Трибовель

Володимир Пасько

Автобус зупинився на центральній площі. Шеремет вийшов, озирнувся довкола. Трибовель – перше місто в його житті, в якому він не просто був, а мешкав. Хоча за його часів це було скоріше містечко, а не місто. Бо слава його давно загубилася у віках. Це вже зараз, за часів незалежності України, він дізнався, що собою уявляв Трибовель в XII столітті, хто були його хоробрі володарі й працелюбні мешканці. А тоді їх в школі тому не вчили – вони вивчали «Історію СРСР», в якій чомусь не знайшлося місця для історії їхнього рідного краю. На тлі «одной шестой часті зємного шара» вона виглядала нікому не потрібною, тим більше, що ті, хто вирішував, чому і як вчити дивилися здалека і звисока – аж із самої Москви.

Поволі, мов сліпий напомацки, пішов вулицею, яка видалася йому центральною. Прочитав табличку на будинку – «вулиця князя Василька». Все правильно, значить – вона, колишня Леніна. Бо ж для цього містечка легендарний князь – головна гордість з глибини віків. То ж на чиє ще ім’я можна поміняти горде ім’я вождя світового пролетаріату? Тільки на непокірного й войовничого князя. Ну що ж, бодай так, усе ж менш контрастно, ніж у Теренграді, де назву поміняли на «Степана Бандери».

А ось і міський кінотеатр. Як і в Ланниках, він продовжував бути тоді для нього практично єдиним вікном у велике життя. «Сємєро смєлих», «Трі танкіста», «Син полка», «Котовскій» – та хіба їх всіх згадаєш, фільми тої пори? Головне – переважна більшість була про війну, про партизанів, про героїв, про те, що «наше дєло правоє – ми побєдім». І вони, хлопчаки, в те свято вірили, і з нетерпінням очікували, коли ж вони врешті-решт самі виростуть і зможуть здійснювати такі ж військові подвиги, як їхні герої на кіноекрані. А поки що з заздрістю дивилися на золоті погони молодих лейтенантів – у містечку стояла артилерійська бригада. З такою ж заздрістю, з якою нинішні хлопчаки дивляться на грубі золоті ланцюги на товстих шиях нових героїв нашого часу.

Ще кілька кроків – і ліворуч пішла вуличка до їхнього дому. Тільки тут, на розі, стояла тоді російська школа, до якої ходили переважно діти військових. Але його чомусь до тієї школи не віддали, хоч вона була поруч, та й закінчив він в українській всього один клас. Чому – хто його тепер знає? Головною причиною, мабуть, було те, що українці тоді не соромилися своєї національності. Принаймні так запало Володимиру до його дитячої пам’яті. Якраз тоді спочатку довго готувалося, а потім гучно відзначалося «трьохсотріччя возз’єднання України з Росією». Всіляко підкреслювалася і наголошувалася рівноправність двох братніх народів – українського і російського, висвітлювалася самоцінність саме української культури і її розквіт в Радянській Україні – рівній серед рівних в дружній сім’ї республік Радянського Союзу. Був випущений патріотичний фільм «Богдан Хмельницький». В фільмі про визволення Болгарії російськими військами від турецького іга «Герої Шипки» кубанські козаки розмовляли українською. Книжки про війну, про партизанів, якими він захоплювався, також були українською мовою. Коли гралися з хлопчаками-росіянами і хтось вживав слово «хохол» – то це було лише спересердя і як завідома образа. За що негайно отримував у відповідь «москаля» або «кацапа», в залежності від того, з якої родини походив ображений – західно- чи східноукраїнської Ну а далі вже бралися за барки, бо ж таке спускати не годиться. Не вмієш наголос правильно ставити в слові «українець» – це одне, це ще так-сяк. Ну а «хохол» – то вже й зовсім ти, хлопче, знахабнів, забув де ти є… Приятелі з обох сторін розбороняли, бо ж всі розуміли, що то – негарно. А тому – жили дружно, навчали одне одного своїй мові й уникали образливих висловлювань. Словом – інстинктивно усвідомлюючи національну осібність кожного і не піддаючи її сумніву, ставлячись з розумінням як до даної природою.

А тому і не помітили першого дзвоника – попередника біди, – як в російських школах дозволили не вивчати українську мову. Ще й самі ж схвально поставилися до того. Шеремет пам’ятає, як мати на це сказала: «Ну і правильно. А то ті бідні діти військових – сьогодні тут, завтра там, то узбецьку вчи, то українську». Не знали – не гадали, що за дітьми військових українську мову спочатку перестануть вивчати в російських школах всі, хто там вчився. Потім російських шкіл ставатиме з кожним роком більше. І тепер, в незалежній Україні, навіть тут, в Західній уже часто-густо розмовляють суржиком і поганою російською. А не рідною українською. Та головне – навіть не соромляться: «А що я іздєлаю, єслі менє так вдобнєє…» Що ж стосується зневажливого прізвиська «хохол», то воно для радянського українця стане таким же звичним, як його власне ім’я. При тому, що зворотна реакція якось сама по собі атрофується. Чому – інша тема, окремого дослідження, так би мовити…

Невже оцей непоказний, мало не врослий у землю будинок і є той самий, в якому вони жили? Авжеж, що той. Он і великий дуб за кілька метрів од в’їзду у двір. Він яким був старим – таким і залишився. А будинок, бач, занепав. Та й як йому було втриматись, коли він розрахований на одну сім’ю, на власника, а їх жило три, і всі – квартиранти. Куди ділися справжні господарі цього будинку навіть тоді мало хто знав, а ще менше – цікавився. Мабуть, що поляки, бо ж як для однієї сім’ї, то садиба була зовсім непогана, та й з костелом поруч. Їхня квартира мала вхід з двору. Дві кімнати на п’ять душ. Щоправда, кухня була досить великою, незважаючи на те, що значну частину її займала велика піч. Що таке газ тоді ніхто і не знав. Так, чули щось, що є таке диво, в газетах багато і з ентузіазмом писали, по радіо говорили. Про те, як мало кому до того відома закутня прикарпатська Дашава зігріває своїм теплом не тільки столицю Радянської України, а й саму «столицю із столиць», білокам’яну Москву. А заодно і братній Мінськ. Це тепер кажуть про «потоки енергоносіїв» лише зі Сходу на Захід, з Росії в Україну. А тоді, в п’ятдесяті роки, окрім газу, з України на Схід, до «Центрального економічєского района СССР» йшли і йшли ешелони і з вугіллям Донбасу, і з нафтою Дрогобича. Про те вже давно забули – про українські газ і нафту, які були нещадно вичерпані в інтересах всього СРСР. Як і більш-менш доступні запаси вугілля. Але то вже інша тема…

Якщо по правді, то сімейству Шереметів у Трибовелі випала нелегка доля. Аби якось вижити, доводилося і старому, і малому колупатися на грядках, годувати кабанчика, тримати курей, кроликів. Як не як, а суттєва підмога. В Трибовелі Шеремет-старший як начальник районного відділу міліції став отримувати вполовину менше зарплатні, ніж коли обіймав аналогічну посаду в МДБ. Міліції в ті часи не платили ані за «зірочки», тобто за звання, ані за особливі умови служби. Невисокий посадовий оклад, процентна надбавка за вислугу років – і квит. А півтори тисячі на сім’ю з п’яти чоловік не дуже густо. Тому з багатолітньою домробітницею Гєнєю, змушені були розпрощатися.

Третю квартиру в їхньому будинку традиційно заселяли військові. То були заможні люди, які служили за кордоном, навчалися у великих містах. Отож і світу побачили, і добра сякого-такого нажили. Для них матеріальних проблем, що висотували Шереметів, не існувало. Мати в розмовах із бабусею не раз скаржилася: дружини військових на базарі беруть все краще, не торгуючись, що дає можливість тіткам завжди тримати високі ціни. В середині п’ятдесятих вони сном-духом не відали, щ? їх очікує через буквально рік, яка якщо не трагедія, то принаймні драма. Причому досить жорстока.

