Теренград

Володимир Пасько

Поїзд до Теренграду прибував рано-вранці. Провідниця розбудила пасажирів за півгодини, всі почали поспішно збиратися. Володимир же припав жадібним поглядом до вікна. За кілька хвилин мало з’явитися село, де він народився. Поїзди, навіть пасажирські тут не зупинялися. Коли їхня родина проминала це місце, відбуваючи у відпустку чи повертаючись із неї, батько неодмінно нагадував: «Смотри, это твоя родина, сынок». Нащадок українського козака з Полтавщини, він виріс у промисловому Запоріжжі, відслужив строкову службу в армії і як наслідок – їхня сім’я була двомовною: батько користувався російською, особливо коли це стосувалося громадсько-політичних тем, а мати розмовляла українською. Діти – як коли, хоча думали українською.

Але це так: до слова. Що ж стосується Великого Бору, до якого наближався поїзд, то батько ставився до цього першого свого місця служби в Західній Україні з особливою теплотою. Хоча, як Володимир розумів, саме тут були для нього найтяжчі й найризикованіші часи. Проте саме тут Шеремет-старший зустрів свою наречену, саме тут народився їхній первісток. Таке не забувається!

Промайнула під мостом невеличка річка. Півстоліття тому по її берегах густенько маячили рибалки з «павуком». І він, Володимир, незважаючи на свій юний вік, намагався ловити в ній раків. Нині ж річка виглядала якоюсь обмілілою, запліснявілою, і, судячи з відсутності рибалок, в ній нічого тепер не водилося. Віддалік – ліщиновий гайок, куди він із сільськими хлопцями ходив по горішки. Незрозуміло, як батьки відпускали туди його, такого малого. Це вже потім він довідався про долю Павлика Морозова і зрозумів, що ніщо не заважало «бандерівцям» зробити те ж саме з ним, сином начальника районного відділу НКДБ. Адже та неоголошена війна була без правил. Та й чи могли бути якісь правила в тій кривавій завороті? Певно, що ні. Але він не пам’ятає з дитинства жодного випадку, аби його кимось лякали чи обмежували свободу спілкування зі своїми місцевими однолітками і пересування по довколишніх хащах, де він бавився з ними в партизанів. Істотно – радянських, червоних. Бо інші в їхньому колі називались інакше – бандитами, бандерівцями але аніяк не цим гордим і красивим словом – партизан.

За кілька хвилин після його першої Малої батьківщини забовваніли околиці міста. Як розрослося воно за останні роки! А раніше ж майже крайнім був будинок, в якому мешкав його однокласник Мирон Лесів, з яким вони колись товаришували. Мирон навчався непогано, але чомусь пішов після школи до найменш престижного вузу – на фізкультурний факультет місцевого педінституту. Де-то він тепер?

На пероні Володимира ніхто не зустрічав, бо він зумисне вирішив приїхати якщо не інкогніто, то хоча б без попереднього оповіщення. Вокзал, побудований по війні військовополоненими німцями, зовні майже не змінився. За часів його дитинства, локомотивами були паровози. По перону поважно ходив черговий станції в кашкеті з червоним верхом. Видимими зовні його функціями були: при прибутті поїзда – обмінятися з помічником машиніста паровоза якимись великими обручами, а при його відбутті – просюрчати у свисток, показати жовтого прапорця і бамкнути в яскраво начищеного бронзового дзвона. Доступ публіки на перон був обмежений – тільки від’їжджаючі і супроводжуючі їх особи, за спеціально придбаними перонними квитками. Тепер паровози давно замінені на електровози, нема ні огорожі, ні, схожого своїм червоним кашкетом на дятла, чергового, ні дзвона, а по перону тиняється, хто хоче. І – нічого, так навіть краще, зручніше.

Шеремет неквапно рушив на привокзальну площу, де щільно одне до одного стояли авто, місця ледве вистачало, щоб якось виїхати. А тут же колись ще й фонтан посередині площі струмував, і досить великий, з чорними чавунними дельфінами в круглому басейні. І що прикметно: вистачало місця і для фонтану, і для машин, і для людей.

