, пика хоч прикурюй, впевнений, як мамонт, вигляд вальяжний. Ну, а ваші курсанти, майбутні офіцери – то взагалі стидома в порівняні з міліцейськими. Хоч ображайся, хоч ні, а правда є правда: КПРС, якою б ущербною вона була, але армію шанувала і про армію дбала. Не на словах, а на ділі!

Шеремет відчув, що подібного пащекування не витримає, зірветься. Нічого нового він не почув з вуст колишнього однокласника, але діймала злість: яке право має так говорити цей містечковий комуністичний функціонер? Особисто він пам’ять не втратив, слава Богу, добре пам’ятає і радянські часи. Звичайно, тоді армії було краще, ніж зараз. І матеріально, і морально. Але аж ніяк не за часів «пєрєстройкі», коли армію не шельмував хіба що лінивий. Кадрові військовики тоді ще не звикли до такого ставлення до себе, тому сприймали незаслужене паплюження досить боляче. І саме тому підтримали усунення від влади і словодрислого Михайла Горбачова, і КПРС, яка від них відвернулася. Принаймні не виступили на захист. Хоча подібне не при цьому генсекові почалося! Цькування армії і перетворення її з поважної захисниці народу на безсловесну рабиню Кремля, а воїна з козака на кріпака, почалося ще при Хрущові. Та так і не припинялося фактично ніколи, будучи дещо завуальованим за правління Леоніда Брежнева. Досягло ж воно апогею при «реформаторові» Горбачові. Тож – «не треба нас дурити…», як при вас нам було добре.

Мирон вчасно втямив, що коїться у Володимира на душі, а тому енергійно запротестував:

– Все, хлопці, годі! Давайте за мир і дружбу. Головне, аби не було війни! Будьмо!

– Будьмо!

Глухо дзенькнули дешевенькі скляні чарки місцевого виробництва. Проте ні примирливий тост, ні кілька незначних фраз не змінили основного спрямування бесіди. Завівся знову Коструб:

– Ще раз вибач, Володю, я зовсім не хотів образити ні особисто тебе, ні армію. В такому становищі опинилися ми всі – вчителі й лікарі, колгоспники і працівники більшості отих «АТ» і «ЗАТ, на які перетворилися ще недавно потужні промислові об’єднання, заводи і фабрики. Не кажучи вже про пенсіонерів! Нас усіх просто нахабно пограбували. А тепер оті грабіжники до того ж ще й до влади в державі пропхалися і дорвалися. Тільки послухай та поглянь: закликають нас затягти паски і потерпіти. Бо вони ще не так багато встигли накрасти, як їхні колеги в Росії, не досягли того рейтингу серед найбагатших упиряк Європи й світу, як російські нафтогазові королі. Розуй очі, Володю, тобі потрібні приклади? Тоді згадай недавнього прем’єр-міністра незалежної України, який, якщо не помиляюсь, одразу в трьох країнах під слідством перебуває. За махрове злодійство! Але ж такого не може бути, щоб він вкрав у держави десятки мільйонів, причому крав роками, а ніхто того не бачив. І ось він в Америці за гратами, «сякий-такий немазаний-немитий», а його поплічники і помічники не тільки на волі, але ще й на чільних посадах жирують.

– Ось ти все звинувачуєш нинішніх властителів, Петре, що вони накрали й розікрали. А скажи, будь ласка, хто вони за походженням, всі оті «нові українці», яких ти так ненавидиш? – В’їдливо запитав Мирон. – Мовчиш? То я тобі скажу. Та ж вони на дев’яносто відсотків вихованці комсомолу або партії. Майже всі за радянських часів були «номенклатурою». Більшою чи меншою – то вже інша справа, але «були в обоймі». Одній з тобою. Тих, що почали свій бізнес самотужки і за це від радянської влади постраждали, в таборах побували, як той же Михайло Бродський, приміром – таких одиниці. Переважна ж більшість – твої соратники по партії, хоча й колишні.

– То перевертні, «перерожденцы», як ще Ленін казав, а не мої товариші. – визвірився на нього Коструб. – А в принципі в партії були здебільшого порядні люди. І такої нерівності, такого крадійства тоді не було.

– В таких масштабах, можливо, і не було. Але скажи мені, чому тодішня владна верхівка не запровадила декларування майна і доходів усіх громадян СРСР? Адже таку вимогу рядові члени партії висунули ще в перші ж місяці горбачовської «перестройки». Як справді порядні люди. Бо вони вже тоді бачили й знали, зі свого буденного життя, що та рівність, якою ти так похваляєшся, існувала лише на папері. І якщо «перестройка», то вона повинна робитися чистими руками. Однак горбачовське партійно-радянське керівництво не погодилося з оприлюдненням свого майнового стану. Не скажеш мені – чому?

