Творити націю

Володимир Пасько

Прибулий виявився чоловіком років сорока, малопримітної зовнішності. Привертала увагу лише лобаста голова з великими залисинами.

– Прошу познайомитися: пан генерал Шеремет з Києва, пан професор Дробот зі Львова. Провінціал серед вас лише я, – спробував жартівливо зазнайомити Мазур.

Рукостискання міцне, погляд із-за скелець окулярів допитливий. Випереджаючи запитання, Євген пояснив:

– Ми тут із Володимиром Васильовичем деякі актуальні теми обговорювали. Щоправда, не зійшлися в деяких деталях, але то дрібниці. Розкажіть краще, як ваша зустріч із нашим студентством, – і, обернувшись до Шеремета, уточнив. – Ярослав Михайлович приїхав не стільки до рідної землі припасти, як поспілкуватися з тутешньою молоддю.

– З ким же ви спілкувались, якщо не секрет?

– Які там секрети. Прочитав пару лекцій з елективного курсу в «наргоспі» та виступив самохіть перед студентами і викладачами в «політехніці» й «меді».

– А тема яка?

– Україна на зламі століть: минуле, нинішнє і майбутнє.

– Замах у вас чималий. Як же вийшло, плідно? – Не без іронії поцікавився Шеремет.

Він мав молодшу доньку-студентку, був знайомий з її оточенням, тож усвідомлював складність місії, що взяв на себе професор.

– Бачу, ви і без мене здогадуєтеся. – всміхнувся у відповідь той. – А якщо серйозно: не до сміху, звичайно. Молодь живе своїм життям, дуже далеким від проблем суспільства. І від нації, від держави в цілому. Не всі, звичайно, але та найактивніша частка, яка задає тон.

– Що ви маєте на увазі?

– Ідеологічну кризу, яка охопила суспільство, але найболючіше вдарила саме по молоді. А звідси вже й усі інші кризи, в тому числі й економічна.

– Ви економічну поставили за пересічну. То з наміру?

– А ви хіба її вважаєте першопричиною?

– Не знаю, я не економіст, але розумні люди такою вважають саме її. «Піднімемо економіку – і все піде, мов по маслу…»

Дробот відкинувся в кріслі, збираючись із думками:

– Я саме про це розмовляв сьогодні зі студентами й молодими викладачами в «наргоспі». Про те, що первинне, а що вторинне, що є яйце, а що курка.

– І що ж по-вашому?

– Я думаю, в становищі нинішньої України передусім ідеологія.

Шеремет знудьговано глянув на годинник. Не густо з думками в кібернетичного політолога з націоналістичним ухилом, не густо! Маючи таку біографію, міг би щось і цікавіше сказати. Вголос же лише кинув:

– Це вже ми проходили. Правила нами сімдесять років ідеологія, досі ніяк не одхекаємось. Дозвольте побажати вам успіху, в мене ще деякі справи…

– Володимире Васильовичу, я вас прошу, не йдіть. Давайте трохи все ж порозмовляємо. Послухайте п’ять хвилин, а потім уже вирішуйте, якщо не цікаво – воля ваша…

Дробота енергійно підтримав Євген, тому Володимир Висильович змушений був бодай задля пристойності залишитися.

– Насамперед дозволю собі нагадати першопочатковий зміст, що таке ідеологія. Не тільки комуністична, фашистська, буржуазна чи якась інша, а взагалі, – здалеку почав політолог. – Загальновизнано: ідеологія – це система політичних, правових, моральних, релігійних, естетичних і філософських поглядів та ідей, в яких усвідомлюється і оцінюється ставлення людей до дійсності. Відтак, якщо ця система правильна, то й життя в людей має бути гарним. Але якщо воно погане, та ще й протчгом десяти років поспіль погіршується, тоді логічно вважати, що причина в хибності тієї системи, що з нею не все гаразд, з її поглядами та ідеями.

– Все це софістика, шановний пане професоре, – зауважив Шеремет. – У такий спосіб можна що завгодно пояснити.

– Але ж хіба я не правий? Візьмемо для початку нашу систему політичних поглядів та ідей. Ми нібито будуємо незалежну державу, а водночас сахаємося навіть такого поняття, як національні інтереси, не кажучи вже про їхнє відстоювання – підгинаємо плечі не тільки перед «старшим братом», а й перед іншими сусідами, запопадливо йдемо назустріч їхнім щонайменшим, навіть найнахабнішим забаганкам. Хоч у своїй внутрішній політиці, хоч у зовнішній, хоч в економіці, хоч у культурі. Не кажучи вже про рідну для вас галузь оборонного будівництва. Приклади наводити потрібно?

– Потреби немає. Насамперед тому, що практично кожний із таких прикладів можна тлумачити по-різному і дискутувати до безкінечності.

– Добре. А що ви скажете стосовно соціальної орієнтованості? Ще одного засадного положення нашого державотворення? До відповіді не спонукаю, скажу сам: при такій нерівності в доходах, жируванні жалюгідної купки на горі і жебрацтві мільйонів по всій країні інакше як глумлінням це гасло не назвеш.

– Це все знову ж загальні слова. Є відповідні програми виходу з кризи і президентська, і уряду. Потрібен час.

– За десять років зруйнували самі себе більше, ніж нас фашисти у війну. А наслідок – рожеві обіцянки-цяцянки! А як щодо системи правових поглядів й ідей?

– Ви знаєте офіційне гасло: будуємо правову державу. Думаю, колись збудуємо.

– Не треба лицемірити, ви ж самі в те не вірите. І чудово бачите, що нинішня влада практично нікому не підзвітна і не підконтрольна. А державу ми будуємо не правову, а поліцейську. Щоб позатикати пельки тим нечисленним, хто спроможний не тільки зрозуміти, що коїться, а й сказати вголос.

– Вибачте, але члени Ради Європи, члени Ради безпеки ООН, європейська й світова спільнота все бачать і не заперечують… Значить, ми на правильному шляху?

– А ви самі в те вірите? Згадайте, що в нас було за часів тоталітаризму. Тоді практично кожний керівник з одного боку підлягав старшому адміністративному начальнику, з іншого – контролювався відповідним партійним комітетом, що мав опікуватись інтересами держави, з якою ототожнювала себе партія. Партійні органи на місцях не допускали свавілля адміністрації стосовно працівників, принаймні брутального, а також очевидних зловживань і казнокрадства. Тобто вони поряд з ідеологічною проводили і певну профілактичну роботу, щоб не доводити справу до карної, де вже парафія прокуратури й суду. Зважаючи на чисельність комуністичної партії, коли ледь не весь середній прошарок суспільства був членами КПРС, ті парткоми в питаннях дотримання загальнолюдської етики були до певної міри виразниками інтересів громадськості. Почав понад міру красти директор заводу – надіслали сигнал до райкому. Там розібрались, дали по шиї – припинив, до кримінальної справи не дійшло. Тепер же на свавілля й зловживання скаржитись нікуди. Бо всюди все купується. А куди простій людині зі своїми проблемами дітися, куди поскаржитись?

– Щось я не зовсім розумію. Невже ви за відновлення тотального партійного контролю?

– Ні в якому разі. Я тільки за наявність противаг, за збалансованість.

– Так для того в нас є суд, прокуратура, міліція, що там ще… Парткомів же ніде у світі немає.

– Звісно, немає. Але там суд, прокуратура, міліція працюють на людей, а не на себе, як це воно в нас є часто-густо. Та й адвокатура там розвинена, і закони відповідні є, і різні громадські об’єднання. Четверта влада знову ж не загнуздана-налякана. А в нас… Ви дивитеся зарубіжні фільми?