Нараз припустив дощик. Хоча до готелю «Теренград», в якому Володимир мав намір зупинитися, було щонайбільше хвилин двадцять ходи, він вирішив скористатися авто. Тим більше, що водіїв, бажаючих надати свої послуги, було по зав’язку. Енергійнішим від інших виявився невеличкого зросту чоловік років сорока, який представився «Мішею», а не Міськом, як тут прийнято. Хоча за обличчям, вимовою і манерами – типовий місцевий. На запитання Шеремета так, про всяк випадок, в якому б готелі краще зупинитися, Міша, не моргнувши оком, одразу відповів: найкращий готель, звичайно, «Галичина», колишній «Москва», але він далеченько від центру. «Україна» – на головній вулиці, в самому серці міста, але споруджений «ще за Австрії», і нині непрезентабельним станом повністю відповідає свій назві. Рекомендує компромісний варіант – готель «Теренград», сумнівність сервісу якого компенсується зручністю розташування – поруч із центром і в мальовничому місці над озером.

«Але, ви розумієте, це зовсім близько, я ж нічого не зарoблю…» Обіцянка доброї платні додала Міші наснаги. Його побувалий замолоду в інших руках, але все ще пристойний, «секонд-хенд», як тепер делікатно кажуть, «Фольксваген-пасат» жвавенько побіг вулицями Міста. Знайомими і водночас якимись не такими, не чужими, але й водночас і не рідними, нібито колись баченими в ще чорно-білому кіно.

На банальне запитання, як життя, Міша відповідає, як по-писаному: хренове життя! При тому сварить владу, яка, мовляв, жорсткою регламентацією і здирницьким хабарництвом чиновників душить приватне підприємництво, в першу чергу – мале, для простих людей. Саркастично відзивається і про незалежність, і про «рухівців», які бездарно правили в цьому краї одразу після її здобуття, причому досить довго. Мова Міші – жахливий суржик. Можливо, ще жахливіший тому, що це був якийсь новий його різновид – галицький, до того Шеремету невідомий. Бо коли він ще часто бував тут, удома, років п’ятнадцять тому, такого тут тоді ще не було. Принаймні він не чув. Володимир був вкрай здивований: якщо так розмовляють «западенці», колишні ревнителі української мови, то на що тоді сподіватися від «східняків»?

Проїжджаючи мимо церкви в центрі міста, зацікавився, коли вона тут з’явилася. У Міші одразу готова відповідь:

– Та всі зараз ніби показилися: тут людям зарплату нема чим платити, а вони тих церков вже штук тридцять по місту понаставили, шлях би їх трафив!

Шеремет задумався: місцевий вуйко, який зневажає рідну мову, не шанує церкву і глузує над незалежністю України – такої породи західняків він досі не зустрічав. Тим більше, що цей «водила», видно, не з колишнього «совпартактива», а з простої сільської родини. Чи, може, це випадковість? Хоча судячи із самовпевненості цього чоловіка, такого поріддя тут вистачає. Та чому тут дивуватися: це – типовий «осовєчєно»-зрусифіковано-зденаціоналізований, обездуховлений продукт радянського суспільного виховання.

Володимир тоді ще не знав, що це перша, але далеко не остання несподіванка, яка очікуватиме його в рідних краях. Але й тієї було досить, щоб розбуркати невеселі думки, які давно не давали йому спокою. Цілком очевидно: ледь не півстоліття комуністично-радянської влади навіть тут далися взнаки. Причому незрівнянно більше, ніж в тій же Прибалтиці, не кажучи вже про ближніх сусідів – Польщу, Чехію, Словаччину. Індивідуалізм і конформізм – то наша кара Божа. Саме із-за цих рис ми вічно підгинаємо плечі то перед росіянами, то перед поляками, то перед іншими зайдами, які відрізняються від нас лише одним – більшим нахабством, авантюрництвом, самовпевненістю, жадобою до чужого добра.

Машина м’яко зупинилася навпроти входу в готель, який був побудований за часів «хрущовської відлиги», коли країну бодай трохи відкрили для іноземців. Тоді у всіх більш-менш значних містах, немов гриби після дощу, з’явилися готелі й готельчики для прийому іноземних гостей, так звані «Інтурист». Не був винятком і Теренград. Щоправда, контингент «інтуристів» тут був своєрідний, докорінно відмінний від інших міст СРСР. Бо хіба можна назвати «інтуристом» людину, яка волею долі змушена була покинути рідну землю, осісти на чужині і тепер от приїздить, щоб торкнутися серцем Батьківщини. Може, востаннє в своєму житті…. Але як її, ту людину, інакше міг визначити в своєму бюрократичному класифікаторі той московський чиновник, для якого ці всі «тонкощі» були чужими й незрозумілими? Для якого всі люди ділилися на дві категорії: «советские», наші, і «несоветские», «иностранцы», значить, «чужие».