В ті часи офіцери-фронтовики були ще тридцятилітніми, бойові ордени й медалі прикрашали груди навіть старших лейтенантів, не кажучи вже про вищих за званням. Армія як укомплектувалася молодими офіцерами й генералами після масової демобілізації перших повоєнних років, та так і застигла. За десять років якщо хтось і просунувся по службі, то лише на шабель, зрідка на два. Взводами командували по п’ять-сім років, по стільки ж ротами і батареями. Отримати вчасно чергову зірочку було великим щастям. Всі офіцери від командира роти-батареї і вище були фронтовики. Практично ніхто з них не мав ніякої цивільної спеціальності, бо потрапляли вони до військових училищ сімнадцятилітніми просто з-за шкільної парти. А в училищах їх навчали тільки військовій справі. Єдине, що вони вміли, це стріляти, мінувати, підривати…

І раптом, як грім з ясного неба – ні ви, ні ваше вміння нікому не потрібні. СРСР має тепер не тільки атомну, а й водневу бомбу, і багатомільйонна армія країні ні до чого. Ми й без вас їм, тобто «проклятим імпєріалістам», «кузькіну мать покажем», як любив висловлюватися новий радянський лідер Хрущов. Або, як його підлабузницьки називали в пресі, «наш дорогой Нікіта Сергєєвіч». Для офіцерського корпусу то був шок. За формою одягу, як парадною, так і повсякденною стройові офіцери погони мали широкі, з золотавого кольору парчі. Всі тиловики, «технарі», медики, юристи, фінансисти, адміністративна служба носили вузенькі сріблясті погони, як повелося ще з часів царської армії. «Стройовики» вельми пишалися золотими погонами – ознакою своєї приналежності до офіцерської, бойової касти і дещо зверхньо дивилися на всіх «нестройових», які соромливо сутулили плечі з вузенькими сріблястими погончиками. І раптом ці бойові орли збагнули, що «обозники», хоча й знімуть з плечей своє «срібло», але й штатськими залишаться при ділі, їм же без свого «золота» діватися нема куди, для них просто не знайдеться місця в цивільному житті.

Прийняті в ті часи «партієй і правітєльством» рішення виконувалися швидко і неухильно. То ж в першу чергу були звільнені з армії ті, хто мав право на пенсію, незалежно від віку. Скориставшись нагодою, позвільняли, істотно, і всіх невгодних. Але для виконання плану і переходу на нові, скорчені штати звільнених виявилося недостатньо. І тоді почали «різати по живому». В основному жертвами стали так звані «безперспективні», хто ще з війни командував своїм взводом або ротою. Тих, хто становив цінність для армії або окремих вищих чинів, що не мали місця, почали розсовувати кого куди, в основному – за Урал. Питання стояло просто: або їдеш, або звільняємо. Дехто зважив за краще стати цивільним в Україні, аніж залишитися військовим в Забайкаллі, але таких була меншість. Більшість все ж трималася за армію, за звичний добрий шматок хліба, та ще й з маслом.

Отримав пропозицію щодо нового місця служби і їхній сусіда гвардії майор Хохлов. Або «дядя Валєра», з яким вони, хлопчаки, грали іноді в футбол. Йому тільки-но перевалило за тридцять, командир артилерійського дивізіону, як одягне парадний мундир – всі груди в орденах і медалях. І не за вислугу років чи ювілейних, а справжніх, бойових. Хохлову запропонували їхати на Камчатку. Це вже значно пізніше ті далекі краї стали для офіцерів досить привабливими, ледь не з групами радянських військ за кордоном почали конкурувати. Однокашник Володимира по академії Борис Швець одслужив там цілих сім років замість встановлених п’яти, до того ж за власним бажанням. Але тоді, за часів ще досить слабкого освоєння Далекого Сходу, а головне – низького рівня розвитку цивільної авіації, Камчатка вважалася край світом, чогось гіршого важко було уявити.

Отримавши «чорну мітку», Валєра зреагував на удар долі просто, «бєз затєй»: він гірко запив, загуляв із друзями, а його дружина Вєра, трохи попроклинавши долю і свого «п’яного чорта», заходилася з допомогою старшини-надстроковика і двох солдатів збивати з дощок величезні ящики і пакувати речі.

Торкнулося те скорочення армії і їхньої рідні. За пару місяців після відбуття Хохлових завітала мамина молодша сестра з недавно народженою донькою і чоловіком-офіцером. Тепер уже – колишнім, точніше – офіцером запасу. Старший лейтенант Романюк почав службу рядовим на Курській дузі, закінчив війну старшиною батареї в Берліні, виріс у ній до «замполіта», служив у «совєтскіх оккупаціонних войсках в Гєрманіі», як вони тоді, здається називались, і також підпав під скорочення. Тепер вони їхали до батьків, до села на Черкащині. Щоб потім вирішувати, що ж робити і куди їхати далі. Мабуть, на Донбас, де дядько Василь працював на шахті різноробочим ще до війни. У «всєсозной кочєгаркє», – як тоді образно називали той край журналісти, міцні робочі руки завжди були потрібні. То краще вже в шахті стати «роботягою», аніж у колгоспі залишатись. Бо ж там і зовсім нічого робити Не на трактора ж лізти в офіцерських «галіфе» і «хромачах».

Шеремет-старший подібний стрес пережив, тому швидко все розставив на місця: звозив свояка до свого начальства в обласний центр, домовився, з ким слід, і колишній артилерист продовжив службу, щоправда, вже не при гарматах, а в пожежній охороні. Але й то хліб. Хоча тепер без масла, але все ж не чорний і черствий.

Помітивши, що хтось вештається в дворі, з дому вийшов невисокий літній чоловік. Очевидно, новий господар їхньої квартири, точніше теперішній господар. Володимир назвав себе, попросив дозволу хоч оком глянути квартиру. Тут все також помінялося. Печі на кухні і грубок у кімнатах немає, замість них – газова плита, батареї. Підлога також перестелена, замість пофарбованих дощок – паркет, під стелею – люстри. Тоді ж замість них висіли лампочки-одиначки, які часто-густо ледь жевріли. А в цій кімнаті, на місці, де тепер на стіні якась дешева репродукція, висів графічний портрет Сталіна. Він у п’ятдесят шостому якось непомітно і без особливих пояснень зник, коли по радіо стали раз-по-раз повторювати, що «партія развєнчала культ лічності Сталіна», а нового керівника держави Хрущова стали величати не інакше, як «вєрний лєнінєц».

Тепер портрети «Іосіфа Віссаріоновича» знву звідкись повитягали, знову ним «буржуїв» і «націоналістів» намагаються лякати. А діти й онуки тих обох – що «культа лічності», що «вєрного лєнінца», – у «буржуїв» у приймах живуть і за ласку дякують. Чудні діла твої, Господи! Щоправда, перше слово тут похідне скоріше від «чуднuй», аніж «чудо».

Шеремет ще раз обвів очима довкола. Ні, нічого тут від тих, його часів не залишилося, окрім стін. Як і в Бору, як і в Ланниках, навіть дух давно вивітрився. А що ж ти, питається, хотів? Сорок п’ять років минуло, сам із дитини дідом став. Чемно подякував господарю та й пішов з оселі. Проходячи мимо дуба, поплескав його по потужному стовбуру: один ти майже не змінюєшся – і тоді був чималим, і тепер великий. Хоча також, мабуть, і в обхваті приріс, і в глибоких зморшках…

Вулиця праворуч вела до переїзду через залізничну колію за якихось сто метрів. Біля переїзду стояв невеличкий неохайний з вигляду будиночок, певно якесь підсобне службове приміщення. Шеремет пам’ятав його зовсім іншим: акуратно вибіленим, з фіраночками на вікнах. Тут жили тоді брати Петрови, три хлопці-погодки, з якими він приятелював. Що за вітри занесли сюди цю просту робітничу російську сім’ю, хто його знає. По війні багато їх поприставало, хто де, аби дах над головою та шматок хліба. Батьки їхні працювали на залізниці: мати – черговою на переїзді, батько – стрілочником. Була тоді така професія (бо залізничні стрілки переводилися не автоматично, а вручну), хоча й не дуже високо оплачувана, та все ж твердою копійкою. Стрілочником був за царських часів і дід Володимира. В їхній родині як реліквія зберігалася посічена шашелем метрика, видана залізничною управою, де було стверджено, що в сім’ї стрілочника козака Романа Шеремета 26 лютого 1917 року народився син Василь, себто його батько. Як давно жили-були родини тих стрілочників!