– А що, в нас хіба і свої є?

– Вибачте, я мав на увазі: чи часто? – Усміхнувся Дробот. – Тоді напевно звертали увагу на ставлення тамтешніх поліцейських і до своїх службових обов’язків, і до громадян.

– Не зовсім розумію, про що ви?

– Маю на увазі різницю у психології поведінки. Там поліцейський розуміє, хто і за що йому платить гроші і кому він має служити. Платить пересічний громадянин країни, і він повинен із ним поводитися люб’язно і чемно, навіть якщо той у чомусь винен, а не вдавати з себе суворого вчителя, перед яким мусить потуплювати очі пустотливий хлопчак. Бо вони для громадян, а не навпаки. На жаль, у нас працівники цих органів відчувають себе скоріше «правоохоронцями», ніж «захисниками інтересів громадян». Дбають не так про дух закону, як про його букву, частіше всього переслідуючи не так державний інтерес, як свій особистий.

– То ти «даїшникам» нашим поясни, Ярославе. Хотів би я на тебе подивитися, – підшпильнув Євген.

– Подібного свавілля поліції, яке в нас коїться на шляхах, я не бачив ніде. – Сприйняв той всерйоз. – Хоча сам за кермом об’їздив майже всю Європу і Північну Америку. Можливо, я дещо перебільшую, але хіба не складається враження, що нашу країну буквально окупували ті, хто мав би охороняти спокій простих громадян, а не диктувати всім, як жити, щоб їм було добре.

– А чи це не занадто? Одначе, яке все має відношення до ідеології?

– Щонайпряміше. Бо віра людей в закон і справедливість базується передусім на вірі в доброзичливість, порядність і чесність правоохоронців і урядовців. Без цього правову державу не побудувати. А якщо держава не буде правовою, її ніколи не стануть любити чи бодай поважати громадяни. Відтак вона ніколи не вийде з кризи. Замкнене коло!

– З правом ми розібрались: картина тут малоприваблива. Яка в нас наступна складова ідеологічної кризи?

– Даремно смієтесь, не довелось би нам усім плакати. Бо мораль також зруйнована. Ви тільки подивіться, що собою уявляє нинішня Україна. Це ж повний аналог первісного суспільства в епоху його розпаду. І тоді, і тепер при владі псевдообрана «демократичним шляхом» з «рівноправних» громадян верхівка. І тоді, і тепер та верхівка де хитрістю, де силою спочатку встановила контроль над суспільним добром, а потім і загарбала його у власну кишеню. Тільки й того, що тоді привласнювали худобу й землю, а тепер асортимент незрівнянно ширший та й масштаби не ті. Не десяток коней, а стільки ж теплоходів або літаків. Не примітивний ткацький станок, а цілий комбінат, як он тутешній «хебека»; не соху, а цілий комбайновий завод; не якихось кілька гектарів, а одразу кілька сот. І прикладам тим нема числа. Причому наголошую: це все робить владна верхівка, безпосередньо, грубо, а головне – безкарно використовуючи своє службове становище державних службовців.

– Це ви вже шановний через край – первісний лад із соціалізмом порівнювати. Та ще так…

– А чому б ні? В принципі, за обох формацій і спільна власність на засоби виробництва була, і колективна праця, і майже колективне споживання. Бо різниця в заможності в СРСР була мінімальною. Принаймні, не такою нагло-кричущою, як зараз. Я такої ніде не зустрічав, хоча й поїздив чимало, і почитав достатньо. Щоправда, певна різниця між тодішньою родоплемінною верхівкою і нашими нинішніми можновладцями й олігархами все ж є. Давні дбали про своє новопридбане-загарбане, щоб продуктивно розвиватися, та державу свою міцнили, бо за її межами для них життя не було. Нинішні ж більше опікуються, як би вкрасти тут, а вивезти туди. Отож більшість давно паспортами іноземними позапасалася, а дехто навіть сім’ї про всякий випадок вивіз. Благо, тепер не епоха ранньофеодальної ксенофобії і навіть не часи Остапа Бендера, головне нині – вкрасти, а що з тими брудними грошима робити, то – не проблема. Є благословенні краї і поза межами рідної неньки України. Попадаються ж одиниці з тисяч, ризик мінімальний. Недаремно ж на найвищому рівні визнається, що спритняки з України щороку таємно вивозять за кордон щонайменше 3,5 мільярдів доларів крадених грошей. А за деякими оцінками і всі п’ять.

– Припустимо.І що з того?

– А ви пам’ятаєте, що було після розпаду первісного суспільства?

– Звісно, що – рабовласницький лад.

– Аналогії не виникає?

– Ви знаєте таку гру в карти – «очко»? Примітивна, але досить поширена в певних колах. Так от, у цій грі головне – аби не було перебору, тобто не набрати очків більше, ніж потрібно.

– Це ви до чого?

– До того, що у вас тут очевидний перебор. Тим більше, що якраз у наших предків рабство не набрало розвитку. Проминули його, одразу проскочили у феодалізм. До речі, досить гуманно-патріархальний.

– Гадаєте, зараз в якийсь «гуманний» капіталізм «вповземо»? Даремно сподіваєтеся! Як ви інакше, ніж рабами назвете тих найманих трударів, які змушені працювати поза всяким трудовим законодавством, без будь-яких соціальних гарантій, за шматок хліба? А такі вже є. Бо «дикий» капіталізм, період первісного накопичення капіталу за своєю моральною основою однаковий, що в Нідерландах кінця XVII століття, що в Америці початку XIX, що в Росії кінця XIX. «Людина людині – вовк» – казали ще давні римляни, які для обмеження таких «вовків» винайшли юридичне право – просте, лаконічне й непорушне. Ми ж, як завжди, торуємо власний, особливий шлях – вигадуємо закони складні, плутані, багатослівні й постійно змінювані. Бо якщо все буде прозорим і чітким, то як тоді ворюгам збагатитися за рахунок народу на «законних» підставах? Неможливо. А воно ж кортить, ще й як кортить!

– Ті «раби», як ви кажете, не дуже й протестують, отримуючи готівкою, як професор у вузі. А то й удвічі більше.

– То, може, у Києві «нові українці» такі щедрі, але, мабуть, далеко не всі. А в провінції зовсім не так. Окрім того, добра готівка, звичайно, гріє і душу, і тіло. А раптом хвороба? Або, не дай Боже, каліцтво? Та й про пенсію варто подумати. «Дикому» капіталісту ті всі турботи людські ні до чого, готівкою простіше, головне – дешевше.

– Це вже економіка, а не мораль.

– Така економіка навпрошки випливає з моралі. Коли все дозволено, головне гасло «Збагачуйтесь», а якими методами, нікого особливо не турбує. Аби ділився з тим, з ким потрібно. Он запитайте Євгена, він вам розкаже з власного досвіду, як у нашій країні бізнес робиться.

– Краще не треба. Це не для ніжних вушок кадрових військових, – розсміявся Євген. – Вони звикли до порядку і хоча й міцного-соленого, але чесного слова. Тут же гра без правил, порядності маю на увазі. Бо певні правила все ж є, переважно не писані, але краще вам їх ніколи не знати.

– Чому, цікаво?

– Тому що рідко хто з вашого брата нормально в бізнес вписується. Надто вже серйозні та відповідальні ви люди, любите все робити за інструкціями. Та щоб руки не запацькати. А гроші – справа брудна. З вас виходять хороші адміністратори, але нікудишні комерсанти. Окрім небагатьох, особливо «обдарованих», переважно людей випадкових у вашому середовищі.