От вони й приїздили до батьківського дому або того, що від нього залишилося, всі оті «ненашие» наші зі США, Канади, Уругваю, Бразилії, словом, зі всього світу. Звідусіль, та не всі. А тільки ті, хто нічим не завинив перед «советской властью». Твердо знали, що не завинили ті, хто виїхав шукати кращої долі ще за австрійських чи польських часів, тобто до вересня 1939-го. От вони й потяглися до дому, як тільки відкрили бодай шпаринку, на самому кінці п’ятидесятих. Ті ж, хто сам відійшов із німцями, або був ними вивезений, ті вважали за краще не ризикувати. Не кажучи вже про тих, хто покинув неньку-Україну, пробиваючись на Захід зі зброєю в руках або підпільно, пробираючись звіриними стежками. Це за нинішніх часів для нинішньої влади вони один загал – «діаспора». І сміливо їздять всі підряд, і демонстративно афішують свою колишню належність до ОУН-УПА, і повчають нас, в Україні сущих, як нам на світі жити. А тоді все було ой як не просто…

Поселення до готелю багато часу не забрало. Бо разом із радянськими часами канули в небуття і неодмінні атрибути тогочасних готелів – таблички біля стійки адміністратора з байдуже незворушною об’явою: «Свободных мест нет». Напис – винятково російською, для “своїх”. Бо для іноземців все було заздалегідь розписано-заброньовано, підготовлено-прослухано. І підслухано! Тепер можна і не бронювати – бажаючих їздити без особливої потреби стало набагато менше. Та й ціни «кусаються». Шеремет якось підрахував, що за вартістю проживання в порівнянні з зарплатнею пересічного громадянина українські готелі цілком співрозмірні з європейськими. За вартістю, та аніяк не за сервісом.

Це невтішне спостереження повністю справдилося й тут. Піднімаючись на свій поверх, як завжди пішки, Шеремет уважно оглянув вестибюль готелю і три фойє на поверхах. Ну, а потім облаштовувався в своїй кімнаті. І з прикрістю змушений був зазначити, що й інтер’єри, й устрій, і персонал – все своїм убогим рівнем професійної культури разюче контрастувало з тим, що він бачив бодай у тій же Польщі. Не кажучи вже про готель «Чотири пори року» в Гамбурзі – один з кращих готелів світу, в якому його поселили, як гостя, німецькі колеги.

Два роки тому Шеремет приїздив сюди разом із Савенком. Єдиним світлим місцем тут тоді були апартаменти, в яких їх розташували друзі Олександра. Але, як пізніше з’ясувалося, це був той самий виняток, який тільки підтверджує правило. Просто ті класні помешкання незадовго перед тим брало в оренду одне з найпотужніших у місті підприємств для своїх представницьких потреб, отож, привело до порядку. Ну, а запаскудити – попропалювати сигаретами обшивку меблів, позаливати вином паласи, подряпати поліровку просто ще не встигли… Що стосується решти приміщень, то пояснення було елементарно банальним. Готельний бізнес у місті переживає хронічну кризу, все застаріло, потребує капітального переобладнання, а на це потрібні кошти, яких немає. Однак з тих пір тут, як видно, мало що змінилося. Що ж, нічого дивного – капітального ремонту в цій країні, схоже, потребує майже все – від готелю до…Далі, однак, краще не продовжувати.