Далі за переїздом мешкали ще три його приятелі: Кшисьо, Оресь і Бодьо. Вони разом ходили до школи, разом бавилися у свої немудрящі ігри, разом тягали з вагонів на станції запашну макуху і з насолодою гризли її замість солодощів. Найближчим сусідом був Кшисьо, або Христофор, як його офіційно писали українською, або Кшиштоф, як кликала сина мати на повне ім’я. Хто був його батько і де він дівся, сам Кшисьо не казав, а їм якось було і байдуже. Тоді серед хлопчаків були поширеними ігри з монетами. Поскільки справжніх, радянських грошей вони не мали, а в краї позалишалося багато ще польських монет, то з успіхом використовували іх. Все одно гралися не взаправду. Польські монети постачав їм Кшисьо, який цупив їх із дому і потайки приносив ще в заводській упаковці – акуратних коробочках із тонкого картону по десять штук. Це не вважалося крадіжкою, за гріх, бо гроші ж були не справжніми, а так…Навіщо їх зберігала ця польська сім’я? Для яких часів і якої мети? Ностальгія? Але чому тоді не виїхали десять років тому? Зрештою вони однпк перебралися до Польщі. Кшисьо обіцяв написати звідти, але так його слово й присохло.

Оресь, він же Орест Лебідський, вдався худеньким лобастим хлопчиком із серйозними, розумними очима. Батьки – місцеві інтелігенти. Де він тепер, хто знає. Залишилося тільки потерте фото, на якому вони зафіксовані навічно вдвох. На згадку.

Третім із їхньої компанії був Бодьо, Богдан. Його родина жила біднувато, батько столярував і щоб даремно не втрачатися, все що міг, для сина майстрував сам. Тому замість портфеля Бодьо носив через плече на брезентовому ремені саморобний дерев’яний чемоданчик, лижі також мав саморобні.

Цікаво, що така нерівність у походженні і матеріальному становищі зовсім не заважала їм товаришувати. Так само однаково шанобливим було і ставлення до всіх батьків – чи то до стрілочника, чи то до столяра, чи до офіцера. Бо батьки всі вчили: старші – то є старші, якщо зробили зауваження – вибачся, а не пащекуй. Про «погані» слова і навіть мови не могло бути, за те кара належала неминуча й сувора. Щоправда, дорослі при дітях і жінках теж не дозволяли собі використовувати всі сумнівні багатства української, а особливо російської мови. У гніві чи сварках місцеві згадували тільки «дідька», «холєру» і «шляк трафить». Що воно таке значить, отой «шляк», Володимир і досі не знав…

Невеличкий парк відділяв костел від залізничного вокзалу з привокзальною площею. По другий бік від площі розташовувався міський готель. І вокзал, і готель споруджувалися «за Польщі», якщо не за Австрії. Тоді ж облаштований і сквер з гарною кованою огорожею. Колись усе це здавалося якщо не величним, то імпозантним, а нині виглядало застарілим, убогим і провінційним. Ні, архітектурний задум і виконання – з цим все було гаразд, кращого і більшого для маленького міста і не треба, тим більше ледь не сто років тому. Просто – ошатні будівлі від часу покривилися і облупилися, від візерунчастої огорожі залишилися лише іржаві уламки.

Ідучи вулицею, жадібно поглинав її очима. Невідповідність, кричуща невідповідність між зовнішнім виглядом обшарпаних будинків і гордим написом на вказівниках «вулиця князя Василька» боляче краяла серце. А ось і вулиця, по якій він, здається, пройшов би й зараз із заплющеними очима – вона вела до рідної школи. Там за сотню метрів має бути міст через річку, за ним – великий луг і стадіон, а за ними вже й школа.

Побудований під час Великої війни саперами як «мостова переправа через водну перешкоду», міст продовжив свою службу і в мирний час, як і тисячі його дерев’яних побратимів по численних річках по всій багатостраждальній Україні. Володимир в дитинстві любив рибалити під тим мостом. З глибин пам’яті зринула невеличка пригода. Неподалік власті розмістили дитячий будинок – такі були тоді чи не в кожному місті. І виховувалися там переважно не обійдені долею байстрята чи нащадки покидьків суспільства, а гіркі сироти, чиїх батьків поглинула війна. Чимало з них були скалічені – хто постраждав під час боїв, а більшість через власну необережність уже після війни, розряджаючи знайдені боєприпаси. Вирізнити «дітдомівця» можна було одразу. І по одежі – добротній, але якійсь мішкувато-сірій, неохайній, а головне – по виразу обличчя: не по літах дорослому і незалежному, а то й зухвалому, завжди готовому до відсічі. Манери відповідні, годі й казати. Тому місцеві хлопчаки із «дітдомівськими» якщо й не ворогували, то й не товаришували. Просто кожні жили самі по собі. «Збройний нейтралітет», так би мовити.

Так ось, Володимир якось вудив під тим мостом рибу. І сталося так, що на хвилину відволікся. З цього скористався «дітдомівець» і, ласкою вислизнувши зі своєї засідки, миттю зрізав з вудки волосінь. Коли Володя повернувся, той уже задкував до кущів, на ходу змотуючи украдену «жилку». То було найцінніше в його простенькій саморобній вудочці! Бо вудилище можна було знайти в ліщиновому гайку, поплавків теж можна було наробити з гусячого пера скільки завгодно, як і олова для «грузила» повиплавляти зі стріляних куль, якими була густо засіяна ця земля. А от жилка – то справжній дефіцит, який рибалки купували в Теренграді. А головне – так зухвало-нахабно, прямо на очах!

Увечері Володимир поділився з батьком своїм горем, попросив допомоги. Бо знайти злодюжку не складало ніяких проблем, він добре запам’ятав оте зухвале, а головне – однооке лице. Замість другого ока була зарубцьована давня рана. Батько уважно вислухав сина, але допомогати категорично відмовився. На здивоване «чому?» лише глибоко зітхнув: «Знаєш, любий, жилку я тобі куплю. А хто йому купить? Ти подумав? Хай користується, якщо йому кортить. З ним і так доля обійшлася суворо. Згоден?» То був ще один батьківський урок, який Володимир запам’ятав на все життя. Десь років через сім він часто зустрічав того «дітдомівця» в Теренграді. Той виріс в гарного юнака, спочатку вчився, а потім викладав у музичному училищі. Про ту пригоду він давно забув, як і про самого Шеремета. Та й Володимир його упізнав лише за жорстокою позначкою долі.

Дещо осторонь від моста на річці була мілина. Ідучи до школи восени 1956-го, учні бачили, як на тому місці артилеристи тренувалися в «подоланні водної перешкоди убрід». Їхні важкі гусеничні тягачі натужно ревіли, чіпляючись траками за кам’янисте дно і важко виповзаючи на крутий берег. Дорога через міст вела до військової частини і по ній часто снували заклопотані офіцери, всі чомусь переперезані ременями для строю і при зброї. Куций дитячий розум не в змозі був поєднати ці дві події – незвичну активність військовиків тут і фотографії в газетах, на яких були зображені замордовані комуністи в сусідній Угорщині. Скоро, щоправда, в пресі зарясніли великі заголовки типу «Фашістскій мятеж подавлєн», а моторошні фотографії повішених угорців щезли. Щезли в своїх заміських казармах і військові. Разом із предметом хлопчачої заздрості – величезними пістолетами Стєчкіна, які вони носили в лакованій дерев’яній кобурі. Зовсім як легендарний «маузер» у героїв громадянської війни. Тільки ті герої були «червоними», а власники «стєчкіних» своєю уніформою більше скизалися на їхніх ворогів – «білих». Ну та то вже деталі – мутації зовнішнього вигляду переможців у класовій боротьбі.

