Господарі? Гості? Співвітчизники!

Володимир Пасько

Попрощавшись зі старим, Шеремет припинив оглядини, вийшов з двору і попрямував обсадженою акаціями вулицею. Тут за якихось двісті метрів – його школа. Зайти? Однак уже вечір, навряд щоб хто там був у такий час. Та й окрім того школа – то святе, кількома хвилинами не відбутися – гріх. Тож краще вже завтра зранку, щоб не поспішати. Але тоді куди зараз? До готелю? Так ранувато. Може, краще вже одразу провідати і другу їхню квартиру – головне помешкання впродовж тридцяти років? Тим більше, що вхід до цього двору за якихось п’ятдесят метрів від його нинішнього тимчасового помешкання.

Шеремет не без хвилювання проминув під арку будинку. Чи він міг думати колись, що в рідному місті доведеться жити в готелі? Повільно простував двором, не привертаючи до себе ні в кого найменшої уваги. Все навкруги ніби знайоме і водночас – не те, чуже. Черешеньки, які при ньому посадили тоненькими прутиками, стали величезними, в рівень із дахами, опасистими деревами, які від старості вже навряд чи й плодоносять. Так і він, як оці черешні, був тут у цьому дворі, підлітком, а тепер… Наблизився до свого дому, тепер уже колишнього. Зайти? Так із сусідами він давно втратив зв’язок, та й багато хто виїхав. Єдині, хто ще тут лишилися, були Катерина Опанасівна Васина, та ще Михайло Петрович Кобзєв, відставний полковник-артилерист, колишній командир полку. Той мав сина-офіцера, однолітка Володимира, вони всі разом іноді вирушали порибалити під час відпусток, коли траплялося зібратися докупи. Коли це було востаннє? Років, мабуть, із двадцять тому…

Шеремет завагався. Катерина Опанасівна була землячкою матері, на тому вони й зійшлися, мама просила передати їй привіт. Звичайно, треба виконати прохання, то безперечно, але – краще по телефону. Бо він і досі пам’ятає, як, будучи в Теренграді вперше за часів незалежності, році в дев’яносто третьому, зателефонував їй з готелю. І як та, ледь почувши прізвище, одразу змінила тон з м’якого байдуже-нейтрального на сухий насторожено-офіційний, відсторонено-відчужений, а за кілька слів взагалі припинила розмову. Він все зрозумів і без пояснень: боїться, як би хто не почув і не подумав не дай Біг, що вона й досі симпатизує родині Шереметів. Бо ж тепер при владі не він, а ті, проти кого той свого часу боровся. Їм добре – вони виїхали, а вона он тут змушена вік доживати. Тож – цур їм і пек, від гріха подалі…

Володимир не тільки тоді не образився сам, а навіть батькам подав у пом’якшеному вигляді. Бо ж вона – просто продукт Тієї Системи. Народилася на Полтавщині в заможній селянській родині. Коли для цієї верстви постали тяжкі часи – розкуркулення і заслання туди, де Макар телят не пас, – батько спромігся виштовхнути її до маленького містечка, до родичів. А сам з дорослими дітьми поїхав туди, куди повезли. А тому Катерина Опанасівна з дитинства звикла таїтися від влади, якою б та не була і уникати будь-якої компрометації. Таким робом і вивчилася, і лікарем стала, причому непоганим. Тож – за що при такій непростий біографії бути до неї в претензії? Єдине, що його в цій ситуації дивувало – так це те, що вона, хоча в душі й не дуже-то вболівала за Радянську владу, але «націоналістів» не любила ще більше. Перше було зрозумілим, друге – не зовсім. Бо якщо покопирсатися глибше й ретельніше, то напевне якщо не сам її батько, особисто, то принаймні хтось з близьких родичів воював у Громадянську під жовто-синіми прапорами Петлюри. Але – така вже, вочевидь, сила виховання: змалечку в середовищі піонерському, замолоду – комсомольському, в зрілому віці – в «трудових колективах будівників комунізму». І – забула своє, природне, а натомість сприйняла чуже, накинуте, та так з тим і живе.

Цікаво, а чи хто коли спробував полічити, скільки їх таких було, несамохіть хоч до Сибіру вивезених, хоч до Донбасу або куди інде забіглих від «родной советской власти»? А якщо ще й нащадків взяти? Тоді рахунок навіть не на сотні тисяч, мабуть, буде, а на мільйоні. Добре, ця хоч мови рідної української не втратила. А скільки їх таких, що і пам’ять, і мову ген не тільки згубили, зреклися, а – навіть – геть зненавиділи своє коріння? Як багато хто з тих же шахтарів Донбасу, гірників і металургів Кривбасу, приміром. У доброї якщо не половини, то принаймні третини з них діди й батьки якщо не поховалися тут від Радянської влади як переслідуваний нею «враждєбний кулацко-буржуазно-націоналістіческій елємєнт», то були силоміць вивезені сюди, на трудову повинність. Та й по інших місцях «червоного поясу» неньки-України такого штибу публіки достатньо. А їхні діти й онуки тепер періодично під червоними прапорами Верховну Раду штурмують і всіх, хто розмовляє їх батьківською мовою, презирливо «бандерівцями» кличуть. Та Союзу з Росією вимагають. Тобто власної свободи зрікаються, ліквідації державної незалежності фактично прагнуть… Так і кортить сказати: Люди, схаменіться! То ж наша земля – українська. І народ ви є український. І мова наша з вами українська, а не яка інша, бодай якою б милою та, інша, для вас не була. І держава українська, вільна, самостійна й незалежна.