Кинувши нерозпакованими валізи, одразу підійшов до вікна, з хвилюванням охопив зором широчінь простору. Схил пагорба, на вершині якого височів готель, був частиною прекрасного парку, закладеного на березі великого озера в долині. І звідси, з висоти п’ятого поверху, відкривався чарівний краєвид, знайомий Шереметові до найменших дрібниць. В нинішній красень Теренград, буквально з першого погляду закохалася дружина Володимира, коли він вперше привіз її сюди 1993-го року. Йому було тим більше приємно, що вона – ленінградка в третьому поколінні, займалася історією архітектури і на облаштуванні міст розумілася добре. А він же пам’ятає, яким було Місто в 50-ті роки: руїна за руїною сплюндрованого бойовищами невеличкого тридцятитисячного міста. З нинішніх городян мало хто, мабуть, згадає, що на місці набережної навпроти готелю був колись міський пляж. А гарно задерновані схили пагорбів, що спускалися до озера, як і прилеглий до них розкішний сквер гнітили зір незугарним скопищем присадкуватих приватних будиночків і халуп міської бідноти. Точніше, не мало хто пам’ятає, а мало хто знає. Бо за цей час населення Теренграда зросло разів у сім – вісім за рахунок довколишніх сіл і містечок. А в них у пам’яті своє, мало пов’язане з містом, господарями в якому тепер вони є. Як зрештою, і в нинішніх киян – самого Шеремета і його земляків, Дороша і Савенка. Що вдієш, так складається життя, що людям властиво залишати свої домівки і шукати щастя десь в інших краях, в далеких і великих містах…

Володимир очуняв від ностальгійних споминів, відірвався від вікна. Дощ вщух, і нібито надовго, принаймні небо від обрію проясніло, була лише сьома година ранку. Великий Бір тепер став, вважай, околицею міста і з транспортним сполучення проблем не існувало: автобуси рейсували від церкви кілька разів на годину. Шеремет вийшов із готелю, оглянувся довкола. Очам відкрилася простора площа – майже правильний квадрат, обмежений з одного боку готелем, з лівого будівлею Облспоживспілки і Палацом урочистих подій, з правого адміністративним корпусом медичного інституту і магазином «Каштан». Прямо навпроти в недбало відремонтованому по воєнній руйнації старому костелі розташовувався тоді архів. Все тут було до болю знайомим, бо саме через цю площу пролягав шлях Володі-хлопчака з дому до школи, через неї потім ходив парубкувати, цією площею проходив з валізою до вокзалу, від’їжджаючи у велике життя і повертаючись на короткі дні до рідного дому.

Змінювався він сам, змінювалася й площа. За часів його дитинства вона називалася гордим іменем Свободи, ніяк і нічим не обумовленим. Густі хащі кущів обступали неширокі доріжки хрест-навхрест, з куп зелені стирчали, немов понад силу видираючись нагору, важкі чавунні ліхтарі. Їхні матові кулі своїм тьмяним блиском не стільки висвітлювали дорогу, скільки слугували орієнтиром у нічній темряві. Коли ж побудували “Облспоживспілку», адміністративний корпус медінституту, а головне – готель, виникла необхідність якось облаштувати і площу. Господарство «Зеленбуду» в місті було завжди на висоті, каменярі також не перевелися – площа незабаром невпізнанно змінилася. Хащі вирубали, чавунні торшери прибрали, натомість розбили гарні клумби, висадили невисокі декоративні кущі, більшу частину замостили плиткою, а найпримітніше – поставили пам’ятник Леніну. В самісінькому центрі площі на високому постаменті з полірованого червоно-коричневого граніту бронзова постать із звично випростаного вперед правицею. Мабуть, аби аніякий випадково заблукалий «справжній» інтурист, а тим паче з емігрантів, часом не забув, що він потрапив не куди-небудь, а в «Союз нерушимый республик свободных».

Хоча вони й так про це не забували. Бо маршрути такі були чітко обмежені. І не тільки в просторі, а й у часі. І далеко не всі приїжджі «гамериканці» й «канадейці» могли отримати дозвіл відвідати рідне село та батьківську хату. Для більшості найглибшим місцем проникнення за «залізну завісу» був обласний центр, а в ньому – цей готель і площа біля нього. Отримавши звістку про прибуття заморських гостей, на побачення з ними з довколишніх сіл і містечок з’їжджалася вся рідня. І нерідко можна було спостерігати картину: на лавах у скверику довкола бронзового Леніна сидять купки вбраних святково, але на сільський манір людей, серед них досить літній чоловік або подружжя в «стильному», як тоді казали іноземному вбранні й про щось тихо розмовляють. Чому тут, а не в готелі, чому гомонять тихо, пояснювати навряд чи потрібно. Тут якщо хто й чує, то тільки «вождь світового пролетаріату», а він виказати, якщо б і схотів, не зможе.