Шеремет на мить завагався: звернути на цю вулицю і піти до школи, чи не треба? Ні, краще повернути назад до центру. Тим більше, що часу не так уже й багато, а ще стільки треба обійти… Десь тут можна буде вийти на маленьку – вздовж річки – вуличку, утворену вервечками невеличких акуратних будиночків, заселених «радянською інтелігенцією», такою ж прийшлою в цьому краю, як і Шеремети. Наскільки пам’ятав, це одразу за продовольчим магазином. В обов’язках Володимира тоді було пильнувати, коли туди завезуть хліб, щоб встигнути купити. Бо «чорний» був майже завжди, а от «сірий», пшеничний, треба було «ловити», не кажучи вже про білий. Запам’яталася зима п’ятдесят шостого року, коли білого хліба взагалі не стало, а сірий продавали по буханці в одні руки. Але й то ще треба було підкараулити і вистояти довгу чергу. Отож вони з матір’ю ходили вдвох, міняючи одне одного в стоянні на морозі. Зате який він був смачний, отой хліб! Коли, принісши буханець додому, мати одрізала їм із братом по свіжій скоринці «сірого», намазувала маргарином, а зверху ще й цукром притрушувала. Маргарином – бо масло було «дефіцитом», та й дорогувато. Цукром – бо то також був дефіцит. Щоправда, круто посолена чорна скоринка з маргарином – також непогано, коли вона ще аж тепла…

А ось і вона, прирічна вуличка. Гарні колись котеджики з невеличкими надвірними будівлями мають занедбано-нежитловий вид. Якщо в порівнянні з людьми, то як нібито гарний колись парубок перетворився на старця чи «бомжа», як тепер кажуть. Хоча фіранки на вікнах є, на грядках щось зеленіє, кури сокорять. З поривом вітру в носа вдарив неприємний хімічно-гнилуватий сморід. Як же люди тут живуть? А головне – звідки цей сморід у центрі містечка? Став спускатися до річки. Десь тут має бути невеличкий піщаний пляжик, де вони колись купались і загорали. А поруч з ним нишпорили попід корчагами за раками і ловили рибу. Однак чим більше наближався до річки, тим нестерпнішим ставав сморід. Ось і це місце. Тільки замість жовтого пісочку – сіро-чорний смердючий мул, сопух а за ним – густа каламуть, в якій не те що раки – хробаки і ті, мабуть, повиздихали. Почорнілі безлисті верби сумно похилили до мертвої води мертві залишки свого пишного колись віття.

Володимир чимдуж подався на гору, подалі від цього зловісного свідоцтва людського безумства. Не маючи коріння у великих містах, де мешкав, не плекаючи в серці визрілих в часі спогадів, він раніше не звертав уваги на огидні супутні наслідки «індустріалізації Радянської України». Саме так: бо зрозуміло, що цю річку отруїли-загубили не за нинішніх часів занепаду промисловості та й взагалі господарства, а ще тоді, коли боролися «за світле майбутнє», мало замислюючись над сьогоденням. Сподіваючись, що за них у Москві все зроблять. От і дочекалися… Якби звелися з домовин ті, що полягли за неньку-Україну в ті буремні часи, в двадцяті-сорокові роки, хоч «червоні», хоч «петлюрівці», хоч «совіти», хоч «бандерівці», то здригнулися б так, як він зараз, бо не впізнали б рідної землі, сплюндрованої бездарно-злочинним господарюванням тих, хто тоді переміг і залишився жити.

Куди тепер? Мабуть, на центральну площу, а там буде видно. По пам’яті пройшов двором, якраз поруч із рестораном. В часи його молодості жива копійка була в ціні і до ресторану з місцевих мешканців мало хто заходив. Життя тут жвавішало лише в дні якихось районних нарад, коли «совпартактив» з довколишніх сіл, отримавши в «районі» чергову «нахлобучку», заглядав сюди, щоб «зняти стрес». Щоправда, тоді ще ніхто тут і слова такого не чув. У тому числі й викладачі місцевого медичного училища. Зараз тут також був ресторан: також майже порожній, бо грошей в пересічного мешканця більше не стало, а якщо й стало – то не в багатьох.

Впритул до ресторану загніздувався стенд із районною сатиричною газетою. Вона виготовлялася вручну щотижня і мала своїм призначенням «кальоним жєлєзом» випікати негативні явища в місцевому житті. Одного разу потрапив у ту «ширитовку» і батько його однокласниці, Лариси Карпенко добрий знайомий їхньої сім’ї, який був головою колгоспу з «тридцятитисячників». Його карикатурно зобразили на занесеному снігом кукурудзяному полі з рушницею і забитою вогняво-рудою лисицею в руках, а на задньому плані красувалося легкове авто – «Побєда». Віршований текст в’їдливо перераховував провини невдатного голови. Колгосп відсталий, а він на колективні гроші самочинно придбав шикарну службову «Побєду», а не загальновизнаного «бобіка»; займався полюванням в робочий час, як нібито нічого більше робити; полював без мисливського квитка, тобто бракон’єрствував; їздив на полювання службовою машиною… На закінчення сповіщалося: тов. Карпенко «за халатноє отношеніє к работє і лічную нєскромность» отримав партійне стягнення. Щоб іншим було для науки. Нинішній голова КСП або агрокооперативу навряд чи зможе зрозуміти, щоб за таку «дрібницю» і таке посмішище на весь район. Але що було, те було! Що будинки голів колгоспів не височіли айсбергами серед пересічних селянських хат, а вони самі не були всевладними лендлордами щодо своїх колгоспників, які їх ніби то самі й обрали, на свою ж голову.

«Тридцятитисячником» Олександр Прокопович Карпенко вважався недаремно, хоча й став ним не зі своєї волі. На початку п’ятидесятих стало цілком очевидним, що зруйноване війною, знекровлене відтоком молоді в міста і задавлене грабіжницькою економічною політикою держави колгоспне село вже не здатне забезпечити темпи «соціалістічєского строітєльства». Не знаходячи ресурсів, щоб йому реально допомогти, партія «мудро» вирішила піти перевіреним шляхом. В тридцяті роки на колективізацію були кинути двадцять п’ять тисяч комуністів, щоб очолити цю суспільну екзекуцію. І вони своє завдання виконали – колгоспи були зотарені, «єдінолічнік побєждьон». Інша справа – які, і якою ціною. Так сталося і тепер. Для підвищення ефективності сільського господарства на посади голів колгоспів були направлені з міста тридцять тисяч передових «бійців партії». Хотіли вони міняти свої міські посади й квартири на глухі села (бо ж посилали в найвідсталіші господарства), про те їх ніхто і не питав. «Орден мечоносців», на який перетворив партію «вождь всіх народів», був нещадним як до чужих, так і до своїх. «Партія сказала – надо! І – всьо!» Інакше партквиток – на стіл, і ти вже ніхто, нуль нулем. Отож – хіба хочеш? Мусиш! А що ті «тридцятитисячники» розумілися в сільському господарстві? Дай Біг, щоб бодай в селі народилися й виросли, аби хоч знали, що таке земля і що калачі не в магазині ростуть. Але те мало кого обходило. Бо гасло запозичили також в самого батька народів – «Кадри рєшают всьо!» А що то були не ті кадри, про те намагалися не думати. Як завжди, брали не вмінням, а числом.

Одним із таких бідолаг і виявився Карпенко. Він у сімнадцять років поїхав із рідного села в евакуацію до Башкирії, звідти пішов на фронт, дослужився до старшого лейтенанта – «замполіта» роти, в мирному житті здолав шлях аж до заввідділом обкому комсомолу. Але тут припустився трагічної помилки. Ненароком виявивши, що перший секретар обкому ЛКСМУ в юності мав якісь непевні зв’язки з ОУН, незначні й нетривалі, зі всією партійною принциповістю заявив про це вголос. Наслідків довго чекати не довелося. Спочатку він став секретарем райкому партії, але – третім, по кадрах. І змушений був поміняти обласний центр на районний. Ну, а потім йому запропонували показати рядовим комуністам особистий приклад і очолити відсталий колгосп. Пропозицію він прийняв, бо не міг не прийняти, але сім’ю до села вже не повіз. Зрозумів. А невдовзі після критики в стінгазеті взагалі залишив і колгосп, і село, і надії на кар’єру в «партійно-совєтскіх органах», та тишком-нишком перебрався до Теренграду на якусь запічкову посаду.

