Георгій

Володимир Пасько

Автобус бадьоро добігав до Міста. Шеремет вийшов на зупинку раніше, на східному перехресті. Звідси до помешкання брата має десь ходити і тролейбус, і автобус. Спитав якогось чоловіка, свого ровесника, приблизно. Той у відповідь:

– Нет, не знаю, я в этих районах плохо ориентируюсь.

Врешті, з’ясував, що їхати їм в один бік. Володимир вирішив розговорити чоловіка – що за один і як сюди залетів. Бо ж за вимовою – чистий росіянин. Виявляється – колишній офіцер, підполковник. Чугунов Валерій Петрович. Сам родом з Уралу, там і училище військове закінчив, дружина – з Теренградщини. Останнє місце служби – «Дальний Восток». Звідти і звільнився в запас напочатку дев’яностих. Там, у глухому гарнізоні, залишатися не було чого. Повертатися на рідний Урал? Так там ніхто не чекає, заводи один за одним зупиняються. Їхати до сина-офіцера? Так той нещодавно тільки почав свою офіцерську службу в такому ж гарнізоні, але в Сибіру. І хто зна, скільки він ще їх змінить, тих гарнізонів. Доньці за рік школу закінчувати, вчити десь треба. «Думали-думали, гадали-гадали, в конце-концов жена заявила: Ты как хочешь, а мы с дочкой поедем на Украину, на Родину. Хватит, я с тобой помоталась… Ну а я же куда, без них-то? Вот и приехал…»

– Ну і як, не жалкуєте?

– А чего жалеть-то? Устроились, ничего, нормально. Дочка техникум вон закончила, работает. Очередь на квартиру подходит, Так что ничего, жить можно.

Володимир поглибив питання, спробував жартома спровокувати на відвертість:

– Ну а місцеві «хлопці-бандерівці» не докучають, не ображають? Навіщо, мовляв, приїхав. Та й мови, бачу так і не знаєте аніскільки, одразу видно…

Однак Чугунов він і є Чугунов, зреагував на повному серйозі:

– Какие там бандеровцы? Да их тут давным-давно нет. И, кроме того, – а что мне с ними делить? У них свои дела, у меня – свои.

– Ну як же, вони он всі за незалежну Україну, без Росії…

Той підозріливо глянув на нього:

– Я не знаю, кто Вы, но я вижу к чему вы клоните… Если уж так хотите знать, то я считаю, что для нас, русских здесь, в Украине, это не проблема. По крайней мере, для меня лично. Каждый народ имеет право на свою жизнь. Да, были вместе. Да, хорошо бы, чтобы и дальше так. Но раз наши дураки в Москве, в Кремле не сумели с умом править, чтобы украинцы не обижались и не отделялись – что же теперь делать… Они и теперь без особого ума правят – у меня сын уже и в Таджикистане успел повоевать, и в Чечне, и в Дагестане. И ранен был, и заразу там какую-то не раз уже хватал. И во имя чего? Во имя того, что мы в свое время тот Туркестан и Кавказ с кровью взяли, а теперь одних на свободу отпустили, а других – не хотим? Где же логика? Майором всего ничего ходит, а вся грудь в орденах. А ему оно надо? Такое величие России? Ценой его здоровья, а не дай Бог – и жизни? Я ему сказал: бросай к чертовой матери эту службу и эти свои подвиги, еще неизвестно, как потом обернется, как бы на вас потом люди пальцами не показывали, «афганцы» вон в свое время хлебнули. Приезжай, говорю, сюда, тут разберемся, устроимся как-нибудь. Украина – это тебе не Урал и не Сибирь, тут от холода не околеешь и с голоду не умрешь…

– Ну і як, що син каже?

– Да ничего, думает все. У него жена – донская казачка, а они что-то «хохлов» не больно-то любят. Да и надежда есть в Северо-Кавказский округ на службу попасть, ближе к Дону, туда сейчас войск понагнали – чуть ли не как в свое время на Дальний Восток.

– Ну а те, що їздити ніби тепер важко, митниця, приміром, не турбує?

– Та какое там «важко»? Тяжело тем, кто прет с собой все мешками и ящиками, – спекулянтам. А мне, если у меня всего-то пару шматков сала да горилки с перцем пару бутылок – чего мне «важко»? Вот что билет стоит, не наездишься – это действительно проблема. Так это ни от Украины не зависит, ни от России, это – экономика. Хоть вместе мы, хоть врозь, а билет – он денег стоит.