Нерідко після такої тихої розмови невелика купка «наших» на чолі з заморським родичем прямувала до розташованого поруч на площі спеціального магазину «Каштан», в якому торгівля відбувалася тільки на валюту. Нинішнє молоде покоління вже й не знає, що таке «дефіцит», а старші не одразу й згадають, що були часи, коли навіть маючи чесно зароблені гроші, людина не могла купити собі на них іноді елементарні, але належної якості речі, в першу чергу – одяг, взуття, радіоелектронні товари, тощо. Пояснити іноземцям, що це за життя в країні соціалізму, який «остаточно переміг», а потім став ще й «розвинутим», чому вони тут не можуть вільно придбати елементарних речей, було важко. Отож для них і повідкривали спеціальні валютні магазини, які всюди в Радянському Союзі називалися «Березками», а в Україні «Каштанами».

Оскільки вільний обіг іноземної валюти в “оплоті світового соціалізму” був заборонений, то її могли мати тільки іноземці. Як і доступ, таким чином, до жаданих рідкісних промтоварів. Громадянин СРСР за сам факт зберігання кількох доларів міг запросто загриміти за грати. Тому в Західній Україні «прості радянські люди», пристосовуючись до обставин, ігнорували і без того не дуже ними засвоєну тезу, що «у советских собственная гордость – на чужое смотрим свысока» , і користуючись нагодою, на пропозицію іноземних родичів чимось допомогти делікатно спрямовували їх до «Каштану» з його жаданими дефіцитами. Категорично відмовляючись від «зелених» готівкою! Чим дуже дивували своїх дядьків Іванів-Джонів, які ніяк не могли того второпати. Але слухняно йшли, куди їх вели і платили за те, на що їм вказували.

Та з крахом горбачовської “перебудови” в Теренграді спочатку не стало бронзового Леніна, а невдовзі за ним не стало в людей і грошей. Ніяких – ні радянсько-українсько-тимчасових, ні «зелених», які тихцем легалізувалися. Затим немов корова язиком злизала і самий отой дефіцит, а колишній дефіцитно-неприступний державний «Каштан» перетворився на звичайний приватний салон-магазин. Щоправда, досить «крутий», як кажуть у незалежній Україні. І заокеанських родичів тепер туди не ведуть – з них просто «стрижуть бакси». Як всюди в світі. І їм тепер все стало зрозумілим. А тому бакси «капають» не дуже густо, не те що «жертвам тоталітаризму».

Шеремет пригадав нещодавній випадок з одним таким гостем – американським генералом на прізвище Зінчук. Під час візиту до Києва в щільному графіку віднайшли все ж день і звозили його на Волинь, в село, де він народився, на могилу матері. Наступного дня генерал був незвично кволий, явно не в гуморі, потай ковтав якісь таблетки і відійшов душею й тілом лише після доброї чарки за ланчем. Наш офіцер-супроводжувач по секрету розкрив причину. По приїзді їх до села половина мешканців зголосилися ріднею американця, кожний почав тягти до своєї хати бодай на кілька хвилин. Спантеличений генерал нікого з них не знав, бо був вивезений на захід ще двохлітнім, але як людина чемна не міг відмовити новоявленим родичам. А далі в кожній хаті все йшло за одною схемою: сало-м’ясо копчене-печене, всілякі власного приготування мариновані-солені грибочки-огірочки-помідорчики-капусточка. Ну й, звісно, національний натурпродукт – коньяк “три гички”, самогон-первачок у всіх різновидах. І всюди “Бог Трійцю любить…”, навіть в самій поганій хаті три чарки п’ють…» і т. д., і т. п. А таких хат – пальців не вистачить, щоб порахувати, навіть якщо й на ногах. І в кожній хаті зітхання та скарження на погане життя, і натяки, що непогано було б побачити, як по-справжньому люди живуть, там, за океаном. Звісно, “на халяву”, тобто – на запрошення.

Вранці, від’їзжаючи ще досвіту, злий від незвичного для себе стану – недосипу й важкого похмілля, “американець” не витримав, буркнув одному дуже вже надоїдливому: пити менше треба, хлопці, а більше працювати, тоді й у вас все буде, як в людей.