– Не знаю, як вам, а мені іноді здається, що наш «гомо постсовєтікус» – це людина, повністю позбавлена будь-яких моральних засад, – знову перехопив ініціативу Дробот. – Ви замисліться над таким фактом. Покоління, яке виграло війну, народжені до двадцять сьомого року від батьків, що виросли на дереві християнської моралі. Однак дві криваві війни, одна з яких громадянська, жахливий голодомор з випадками людоїдства, повоєнне лихоліття, руйнація християнської релігії – все це не могло не завдати нищівного удару по самих підвалинах суспільної моралі. Комуністичне виховання народу за силою і глибиною впливу не могло йти ні в яке порівняння із зруйнованими християнськими приписами, які хоч трохи утримували людей в межах пристойності. А покоління, що зросло на комуністичній безморальності, знаючи про релігію лише як про опіум для народу, почало будувати не стільки державу, скільки своє особисте благополуччя, причому за рахунок її розкрадання. Християнська заповідь «не вкради» замінилася на «тягни все, що можеш», аби не попадався. На рубежі дев’яностих самозруйнувалася і та недосконала комуністична мораль. Якою б вона поганою була – але все ж «моральний кодекс будівника комунізму» був шедевром людяності в порівнянні з нинішніми неписаними вовчими законами.

– Ви хочете сказати, що ми зараз живемо без моралі?

– Якщо підійти науково, то саме так. Бо що таке мораль? Це система поглядів і уявлень, норм і оцінок, які регулюють поведінку людей. Ре-гу-лю-ють! На користь суспільства, на загальне благо! А в нас хто і що регулює? Корумповані чиновники розкрадання держави на користь власну і тих, хто більше заплатить? Окрім того, мораль – це ж сис-те-ма! А де вона в нас? Де описана, сформульована?

– Як де? В різних законах, правилах, інструкціях.

– В тому то й справа, що всілякі офіційні документи повинні складатися на основі правил моралі, а не навпаки. Бо мораль – це перш за все звичай, який завжди йде попереду писаного правила.

– А як же вони тоді складаються, наші закони?

– Ось і я б’юся над тим же питанням: як? Мабуть, що на основі скалок християнської й комуністичної моралі, що збереглися, а рівноваж шляхом запозичення готовенького в інших народів.

– Але ж те готовеньке, – воно в них, якщо бути прискіпливим, базується на їхній моралі й ментальності, є їхнім формальним продовженням і уточненням. А в нас на чому воно базуватиметься і що продовжуватиме й уточнюватиме? Нашу скаліченість?

– І я про те.

– Що ж тоді робити?

– До Бога повернутися, – озвався Євген. – Як у нас тут завжди велося. Люди раніше при зустрічі навіть віталися: не «добрий день», а «Слава Ісусу Христу!» – «Навіки слава!»

– Уточнимо: так було лише по селах. Та й то давно, – поморщився від такої архаїки Шеремет. – А сам давно таким богомільним став?

– Давно, ще в Афгані. Коли наш взвод затисли в міжгір’ї так, що гадав: живим не вийду. Половину одразу поклали вбитими й пораненими. А решта через нищівний вогонь голови не могла звестися. Я молитов ніяких толком не знав, хіба що чув краєм вуха «Отче наш»… Чули б ви, як я його читав! І поклявся: якщо виживу, повірю по-справжньому.

– І тримаєшся слова?

– Безперечно! На всі релігійні свята, як має бути, до церкви. Та нерідко і так заходжу, особливо коли важливе або складне щось трапляється. Заглянеш ніби до себе всередину, побудеш на самоті з думками і Всевишнім, та й все якось легше стає, світлішає на душі. А ви що не вірите?

Шеремет стенув плечима. Нараз йому пригадалася недавня зустріч з отцем Михайлом.

– Не те що не вірю, можливо, він сущий і впливає якось на нас. Але це складна і делікатна справа, людському оку непомітна і розуму непідвладна. Важко повірити в те, в що протягом життя не вірив. Окрім того, віра й стосунки з Богом – надто інтимна річ. Для спілкування з Богом, людині, як на мій погляд, достатньо Книги Божої, усамітненого місця і щирого бажання. А вся корпорація посередників, що постала між людиною та Богом, уся церковна ієрархія, в якій наявні майже всі ті ж градації, що і в армії, від сержанта до маршала, мало сприяє пробудженню в людях віри. Принаймні, мені так здається.

– Ви що, проти церкви?

– Ні в якому разі! Навпаки! Нехай туди ходить, хто бажає, нехай вірять, я тільки «за». За всі десять заповідей Божих і все добре й мудре, що написано в Біблії. Я сам свого часу роздобув для малолітньої доньки Біблію для юнацтва, тоді це був дефіцит, підтримав дружину, щоб охрестилася разом із донькою. І гадаєте, вони стали вірними? Засвоїли християнське вчення? Та ні! Хрестики носять, з релігійними святами одне одного поздоровляють – ото й усе. І так не тільки в моїй родині. Ренесансу релігії в нашій державі так і не відбулося. Принаймні бурхливого. І поки що.

– Але ж до церкви стали ходити майже поголовно, дітей хрестять, шлюб беруть у церкві, – не здавався Євген.

– А я що, проти того? Тільки «за»! Але не можна не помітити дедалі більшого розходження між зростанням зовнішніх ознак релігійності й дотриманням норм тієї ж християнської моралі в повсякденному бутті. Розходження між словом і ділом, як за часів комуністичної ідеології. Всі хочуть пити й гуляти на свята, а поститися не хоче майже ніхто. Але ж одного без другого не має бути. Бо то вже тоді не віра, а казна що.

– Ваша правда, – підтримав Шеремета Дробот. – Швидко не вдалося. І мораль, і духовність, як громадська, так і релігійна – надто інерційні речі, потрібен час. Однак іншого шляху до зміцнення моральних засад суспільства, окрім як відродження релігії, немає.

– Але в якому вигляді її відроджувати? Ви ж замислювалися над тим, що тут криється своя велика небезпека?

– Що значить «в якому вигляді»? І яка ж така небезпека? – Обидва співбесідники подивилися на нього з неприхованим подивом.

– Дуже проста, можна сказати, арифметична. І від того цілком реальна. Адже в нас тільки православних церков три та католицьких дві. Кожна має свій регіон впливу, нерівноцінний за людським потенціалом. Греко-католицька церква ніколи не вийде за межі Західного, який складає лише четверту частку території України. В економічно найпотужніших регіонах, де мешкає мало не половина населення, в Слобожанщині, Донбасі, на Півдні панує Московська патріархія. Київська патріархія так поки що й не спромоглася розгорнутися і не є домінуючою практично в жодному регіоні. За цих умов для стабільності ситуації просто необхідний досить великий прошарок релігійно незаангажованих людей, які б слугували буфером між конфесіями-суперницями.

– Ви вважаєте, йдеться не так до їх об’єднання, як до суперництва? Але зараз же не шістнадцятий чи сімнадцятий віки, релігійні війни давно скінчилися.

– Я нічого не вважаю. Але протестанти з католиками в Ольстері вже скільки часу чубляться? Це так, до слова. Релігія – не моя парафія. Просто як командир я волів би, щоб у моєму підпорядкуванні був якомога однорідніший у морально-духовному відношенні контингент. І все! Щоб перед боєм їх надихав один священик, всім однаково рідний. Або тоді вже ніякий, тоді вже я сам скажу те, що потрібно, та мій заступник із виховної.