Шеремет нерідко зустрічав таких поміркованих і розсудливих, незважаючи на зовнішню простоту, людей.

– А що мови української не знаєте – не заважає? Не ображають, не обзивають «москалем» чи «кацапом»?

– Да нет, в принципе. Если и найдется иногда какой дурак – так таких везде хватает, в семье не без урода, как говорится. Нет, с этим проблем нет. А что касается «мовы», так мова у меня своя, у них – своя, а друг друга все равно понимаем без переводчика. Ну а учить – так поздно мне уже учить, да и язык не туда стоит, по правде сказать русак я кондовый. Дочка – та разговаривать научилась, вполне хватает. А внучка – та уже учится по-настоящему, чтобы знать, как следует.

– А за зятя кого маєте?

– Хороший парень, серьезный. Ремонтом машин занимается. Знаете, иномарок этих подержанных сейчас понапривозили, а они ведь уже «сыпаться» многие начинают, через тысячу-другую километров. Вот он их и «поднимает», «лежачих» да «убитых». Я же и имел в виду, сыну когда сюда предлагал, чтобы они вместе работали, какое-нибудь свое дело слепили, вдвоем-то сподручней.

– А звідки зять, хто такий? Зі Сходу чи місцевий?

– Отсюда, из Теренграда. Дедушка с бабушкой в одном селе с родителями жены моей живут.

– Цікава родина, нічого не скажеш. Ну а вдома ви разом як спілкуєтесь, якою мовою?

– А кто как. Я – на русском, жена – больше на украинском, дочь – больше на русском, зять – на украинском, ну а внучка – та одинаково шпарит что на одном, что на другом.

За розмовою Шеремет ледь не прогавив свою зупинку. Похапцем, але щиро попрощався, від душі побажав всього найкращого. Побільше б таких «уральців» серед тих «русскоязичніков», що в Україну не тільки понаїхали, а й тут народилися. Скільки б сил і енергії було на користь суспільству спрямовано, а не розтрачено марно в нікому не потрібних, «глупих», як тут кажуть, дискусіях стосовно «равноправія», «двуязичія», «общіх історичєскіх судєб». Оці суперечки ще нікому нічого доброго не принесли – ні Україні, ні Росії. Ні «щирим українцям», ні «русским на Украине», як вони себе вважають, продовжуючи в наш час давні історичні традиції. Ані «українцям російського походження», якими воліють їх називати деякі українські діячі, посилаючись на міжнародні норми й правила. Всьому свій час. Він розсудить і все поставить на свої місця. І цей відставний офіцер з його такою строкатою і долею, і родиною – яскраве і характерно тому свідчення.

Від автобусної зупинки до оселі Георгія не більше п’яти хвилин ходу. Володимир в свої нечасті приїзди до Теренграду завжди навідував двоюрідного брата. Голова сімейства багато років пропрацював на заводі сільськогосподарського машинобудування або просто на «комбайновому». Висококваліфікований робітник, затим бригадир, він навіть обирався депутатом міської ради, портрет завжди красувався на заводській Дошці пошани. Дружина Людмила тривалий час була офіціанткою в престижному ресторані. Обоє заробляли непогано, відповідно й жили – без розкошів, але вистачало і їм, і двом їхнім синам. Неждано часи змінилися: завод уже кілька років, як зупинився, в дружини її ресторація теж забуксувала, матеріальне становище сім’ї наближалося до катастрофи. А тут ще й сини повиростали. В старшого Сергія з навчанням щось не склеїлося, тому влаштувався був підробляти в якогось бізнесмена, років два як одружився, живе окремо. Молодшого Петра влаштувати до медичного інституту, хоча й не без проблем, але вдалося. Тепер він, мабуть, на четвертому курсі.

Володимир не був у них років зо три. Зустріч видалася теплою й гостинною: обійми, зітхання – хто постарів більше, хто менше. Вдома лише старше покоління, хлопці прийдуть за годину-півтори. Як водиться, сіли до столу, почастувалися. На запитання про життя Георгій довго не роздумував. Видно, наболіло й визріло.

– Що я тобі скажу, Володю? А ніяке нині життя! Та й чи можна назвати життям наше скаредне існування? Завод, як зупинився шість років тому, так досі і стоїть. Робітники в примусових відпустках. Ні, нас не звільняють, але й зарплату не платять. Бо ні з чого, роботи ж то немає. Прийдеш отак, відмітишся, балду поганяєш і додому йдеш. Пішки, щоб на транспорті зекономити. Кинув би я всю цю трихомудію давним-давно, а куди податися? Пенсію пільгову вже заробив, так вік ще не вийшов. Добре хоч недавно влаштувався в будівельну бригаду до приватника. От і «їшачу». Слава богу, хоч якусь копійку платить. Бо більше ніде нічого не світить. Повний «бєспрєдєл», я тобі скажу.