Володимир добре пам’ятав давні розповіді сусідки, яка працювала в готелі. Як те саме казали про своїх земляків на теренградщині ті з заокеанських гостей, кому ще за радянських часів все ж вдавалося прорватися до рідних сіл. Реакція на побачене була типова: “я там, в Америці (Канаді, Аргентині, Бразилії…) так тяжко працюю, кожний цент заощаджую, жиби їм допомогти, а вони ту-во такі бенкети собі влаштовують, жи мені би того за єден вечір з’їденого на рік би вистачило…” Після чого посилки з Америки надходити переставали. Так що генерал Зінчук в своїй реакції на “бідних” родичів на історичній Батьківщині був не оригінальним. Їм, людям західного виховання, хоча й української крові, важко було зрозуміти своїх земляків, які, самі того не бажаючи й не усвідомлюючи, мимоволі засвоїли, що “у совєтскіх собствєнная гордость…”. Принаймні що стосується гостинності до іноземців.

Шеремет неквапно ступав площею, яка тепер стала називатись «Майдан Волі». Чим татарське слово «майдан» краще від «площа», а слово «Воля» – від «Свобода», хто тепер скаже? Тоді, наприкінці вісімдесятих – початку дев’яностих, на хвилі національного романтизму міняли не тільки назви, а й пам’ятники. Він поволі вийшов до середини площі, де колись височів величезний постамент. Тепер на його місці лежала лише брила граніту з написом, що тут буде споруджений пам’ятник борцям за волю й незалежність України. Минуло більше десяти років, як місце під фундаментом розчистили, а й досі нічого путнього не побудували. Як на цьому п’ятачку землі, так і в усій Україні.

Теренград був одним з перших міст у колишній УРСР, де ліквідували пам’ятник «вождю світового пролетаріату». Володимир добре пам’ятає той літній день 1989-го року. Він якраз був у відпустці і заїхав сюди провідати батьків. Випадково проходив площею і звернув увагу на незрозуміло велике товпище люду. Багато хто з незвичними для нього, радянського офіцера-комуніста і мешканця Ленінграда, значками на лацканах піджаків – жовто-блакитними прапорцями і золотими тризубами. Такі ж прапори майоріли над натовпом. Він інтуїтивно відчув, що відбувається щось значне, можливо епохальне. Люди все прибували і прибували. Але більшість стояла мовчки і ніби на щось чекала, як і він сам. Лише біля пам’ятника Леніну коїлось щось незрозуміле. Там метушилася якась купка людей у вишиванках, з жовто-блакитними прапорами, з мегафоном. Довкола них так само метушилася міліція. З одного боку – намір негайно демонтувати пам’ятник, з іншого – умовляння того не робити, спитати дозволу в міської влади. Урешті-решт зібралися невеликою делегацією, добре – йти поруч, метрів двісті-триста.

Тим часом якісь енергійні молодики почали обплутувати постамент колючим дротом, як символом концтаборів, сплели і поклали до ніг «вождя» вінка з того ж концтабірного дроту. Хтось написав на полірованому граніті рваними літерами «кат», хтось просто пожбурив банку фарби. Але то були одиниці таких фанатично завзятих, всі інші стояли в напруженому спокої, тихо між собою перемовляючись. Хто? Що? Як? А що по тому?

Відповіді на ті питання не було, як не було навіть спроби її дати – ніде не було видно жодного червоного прапора, ніде не пролунало жодного полум’яного партійного слова на захист свого ідейного символу. Це при тому, що в місті владарювали обком і міськком партії, такі ж структури комсомолу, кілька сотень, якщо не тисяч «професійних ленінців». Та жоден навіть не прийшов на площу, слова не мурликнув. Хоча стихійний збір теренградців був не агресивний. Просто люди очікували і сподівалися, що хтось із верхотури прийде і розумно, виважено пояснить, що відбувається. І не тільки тут, на цій площі, а в усій велетенській державі, символ якої хочуть зараз сплюндрувати. Але ніхто не прийшов, нічого не пояснив. Ніхто!