Ну а тим, хто добром не зрозуміє, можна і навіть треба сказати інакше: нема на вас «совєтской власті», хлопці, та Сталіна, з портретами якого ви носитесь. Тоді б вам показали «кузькіну мать», як полюбляв казати «вєрний лєнінець», яскравий представник племені асимільованих і сам затятий асимілятор. Але то вже так жорстко повинні б сказати «компетентні органи», яких в Україні більш ніж достатньо. Щоправда, про те, щоб вони колись з «червоних» або «об’єдінітєлєй» притягли до відповідальності за антидержавну діяльність, він щось не чув. Плоди демократії? Чи, може, щось зовсім інше? Хто зна. Час покаже.

Роздуми перервала поява з дверей сусіднього під’їзду високого, сухорлявого, вже чималих літ чоловіка. Пряма, незважаючи на вік, постава, незалежно-суворий вираз обличчя, твердий чіпкий погляд – та це ж старий Гнатів! Ще один ветеран їхнього будинку. Його родина була чималенькою, окрім нього і дружини з бабцею, ще четверо дітей. Сам господар працював у психлікарні санітаром через дві доби на третю і полюбляв сидіти на подвір’ї, латаючи взуття своєї чималої орави. Дружина Міля працювала десь прибиральницею і більше поралася біля дітей. Бабця товклася на кухні або сиділа там біля вікна. Як вони перебивалися на куці заробітки, хіба що Всевишньому відомо. Вочевидь, що сутужно. Бо в шістдесяті роки, коли таке ще не викликало великого здивування, Гнатів зодягався в офіцерську шинелю без погонів, напевно не свою, а куплену за безцінь у когось з «демобілізованих». Та найбільше Шеремету запам’яталася його специфічна, типово «западенська» вдача – розумна, вольова і практична. Він твердою рукою вів свій «ноїв ковчег» по неспокійному житейському морю, тримаючи в суворій дисципліні всіх домочадців і водночас так само суворо пильнував, щоб ніхто з чужих їх бува не скривдив. Нерідко критикував радянську владу і згадував, «як було-сь-ти за Польщi». Однак, як Шеремет тепер розуміє, то було не так від любові до польських часів, як від невиправданих сподівань щодо нових.

В їхньому домі на двадцять чотири квартири з містечкової «знаті» мешкали третій секретар обкому Лозовий, завідувач відділом адмінорганів Савченко, командир дислокованої в місті дивізії генерал Кононов, голова міської ради Кравчук, професор-хірург Гулевицький. Ну і вони – Шеремети. За заможністю ця когорта дещо відрізнялася від решти мешканців. Особливо в шістдесяті роки. Тим більше, що Савченку і Гулевицькому частенько до дому привозили то ящики, то клунки. Утаїти тут щось було важко, всі розуміли, що в одного це – хабарі, в другого – гонорари. Приватних машин десь року до сімдесят п’ятого ніхто не мав, як і заміських «дач», але службові авто в тих поважних урядовців, звичайно, були. Все це вкупі взяте викликало у Гнатіва «пролєтарскую нєнавість» і спрагу «соціалістічєской справєдлівості». Коли на нього вкотре знову щось находило, він із показним розпачем бив себе в груди і тоном глибоко скривдженого в кращих почуттях репетувавав:

– Та я що? Я є ніц, я прoстий чоловік. Зі мною можна робити все, жи ти тіко забажаєш. А вони? Вони – то є пани, їм все можна, вони все мають.

Що саме «можна» і що «мають» цей «прoстий»-непростuй чоловік так нікому до якихось конкретних звинувачень і не доводив. Натомість на кінець сакраментальної фрази його голос злітав «крещендо»:

– Але я людин(! Я є людин(!

З наголосом на закінченні слова, на «западенський» манер. Як нібито йому хтось те заперечував. Помітивши, що його «коронний номер» ні на кого ніякого враження не справляє, пан Гнатів нахилявся до когось зі своїх численних малоліток і, показуючи пальцем у бік чиїхось вікон, нацьковував бідну дитину:

– Бачиш, то є пани. Пани!

Після чого сердито чимчикував у своїх справах. А бідна дитина лупала очима й не розуміла, про яких-то панів йдеться – про батьків тих дітей, з якими він разом бавиться, чи то про когось іншого?

Потім пан Гнатів прищухнув, чи то порозумнішавши, чи то життя на краще стало, чи то пристосувався врешті-решт, зрозумів, що таке «совєтская власть». Чи то де зіткнувся з тим, хто йому наглядно продемонстрував, що таке справжні «пани» при радянській владі. В будь-якому випадку сам Гнатів був роботящою і чесною людиною. Коли його старша донька наприкінці сімдесятих закінчила кооперативний технікум і стала працювати в центральному універмазі, він подивився-подивився на ту роботу, а потім забрав її звідти, коротко пояснивши:

– Я свою дитину все життя вчив працювати, а красти – не вчив.