Такою ж маловдалою на колгоспній ниві була діяльність більшості тих слухняних «бійців», що стали жертвою чергової авантюрної кампанії керевництва партії, якій вони так самовіддано служили. Бо, в принципі, нічого іншого в житті й не вміли. То була не так вина, як біда тих непоганих, але професійно недолугих людей. На зміну їм незабаром прийшли інші – вже з дипломами про вищу освіту, виховані не «великим вождем» на «Кратком курсє ВКП(б)», а «вірним ленінцем» на матеріалах ХХ партз’їзду. Але все те буде потім, трохи пізніше…

Сірим громаддям на площі височіла церква. От вона не занепала. Єдина зі всього, що Володимир сьогодні бачив. Ошатна, могутня, вона своїми мурами ніби виростала з цієї землі, а не була споруджена людськими руками. Бронзова охоронна дошка при вході свідчила: церква служила ще козакам Богдана Хмельницького, яких чимало спочило вічним сном під її мурами. Сказати по правді, він ніколи про це навіть не чув. У школі цьому не навчали, а до церкви тоді навіть підходити не належало. Та й дошки цієї не було, бо видно з’вилася всього кілька років тому. Судячи з убрання церковнослужителя, що проходив подвір’ям, церква православна, як і за часів Богдана. Хоча за Польщі й Австрії, мабуть, була уніатською, як і більшість в цьому краї. Цікаво, а уніати свою тепер зробили?

Через площу навпроти – пошта. Недалеко за нею – шевська майстерня, в якій йому пошили перші хромові чобітки, справжні офіцерські. А матері модні на той час «румунки» – черевики з високим берцем і з довгою шнурівкою, на високих каблуках. Все з крою, який батько отримував для себе. За рахунок економії й внутрішніх ресурсів, так би мовити.

Далі по колу, в ошатному сквері височів обеліск на могилі загиблих ще в громадянську війну, коли кіннота Будьонного рвалася до Вісли і своїм несамовитим бойовим кличем «Дайош Варшаву!», «Дайош Берлін!» змушувала здригатися не тільки поляків і німців, а й всю Європу. Колись він гордо підносився в розкішному буйнолистому оточенні, тепер же більшість скверу підтоптала під себе якась неоковирна будівля, біля стіни якої сиротою тулився запліснівіло-позеленілий пам’ятник. Шеремет підійшов ближче, придивився до вивіски – «ВАТ Трибовельська іграшкова фабрика». Свого часу вона була зовсім невеличкою і розміщувалася в католицькому монастирі, облуплені стіни якого виднілися неподалік за новою фабрикою. Монастир своїми потужними мурами і місцем розташування на березі річки біля мосту нагадував скоріше фортецю, аніж святу обитель. Хоча чом би й ні? Адже поляки колонізували ці землі «вогнем і мечем», прикриваючи своє загарбництво облудним гаслом навернення «схизматиків» у справжню християнську, тобто католицьку віру. То чого ж тут дивуватися, що їхнє святе місце мало такий войовничий вигляд?

Шеремет глянув на охоронну табличку при брамі: «Пам’ятка історії. Монастир Кармелітів. 1635-39 рр. Охороняється законом». Ковзнув очима по стінах зі слідами реставраційних робіт: справді охороняється. Зайшов на широке, мощене старою бруківкою подвір’я, фактично – площу перед величним костелом. Під ним був підвал, куди вони хлопчаками якось лазили, а частіше з боязливою цікавістю зазирали крізь забрані ламаними гратами віконця. Бо темний підвал був повен людських кісток і черепів, з віконець навіть у літню спеку тягло пронизливим холодом і смородом давно зітлілої плоті – духом Смерті.

Чиї останки там валялися в такому брутальному безладді, не віддані, як належиться, Землі? Українці, закатовані «совітами» чи фашистами? Євреї чи військовополонені, знищені есесівцями? Німці, загиблі під час оборони міста від Червоної армії?.. Хто його знає. Тоді за десять років по війні, про недавнє минуле намагалися забути, мов про кошмарний сон, і ворушити старі кістки й ставити монументи не поспішали. Не до того йшлося – треба було живим житла побудувати, щоб не в халупах, а то і в землянках скнітли, та в мирному житті якось облаштовуватися. Вже в шестдесяті, коли залунало гасло «ніхто не забутий і ніщо не забуте», ті останки кудись зникли. А тепер і самі віконця-амбразури закладені цеглою.

Підійшов до входу в будівлю. Двері відчинені, неподалік сидять якісь люди. Підняв голову – на вежах хрести. Невже костел знову зробили? Зайшов всередину – ні, не схоже. Ікони в рушниках, вівтар, українська мова. Спитав у якогось немолодого вже, судячи по всьому, свого тут чоловіка. Той охоче пояснив, що це українська греко-католицька церква, віддана їм років п’ять-сім тому. Грошей мало, але вони її потроху доводять до порядку. А до того тут був фабричний клуб.

Шеремет мимоволі посміхнувся про себе: добре, хоч не спортзал. Він пам’ятає, як кілька років тому, будучи в Бердичеві, вирішив зайти до костелу, в якому брав шлюб з Евелиною Ганьською славетний Оноре де Бальзак. Про те свідчила давня, ще з радянських часів меморіальна дошка з чорного мармуру. Яким же було його здивування, коли він помітив, що підлога в храмі розкреслена для гри в волейбол і баскетбол!

Однак чоловік зрозумів його посмішку по-своєму:

– Щось не так? Маєте якісь заперечення?

Шеремет поспішив його заспокоїти:

– Та ні, ні. Все гаразд. Дай Біг вам удачі.

Поспитав заодно, звідки той родом, чи давно в місті. Ні, приїхав вже після нього, з ближнього села. Ті, що сидять надворі – так само. Володимир розпрощався і пішов собі далі, так і не зустрівши за день жодного знайомого обличчя. В пам’яті спливло інтерв’ю в одній з українських газет знаного польського письменника і філософа, який народився і жив у дитинстві та юності у Львові,. На питання, чи не жалкує він за Львовом, той відповів, що ні. Бо тих, з ким він там жив, тепер там немає. А до каміння він не має чуття спорідненості.

Шеремета це тоді якось неприємно вразило. Такий вислів такого розумного чоловіка. Бо ж людина не повинна клопотатися тільки своїм власним добробутом та колом лише своїх близьких і знайомих. Має ж бути щось в житті більше, ніж ця досить обмежена спільнота, навіть якщо то сотня, ну хай навіть двісті чоловік, Однак потім охолов. Цигани також живуть лише своїм табором. Та хіба вони в тому винні? Кожен народ має свою ментальність і має право висловлювати свою думку. Як ти маєш повне право її не сприймати. Бо ти іншого народу й іншої ментальності. А тому тебе тягне до землі, на якій народився і виріс, до цих сіл і містечок, навіть якщо тебе тут ніхто і не пам’ятає. А його – ні, для нього це – «каміння».

Ну що ж, у кожного – своя доля… Шеремет ще раз оглянув величну споруду монастиря і ступив далі, до мосту через річку. Справжнього, кам’яного, давнього. З нього дітлахи любили кидати хлібні крихти й спостерігати, як довкола них у прозорій воді виграє дрібна рибка. Мимоволі глянув униз і поглядом уперся в каламутну рідоту, що була колись водою. А хай їм… За мостом був, власне, центр правобережної частини містечка. Праворуч поважно громадилася над водою будівля культпросвітучилища. Щоправда, тепер вивіска сповіщала, що це – коледж культури і мистецтв. Колишнє училище готувало просвітпрацівників для бібліотек та сільських і відомчих клубів, які тепер якщо не повіддавали Богу душу, то ледве животіють. То ж для кого тепер готує кадри цей «коледж»? І якого рівня культури? З вікна гучно вдарив по вухах невибагливий російський шлягер.

Обійшов будівлю, заглянув у великий двір, в якому вони гамселили м’яча з його однокласником Славкою Олійниченком – сином директора училища. Пізнання цього діяча культурного фронту обмежувалися знанням керівних документів «партії і правительства» та ще вмінням грати на гармошці, проте він був у районній номенклатурі і того було цілком досить. Олійниченки повернулися в рідну Наддніпрянщину незадовго перед переїздом Шереметів до Теренграду.