Почуте для Володимира не було в принципі новиною, але вражало, що рідне місто, яке завжди було для нього символом благополуччя і невпинного зростання, раптом опинилося над прірвою.

– Щось тут не в’яжеться… Ти кажеш: «завод стоїть», а я власними очима по телебаченню дивився, як ваш завод і Президент відвідував, і Прем’єр-міністр, і все нібито працювало. Вони купу грошей на розвиток виробництва обіцяли.

– Твоя правда стосовно і «нібито», і «обіцяли». Але не будь наївняком: створити видимість роботи – то ще зовсім не означає запустити завод. Та і як його запустиш, коли цехи давно порожні, від станків самі остови залишились? Скелети. Бо все, що тільки можна, вкрали і в Польщі продали.

– Ну а кошти, які вам обіцяли, щоб допомогти відновити виробництво?

– В тім-то й справа, що «обіцяли», а не «дали». Хіба не знаєш народну приказку: обіцянка – цяцянка, а дурневі – радість? Так і в нас. Може, й кинули якійсь копійки, так начальство хутенько їх по власних кишенях розсувало та крихти ближчим кинуло, щоб пельки заткнути. А ми, сіряки, так нічого й близько не побачили. Та й великі гроші там треба. Жодного ж нового верстата за ці роки, як Союз розвалився, не купили, жодної нової машини толком не розробили, все або старе, або сире. Останні моделі – й ті розробки п’ятнадцятилітньої якщо не більше, давності. То що ж випускати? І який дурень його купить? Звичайно, коли «на халяву» віддати колгоспам, вони, звичайно, візьмуть. Якщо не колгоспи, то КСП, чи що там на селі тепер, дідько їх розбере, не встигаєш за назвами слідкувати. Але ж хто за це заплатить? Держава? Так у неї свої проблеми. От і стоять всі, чекають, самі не знають чого…

– А справді, чого? У вас же керівництво є, воно ж про щось думає?

– Та про що воно там думає? Про одне: як би більше вкрасти з того, що ще залишилося, та акції в людей видурити, щоб собі завод у повну власність перебрати. Однак те їм щастя все одно не принесе, вдавляться, поперек горлянки їм стане!

– Що так? А може, якраз завод і запрацює?..

– Та я ж казав: гроші потрібні, великі гроші, щоб він запрацював, став сучасним, а не старими коробками, наповненими металобрухтом. А грошей у них немає. Бо навіть те, що вкрали, до копійки проїли-пропили-просрали та за кордоном прогуляли. Та ще палаців собі набудували, та престижних іномарок накупили. І все, гаплик! На виробництво нічого не залишилося.

Володимир приголомшено мовчав. Він розумів, що вітчизняну промисловість реанімувати не так просто, але щоб так безнадійно… А розпалений Георгій ще додавав перцю:

– До речі, ти знаєш, хто в нас до недавнього часу був головним інженером? Не здогадаєшся! Еге ж, Вітька Дейнегов, синуля начальника твого батька. Пам’ятаєш його? Плюгавенький такий пацаном був, в окулярах, але проноза пронозою, вічно всюди наперед ліз. Нещодавно його перевели директором на об’єднання «Зоря», отож він зараз там «рулює». Хоча в «Зорі», такий самий бардак і розвал. А пішов він туди знаєш чого? Бо тепер ніхто ні з кого всерйоз за діло не питає! А директор – це тобі не головний інженер, цей ключики від годівниці у власному сейфі тримає, а не чекає, доки директор шматок кине…

– Та він же росіянин. І батько його з партійної номенклатури, а тим паче потім у правоохоронним органах одним з керівників був. То як це місцеві «рухівці» та інші «націонал-демократи» таке допустили? «Москаля» – і раптом на таку посаду? Свого не спромоглися підсадити?

Тепер настала черга дивуватися Георгію.