Цікаво, що тепер робить та його донька, інші діти, він сам врешті-решт? Як склалося їхнє життя? Як він ставиться до того, що є нині? До тепер вже не «радянських», а «справжніх» панів?

Шеремет привітався, назвав себе.

– То ви є той старший син Шеремета, жи став військовим? Ая, ая пам’ятаю…, – ледь не сплеснув у долоні пан Гнатів.

Трохи порозмовляли про родини, про знайомих. У відповідь на питання, як йому нині живеться, – почув глибоке зітхання:

– Та як вам сказати? Якщо по правді, то важко. Грошей нема, роботи нема або тимчасова. Прості люди викручуються, хто як може. Добре живуть лише ті, хто при владі та злодії. Бізнесменами себе називають. Позагарбували собі все, що колись було державне, і кажуть «то мoє». Хто магазин, хто кафе, хто ательє або майстерню. А звідки воно твoє? Ти що, його заробив? Чи купив? Тоді за які такі гроші? Звідки ти їх взяв? Від держави вкрав? Чи від мене, від людей? Бо ж ми за радянських часів мали всі майже однакoво, хто трохи більше, хто трохи менше, але – трохи. На більш-менш пристойне життя всім якось вистачало. Не жирували, але й не бідували. А тепер? Одні на хліб не мають, за квартиру нема чим заплатити, а інші в «мерседесах» катаються, маєтки собі будують. То де ж правда?

Шеремет мовчки слухав, потім спробував перевести розмову на інше, про дітей: «Та ви ж сказали, що і хлопці ваші, і дівчата прилаштовані якось, онуки ростуть…» Але та репліка лише додала співбесіднику ентузіазму:

– Во-во, саме «якось прилаштовані». Бо то все непевне, сьогодні воно є – завтра його нема. Той «бізнесмен», шляк би його трафив, зароблене і те ледве платить, а про якийсь там лікарняний, про відпустку чи на пенсію навіть мови немає. А спробуєш відкрити рота – іди до центру зайнятості чи куди хочеш. А хто кому зараз потрібен? Особливо там, де гроші більш-менш пристойні платять?

Видно, в нього давно накипіло на душі, чи то може тому, що на свіжого слухача натрапив. Але, ледь передихнувши, з тою ж гіркотою продовжив:

– Що ж до онуків, то що вам сказати? Он ви зі своїм братом разом із моїми хлопцями двором гонили, до одної школи ходили, всі разом, всьо єдно, хоча ваш батько – великий чоловік був. А зараз? Та зараз діти таки, як колись пан Шеремет, а тим більше діти бізнесменів тих клятих із моїми онуками не те що не бавляться, а до одної школи навіть не ходять. Вони всі в якихось гімназіях та ліцеях. А якщо хто в тій самій школі, то те вже мусить бути якась спеціальна кляса. Вони нас, простих людей, ні за ніц не мають.

Володимир тоскно все це слухав. В принципі, все сказане Гнатівим не було для нього відкриттям. Але все ж якось по-новому висвітлилося. Невже знову «зрєют гроздья гнєва»? Знову буде «вставай, проклятьєм заклеймьонний, вєсь мір голодних і рабов?» Знову «кіпіт наш разум возмущонний, і в смєртний бой вєсті готов»?

Коротко запитав:

– То що ж, за радянських часів краще було? Будемо повертати?

Гнатів підняв руки угору, ніби протестуючи проти капітуляції:

– Боронь Боже! Я ж не сказав, що треба назад повертати. Просто раніше було більше порядку, проста людина знала, до кого звернутися в разі потреби. Чи до якого начальника, чи до «горісполкому», чи то до Києва або до самої Москви написати. А тепер ходи не ходи, пиши не пиши, все одно ніц із того вийде. Бо тепер у кожній конторі всі один за одного стоять, рука руку миє. І тебе все одне дурнем зроблять. Аж поки хабара доброго не даси. Та й то, взяти – візьмуть, а зробити – не поспішають…

Володимир не став Гнатіву розповідати, як наприкінці шістдесятих зайшов він із покійним Миколою Костюком до його приятеля, що працював у місквиконкомі, і був свідком, як ті хлопці, не соромлячись присутності синів члена бюро обкому партії й начальника обласної міліції, приймали від відвідувачів матеріалізовані прояви їхньої вдячності. Щоправда, масштаб тоді був незрівнянно скромнішим: пара пляшок горілки чи коньяку, пляшка шампанського, коробка цукерок – ото й увесь хабар. Це тобі не те, що нинішні конверти «зелених», а в декого й пухлі дипломати. Але все нинішнє починалося ще тоді, з тих дрібниць. Просто ті хлопці з простих інструкторів райкомів та всіляких дрібних чиновників повиростали нині на великих урядовців. Ну, а з укрупненням масштабів посади зростають, звісно, і апетити. Тим більше, що атмосфера останніх років п’ятнадцяти сприяла зростанню цих апетитів не тільки не в арифметичній, і навіть не в геометричній, а в якійсь досі невідомій математичній науці й людській моралі карколомній прогресії.

Тому лише мляво заперечив, що то не наша, мовляв, малих людей справа: і так звана приватизація, і все нинішнє життя, у тому числі й господарське. Все воно, коли за великим рахунком, здійснюється «згідно з чинним законодавством», є таке чиновницьке округле формулювання. Інша справа, що законодавство те поки що не дуже досконале.