Ноги самі понесли Шеремета далі до гори по відшліфованій мільйонами підошов гранітній бруківці. Десь тут мешкала його друга вчителька, вже немолода, з сивиною в туго заплетеній вінчиком косі, завжди акуратна, підтягнута, зібрана, витримана. Вона йому спочатку не сподобалась і цією елегантно-сухуватою зовнішністю, і дивним ім’ям Генавефа Іллівна, і чемною вимогливістю. А потім… потім назавжди запала в його дитячу душу як взірець жіночої інтелігентності. Справжньої Навчительки. Як він тепер розуміє, вона походила із середовища ще довоєнних часів української інтелігенції, яка майже повністю була винищена або німцями, або більшовиками. А вона якимось дивом уціліла. І вчила його російської мови, терпляче повторюючи-наголошоючи:

– Не «ге», а – «(є», Влодку!

Западенцям оте кляте «(є» давалося легше, аніж йому, зі східняцької родини.

Володимир зі світлим смутком на душі посміхнувся: де вона тепер, його улюблена вчителька? Чи жива? Він як виріс і поступив до Академії все збирався заїхати сюди в курсантській уніформі, відвідати її, подякувати. Хай би вона захоплено сплеснула в долоні: «Ой, Влодку, який же ти легінь виріс!» Збирався ще курсантом, а приїхав, бач генералом. Все ніколи було, аж поки не забув, де й будинок вчительки. З відчуттям своєї вини зашарив очима довкруг, шукаючи, де ж воно, її помешкання? Довкола невеличкі котеджики початку минулого століття, ще австрійських часів. Колись гарненькі, тепер вони втратили колишній лиск, але за певної фантазії уявити собі можна. Який з них її? Один мимоволі привертав його увагу якоюсь сумною самотністю. Давно не миті, без ознак життя вікна, хвіртка із заіржавілим замком, проміж кам’яних плит доріжки пробивається нетоптана трава. На серце дихнуло холодком: невже спізнився?

Ще досить приваблива жіночка років сорока п’яти, заходячи до сусіднього подвір’я, з цікавістю глянула на нього:

– Ви когось шукаєте?

Як міг, пояснив. Жінка ствердно хитнула головою:

– Справді, це Ступачка. Завжди така пряма, горда, мовчазна. Їй вже за дев’яносто повернуло. Була самітня, донька живе у Львові. Померла років зо три тому.

Шеремет винувато-розгублено подякував, рушив далі. На душі відчуття непоправної втрати. Хоча – а що ж ти думав? На що сподівався? Якщо тобі, тоді десятирічному хлопчаку тепер вп’ятеро більше? Бруківка он, на що міцна і на совість покладена, старими майстрами, а й та постиралася, а місцями й попросідала. Камінь – і той не витримує, не те що слабка людська плоть…

Біля підніжжя гори, ліворуч від звивистої дороги до замку, мав бути відкритий басейн. Точніше – міська купальня. Також уламок ще польських, а може й австрійських часів. Тут раніше тренувалися спортсмени і розважалася різна доросла публіка. Тепер на нього дихнуло мертвим запустінням. Якийсь літній, старший од нього чоловік пас неподалік козу. На питання Володимира пояснив, що пару років тому, до дев’ятсотліття міста, купальню спробували було привести до порядку, та так і кинули на півдорозі – коштів забракло. Ентузіасти з числа мешканців спробували самотужки, та не здужали. От і стоїть ця купальня руїною і німим докором від колишніх господарів цього містечка – поляків до нинішніх – українців. Бо що таке спортивне плавання відтоді в цьому районному центрі забули. А відтак – і в цілому районі на більш ніж дві сотні тисяч мешканців.

Від руїн купальні рушив до основної мети відвідин цього кутка – старого замку. До нього вела, пам’ятається, звивиста серпантином, не то широка пішохідна доріжка, не то вузька дорога. Початок її тепер був облаштований кам’яними сходами і невеликою аркою, обабіч яких стояли бутафорські гармати, неоковирно розмальовані зеленою ( під стару бронзу) і чорною ( під залізо) фарбами. Над ними такого ж дешевого гатунку вивіска сповіщала, що це парадний вхід до замку XVII століття. Ані якоїсь тобі короткої анотації, ані нічого більше, що б повідомляло: це не просто форпост польського панування на цих землях, а передусім центр одного з найдавніших міст України, столиці удільного Трибовельського князівства, до складу якого входили землі не тільки південно-східної Галичини, а й частини Поділля та Буковини.

З-під арки з галасом і сміхом випурхнула зграйка по-святковому вбраних юнаків і дівчат. В руках юнаків розкорковані пляшки з шампанським, у дівчат – квіти, обличчя у всіх розшарілі, безтурботно-веселі. Шеремет здогадався: мабуть, у школах День останнього дзвоника. Починають доросле життя. Це добре, що від своєї давньої історії, хоч і з вином. Чи може це випадково? І вони так само мало знають про історію рідного краю, як і він у їхньому віці? Якщо так, то – шкода. Але – не мало б так бути, все ж у незалежній Україні живемо. Хоча добру українську мову почути й хорошу українську книжку купити тепер важче, ніж тоді, навіть за «застійних часів».

Звивиста доріжка, затиснута з обох боків густими кущами, круто піднімалася на гору. Ось і оглядовий майданчик, куди його вперше привів батько одразу по їхньому приїзді до Трибовеля. Володимир як зараз пам’ятає той серпневий вечір, коли вони стояли на самісінькому краю урвища, місто лежало далеко внизу, огорнуте у фіолетові сутінки, крізь них золотими світлячками блимали ліхтарі, здавалося, ступи крок – і злетиш птахою над усією цією красою. Володимир навіть здригнувся від солодкаво-млосного завмирання серця, міцніше стиснув батькову долоню. Але той, замолоду парашутист, зрозумів це по-своєму.

– Ти що, боїшся? Мужчина не повинен боятись. Візьми себе в руки. Вчися!

Це були улюблені батькові сентенції, коли сини пасували перед чимось або скаржилися на свої дитячі негаразди.

І він «брав себе в руки». І вже за кілька тижнів гасав по зруйнованих, але все ще високих стінах старої фортеці аніяк не гірше від своїх нових приятелів-«аборигенів». Стіни були товстими, метрів три завтовшки, так що бігати можна було вільно, якби тільки не спіткнутися або не наступити на крихкий камінь. Тоді про перспективу краще й не думати. Але, на щастя, ніхто з них з тих мурів якось не «літав». Мабуть тому, що не думав…

Шеремет повернувся до фортеці. За ці майже півстоліття її могутні мури ніби й не змінилися. Хоча – а що з ними мало б статися? Адже як зруйнували замок турки з татарами під час останньої навали понад сотні років тому, так ніщо й не відбудовувалося. Що можна було розтягти – розтягли в перші ж роки по навалі. А Камінь… його треба довго точити Часу, щоб звести нанівець. Особливо якщо без допомоги Людини…

В око Шереметові впали невеликі меморіальні таблички, рядком вмонтовані в старі стіни. На них хижо розчепірилися одноголові орли, під ними щось викарбуване по-польськи. Колись табличок було більше, та й золото на карбуванні ще не встигло потемніти, що саме написано на них, не зрозуміло. Але він добре пам’ятає, як влітку 1956-го року до Трибовля кілька разів приїздили групи польських офіцерів. Вони подовгу уважно оглядали фортецю і обов’язково покладали до її стін квіти, якраз під цими табличкми. Ні до того, ні після того він жодного польського офіцера тут не бачив. Принаймні у військових одностроях. Що то воно тоді означало, залишилося таємницею…

Неквапно обійшов довкола замку, В тому місці, де схил гори полого стікав у парк, виднівся якийсь пам’ятник. На постаменті з місцевого каменю – плита з різьбленим написом, над нею різний хрест. Напис напівстертий, до того ж польською мовою, але щось зрозуміти можна. Принаймні нагоду, з якої встановлений – 1657 рік як рік відбиття турецько-татарської навали. Трибовель став тоді нездоланним щитом, що зберіг Польщу від руйнації. Вкотре – хто знає. Але, вочевидь, що не вперше відтоді, як був нею загарбаний, за триста років до того. Що ж, тепер принаймні зрозуміло, чому вклонялися тут, на українській землі, польські офіцери – героїзму й бойовій славі своїх предків. Але, питається, хіба ж на стінах замку тоді зі зброєю в руках билися лише поляки? А українці хіба не боронили рідну землю, об’єднавши зусилля з супостатом-колонізатором, але проти ще лютішого ворога? То чому ж про це ніде нічого не сказано? Про своїх?