– А ти не дасиш мені відповідь – чому в вашій незалежній демократичній Україні ніхто жодного разу навіть не згадав, про декларацію доходів – звідки в кого грошики? Зате на повний голос лементують про необхідність амністії для «тіньових» капіталів. Що то значить – «тіньові»? Накрадені? Так тоді прямо так і скажіть. Але ж вкрасти можна тільки комусь і в когось. Отож, скажіть уголос: хто ті крадії і хто скільки вкрав. Адже ненька-Україна має знати своїх героїв. Та й народ на всякий випадок… Бо в кого – питання риторичне. В держави і в таких дурнів, як ти.

– Може я й не дуже розумний, але й ти недалеко ступив. Бо окрім як слиною бризкати та зі своїми дідами лемент під червоними прапорами зчиняти, також ні на що більше неспроможний. Ось ти кажеш: хай обнародують, хто скільки вкрав. Воно тобі легше стане?

– Легше не стане, зате зрозуміліше буде, чиї палаци в першу чергу трощити і кого на ліхтарі у випадку чого тягти.

– Тобі що, знову сімнадцятого року закортіло? Заново кілька мільйонів жертв? Ти думаєш, що верзеш? Та в тих «нових українців» особистих охоронців більше, ніж усіх вас лівих, разом узятих. Принаймні тут у нас, в Західній. Вони вас просто кийками заб’ють в разі чого, навіть за зброю не взявшись. Не кажучи вже про міліцію, внутрішні війська, СБУ. Та й армія їм допоможе. Чи не так, Володю?

– І охота вам обом фантазувати? Годі вже! – Буркнув Шеремет.

– Ти правий, Володю, то в Петра хвороблива уява. – Аж ошкірив зуби Коструб. – І все ж незабаром нас буде більше ніж достатньо. І не тільки кийки скоро, а навіть танки не допоможуть. Бо злидні мають властивість кумулюватись, накопичувати свою рушійну силу. І коли вона дійде критичної межі – мало нікому не буде. Ще рік-два, люди останні штани радянські подоношують, мешти стопчуть, телевізори-холодильники з ладу повиходять, меблі поломаються, автобуси та вагони розтрясуться, порозкручуються… М’які сидіння – де не зайди – хіба ж як повирізували. Ганьба, стидоба!.. А нове де взяти? Воно все за нинішнього співвідношення цін і зарплат просто недоступне. Те ж саме і стосовно житла – діти виростають, женяться, а відділити ніяк, нікуди, бо немає кутка. Окрім того безробіття, особливо серед молоді. Вихід один – затягати паски. А вони і так на останній дірочці. Ось тоді і рвоне! А з ким буде армія? – глянув впритул на Шеремета Коструб.

– Армія завжди з народом. А народ зі своїм демократично обраним урядом. – Спробував віджартуватися Володимир.

– Ти мені зуби не забовкуй. Прямо скажи: ви з ними будете чи з нами, коли до діла дійде?

– З ким це «з ними»? Побійся Бога, я ж присягу приймав. А ви ж самі обираєте нам нашого Верховного Головнокомандувача і тих, хто для нас закони пише. Наша справа – слухатись і виконувати.

– Значить, із ними… – Важко зітхнув Коструб. – У принципі, ти інакше і не можеш відповісти, я розумію. Але даремно ти за всіх своїх розписуєшся. Ти, може, й непогано живеш, хоча вдягнений – так собі. – Гостро стрельнув оком. – А от офіцери ваші бідують, особливо в кого дружини без роботи або на низькосплачуваній. Безпосереднім виконавцям накази віддають саме вони, полковники-майори, а ведуть особистим прикладом лейтенанти-капітани. Ти впевнений, що вони підуть проти народу, що не буде як у сімнадцятому?

– Ти ж знаєш, що історія відбувається першого разу як трагедія, другого – як фарс. Окрім того, внутрішні функції армії вкрай обмежені, для того є інші силові структури.

– Ну, тих ми не боїмося. Вони ще ніколи й ніде жодний режим не врятували: хоч царя-батюшку, хоч Горбачова, хоч Чаушеску – та прикладам нема числа. Одразу порозбігаються, мов щурі. Що ж до трагедії і фарсу – той афоризм я також знаю і сперечатись через дрібниці не буду. Скажу одне, а ти вже думай – чи може бути стабільною держава, чи може бути в ній мир і злагода, коли одні на «законних» підставах мільйони накрадають, а інші по смітниках риються, з голоду пухнуть..

Шеремет не витримав.

– Та не роздмухуй, Петре, чого немає. Хто пухне з голоду? Де ти їх бачив, отих опухлих? А підрахуймо, скільки таких, що із-за «трудової мозолі» шнурка на мештах зав’язати не взмозі, а шия така хоч ободи гни. А скільки молодих жінок у двері магазину боком протискаються? А ти верзеш: «з голоду пухнуть».