– Та ж воно тому недосконале, що вони закони ті під себе пишуть. – Аж стріпнувся старий. – Щоб за їх допомогою собі ж кишені і набивати. А на державу більшості з них начхати. Інакше звідки в тих «народних обранців» шістсоті «мерседеси» і годинники з діамантами, в той час як людям на хліб не вистачає? От для того їм недоторканість депутатська і потрібна, щоб ніхто не спитав.

Вступати в сумнівні дискусії в плани Шеремета не входило ні з якого боку. Що забагато – то не здорово. Щоб якось покласти край, досадливо кинув:

– То що, знову комуністів покличемо кермувати й Радянський Союз відновимо?

Гнатів з досади аж вирячив очі:

– Ну, ви й скажете! Та ні, та то я так, знаєте. Бо ж душа болить, як бачиш усілякі негаразди, що не для людей і без розуму робиться. Але Союз – то ні, то – ніколи! Краще вже най буде так, як буде. А буде так, як пан Біг дасть. Рано чи пізно – а все мусить стати так, як має бути. Але незалежність – то є святе. Най вони там у Росії з Чечнею самі по собі, а ми самі. Як-небудь дамо колись собі раду. Дасть Біг, дамо!

На такій оптимістичній ноті й розпрощалися. Шеремет навіть усміхнувся про себе: хоч і неосвічений, хоч і з «психами» весь вік прововтузився, а міркує – ледь не у вселенських масштабах. От що значить природний здоровий глузд «місцевих», телевізор і вдосталь вільного часу. А головне – свідомість того, що навіть за таку критику влади тебе «не посадять». Бо ж радянських часів за такі речі його б швидко перевели з розряду обслуги у пацієнти його ж рідної психлікарні. Так що даремно він сварить нинішню демократію, зовсім ні до чого. Ну та вже його справи, такий він чоловік: при чотирьох владах жив – всіма чотирма був чимось та невдоволений. Така вже вона людська вдача, очевидно.

Шеремет присів на лавку під розкішним кущем бузку, неуважним поглядом ковзнув по вікнах, що дивилися тепер байдуже, по-чужому. Цікаво, де вони зараз, оті «совєцькі пани», яких так не любив старий Гнатів? Голова місквиконкому Кравчук перебрався до престижнішого «обкомівського» будинку, в самому центрі міста. Однак скоро «загорів» на зловживаннях при розподілі квартир, отримав суворе стягнення «по партєйній лінії», вслід за яким позбувся високої посади і змушений був виїхати до себе в Наддніпрянщину.

Не дуже щасливо склалася доля і в секретаря обкому партії Лозового. Невдовзі після того, як Володимир поступив в академію, його обрали з «третього» одразу на «першого». Його попередники традиційно мешкали в досить просторому котеджі з невеликою садибою, яка сполучалася з подвір’ям обкому. Лозовий для початку виявив «ленінську» скромність і залишився квартирувати в старій оселі. Однак місто було невелике, від дому до роботи – хвилин десять пішки. То ж машиною їздити нібито совісно, а ходити теж нестерпно: люди переймають і обсідають зі своїм клопотом та скаргами. Про особистих охоронців тоді ніхто й гадки не мав. Тому змушений був віддати належне обачливості попередників і переїхати до традиційного помешкання всіх «перших». З часом фантазії про «ленінську» скромність вивітрились як у нього, так і в усієї родини. Синок виріс в обстановці вседозволеного свавілля і у п’яній сварці з ревнощів ударив ножем суперника. Як на лихо, влучно – насмерть. Справа набула розголосу. В ті часи побутувало гасло: « син за батька не відповідає». Бодай чисто декларативне, але було. Зворотне ж, що батько – «отвєтствєнний работнік» відповідає повністю за свою родину, – діяло абсолютно чітко і невідворотно. Як наслідок, Лозовий-молодший отримав п’ять років ув’язнення, а батька негайно зняли з роботи.

Це вже наприкінці семидесятих можновладці, а особливо їхня численна челядь стали багато собі чого дозволяти. Але ж хіба так, як зараз? Коли батько є «обранцем народу», син – бордель утримує чи очолює банду рекетирів, а слабенька на кебету і здоров’ям дружина-учителька таку «круту» фірму очолює, що там далеко не кожний тямущий і сильний мужчина із спеціальною освітою впорається. А той «депутат» чи «державний» службовець нахабно дивиться людям у вічі і заявляє: він у справи своєї родини не втручається, то їхнє демократично право, головне, що вони закон не порушують. А як же їм, питається, його порушити, коли навкруги всі свої – і міліція, і податківці, і прокуратура, і всі інші?

Щоправда, партія своїх також не «здавала», а тим більше «генералів». Лозового-старшого хоча й зняли з роботи, але прилаштували до хлібного корита «на должності» в Полтаві. Та й на старість пригріли – в Києві квартиру дали на Печерському пагорбі, пенсію персональну виділили. Не кажучи вже, що його син також за гратами не засидівся.