– Господи, ти це серйозно? То, може, у вас в Києві «рухівці» такі рукасті, а в нас… «Син за отца нє отвєчаєт», як казав Іосіф Віссаріонович. Ніхто номенклатурщиків і пальцем не зачепив. Може, коли і дорікнули кому, але я не чув. Всі як сиділи на своїх місцях за радянської влади, так і позалишалися. Ще й на верхотуру повилазили, як от цей Дейнегов. Мову українську вони й до того трохи знали, а потім ще підівчили, аби перед начальством відрапортувати – і все, вперед… Ти спитай, якщо тобі це цікаво, прізвища тих, хто в нас у СБУ, в МВС служить, особливо наближені до керівництва. Більшість такі як ми з тобою, чиїх батьків прислали сюди «совєтскую власть строіть». Або сини воєнних, що тут служили, тут і залишилися. Місцевих, звичайно, також чимало, але й наших не набагато менше.

У Володимира навіть брови догори полізли: ну й діла! Послухав би Георгія той, хто дуже побивається «разгулом націоналізма в Западной Українє». От тобі і «націоналісти» і «бандеровци»… Здавалось би, настав час взяти реванш за всі кривди, бодай на дітях поквитатись! Але – ні, помітингували, погайгакали трохи, пам’ятники старі поскидали, а нові не поставили, вулиці поперейменовували і на тому кранти. Мовляв, треба державу будувати, а не гризтися між собою. Молодці! Все ж недаремно навіть мати відзначала: «західняки – то такі хитрі й мудрі, на кілька гонів розумніші од наших». А мовчкуватий батько лише ствердно хитав головою. Дай Біг, щоб «наші» на Сході набралися стільки ж мудрості й шляхетності, аби викреслити, якщо не зі своєї свідомості, то бодай зі свого лексикону оте «західняк, западенець, бандера» по відношенню до своїх братів, яких вони і без того чимало кривдили. Чи доживе він сам до такого? Хто знає. Бо немає нічого інерційнішого, аніж людська ментальність, спотворена хибними уявленнями і забобонами. Хто і що може її змінити? Мабуть, тільки час. Роки і десятиліття проживання в одній, незалежній державі на ім’я Україна. І не просто проживання, а й участь у спільному будівництві її. А найнадійніше – коли підросте і прийде до справжнього життя нове покоління. Правий був, очевидно, Мойсей…

Щоб відійти від серйозних розмов і роздумів, які його досить притомили за останні дні, Володимир звернувся до братовoї, як живеться господині. Однак очікуваного «розслабону» не вийшло.

– Що тобі сказати, Володю? Ти ж чув, що Георгій оповів? В нього завод стоїть, він на випадкових заробітках перебивається, в мене непереливки з рестораном. Ти ж був минулого разу, пам’ятаєш, як там було?

Справді, пам’ятав. Ці відвідини справили на нього таке враження, що він не втримався і досить детально розповів зараз Людмилі й Георгію, як усе тоді виглядало. Його з Савенком запросив туди повечеряти місцевий бізнесмен Василь Павлович. Вони з задоволенням відгукнулися на запрошення, бо ж з цим рестораном було пов’язано чимало святкових вражень їхньої молодості! За тих часів гарно оздоблені зали були вечорами завжди заповнені вщерть, на вхідних дверях висіла звична табличка «Мєст нєт», біля якої стояла черга бажаючих зайняти перше ж, що звільниться. Та й чому було не піти до ресторану, коли повечеряти й посидіти вдвох коштувало карбованців п’ятнадцять, від сили двадцять. А що тепер з такими грошима там робити? Хіба що зайти подивитися, бо ледве на стакан води вистачить. Получки ж у гривнях залишилися цілком співставні з карбованцями. От і рахуй…

Не дивно, що біля вхідних дверей не було ані черги, ані таблички. Не було й звичайного діда з галуном на кашкеті, комірі й штанях, нудьгували лише два нелюб’язні, дебелі товстошиї молодики в напіввійськовій уніформі з нашивкою «служби охорони» на рукаві. Вираз їхніх не переобтяжених інтелектом облич та гумові кийки на поясі справляли враження не більшої гостинності, аніж колишня табличка «Мєст нєт».

Не потішила пам’ять і ресторанна зала: приміщення потребувало не косметичного, а серйозного ремонту, столики й стільці – ровесники їхньої молодості, скатертини ніби до нової ери втратили першородну білизну. І що найдивніше – в залі, незважаючи на дев’ятнадцяту годину, не було жодної людини.Жодної! Василь Павлович прояснив ситуацію: ресторан належить готелю, який став закритим акціонерним товариством, що належить його працівникам. Але «ефективним власником», як тепер кажуть, вони не стали, отож справи кепські як у готелі, так і тут. Кафе при готелі зуміло відділитись і тепер процвітає, можна б піти туди, але там завжди по зав’язку молодняку, не посидиш спокійно. Запропонував навідатися до малої зали, однак там, як з’ясувалося, якраз на честь комісії з Києва гуляли чини з обласного управління внутрішніх справ. Довелося повернутись і весь вечір просидіти в холодній залі, порожній і незатишній, підігріваючись фірмовою горілкою «Теренградська».