– Я думав, у нас хоча б із релігією все до ладу, а ви навіть тут негаразди знайшли. – З прикрістю мовив Мазур. – Ще якусь кризу маєте, пане професоре? – зиркнув на Дробота.

– Та не я маю, ми всі маємо те, що маємо. – Досадливо озвався той. – А я якраз і борюся, щоб подолати це все.

– Яким же чином, цікаво? – іронічно глянув на нього Шеремет.

Але відповісти Дробот не встиг. На поясі в Мазура зацвірінчав «мобільник».

– Прошу вибачити, це хтось зі своїх. «Ало! Романе, то ти? Де ти, старий чортяко, знаходишся? У мене під дверима? Хлопці не пускають, кажуть, що мене нема? Вишкіл правильний! Зараз вийду» – Євген із просвітлілим обличчям і лагідно-винуватою посмішкою глянув на співрозмовників. – Це мій давній приятель, ще з Афганістану. Живе у Львові, тут, мабуть, у справах, зайшов провідати. Не заперечуєте?

Шереметові вже набридло професорове теоретизування і він ладен був, скориставшись з нагоди, відкланятися. Однак Мазур збагнув його намір:

– Володимире Васильовичу! Гість, хоч і бізнесмен, але цілком порядна людина, свій хлопець. Познайомитесь – не пожалкуєте. Побільше б у нас таких було – давно б зі всіми кризами покінчили. І без теорій пана Дробота. – В голосі Євгена бриніли незвичні благальні нотки.

Володимиру нічого не залишалось іншого, як погодитися. Тим більше, що він якось був у Львові на відкритті пам’ятника землякам, загиблим в Афганістані, познайомився з багатьма, можливо і з цим. Тож демонстративно залишити товариство виглядало б нечемністю.

Мазур повернувся за хвилину із здоровенним чолов’ягою. Шеремет пізнав його одразу – це був той самий «афганець», коштом і зусиллями якого був споруджений пам’ятник! Володимир добре пам’ятав слова сестри цього чоловіка, сказані на церемонії відкриття: «Коли я була в Романа на Камчатці, й ми говорили про майбутнє, він повідав мені: я хочу повернутися додому і зробити три речі – народити сина, поставити в рідному селі церкву і спорудити пам’ятник своїм товаришам, які загинули в Афгані. Дві обітниці він уже виконав, сьогодні третя”. Вона дуже хвилювалася і не всі зрозуміли, до чого тут ота далека Камчатка, зате всі збагнули щедрість душі цього чоловіка. Це вже потім Шеремет з’ясував, що першопочатковий капітал Роман, як і багато хто з «западенців», накопичив саме там, на берегах далекого Тихого океану. Цікаво, як у нього справи тепер?

– Що вам сказати? – усміхнувся Роман. – Бізнесмен, який скаржиться на життя, або облудник, або невдаха. Я не перший і не другий. Але й хвалитись, якщо по правді, особливо нічим.

Помітивши співчутливу реакцію Шеремета, заперечливо замахав рукою:

– Ні-ні-ні, ви не так мене зрозуміли. Якщо дивитися з боку, то «всьо путьом». Не гірше, ніж в інших, а то й краще. Але якщо відверто, то просто набридло «варити» гроші для всілякої чиновної сволоти, яка ні на що сама не здатна і ні до чого сама не здібна, зате має штамп, підпис, печать і право тебе контролювати, а простіше – “доїти”. Закони ж і порядки в нас такі, що будь-якого норовистого підприємця запросто можна на нари кинути. Якщо не на кілька років, то хоча б на кілька місяців. А того вже досить, щоб твою справу зруйнувати, а тебе на жебрака перетворити. Мене особисто голими руками візьмеш, я вмію і крутитися, і ділитися, але все одно гидко, набридло. Хочеться, щоб був хоча б якийсь порядок. Щоб я знав: отакий-то відсоток віддав, решта – моє. Але ж такого немає і не видно, коли буде, – важко зітхнув Роман.

– Ось я й кажу, – заметушився Дробот, – що ми живемо за часів тотальної кризи. І врятувати нас із цієї безвиході може лише одне – нова конструктивна ідеологія, яка б зайняла місце тієї пустелі з мотлохом і непотрібом, що є зараз в головах і душах наших людей. Як казав відомий персонаж із відомого роману, розруха в головах, а не деінде починається. Ліквідуємо розруху в головах, внесемо туди нормальну загальнолюдську систему поглядів і норм життя, прийнятну для всіх ідеологію, сповнену розумного, доброго й вічного, як у нормальних цивілізованих країнах, тоді й у державі безладдя подолаємо. І всілякі інші кризи, в тому числі й економічну та бізнесову, як ось у Романа.

– І що ж то за ідеологія така чудодійна, яка миттєво вирішить всі мої проблеми, і не тільки мої? – глузливо кинув Роман.

– Даремно іронізуєте, – роздратовано зауважив Дробот. – Все нове, то добре забуте старе – національно-патріотична. В суспільстві, в якому дедалі більше загострюються політико-економічні протиріччя, можуть бути лише дві консолідуючі ідеї – національна або комуністична. Остання себе цілковито дискредитувала, отож залишається покладати надії на першу.

– Цікаво, яким чином ви збираєтеся це робити? – не втримався Шеремет. – Я не сумніваюсь, ви досить часто відвідуєте книжкові магазини. Радив би чергового разу звернути увагу по-перше, який там відсоток складає література українською мовою; по-друге – на дати видань українських і російських. І ви одразу помітите, що значна частина книжок, особливо які пропагують українську національну ідею і культуру, лежать на прилавку років по два-три, а то й довше. При чому хороших, грунтовних книжок, статечних авторів. Хоча тиражі мізерні, порівнюючи з радянським періодом. Часи національного романтизму минулися, маятник хилитнувся в інший бік. Сьогодні навіть ті, хто з переляку кинувся був вивчати державну мову, надолужувати знання нашої історії й культури, знову шпарять «на общепонятном», лише російськомовні газети читають і телеканали дивляться. Тільки й того, що помічників та секретарш зі знанням державної мови позаводили.

– Це вже ви занадто. Я в принципі згоден, що багато з наших «нових українців» на ниві бізнесовій устигають значно успішніше, ніж на національно-культурній. Але зверніть увагу на таке явище: до Верховної Ради балотується таким собі «русскоязичником», а оговтається трохи, зрозуміє, що на державний рівень вийшов, і швиденько-хутенько навчається і досить швидко гарною літературною мовою говорить.

– Це не показник, що «новий українець» говорити навчається, головне – як він думає і що робить для національної справи. А ще важливіше: що думають про себе і ким почуваються мільйони простих людей, ті, хто повинен би бути джерелом вашої «національної» ідеї. Ви пробували порозмовляти з ними, з «пересічними українцями», як пишуть журналісти? Тільки не тут, у Західній, а на схід від Збруча?

Дробот знизав плечима:

– Ми працюємо більше тут, у Галичині, на східні терени поки що не перейшли, але в цілому я орієнтований…

– Як би ви були не тільки орієнтованим, але й достатньо критичним, ви змушені були б визнати, що переважна більшість людей на Сході на питання про національність відповість в одній із трьох варіацій: «ми, хохли…», «ну, українець, то й що…», «та яка разниця, що руський, що українець…» Це не рахуючи ту третину населення, що зараз, на десятому році незалежності вчить дітей у російських школах, вважаючи себе якщо не росіянами, то принаймні людьми російської культури. А ви кажете: національна ідея… Минули часи Міхновського, Петлюри, Коновальця, Бандери, Мельника. Навіть Чорновола з Лук’яненком. Де їхні сотні й десятки тисяч прибічників? Де їхні переможні партії – Рух та УРП? Спочатку повсихали, а потім ще й навпіл порепалися обидві. Тепер на правому, національно-демократичному фланзі тихо, як на цвинтарі. Там не те що наступати, оборону тримати нікому. Так, кілька хлопців із дубельтівками проти справжнього війська…

– Круто ви, пане генерале… – Здивовано зломив брови Дробот.