Шеремет уважніше оглянув пам’ятника. Зроблений, видно, давно, «ще за Польщі». Але де ж він був тоді, за часів його дитинства? Бо Володимир не міг би його не помітити. Десь на звалищі, мабуть. Занедбаний новими володарями краю, але не забутий, виходить, залишками старих… Нам у поляків явно треба вчитись передусім не так проведенню економічних реформ, як щирому патріотизму. Без нього, – ніякі реформи не зрушать із міста. Бачиш, як от із цим пам’ятником: і писатися українцями стали, і до костелу не ходили, а тільки видалася можливість – одразу про себе заявили, хто вони тут є. А ми… Володимир, обходячи замок, намагався віднайти і не знаходив бодай маленької позначки на честь князя Василька, який мало не тисячу років тому кріпив тут руську землю і воював за неї з ляхами та уграми. Або згадку про земляка, уславленого козацько-селянського ватажка Северина (Семерія) Наливайка, перед повстанням якого поляки так і не змогли встояти – здали замок на милість переможців-українців, ще за шістдесят років до тієї своєї славної перемоги над турками і татарами. Або на честь тутешніх українських селян і городян, які за часів Хмельниччини перетворили Трибовель на один з провідних центрів визвольної боротьби проти польського панування на галицькому Поділлі. Все забуто. А якщо й не забуто, то так занедбане-забайдужене-закинуте, що доки дошукаєшся – бажання пропадає. А поляки он – ті пам’ятають. Молодці, що ще скажеш…

Від невеселих думок закортіло торкнутися сивої давнини не лише думками. Вибрав місце, виліз, як у дитинстві, на старі мури, пройшов до залишків вежі. Теплий вітер куйовдив волосся, очам відкрилася безмежна далечінь. Місто лежало ген далеко внизу, схоже звідси більше на величезний макет, аніж на щось реальне. Господи, який же гарний цей край! І важко було уявити серед цієї благодаті дзенькіт зброї, передсмертні крики, і кров, кров, кров… Яку щедро лили тут, за володарювання цим краєм, вояки різних народів. Хоча законне право мав лише один народ – той, який жив тут тисячоліття, його народ. І дай Бог, щоб це право більше не треба було стверджувати силою зброї. Як це роблять нині між собою брати-югослави.

З гори йшлося легко. Не зчувся, як знову опинився у сквері. Обвів ще раз, на прощання поглядом довкола. Он у тому двоповерховому будинку розташувався колись райком партії і вся верховна районна влада. Шеремет-старший ходів тоді у членах бюро райкому. І хоча й не мав звички обговорювати службові проблеми вдома, але іноді все ж щось прослизало. І Володимир з дитинства запам’ятав, що «заслушать на бюро» – то вельми серйозно, «визвать на бюро» – теж добра не жди, ну а «пропєсочіть, как слєдуєт, на бюро» – то круті неприємності, якщо не гаплик взагалі. І мало хто наважувався оскаржувати винесений йому вирок, бо то було все ж «бюро», хоча й централізм, але демократичний. І все ж треба було, щоб члени бюро проголосували. А тому ніхто, навіть найперший урядовець не міг людині сказати: «Забирайся звідси геть, щоб я тебе в моєму районі не бачив. Бо ти тут ані роботи не матимеш, ані власний бізнес не зробиш, доки я живий». Тому що там, на горі були інші бюро, та й парткомісія гав не ловила! То ж – не про виживання йшлося тоді у тих, хто «залетів під паровоза», як то водиться тепер, за часів демократії, а про пом’якшення вироку.

Вулиця праворуч вела до його школи. Мимо базару, мимо райвідділу міліції, нового місця роботи Шеремета-старшого, який довго й болісно звикав до нової служби. Бо одна справа – захищати, ризикуючи власним життям, безпеку держави, від ворога політичного, ідейного, сильного й розумного. І зовсім інша – вовтузитися з карними злочинцями різного штибу й моральними та інтелектуальними деградантами. Звикнути до такого крутого зламу ментальності і перепаду в суспільній ієрархії було для Шеремета-старшого, кадрового «чекіста», ой як непросто. Тому він довго ще ходив в уніформі офіцера МДБ – подібній до загальновійськової. Але з примітним, яскраво-василькового кольору кашкетом. Формальним виправданням було те, що офіцерське звання мав спеціальне – «майор держбезпеки». І аж коли отримав звання «підполковник міліції», пошив собі міліцейську уніформу – темно-синього кольору, зі сріблястими, як у армійських тиловиків, погонами.

А де ж, до речі, сам той райвідділ? Невже оцей невеличкий будиночок? Мабуть, що він, бо нічого більш підходящого не видно. Колишній польський «постерунок», а потім радянська міліція. Але тут тепер вивіска лише «Паспортний стіл». А де ж власне «міліція»? Запитав чоловіка, який щойно вийшов із дверей. Той здивовано глянув на нього: та райвідділ вже давно переїхав у нове приміщення. Шеремет зніяковіло подякував: в поляків поліція налічувала зо два десятки чоловік, за «совітів» у батька було сорок, а в «незалежній і демократичній» чисельність районної міліції вже двісті з гаком. Щоправда, «гак» поки що невеличкий, але все ж сорок і двісті – речі не співмірні. Та хіба в чисельності міліції справа?

Перед очима нараз постала картина: сонячний морозний день. З райвідділу міліції до райсуду, що за якихось триста метрів, під конвоєм ведуть трьох чоловіків. Похнюплені голови, руки за спиною, очі втуплені в землю. Перехожі зупиняються, з сторожкою цікавістю оглядають процесію. І жодного доброго слова, ані навіть співчутливого зітхання. Бо всі ті, що стоять на тротуарах, виховані у вірі. Не просто хрещені, як то поголовно заведено зараз, а саме виховані. Їм змалечку в підсвідомість втовкмачені десять заповідей Божих, їх змалечку батьки вчили: «Ромчику (Славчику, Іванку…), то не можна так робити…» А ті, що йдуть зараз під конвоєм порушили головні заповіді Божі – «не укради», «не вбий». То й немає їм ні співчуття, ні допомоги. Бо одна справа ті, що за Україну постраждали, і зовсім інша ці «батяри» й «лайдаки», що не хочуть жити, як всі порядні люди.

Цією ж вулицею до їхньої школи бігав хлопець із дев’ятого класу, примітний тим, що саме «бігав» взимку в одному піджачку без верхнього одягу. Шеремет-старший якось запитав сина, чи знає той причину. Потім пояснив. Той хлопець злигався з поганою компанією, що шастала по чужих сараях, курниках, крільчатниках і цупила все, що трапляло під руку. Під час однієї з таких «операцій» сталася сутичка з господарем. Щоб втекти, довелося вислизнути з куфайки, за яку той цупко ухопився. Дізнавшись, за яких обставин син втратив одіж, батько не тільки «збив його на квасне ябко», але й сказав:

– Я тебе красти не вчив і не посилав. Де загубив, там і знайди. Або зароби собі сам. В мене для злодія грошей немає!

Так бідний хлопець і пробігав усю зиму роздягнутий.