А інші мешканці їх дому куди поділися? Та хто їх знає, він якось не слідкував, то ж кого, а головне – чого тепер питати? Зараз важливіше – куди йому іти далі? Може, до Михайла Петровича, «гвардії полковника», як він любив, щоб його величали? Хоча там можна зачепитися надовго. Почне, мабуть, громити «всєх етіх націоналістов – бандеровцев»… А йому цьогого зараз зовсім не треба: такого він давно вже наслухався аж по саму зав’язку! І не за тим приїхав. Так що хоча зайти і треба б, і обов’язково, але краще, щоб не сьогодні, десь під кінець, коли вже душа насититься і трохи вгамується, приголомшена зливою вражень і спогадів.

Однак долею визначеного, як кажуть, і на козі не об’їдеш. Ледве вийшов за ворота Михайло Петрович назустріч. Згорбився, змиршавів, колодка орденських планок на піджаку вицвіла, але голос і манери колишні:

– О! Это ты? Здоров! Ты что тут робыш? Какими судьбами?

Не чекаючи відповіді, тараторив далі:

– Что же ты мимо проходишь, а не заходишь? Пошли, пошли, посидим-поговорим, как следует. І Андрей как раз скоро подойдет, он у нас сейчас живет. Пока.

Саме цього – «поговоримо, як слід», Шеремету понад усе і не хотілося. Бо зміст розмови і її характер передбачити було неважко: росіянин з переселенців до Казахстану часів столипінських реформ; кадровий офіцер, який отримав лейтенантські навіть не зірочки, а ще «кубарі» у вісімнадцять років, пройшов війну від Сталінграда до Кенігсберга командиром батареї полкової артилерії, прослужив в армії тридцять три роки по всьому Радянському Союзу і з них лише останні п’ять в Україні: людина, для якої все найкраще залишилося там, в минулому, в СРСР, в Росії врешті-решт. Навряд, щоб він сприйняв незалежність України, примирився з тим, що живе в іншій, відмінній, а головне – окремій від Росії державі. А відтак що доброго він може сказати йому, колишньому радянському офіцеру, який свідомо зробив свій вибір на користь своєї Батьківщини – України? І відстоює нині її Державність, Соборність і Незалежність? Мабуть, що нічого. Навіть якщо дотримуватися правил гостинності й ввічливості, які після «наркомівських ста грамів» в подібних випадках зазвичай стають поняттям умовним. Певно ж, що нічого доброго з того вийти не може. Як би то зручніше «лягти на крило», користуючись термінологією авіаторів?

Однак Михайло Петрович зрозумів його вагання по-своєму:

– Ты что же, возгордился? Брезгуешь со старшим офицером рюмку водки выпить? Так за моим столом и маршалы бывали. Или это у вас в украинской армии так принято – фронтовиков не уважать, у вас теперь другие в чести?

В голосі бриніла образа. Отож відмовлятися не годилося. Шеремет себе сто разів кляв за цю надмірну делікатність і чуйність до людей за подібних обставин, яка йому нічого, окрім прикрощів, не приносила. Так сталося і цього разу. Поки господиня Марія Михайлівна, важко соваючись на старечих ногах, накривала на стіл, Володимир розпитав про здоров’я господарів, відповів на питання щодо життя-буття батьків у Києві, коротко – стосовно себе. Словом – все як належить, тихо-мирно.

Однак тон подальшої розмови змінився ледь не з першої чарки:

– Ну, давай, за встречу! Будь здоров! – І раптом, без переходу, закусюючи соленим огірком:

– Я слышал, ті генерала получил? И куда ты деньги теперь деваешь, интересно?

Володимир ледь не подавився шматком. Мляво обороняючись, коротко кинув:

– Перед нинішніми генералами така проблема не стоїть. Принаймні, армійськими.

Однак, виявляється, то була лише преамбула. Головна «розкрутка» пішла далі. Там уже дісталося і «предателям, которые развалили такое государство!», і «националистам, которые своей незалежностью вбивают клин между украинцами и русскими, ведь мы всегда жили вместе», і «бандеровцам, этим немецким прихвостням, которые теперь нагло лезут в участники войны, требуют уравнять их с нами – фронтовиками! Дудки!…»

Подібне варнякання Шереметовы доводилося чути не вперше і зазвичай він одразу давав належну відсіч. Проте вік цього чоловіка, співчуття до його нелегко прожитих літ, відчуття жалю до нього за те, що на старість років той такими речами і так глупо переймається – все це вкупі заважало на повний голос нагадати Михайлу Петровичу про його елементарні обов’язки господаря бути ввічливим до гостя. А делікатних натяків старий вже не сприймав.

Прихід Андрія нічого не змінив, окрім дози споживаного спиртного.

– Помнишь, Володька, Питер? Помнишь, как я тебе тогда сказал: ты со своей башкой и характером станешь полковником, а я так и останусь «старлеем»? Как видишь, не ошибся тогда: я закончил службу капитаном, а ты вот генерал. Правда, живу, в принципе неплохо. Ты сколько сейчас получаєшь? Долларов двести?

Шеремету соромно було признатися, що менше, тому удавано недбало кивнув:

– Приблизно так… Андрій задоволено посміхнувся:

– Ну, а для меня норма – не меньше трехсот. Люблю, понимаешь, ни в чем себе не отказывать.