Але Шеремету посторонок вже попав під хвіст: – Не я круто, то ви нездарно.

– Що означає – нездарно? І кого ви маєте на увазі?

– Та всіх вас отаких, «бійців ідеологічного фронту». Верзете казна що відірване від життя. Спробували вже побути «українським П’ємонтом» і що з того? Спасибі, звичайно, і за те, бо зробили справді багато, але минулося. Якщо не згасло, то вигоріло. Спершу треба, щоб накопичилася критична маса суспільної свідомості, щоб люди не «хохлами», а українцями себе відчули, потім і національна ідея заяскрить, і національна державність буде.

– І я ж про те, – радісно сплеснув долонями політолог. – Тому й сказав: ми не просто за національну ідею, а за «національно-патріотичну». Адже що таке патріотизм? Це ж не просто любов до свого народу, це є більше, ширше. Це любов до Батьківщини взагалі, відданість їй. Тут і гордість за її минуле й сьогоденне, і відповідальність за її долю, і прагнення захищати інтереси Вітчизни. Наголошую: не тільки свого етносу, а Батьківщини в цілому. Тут мають поєднатися всі в Україні сущі – українці і росіяни, євреї і поляки, татари і гагаузи, всі, хто вважає цю землю рідною. І тоді нам пощастить створити справжню українську націю в європейському розумінні.

– Теоретично, може, й так, – по тривалий паузі озвався Мазур. – Але як ти думаєш це зробити? Особисто я уявляю слабкувато, хоча й слухаю тебе не вперше. Адже в нас регіонами, які можна назвати українськими беззастережно, є лише два – західний і центрально-західний. Решта під сумнівом. І чи потрібен їм наш український патріотизм, чи, може, вони тяжіють до якого іншого – над цим ще треба добре подумати.

– Щось ви не те говорите, Євгене. Якби це казав «Мазуров», було б ще зрозуміло. Але Мазур… – з досадою дорікнув Шеремет

– Я правду кажу, – не здавався той. – Після нашого фіаско в Криму на початку дев’яностих і невдалих спроб створити власні осередки на Лівобережжі й на Півдні я добре вивчив це питання. В тому числі грунтовні дослідження солідних вчених. Картина, скажу вам, маловтішна. Вони поділили всю Україну за етнічно-мовною ознакою на п’ять регіонів, шостий Київ. Так ось: українці складають понад вісімдесят відсотків і користуються рідною мовою лише в Західному і Центрально-західному регіонах. А в Східному і Південному, де вони складають до шістдесяти відсотків, державною мовою користуються лише п’ятнадцять відсотків всього населення, решта – зросійщені. Київ і Центрально-східний регіон посередині: тут українців більше, ніж три чверті, але українській мові надає перевагу менше половини населення. То як із такої пропорції кольорів, з одного боку – жовто-блакитних, з іншого – біло-синьо-червоних, жовто-синій коктейль зробити? На одній любові до землі, на якій живеш, націю сконсолідувати важко. Українці й поляки Україну також любили, але кожний по-своєму, і кожний вважав її своєю – тож як чубилися! Причому впродовж століть! Страшно згадати… А серби з хорватами, а поляки з німцями в Сілезії, а чехи з ними ж в Судетах – та таких прикладів в історії безліч.

– Той же Афган візьміть, – втрутився бізнесмен. – У них і держава своя була сотню років, і релігію одну мають, і виборювали свою незалежність від чужоземців всі разом, а після нашого “присутствия” почали між собою криваву колотнечу: пуштуни проти таджиків, хазарійці проти тих й інших – кінця-краю різні не видно.

– Що ж ви пропонуєте? – Невдоволено буркнув Дробот. – Від соціалістично-комуністичної ідеї відмовилися, національну втратили, патріотична не влаштовує. Тоді ж яка?

– Комбінована! Розумне поєднання всіх трьох, – виклично проголосив Мазур. – Бо не тільки любов’ю до свого народу та до своєї землі живе людина, а й шматком хліба, дахом над головою. Як на мій погляд, для пересічного громадянина ідея має бути водночас і національною, і патріотичною, і соціалістичною.

– Виразніше, якщо можна, – в тому ж тоні попросив політолог.

– А чого ж ні? Народу потрібна така ідея, яка б, по-перше, задовольняла українців у їхніх законних правах господарювати на пращурівській землі. По-друге, забезпечувала абсолютно всім громадянам беззастережне право на безпечне проживання на землі українців. За умови, звичайно, їхньої відданості нашій спільній батьківщині й вдячності українцям за притулок. По-третє, щоб на ділі, а не на словах забезпечувала соціальну спрямованість держави.

– З першим і другим положеннями в принципі все зрозуміло, – втрутився в діалог Шеремет. – Тільки я ось що скажу, Євгене: можливо, ти в чомусь і маєш рацію, але запізнився, шановний, якщо не на століття, то на кілька десятиліть. Років п’ятдесят тому ніяких питань би не виникало. Навіть ще років двадцять-тридцять. Але зараз в Європі такий лемент зчиниться довкола прав людини, що змучишся доводити, що ти не шовініст чи принаймні не ксенофоб. Тим більше, що останні роки зі всіх боків тільки й чуєш, що про глобалізацію. Навіть частіше вже, ніж про демократію. При чому у всьому – і в економіці, і в культурі, і в науці…

– Господи, і ви в те вірите… – в унісон докинув Мазур.

– Віриш не віриш, але саме в такому напрямку розвивається світ. Побудова національних, зорієнтованих на суто внутрішні проблеми і осібні інтереси держав для людства давно пройдений етап, який закінчився разом із крахом колоніальної системи. Європа прагне до об’єднання, а ми ніби проти течії…

– Якщо поляки вступлять до Європейського співтовариства і запровадять на своєму кордоні європейські правила, тяжко нам стане бізнес робити. Особливо тим, хто з торгівлі живе, – скрушно захитав головою Роман. – Ти ж, Гєнеку, з Заходу товар возиш, сам знаєш.

– Та знаю, знаю, – не вгамовувався Мазур. – Але що ж нам робити, коли ми той етап, який весь світ пройшов, прогавили? Спізнилися на свій поїзд? Точніше: нас силоміць затягли до іншого – радянсько-інтернаціонального, а по суті російсько-шовіністичного? Який гасав-гасав по колу, аж поки осі не поперетиралися, а зчеплення між вагонами не зносилися. То як нам тепер бути? Стрибати через щабелі історичного поступу, як свого часу вчинили монголи? Тільки ми з соціалізму в глобалізацію, проминувши побудову не тільки національної держави, а й постіндустріального суспільства з інформатизацією вкупі…

– Навіщо одразу «стрибати»? Не стрибати потрібно, а запозичувати все розумне, що в люди надбали. Аби менше на власних помилках вчитися, не так, як деякі герої вітчизняного фольклору.