А тепер? Тепер люди не тільки не соромляться того, що їхній син (брат, родич, товариш) є крадієм, гвалтівником чи вбивцею, а навіть доводять, що його злочини – річ звичайна, що винен не він, а якісь там обставини. В тому числі й самі жертви злочинної діяльності їх «хорошого хлопчика». Більш того – організовують залякування і цькування постраждалих. Світ перевернувся! І хто зна, скільки ще часу знадобиться, щоб біле знову стало білим, а чорне – чорним, а не навпаки. І ніяке збільшення чисельності міліції тут не допоможе – ні п’ятикратне, як зараз, ні десятикратне, до якого вже не далеко, якщо простежити за тенденцією, бо тут справа не в «охороні права», а у «вихованні душі». В якій зруйнували Бога, а взамін спробували поселити «моральний кодекс будівника комунізму», який спочатку самі ж «садівники» і дискредитували, а потім зовсім забули, бо їх самих «послали» кого куди. От і дичавіють душі людські, як здичавіли сади в сплюндрованих «борьбой с бандітізмом» хуторах. І як їх тепер відігріти, оті душі, прищепити те людське, що притаманне і християнам, і мусульманам, і православним, і католикам? Якщо не любов, то принаймні співчуття і людяність до ближнього свого? Хто його знає, як. Зрозуміло тільки одне: для цього потрібні не так поліцаї й тюремники, як вчителі й духовні пастирі, не так «сізо» й тюрми, як спортзали і будинки дитячої творчості. А головне – нормальний державний і громадський устрій, а не таке, як сказав перший «устроїтель» нової держави про своє творіння, «маємо те, що маємо». Таке, за що з нас весь світ не перестає дивуватися вже років якщо не десять, то близько того.

Але де ж школа? Вона видалася тоді йому такою великою і гарною після першої, сільської. Перед школою сквер з газонами, клумбами і молоденькими деревцями, ледь товщими за прутки. Тільки де все це поділося? Запитав зустрічну жіночку. Вона здивовано заломила чорні брови:

– Стара школа чи нова?

– Та, мабуть, що стара.

– Тай вона ж перед вами.

Зпоза щільної стіни високих дерев скромно біліла стінами двоповерхова будівля. Пишне гілля настільки закрило собою небо й сонце, що у їхній тіні навіть трава не росла, не те що квіти. А старе коріння молоденьких дерев його дитинства важко повилазило на гору і вузлувато порозповзалося по голій тепер землі, немов вени на кисті його ще міцної, але вже немолодої руки, ровесниці тих дерев.

Володимир рушив доріжкою, озираючись по боках. Біля входу в приміщення кілька юнаків і дівчат про щось домовлялися з молодим, років тридцяти, чоловіком. Вуха різонув суржик у кількох його варіаціях – від зіпсованої української до поганої російської. З душевним трепетом переступив поріг, який вивів його у велике життя. Неспішно попрямував коридором. Де ж його клас? Не згадати. Навмання відкрив кілька дверей – ні, все не те. Лише стіни старі залишилися, та ще вищерблений паркет, мабуть, з тих часів. Решта все – більш пізнє. Щоправда, настільки вже поношене і далеко не нове, що сучасним не можна назвати навіть з великим натягом. «Н-да…», як-то кажуть. Навряд щоб цю школу можна було назвати закладом, відповідним двадцять першому століттю. Хоча – хіба то їхня вина? Скоріше – біда. Бо видно, що те, що можуть – роблять. Он клас українознавства – той не так давно, мабуть, обладнали. Бо жовто-блакитні прапори та рушнички з декоративною атрибутикою на національні мотиви не встигли ще злиняти. Кілька дівчаток при його появі чемно встали й повернулись обличчям. Приємно вражений такою незвичною як для нинішніх часів вихованістю, Шеремет розчулено привітався. У відповідь миле щебетання доброю українською.

Яскравим оформленням радував око і клас військової підготовки. На новеньких стендах в химерному сплетінні поєдналися червоні зірки і золоті тризуби, червоноармійці й січові стрільці, Радянська армія й УПА. На всю цю військово-політично-історичну еклектику флегматично споглядав з великого портрета Симон Петлюра.

Чому за головного національного героя визначили саме його? А не, скажімо, легендарного вождя рідних для цього краю «усусів» Євгена Коновальця? Мабуть, забули нинішні «західняки», як Петлюра розраховувався свого часу їхньою волею і долею за підтримку його білополяками в боротьбі з більшовиками, віддав своїх братів-галичан на поталу заклятому ворогу. Хоча й за згоди, кажуть, тодішніх галичанських вождів, та все ж … Але і Великої України не здобув, і в Малій, Західній прихильність втратив на довгі роки. Принаймні серед простого люду, далекого від тієї “вищої” доцільності-необхідності, за які вони мусили потім заплатити десятиліттями своєї неволі. Однак тепер пан Головний Отаман, як видно реабілітований. Якщо не в рідній Наддніпрянщині, то хоча б тут, коли до життя прийшли вже навіть не онуки, а правнуки тих січових стрільців, які не те що «забули», а просто навряд чи навіть чули про те, як воно склалось тоді насправді. А може, так воно й на краще? І одне, й інше? І що зла в душі не тримають, і що вклоняються борцю за Україну загальнонаціонального, а не свого, регіонального масштабу? Мабуть, що так. Хоча хто зна, яким богам тут вклонятимуться ще через п’ятдесят літ? Адже за часів його дитинства тут висіли зовсім інші портрети. І клятви були зовсім іншими. Він пам’ятає, з яким нетерпінням чекав, коли його приймуть у піонери. І як пишався, коли був удостоєний цієї честі одним з перших, ще в другому класі в день народження Леніна. Він і досі пам’ятає урочистий заклик-клятву: «За справу Леніна-Сталіна будьте напоготові!» І їх відгук: «Завжди готові!» Щоправда, не минуло й року, як слово «Сталін» із заклику якось само собою непомітно випало, як і незрозуміло куди й як щезли його численні портрети, бюсти й пам’ятники. А в розмовах дорослих дедалі частіше стало лунати незрозуміле словосполучення «культ лічності».

Нині портрети Сталіна знову з’явилися. Щоправда, не в школах, а в окремих осіб пенсійного віку. Хоча восени 1999-го з цього приводу довелося багатьом якщо не похвилюватися, то принаймні задуматись: чий портрет вивішувати, куди й під якими прапорами йти і який гімн співати – «Ще не вмерла Україна» чи «Союз нєрушімий…» І хоча «спроба червоного реваншу зазнала нищівної поразки», як тоді бадьоро сповістили ЗМІ, але ж одинадцять мільйонів громадян усе ж проголосували за червоні, а не жовто-сині прапори. Тобто фактично проти незалежності власної держави, проти свободи власного народу. Офіційна пропаганда якось не стала загострювати на цьому увагу, зважила за краще оспівувати перемогу, сподіваючись, очевидно, що до наступних виборів «червоний електорат» зменшиться природним шляхом.

Роздуми Шеремета перервала по-святковому вбрана жіночка його віку:

– Ви когось тут шукаєте?

Шеремет знітився. А й справді: кого і що він тут шукає? Своє минуле? Так його не повернути. Та й не потрібно. Людей, які працювали тоді, вчителів? Так навіть наймолодші з них вже давно на пенсії. Та й не пам’ятає він вже нікого з них, окрім Генавефи Іллівни, царство їй небесне. То ж – кого і що? Сказав перше, що спало на думку.

– Я в цій школі вчився сорок п’ять років тому.

Жіночка всміхнулася і з легким співчуттям пояснила:

– На жаль, мабуть не в цій. Та школа, в якій ви тоді вчилися, переїхала до нового приміщення. А це російська школа, що була раніше в центрі. Ії переселили сюди, як зруйнувалася стара будівля.

Так он воно що! Шеремет тільки тепер звернув увагу на дошку пошани, писану російською мовою і зрозумів, чому мова братнього народу лунає довкола так часто. Але тоді виникає принаймні два питання. По-перше, чому половина прізвищ на дошці українських? Невже навіть тут, у цьому провінційному, споконвіку українському містечку люди забули, хто вони є? По-друге, чому в устах дітей російська мова така незугарна, фактично суржик? Чому так погано навчають? Однак стримався, аби не псувати настрій цій лагідній жіночці. Бо при чому тут вона?

– Вам розказати, як пройти до нової школи?

Шеремет отямився: а, власне, навіщо? Тут бодай стіни його пам’ятають, а він їх, а там що? Там взагалі все чуже, і він чужий. То ж чемно подякував пані добродійці, привітав із «останнім дзвоником» і поволі пішов собі геть. Все, подорож до Трибовеля завершилася. Пора назад, до Теренграду! Поближче до нинішнього життя…