Натомість повернулася делегація з міськвиконкому. Й одразу невідомо звідки взялися вантажівка з довгим кузовом, автомобільний кран, драбини. Кількоро молодиків вилізли по них на постамент, стали накидати на бронзову фігуру зашморг. Гомін в натовпі вщухнув. Присутні напружено стежили, як же ляже той зашморг. І коли він обхопив статуру вождя навскоси під праву пахву, а не тільки за шию, всі нібито з полегшенням зітхнули. Але за мить знову заклякли – біля підошов скульптури зблиснула електрична дуга, підрізавши кріплення фігури до постаменту. Затим заревів двигун автокрана і «вождь світового пролетаріату» неоковирно зателіпався в повітрі. Знову полегшене зітхання одностайно вирвалося з тисяч грудей, коли бронзовий Ілліч намертво ліг в завбачливо наповнений піском кузов. Все, кінець! Але кінець чого і кінець чому, а тим більше – початок чого? Тоді ніхто сказати не міг.

Поруч із Володимиром опинилася якась літня жінка. Ні до кого не звертаючись, ніби про себе, задумливо кинула:

– Я пам’ятаю, як валили пам’ятник Пілсудському. Ая-ая!… Потім скидали Сталіна… Зараз от Леніна знімають. А чи стало від того комусь ліпше?

Риторичне запитання повисло в повітрі. Люди мовчки розходилися, хто куди, як нібито після участі в недобрій справі. Не видно й не чутно було якихось особливих ознак радості, навіть в стані переможців. Буцім вони й самі не сподівалися і були приголомшені таким легким успіхом. І не дуже були впевнені, що їм робити – чи то сміятися, чи то плакати.

Підполковник, який був старшим над міліціонерами, стомлено витирав хустиною шкіряний підбір кашкета. До речі, в тій ситуації крайнім виявився саме він – єдиний представник влади, який чесно й добросовісно виконав свій обов’язок. Боягузи з обкому й міському, для яких він після того став живим докором, врешті загнали його на слизьке і добилися передчасного звільнення з міліції. Щоправда, «рухівці» виявилися людьми вдячними і віддали йому під оруду готель «Теренград», в якому щойно зупинився Шеремет. Однак власник готелю з колишнього міліціонера вийшов, очевидно, не такий вдалий, як охоронець правопорядку. Але то вже інша справа, яка була потім. В ті ж серпневі дні вісімдесят дев’ятого, Шеремет із подивом і несподівано для себе з’ясував, що внутрішньополітична ситуація в СРСР не така вже й стабільна, як здавалося; центральна влада і КПРС якщо не втрачають, то суттєво зменшують свій вплив не тільки в традиційно неспокійній Прибалтиці, а й в Україні. Особливо тут, в Західній.

Наочний приклад брутальної наруги над комуністичною святинею, якій влада не тільки не змогла запобігти, а побоялася бодай якось відреагувати – це його інтуїції офіцера, який бачив, що таке громадянська війна, сказало достатньо. Однак не все. Бо він тоді навіть уявити не міг, що лише за два роки він сам шукатиме шляхи, як би то повернутися в Україну. Бо «Союз нерушимый» затріщить вже по всіх швах, а значить – і Радянська армія, в якій він на той час вірою і правдою прослужив чверть століття. І постала дилема визначитися: хто ти є, кому і де служиш? Але то все було вже потім… Хоча також у минулому, в історії. Принаймні, його особистій.

За думками-споминами дістався автобусної зупинки біля церкви, яка за його часів була єдиною діючою на все місто. І правив у ній батько його доброго знайомого, Ореста Ярошинського. За словами Ореста, коли він перейшов до старших класів, тато йому сказав: «Слухай мене уважно, синку. Мене церква до старості ще якось прогодує, а тебе – вже ні. Тому вступай, як усі, до комсомолу і обирай якусь надійну професію». Орест послухався батька і поступив до політехнічного інституту, а його сестра – до медичного. Володимир окинув оком свіжопофарбовані куполи з сяючими золотом хрестами й декоративними елементами покрівлі, новопобудовану дзвіницю з цілою батареєю дзвонів: помилився старий, ой як помилився. Але хто міг знати? Цікаво, що тепер робить Орест? Інженерує? Бізнесує? Чи одягнув рясу? Може, зайти запитати?.. Але підійшов автобус, зараз головне – Великий Бір.