– Так і я за те! – Доводив своє Євген. – Просто стосовно «глобалізації», всіляких «відкритих дверей», «інтеграційних процесів» і тому подібного я хотів би лише одне запитати: хто з розумних людей двері свого дому будь-якому перехожому відчиняє, коли в ньому для власних чад шматка хліба й ряднини не вистачає, а сини й дочки між собою скубуться? Статечні газди спершу лад у своїй хаті наводять, а потім уже до загальногромадських справ і звичаїв повною мірою пристають. Бо інакше лихі люди останнє з хати повиносять, та ще й посміються з тебе, дурного й довірливого. А в нас тільки й чути звідусіль: в усьому цивілізованому світі так, у всьому цивілізованому світі сяк… А де в цивілізованому світі в двадцятому столітті зафіксоване таке, щоб ледь не кожний п’ятий із голоду вмирав? Щоб люди в Європі з голодного божевілля одне одного їли? А ще кожний п’ятий у війні загинув? Не запозичувати все підряд треба та в родичі в драних штанях набиватися до тих, хто в сап’янових чобітках зі срібними підковами дефілює, а своїм розумом жити і свою державу будувати. І насамперед для себе, для свого народу, а не задля «європейського співтовариства» та «світової спільноти». Понять абсолютно ефемерних для мільйонів, якщо не десятків мільйонів наших співвітчизників, які борсаються в злиднях вже ледь не десятиліття.

– Тут ви, Євгене, перебираєте. – Заперечив Шеремет. – Не можна від всього світу відгородитися, не ті часи, автаркія зараз просто неможлива. Навіть США, на що вже багата й могутня держава, а змушена була відмовитися від такої політики ще сотню років тому. СРСР спробував піти своїм шляхом і забрів у хронічну технологічну відсталість. Що ж стосується питань гуманітарної і національної політики, вільного пересування, то ви самі по Європі поїздили і бачили, як там. Не могли не звернути уваги, скільки в Парижі арабів і темношкірих, у Лондоні таких же ще й індусів на додачу, а в Німеччині – турків та югославів. І всім їм гарантовані цілком певні права у відповідності з міжнародним законодавством.

– Ще раз повторюю: я не проти міжнародних контактів, норм і правил у будь-яких сферах, – гнув своє Мазур. – Але встановлювати й розвивати їх треба собі на користь, а не на шкоду. Бо навіщо нам така міжнародна торгівля, якщо внаслідок неї залишаються без шматка хліба наші ж робітники? Або навіщо нам такі міжнародні гуманітарні норми й правила, внаслідок дотримання яких гине наша національна культура? Я особисто за протекціонізм, у розумних межах, звичайно. У всьому, що стосується національної мови, культури, економіки. Принаймні на даному етапі нашого історичного розвитку.

– Слухай, Гєнеку, звідки ти того всього нахапався? Часом не в народні депутати зібрався? – Засміявся Роман. – То я тебе в разі чого підтримаю, ще й хлопців своїх мобілізую. Говориш ти нормально, по-нашому: справді треба перш за все про своє та своїх подбати…

– Доки наша мова й культура достатньо не зміцніють і не посядуть належного місця в нашому суспільстві, до того часу будь-які російські установи і рухи на нашій землі являтимуть для нас загрозу. – Ніби завершуючи сказане, додав професор.

Володимир не очікував від нього такого радикалізму.

– Не дивуйтесь, це не моя думка, вона належить білоруському письменнику і колишньому радянському партизанові Алесю Адамовичу. Можливо, надто круто сказано, але якийсь сенс в цих словах є.

– Ми відволіклися від теми, точніше, від ідеології пана Євгена. З національним і патріотичним компонентом зрозуміло: напруженість у стосунках якщо не зі всім світом, то принаймні з Європою, а тим паче з ближніми сусідами забезпечена. А що мається на увазі під «соціальною спрямованістю держави на ділі»? – Вирішив до кінця вже дізнатися Шеремет.

– Та дуже просто. Як казав колись один мудрий чоловік: «повинні бути відкриті всі трудові шляхи до придбання невеликого статку, але не треба допускати легкого і швидкого збагачення; слід відібрати у приватних власників і приватних компаній всі галузі промисловості, транспорту і торгівлі, що сприяють створенню великих багатств (банки в тому числі). Тих, хто володіє надто великим, і тих, хто не володіє нічим, слід розглядати як осіб, соціально небезпечних».

– І хто ж той мудрий чоловік? – Володимир колись чув щось подібне, але зараз згадати не міг.

– Пан Євген із Ніцше бавиться… – зітхнув Дробот. – Забув, що на дворі не сконання дев’ятнадцятого століття, а зародження двадцять першого. Та й ми українці – не німці…

– І що з того? – Запально скинувся Євген. – Соціально-економічні умови майже ті самі, якщо не гірші. Проста людина нічого не варта, як сміття під ногами у купки «олігархів» та владоможців. Куди не кинь – лише видимість законності, а не верховенство закону. І просвітку попереду ніякого. Бо сподіватися на те, що прокинеться совість у тих, хто увійшов у смак, як делікатно кажуть, «першопочаткового накопичення капіталу», а точніше – пограбування власного народу, марна справа. Люта ненависть ще вчора порядних трудящих людей, а нині перетворених на пограбованих, знедолених і зубожілих люмпенів до тих, хто їх пограбував, до теперішніх «володарів життя» – ось що поєднає всіх і вся в Україні сущих незалежно від національності і роду занять. Українців і росіян, поляків і євреїв, робітників і колгоспників, трудову інтелігенцію і масу іншого найманого люду. Поєднає і поведе на побудову справжньої Української самостійної соборної держави, заснованої на засадах національного миру і співпраці, соціальної справедливості та верховенства закону. А не того, що маємо зараз…

Шеремет лише здивовано слухав. Монолог Євгена виглядав нібито газетна передовиця. З нічого таке до голови не приходить і так доладно не складається. Значить, власне, глибоко продумане… А може, чуже, та добре засвоєне.

– Не зовсім зрозумів. Невже ви пропонуєте щось подібне до комунізму, тільки з націоналістичним ухилом? Але ж це несерйозно. Комуністи вже були, а, як відомо, двічі в одну й ту ж річку не входять. Принаймні близькі за часом покоління.

– Ти що, Гєнеку, збожеволів? Невже й мене на гілляку потягнеш чи до паркана приставиш? – стривожено заволав бізнесмен. – Та май совість! Звідкіля ти такого набрався?

– Заспокойся, хлопуню, ніхто тебе не зачепить. Я маю на увазі не націонал-комунізм, а націонал-соціалізм. Тільки справжній, без усіляких расистсько-шовіністичних наворотів. Принципи прості: єднання нації, наполеглива праця всіх, опора на пересічного громадянина, міцна правова державність. Що ж до підприємництва, то дрібному й середньому бізнесу – всіляка державна підтримка й режим щонайбільшого сприяння. А не тільки тим кільком відсоткам ненажер, які державу і весь народ дощенту пограбували, з тими треба буде розібратися, як слід.

– Я не знаю, як ти з ними плануєш розбиратися, а от те, що вони тобі роги повідламують, як тільки рота роззявиш, в мене сумнівів не викликає. – Зауважив Роман.

– А ви тоді навіщо? Невже не підтримаєте? Чи вам до вподоби свавілля паразитів усіх мастей? Сам же щойно скаржився. – Блиснув очима Євген.

– Кому це може бути до вподоби? Я просто констатую факти, якими вони є. Що ж до твоїх фантазій, то згадай приказку: проти лому немає прийому.