В розмові з’ясувалося: він із дружиною виготовляє штучні квіти на весілля та похорони, водночас бракон’єрить по довколишніх озерах, а потім все це продає на базарі й має добрий приварок. Він започаткував свій бізнес ще за радянських часів, і тодішній партійно-радянський і військовий істеблішмент був шокований тим, що Марія Михайлівна, дружина полковника, хоч і відставного, торгує на базарі. Нині цим уже нікого не те що не шокуєш, а навіть не здивуєш. Старого Кобзєва тим часом почало «нести». Цілком очевидно, що то відгукувалися давня звичка бути «істиною в останній інстанції» і наболіле роздратування, викликане значною мірою не реальними обставинами, як втомою від всього попереднього, накопиченого ще за довгі роки «перестройки» і комуністичної влади. Але ж йому хіба щось доведеш?

Щоб якось пригамувати наелектризованість бесіди, Шеремет змушений був нагадати, що він є офіцер і прийняв присягу. А тому всілякі розмови щодо доцільності незалежності України і їм подібні в його присутності є не тільки не бажаними, а просто не припустимими. Це старого роздратувало ще більше:

– Присягу принимают один раз. И ты ее принял на верность советскому народу. И тебя от нее никто не освобождал. Так о какой же присяге ты говоришь?

Шеремет лише гірко посміхнувся. Першу свою присягу він справді складав радянському народу ще тридцять п’ять років тому – в рік передчасної кончини епохи Хрущова і початку стагнації Брежнєва. Зобов’язавшись служити вірою і правдою радянському народу, він саме так чесно і служив двадцять шість років. Та волею її величності Долі не стало ні того штучно, як виявилося, створеного народу, ні тієї так само створеної держави. Але залишився його рідний народ, який вирішив будувати свою незалежну самостійну Державу. Так, як і всі інші народи на Землі. Ті ж поляки, чехи, словаки, болгари, хорвати, словенці – тільки зі слов’ян цілий список можна скласти. І він свій народ підтримав всією душею, присягнув йому на довічну вірність. То чим же і перед ким він завинив?

Нагадав старому про те, що в царській Росії військо присягало кожному новому царю. Саме необхідність скласти присягу Миколі Першому по смерті Олександра Першого і стала тим чинником, який зумовив повстання декабристів 1825-го року. Проте всі його спроби щось пояснити нічого, окрім роздратування, в Кобзєва не викликали. Старому вояці все не йнялося. Тепер він узявся за «этих проклятих бандеровцев, от которых житья не стало – всюду лезут, всю власть захватили». В його розумінні «бандеровцами» були майже всі місцеві українці.

– Михайле Петровичу, та побійтеся ж Бога! Скажіть мені, будь ласка, ви знаєте, скільки українців силоміць вивезли до Сибіру, скільки самі втекли на Донбас на заробітки, скількох послали до Росії по закінченні навчальних закладів?

– Не знаю. Но думаю, что много.

– Правильно. Не просто «много», а навіть «очєнь много» – від шести до восьми мільйонів в «еСеНГє», в основному – в Росії. Ну, а ви можете собі уявити, щоб десь в Стародубі або, скажімо, Краснодарі українець, якого послали туди за розподілом по закінченні Теренградського медінституту ще за радянських часів, припустився таких висловлювань щодо Росії, її народу і державної політики, як от ви щодо України? Назвав би, наприклад, ідею державної незалежності й соборності Росії «националистическим бредом», державного символу Росії, двоголового орла, – «залитым кровью народа хищником», державного прапора Росії – «бело-сине-кровавой тряпкой – символом белогвардейцев, у которых руки по локоть в крови трудового народа». Та ще й потребував, щоб Стародубщину і Кубань, як «исконно украинские земли» якомога швидше приєднали до України. Щоб з таким «свободно мыслящим» і «имеющим свое мнение» зробили в «демократической России»?

– Ну, ты одно с другим не путай. Россия всегда имела свою государственность, а Украина – никогда. Она всегда входила в состав либо Австрии, либо Польши, либо России. Так чему же тут удивляться… Русские, украинцы, белоруссы всегда были вместе – так оно и должно быть. Это во-первых. А во-вторых – давно ли это ты стал так говорить? Видно, не зря они тебе генерала дали, выслуживаешься дальше, за вторую звезду? Так смотри, не промахнись. Потому что все равно все будет как раньше, вот посмотришь. Провозгласили вы эту свою «незалежность» – ну и что? Промышленность разрушена, сельскоє хозяйство в упадке – хуже чем после войны. Если бы не подачки с Запада – вы бы давно к России на коленях приползли. Ничего, еще все впереди, еще приползете А нет – так россияне у вас за долги заберут все с потрохами, в том числе и вашу «незалежность».

Ну що ж, все як має бути, все як за Висоцьким, великим знавцем радянсько-російської душі: «І затєялся п’яний, дурной разговор…» Продовжувати розмову в Шеремета не було аніякісінького бажання. Лише картав себе в душі, що погодився зайти, дав себе втягнути в цю нікому непотрібну дискусію. Непотрібну, бо ж він нікого ні в чому не переконав, та й не міг переконати. Бо суміш великодержавного російського шовінізму і комуністичної ідеї – то суміш, більш вибухонебезпечна, ніж «грємучая смєсь» і більш заскорузло-тверда, ніж залізобетон.