Тут втрутився Мирон:

– То ти не все бачиш, Володю, за своєю службою. Багатьох городян село виручає. Привіз від батьків бараболі, овочів, консервування всілякого на зиму, а там ще й сальця з м’ясцем – отак люд і перебивається в містах. А що робити тим, у кого підтримки з села немає? Он в мене в під’їзді сім’я – чоловік із жінкою і двома дітьми. Він на «комбайновому» токарем робив, вона на «хебека» ткалею. Обох з Росії якимось вітром сюди занесло, а нині обоє безробітні, перебиваються випадковим заробітком. Бідують по-чорному. Ми всім під’їздом їм потроху підкидаємо, хто бараболі, хто сала шматок, хто борошна, крупи. Так що ти не дуже за всіх розписуйся!

Однак Володимир не здавався:

– Бачу, ви обоє рябоє: «захисники бідного народу». Наведу простий приклад. Мої батьки живуть у Києві в самому пересічному районі на Троєщині. Коли я повернувся в Україну на початку незалежності, біля їхнього під’їзду стояло машин три-п’ять, не більше. Тепер – штук двадцять. І все приватні! Я свою службову ніде не можу припаркувати на якусь годину. Отож, запитую: «пухнуть» чи все таки «якось живуть» наші дорогі співвітчизники?

Коструб скептично махнув рукою:

– А, про що з тобою розмовляти: ти в одних був на службі, тепер в інших, тобі аби справно платили. Решта ж тринь-трава…

Шеремет готовий був зірватися, однак знову вчасно втрутився Мирон:

– Ти, Петре, його не чіпай і в свою політику не втравлюй. То не його справа. Інше діло, що тут ти, Володю, не зовсім правий. Дехто справді став жити заможніше, ніж то було раніше, за Союзу. І то непогано, навіть добре. Хто проти? Біда в тому, що більшість товстошиїх багатіють за рахунок інших. Частка ж у суспільстві тих, що багатіють своєю працею непропорційно мала. І темп приростання цієї частки катастрофічно відстає від темпу зубожіння основної маси населення. Виходить так, що середина надто мала і потрапити туди важко. А то вже динаміт, який постійно поповнюватиме ряди прихильників Петра, прибічників ідеї відомого тобі персонажу «всьо взять і подєліть». А якщо глянути глибше, то така надмірна полярність вкрай небезпечна для суспільства. Бо гнійник рано чи пізно проривається, або зводить у могилу від зараження крові і отруєння всього організму.

Не очікуючи такої глибини міркувань від Мирона, який закінчував «дурфак», як студенти називали між собою факультет фізкультури педінституту, Володимир іронічно докинув:

– А ти й розписуєш, не гірше за Петра. Тільки й того, що на барикади не закликаєш. Ти часом не в соціалісти подався?

Однак Мирон почуте сприйняв усерйоз і натяк на освіту зрозумів:

– Ти не думай, ніби я так і залишився в середовищі «дубових» фізкультурників. За моїми плечима чималенько праці в різних солідних установах ще за радянських часів. Та й істфак, щоб ти знав, про всяк випадок закінчив. Причому зі спеціалізації – історія України, а не «КаПееСеС» або «СеРеСеРе». І викладаю в нашому «наргоспі» не фізкультуру, а саме вітчизняну історію.

Шеремет здивовано витріщив очі:

– Та ти що? І давно?

– Як тільки Союз розпався, відколи почалися в нас кадрові пертурбації. Я тоді в «облВНО» працював. Новому, національно свідомому начальству не сподобалося, що сорочок-вишиванок і вишитих краваток не ношу. А заодне і значків відповідних не чіпляю. То ж довелося піти, не своєю волею, звісно. Фізкультуру викладати, до старості бігати-стрибати не хотілося. Вирішив вивчити історію України. Але по-справжньому, не так, як ті горлохвати. От і вивчив, як бачиш… Так що я за незалежну Україну, але й на що здатний скривджений і доведений до відчаю народ також знаю. При чому не гірше від тебе. І не тільки на прикладі «жовтневого перевороту», як тепер кажуть. У нас і в своїй власній історії достатньо подібного було.

Шеремет вражено мовчав. Ох і однокласнички! Один затятим «комунякою» став, інший в історію України вдарився, але, видно, з «рожевим» ухилом. Добре, що йому особисто будь-куди «хилитися» просто заборонено. Інакше «стріха може поїхати…»

…Попрощалися і розійшлися пізно увечорі переповнені позитивними емоціями, забувши за спогадами дитинства та юності про свої «політичні дебати» і свої «політичні розбіжності». Однокласник – брат, дарований життям…