– Якщо немає під руками іншого лому, – тим самим відплатив Євген. – Тобі не обридло, що ти крутишся, немов дзига, когось умовляєш, комусь догоджаєш, а перестань крутитися – і твоя дзига впаде?

– Такий закон бізнесу.

– Закон, якщо все чиниться по закону, а не так, як у нас, на одному «мастилі» із «зелених». Коли ти не впевнений, чи залишиться дещиця твоїм дітям, трапся з тобою щось на дорозі, не дай Боже. Звісно, дещо залишиться із того, що приховав на чорний день у зарубіжному банку чи вдома в банці в саду закопав. А твій бізнес? Справа твого життя? Мовчиш? Ото ж бо й воно.

– Той порядок і ті методи його наведення, які ви пропонуєте, давно відомі. – Озвався Шеремет. – На подібні принципи спирались і фашисти, і комуністи, і українські інтегральні націоналісти. І хоча в кожного й склалося по-своєму, але у всіх невдало. Навіть трагічно – з морями невинної крові, горами трупів і прокляттям тисяч і мільйонів людей.

– Я ж сказав: ми проти крайнощів. Просто наведемо порядок у своєму домі і квит. Сусідів не чіпаємо, але нехай вони нас також не чіпають. Невже ви не розумієте, що демократія західного зразка для нас на даному етапі – це не щось інше, як погибель. Бо наш народ її сприймає лише як вседозволеність, а сусіди ажніяк не зацікавлені в наведенні в нас порядку. Хіба їм погано, що ми перетворилися для них на ринок збуту і потужного інвестора в їхню економіку? Бо ж куди ж вкладаються потай вивезені з України “брудні” мільярди доларів? Тому вихід один – наведення залізного порядку самотужки. А для цього потрібна сильна й справедлива влада, яка б опікувалася інтересами всіх без винятку – і підприємців, і їхніх працівників, і селян, й інтелігентів. Коротше тих, хто своїми мозолями, хоч на руках, хоч на мізках, здобуває собі хліб насущний в поті чола, як в Біблії написано. А така влада неможлива без потужної партії національно-патріотично-соціального спрямування. Все геніальне просте і давно придумане. Треба тільки взяти на озброєння і реалізувати.

– А що? Справді, все правильно. Саме так і має бути: кожний повинен крутитися, а там – як Бог дасть… Але щоб по закону було, без «бєспрєдєла». – Зробив свій коментар Роман.

Однак Шеремет не звернув на це належної уваги. Як потім з’ясувалося, даремно. Але в ту мить він був ошелешений такою безапеляційною рішучістю цього недурного нібито чоловіка і шукав якісь контраргументи:

– Ви забули в своїх міркуваннях про ще один засадний принцип усіх цих ідеологій – обмеження демократії та прав людини. Того сучасна світова спільнота не потерпить.

– Ха-ха-ха! Стерпіла ж вона те, що Росія з Чечнею зробила, а Туреччина з Курдистаном. Та й в Азербайджані з колишніми середньоазійськими республиками демократією класичного гатунку навіть не пахне. Однак Захід із ними співпрацює, навіть набагато краще, ніж з Україною. Окрім того, ми зі своїми ідеями не дуже оригінальні – в Росії ще радикальніше виступають Баркашов, Макашов, Жириновський. На їхньому тлі ми виглядаємо досить поміркованими. Тим більше, що офіційно уникаємо будь-яких аналогій і асоціацій з націонал-соціалізмом. Ми – соціал-патріоти. Так ближче до суті. А суть наша – Бог, Україна, Народ, Людина.

– А як бути з тим, що у всьому світі права людини ставляться на перше місце, а у вас ці права останні за ієрархією цінностей?

– Нам треба для початку повернути своїм співвітчизникам національну свідомість, відродити в них віру в Бога, побудувати міцну й правову Державу задля щастя всього українського народу, а тоді вже виносити на перше місце осібні права окремої Людини.

– Який філософ! Який златоуст! Послухати тебе, так душа радіє. А з ким, дозволь запитати, отой національно-соціалістичний чи то, вибачайте, соціально-патріотичний рай здобуватимеш? – Скипів Дробот. – Саме не будуватимеш, а здобуватимеш, бо таку ідеологію, як ти пропонуєш, миром не запровадити, доведеться й на барикади йти.

– Як з ким? З народом. З українським народом! – спалахнув Мазур. – Якщо наші можновладці й мошновласники самі добром за розум не візьмуться.

– Спершу чоловіче, сам за розум візьмися. Ти ж сам говорив, що в Україні українцями усвідомлюють себе менше половини населення. То з ким же ти збираєшся на справу, з якою нацією? Та її ще створити потрібно, щоб вона на ділі існувала, а не лише на словах. Адже ще від часів розпаду Київської Русі ми є народ-прислужник, хоч як не гірко про це говорити. Ми стали формуватися як нація давно, але не самі по собі, не будучи вільними, а завжди під кимось – почали під Литвою, продовжили під Польщею, потім під Московією, а коли закінчимо, коли станемо врешті-решт сповненими своєї національної гідності й мудрості – й досі не чутно й не видно. Наша панівна верства, кращі з кращих нашого народу впродовж ледь не семи сторіч поспіль зрікалися свого коріння і зголошувалися спочатку литвинами, потім поляками, затим росіянами. А хто ж залишався українцями? Ти генетику в школі вивчав? Щось у голові лишилося?

– Слухай, Ярославе, це вже занадто! Хоч ти й великий розумака, як казав про Шевченка його батько, але й тобі ніхто не давав права паплюжити нашу націю. В тому числі честь і гідність її лицарів. Є слова, якими не розкидаються, – забігали жовна по вилицях Євгена.

– Лицарів? Яких? Козаків? Але ж це в нашому розумінні вони лицарі, а не в загальноєвропейському. По суті вони скоріше на давніх вікінгів схожі, вдумайся. Але то була ступінь, яка передувала справжньому лицарству, бо вікінги – варвари. Згадай: – в нашому епосі, в нашій літературі – ти ніде не знайдеш звичаю захищати свою особисту честь, свою особисту гідність на двобої. В українства навіть терміну свого для визначення такого специфічного конфлікту між шляхетними людьми ніколи не існувало, відбувалися словом «дуель», запозиченим росіянами у французів аж у вісімнадцятому столітті. Як немає, до речі, власного визначення такого поняття, як «благородна», «шляхетна» людина.

– А поєдинок, двобій, герць? – З викликом скинув головою Євген.

– Все це терміни з галузі військової справи, а не з понять честі. Згадай, ти чув чи, може, читав, щоб сотник Білоус викликав на двобій значкового товариша Півторакожуха через любов до прекрасної Горпини? Або за те, що його дурнем обізвали? Бачиш, аж самому смішно стало. А в людей же те все було – і поняття шляхетності, і особистої честі. У Франції дуелі навіть заборонили, щоб тамтешні шляхетні люди свою верству від надмірної гоноровості вщент не винищили.

– І що з того?