Ледве стримуючи себе, з силуваною посмішкою подякував за гостинність. Вже в передпокої, біля дверей, мов постріл в спину:

– Я тебе вот что скажу, Володя, хоть ты обижайся, хоть нет. Но я-то всю войну на фронте пробыл и с этими ребятами не воевал, на мне их крови нет. А твой отец сам знаешь, чем занимался, сколько лет еще после войны с автоматом ходил, когда для всех нас война уже кончилась. Ты думаешь, я не знаю? А они, думаешь, забыли? Нет, брат, они все помнят. Всё! И – всех. И твоего отца тоже. Так что он вовремя отсюда тогда уехал. И ты ихним не станешь никогда. Запомни – никогда! Они тебе не простят. Как бы ты тут за них грудь не раздувал и что бы ты не делал. Так что ты напрасно стараешься. Подумай, на всякий случай. Как бы тебе потом не пожалеть…

Шеремета немов би хтось під дихалку у сонячне сплетіння вдарив. Старий-старий, а розум атеросклероз ще не весь з’їв, знає, куди дошкульніше поцілити. І справа не в тому, «простят – не простят». Йому особисто нема за що в тих людей просити пробачення, бо особисто перед ними не завинив ні в чому. Що ж до батька, то «такі були часи», як тут кажуть. До того ж тепер він ще раз пересвідчився: йому за батька очі ховати нема чого. Навіть більше того: в ті суворі й тяжкі роки, коли так складно було втриматись і не перейти рубіж між совістю і обов’язком, законом і беззаконням, твердістю і жорстокістю, людяністю і нелюдяністю, Шеремет-старший виявив достатньо розуму й душі, щоб не заступити тієї фатальної межі. А як же тоді це було просто і безкарно – заступити! Володимиру мимоволі пригадався як приклад-антипод випадок, який йому розповів товариш по службі, полковник Рожнівський – виходець із великого карпатського села. Як він у розмові з одним офіцером випадково дізнався, що той є його земляком. Але прізвища Іващенко він у своєму селі ніколи не чув. На здивоване запитання той, зніяковівши, відповів: його батько був там недовго. Під час чергової поїздки додому Рожнівський запитав у свого батька, інваліда Великої вітчизняної війни. Той відповів коротко:

– То був начальник районного «МГБ». Такий кат, що його ім’ям в селі дітей лякали. Його потім звідси мусили прибрати,… так лютував…

Володимир був безмежно вдячний долі, а в першу чергу – батькові, що сьогодні він зміг приїхати в рідне село і без вагань назвати справжнє прізвище. Але не пояснювати ж цього всього Михайлу Петровичу…

Єдине, що не втримався, не міг не сказати:

– Між іншим, батько голосував за незалежність України. І відтоді вважає відновлення СРСР і старих порядків не тільки неможливим, а навіть недоцільним. Твердо обстоює, яким би дивним вам це не видавалось, ідею державної незалежності і соборності України. І на служіння тій ідеї мене благословив без вагань.

Подякувавши за хліб-сіль, рушив до виходу. Аби розрядити обстановку, Андрій вийшов слідом за ним.

– Ты не обижайся на старика, ему трудно перестроиться, со всем этим смириться. Ты же знаешь: он к тебе неплохо относится, да и отца твоего уважает, – мовив уже за порогом.

Шеремет, з гіркотою посміхнувся.

– Та хіба справа в мені? Невже ти вважаєш, що я вперше таку маячню вислуховую? Та зі мною дискусії подібного роду почали вести ще за два роки до розвалу Союзу. Коли першими заворушилися прибалти… І в багатьох з’явились думки, що їх можна й відпустити, хай собі ідуть, якщо їм так кортить, а решті залишитися в Союзі. Ти ж знаєш, я тоді в Ленінграді служив. Отож я ще тоді сказав своїм приятелям – росіянам: або всі сидимо вкупі, або якщо на волю – то всім. Україна нічим не гірша від прибалтійських республік. Мене інше дивує. Що старий – то зрозуміло, та й він все одно вже не боєць, єдина реальна спроможність на щось – то проголосувати на виборах за комуніста-«об’єднувача». І все! Він своє, вибач, прожив. Мене інше цікавить: що ти сам собі думаєш, як ти сам збираєшся жити з такими настроями тут, на цій землі, в цьому краю? Ти що, серйозно віриш в те, що повернеться Союз і знову наші «тузи» з Києва будуть їздити до Москви на поклін, туди з «бакшишами», а звідти з вказівками, як нам тут жити?

Андрій повторив типовий для братів-слов’ян рух плечима, потер собі потилицю:

– Да как тебе сказать… С одной стороны – всего того, что было, не вернешь. С другой стороны – так как сейчас тоже не хотелось бы…

– Як «так»?

– Ну как…Что Украина – отдельно и Россия – отдельно. Что всюду только украинский язык. И вообще…

– Що – «вообще»?

– Что, что… Вообще, не чувствуешь себя нормально, все как-то не так, как в гостях…

– А ти хотів би бути тут господарем?

– Ну, хозяином-не хозяином, но и не так…

– А «как»? Та ти знаєш, що на цій землі, в Західній, навіть я себе господарем не вважаю? Хоча я – українець, і тут народився, тут і виріс. Бо моє коріння, сам знаєш де – на Сході, на Наддніпрянщині. Це там прізвища Шеремет і Власенко, давніх козачих родів з-під Полтави і Черкас, не дивина. А тут – тут Бойчуки, Гнатишини, Петріви, Фалендиші, Дашкевичі, Чайківські, Гуйди… І це їхня земля, цих людей, яких наші земляки називають хто обережно-відчужено – «місцеві», хто недоброзичливо – «западенці», хто відверто вороже – бандерівці. Але як би ми їх не називали, але це їхня земля, споконвічна, від діда-прадіда. Земля, на якій вони віками лили гіркий селянський піт і солону вояцьку кров. І вони нас із тобою сюди не запрошували – ні моїх батьків будувати їм тут «совєтскую власть», ні твоїх обороняти їх від «проклятого імперіалізму». То хто ж нам дав право вимагати для себе хазяйського місця на їхній землі?

– Ничего себе! Это что же мне, разрешения у них теперь спрашивать: жить мне здесь, или нет? И ходить, оглядываясь, как бы вдруг какой-нибудь «вуйка» по шее не накостылял?

– А тебе хтось образив за те, що ти росіянин, що не знаєш української мови, в чомусь ущемили особисто твої права?

– Да нет, в принципе. У меня-то как раз все нормально. Я человек простой, сам знаешь, на рожон нє лезу, так что я со всеми лажу. Но у людей вон дети вынуждены украинский учить, иначе дорога вперед закрыта. Это что, правильно? Я считаю, что нет. Кто на каком языке хочет – тот на таком и разговаривает, и учится.

– Зачекай, так це ж зовсім різні речі: право користуватися рідною мовою і обов’язок знати державну. А державною в будь-якій країні є мова титульної нації, яка дає життя цій країні, для якої ця земля є єдиною рідною і іншої землі для якої немає. Такою єдиною землею Україна є виключно для українців, які й зараз складають три чверті населення. Всі решта на цю землю прийшли вже потім, причому без запрошення. І в кожного з тих, хто сюди прийшов, є та земля, де живе основна маса його народу. То ж які претензії? У американців є гасло: «Або люби Америку, або покинь її». Так і тут. Хто не хоче жити в Україні і серед українців, кому не подобаються їхні закони, хто хоче мати за державну мову – мову тієї країни, звідки він походить, то хто їх тримає? Будь ласка, вихід вільний. Росія велика, щільність населення і досі одна з найменших у світі, так що місця всім вистачить, якщо в Україні комусь тісно.

– Ну ты даешь! Ты совсем как националист стал. Нельзя же так…

– А як «можна»? Я був у Лондоні, Парижі. Там такого «нетитульного» люду – кожний п’ятий-шостий, якщо не більше. Але до державної служби або пристойної роботи без досконалого знання відповідно англійської чи французької мови навіть близько не підпустять. Те ж саме навіть у демократичній і багатонаціональній Америці. І росіяни, та й наші українці, коли канючать для себе вид на «ПееМЖе», вивчають їхню мову – будь здоров як. Так то ж англійська, німецька, іврит. Зовсім чужа і за словами, і за вимовою. А тут зовсім близькою слов’янською оволодіти не можуть! Бо – «не хочуть»! Причому: демонстративно! Ти особисто коли сюди приїхав? В дев’яносто четвертому, якщо не помиляюсь? Невже не знав, що в нас незалежна держава і своя державна мова? Що в нас свої закони?

– А куда же мне было ехать? Ты ж знаешь все наши дела: родители родом из Казахстана – кому они там теперь нужны? Отец военный, я всю жизнь сначала с ним по Союзу мотался, потом сам таким же стал. Последнее место службы – Белоруссия, там квартиру детям оставил – приехал сюда. Так куда нам теперь деваться?

– Та нікуди. Живіть, як живете. У нас же не Прибалтика і не Середня Азія із Закавказзям, де вашого брата-росіянина поскубли. Живіть, ніхто вас у шию не жене, самі з батьком визнаєте. Але ж поважайте господарів цього краю, землю, яка вас пригріла. А не «права качайтє», самі не знаєте, які…

– Так что же мы, так и будем людьми второго сорта?

– Нічого ти не зрозумів, дурню. З тебе, старого пенька, такого ж як і я, до речі, вже ніхто нічого не вимагає. Не хочеш знати нашої мови, державної – і дідько з тобою, ти ще й без того більш-менш нормально доживеш. Може, і діти ще якось доживуть. А от якщо ви свою великодержавну пихатість онукам передасте і вони не знатимуть української, то не буде добра ні для них, ні для нас, бо проблеми доведеться розгрібати разом.

Андрій мовчки сопів, тільки спалахував вогник сигарети:

– Ты знаешь, я как-то никогда во все это так не вникал. А ты вот как-то все вывернул наизнанку. Черт его знает, может, ты и прав. Но сложно это все вот так принять. Тем более, что сами же ваши, украинцы, многие на украинском не разговаривают. Или так, несколько слов, по бытовухе… А чуть что по-серьезному – сразу на русский язык переходят.

Але то вже була інша тема – тема зросійщення України. Вона була безмежна і болюча, і того сьогодні Шеремет не хотів вже геть зовсім. Досить!!!