– Та нічого, окрім того, що з таких нібито дрібниць менталітет нації складається. Хіба не симптоматично, що коли французи своїх намагалися вгомонити, наших змушені були навпаки, стимулювати до збройного захисту особистої честі? Згадай бодай історію з великим гетьманом Зиновієм-Богданом Хмельницьким, коли він ще сотникував. Вихований як шляхтич, Богдан узявся до зброї, аби помститися за заподіяну кривду лише після того, як польський король, приятель юності, у відповідь на численні скарги зневажливо заявив йому: «Ну, що пан все ходить і скаржиться? Хіба пан не має шаблі?». Я вже не кажу про московитів. У них навіть не було звичаю у дворян носити при собі зброю, а з’ясування справ честі добре описане в «Пєснє про купца Калашнікова». Тільки Петро Кривавий силоміць запровадив європейські поняття і звичаї, хоча і опісля російське «благородноє сословіє» з більшою охотою били один одному пики, аніж ризикували життям у смертельному двобої на зброї. Почитай літературу, там про все це написано. Тільки й того, що всі соромляться висновки належні робити. А чого тут соромитися? Їх давно Дмитро Донцов зробив. Точно не пам’ятаю, але суть зводиться до того, що на тисячу свинопасів і гречкосіїв лише один козак. Тому твої спроби за щось і про щось у когось спитати, з кимось порахуватися, щось там зробити – ніхто просто не підтримає. Даруй, але твої праворадикальні фантазії за межами нашої національної ментальності.

Євген не вгамовувався:

– А численні козацькі повстання? Коліївщина? Коновалець? Петлюра? Бандера?

– Продовжуй, продовжуй! Чому мовчиш? Що далі немає кого назвати? Розгром УПА завершили майже півстоліття років тому. Вже десять років можна казати що завгодно і створювати що завгодно. Тільки де вони, оті впливові національно-патріотичного спрямування політичні партії? Де такі самі організації українського офіцерства? Агов! Відгукніться! Немає і не видно. А були ж… І Рух могутній, і Спілка офіцерів України… Були і щезли. А чому? Тільки тому, що нищення кращих, пасіонаріїв, і селекція таким чином свинопасів і гречкосіїв даремно для нації не минулися. І найкраще це видно на прикладі Західної України. Яка так і не стала «українським П’ємонтом» навіть за нинішніх сприятливих часів після проголошення незалежності. Відпалала й згасла, як багаття з сухого хмизу але без дров. Хто з українців своєю волею до чужинецьких володарів не приставав, мав справжню честь і гідність, повставав проти рабства, тих безжалісно нищили. І поляки, і росіяни, і німці… Все це разом узяте можна визначити одним словом – етноцид. А після такого людомору відродити націю тяжко, а іноді – просто неможливо.

Мазур криво посміхнувся:

– Тебе послухати, так ми нація якихось недоумків, ні на що неспроможних і нічого кращого не вартих, ніж «маємо те, що маємо».

Дробот на мить замислився, ніби ще раз оцінюючи, що ж він тут такого зопалу наговорив, роздумливо підсумував:

– Та ні, я так не сказав би. Просто на все треба дивитися тверезими очима, особливо, коли справа стосується серйозних речей, а не кидатися дзвінкими фразами. Тим паче такими, за які й до відповідальності можуть притягти. Або на весь світ знеславити як неофашиста. Он недавно в Австрії один такий горластий спробував дзвінкою фразою успіху добитися, навіть на виборах переміг. Так уся Європа такий лемент зчинила – не дай Боже. А в нього ж програма була набагато скромнішою, ніж твоя.

– І все одно ти зі своїм націонал-патріотизмом рано чи пізно прийдеш до нас, радикальних соціал-патріотів. Іншого шляху перебороти кризу, вийти й посісти своє місце у світі, гідне місце, для України немає. – Не здавався Євген. – Згадаєш мої слова.

– А що, може, й справді воно саме так на краще буде? – Роздумливо мовив Роман – Те, що ти верзеш, Євгене, про якісь мільйони буцімто знедолених, які нібито проти когось там виступлять, та ще й самі – то, звичайно, дурниці. Поки в отарі немає барана, вона так і тупцюватиме на одному місці. Як у Висоцького: “Мы не сделали скандала – нам вождя недоставало, настоящих буйных мало – вот и нету вожаков!” Ви, як я зрозумів, якраз і претендуєте на роль отих «буйних». Що ж, можливо, воно так і на краще, бо ліпше вже нехай ви, аніж усілякі червоні пройдисвіти народ баламутять.

– Красно дякую пана підприємця бодай на цьому, – удавано-чемно вклонився Мазур. – А чимось суттєвим допомогти могли б?

– Знову гроші… – Поморщився Роман. – З грошима й дурень мудрий, все зможе.

– І не тільки, – флегматично зауважив Євген. – А люди? Чули, що про нашу націю казав шановний пан професор? Свинопаси й гречкосії. Отож якщо й шукати десь пасіонаріїв, то тільки серед вас, ділових людей. Якщо самі світитися не хочете – то я розумію. Але ж кожний із вас мінімум по кілька надійних хлопаків має, в тому числі й таких, що бійки не бояться, а дехто й крові. Якщо зібрати їх під одні знамена, тільки в Теренграді цілий полк можна сформувати. А якщо по всій Україні… А якщо ще й вишкіл належний дати…

– Е ні, хлопці, так не піде, ці балачки не при мені, – різко звівся Шеремет. – Ви тут без мене революції організовуйте…

– Які революції? Про що ви мовите? – Демонстративно округлив очі Мазур. – Хіба дуче робив революцію? Він просто влаштував цілком мирний похід своїх прибічників до Риму. І всі зрозуміли, хто є хто в країні. Так само й фюрер. Хіба вони в тридцять третьому зі зброєю в руках виступали? Ні, з виборчими бюлетенями мільйонів прихильників їхньої згуртованої партії – захисниці інтересів простих людей. Пам’ятаєте, як вона називалася? Націонал-соціалістична німецька партія праці. Саме «праці», а не «робітнича», як у нас неправильно перекладають. Тобто партія всіх людей праці.

– Та як тільки ви заїкнетеся про Муссоліні й Гітлера, люди вас заплюють і розтопчуть, – роздратовано кинув Шеремет.

– Хіба я казав, що ми маємо їх за приклад? Навпаки, вони невдахи, які не зуміли втілити в життя непогані в принципі ідеї, скомпрометували їх нездарно садистським виконанням, завдали горя і своєму, й іншим народам. Ми категорично проти повторення історії. Ми зробимо все цивілізовано й культурно. Причому задля блага всього українського народу, а не лише етнічних українців або купки олігархів.

– А ми вас підтримаємо, – потягнувся в кріслі могутньою статурою Роман. – Якщо будете поводити себе розумно, звісно. В країні справді потрібно навести порядок. Інша справа, в який спосіб. Але то вже життя покаже. Не виправдаєте ви надій, прикупимо інших.

– Ох і циніком ти, Ромку, став. – Образився Мазур. – Бодай би хоч не при мені таке варнякав.

– А це щоб ти та й пан професор заодно не забували, хто врешті-решт вирішує, що як і до чого. Вузлик для пам’яті, так би мовити. Ми люди ділові й гроші на вітер кидати не звикли. Нам потрібен результат, який вигідний нам. Проте й за ціною не потягнемося. А якщо результат не влаштує нас, завалимо вас! – Жорстко резюмував Роман.

Виснажені розмовою, всі втрьох змовкли, цідячи потроху вистиглу каву. Першим оговтався Мазур:

– Що ж таки маємо робити, аби змінити життя на краще?

Дробот на мить замислився, а затим роздумливо підсумував:

– Тільки не барикади будувати! Мусимо насамперед творити націю. Справжню, європейську. Бо якою буде нація, такою буде й держава, а відтак і порядок в ній і все інше. В тому числі й наша доля. Нас самих і наших дітей. І дітей наших дітей. І так скільки над українською землею світитиме Сонце Щастя нашого народу.

– Світитиме доти, доки шануватиме Мир. Це головне, щоб ви не забували, шановні панове політики, – завершив нелегку розмову Шеремет.