Нежданно до них приєдналася вельми колоритна компанія: чотири чоловіки з жінками, не то співробітницями, не то коханками. За одягом і манерами – провінціали. Оскільки окрім двох їхніх компаній в залі нікого не було, то Шеремет змушений був мимовільно спостерігати за їхнім «відпочинком».

Швидко з’ясувалося, всі четверо чоловіків – офіцери міліції з сусіднього райцентру в чині від капітана до підполковника. Відповідно, як в анекдоті, розподілялася й їхня структура: капітан, хлопець років тридцяти, худий, як смик, підполковник, чолов’яга років під сорок із пикою, мов гарбуз і обвислим «барилом». Розкочегарені горілкою, не соромлячись їхньої присутності, голосно обговорюють свої досить конфіденційні справи. Та апофеозом стали танці, якщо так можна було назвати це тупцювання-кривляння під мелодію «Офіцери, офіцери, пусть свобода воссіяєт… За Россію, за Отчизну, до конца…»

Щоб ще за недавніх часів таке могло бути – розваги міліцейських чинів у присутності публіки, та таке навіть у химерному сні не могло приснитися. Доки б вони добралися до свого райцентру, там на них уже очікувала б телеграма: прибути наступного дня до обласного управління. На «розбір польотів». Вирази типу «грубоє нарушеніє служебной етіки» видалися б там не найнищівнішими. Неодмінно б «пришили» і «аморальноє повєдєніє», і «битовую распущєнность», і «пьянство с подчіненнимі», а на додачу – дідька в ступі. Мінімум покари, на яку можна було б розраховувати, сувора догана і по службовій, і по партійній лінії. Те ж спіткало б і міністерських чиновників, тільки на іншому рівні. А тепер – гуляй, Вася!…

Людмила ствердно захитала головою:

– Правду кажеш, Володю. Я ж у тому ресторані двадцять п’ять років проробила, але такого за тих часів не було. Спочатку кооператори пішли, потім махінатори, за ними рекетири, тепер – нові українці. Але всі ніби останній день живуть і ніякої управи над собою не визнають. Ну, й обслуговування цій публіці стало потрібно зовсім інше. Я подивилася, подивилася на те борделище та й перебралася на кухню, від мерзоти подалі. Але там знаєш, як платять? Не розженешся. До всього ресторан хиріти почав, бо, як черви після дощу, приватних з’явилося, грошовиту публіку переманили. Почастішали перебої з виплатою навіть тих нещасних копійок. Що в мене, що в Георгія одні нолі. А хлопці ростуть – і годувати, і вдягати, і на всякий випадок копійку заощадити треба. Словом, порадились ми всім сімейством, і поїхала я до Польщі на сільгоспроботи – полуниці збирати на плантаціях польських господарів.

Георгій аж скипів від болючої теми:

– Ти уявляєш, Володю? Як рабиня Ізаура – на плантаціях! А щоб вони сказилися!…

Хто сказилися, не сказав. А Шеремет уточнювати не став. І без того все зрозуміло…

Людмила продовжувала оповідати:

– Так я їздила двічі, підробила як на нинішні часи досить непогано. Ну а потім вже після твого останнього приїзду махонула, було, до Італії. За домашню прислугу. Рік там одбула. В Італії багато наших, хто батракує, хто прислуговує. Навіть «клуб» свій мають і збираються по вихідних біля одного з фонтанів в центрі Риму. Щоб порозмовляти по-нашому, земляків побачити.

Георгій знову скипів:

– Та половина Західної України пороз’їздилася, хто куди. Чоловіки в основному на будівельні роботи до Москви та Підмосков’я, вілли «новим русскім» будувати та на нафтогазові промисли до Сибіру валюту для них качати. А жінки – ті по всій Європі рабинями на всіляких плантаціях та служанками в домах всіляких гівнюків. Таких же, як і ми, тільки ми за свій труд не отримуємо копійки, а вони – нормальні гроші. Яких вистачає не тільки на життя, а й на прислугу. А… – і безнадійно махнувши рукою, рішуче запропонував: – Давай краще вип’ємо! Щоб наші не журились, як у нас на Запоріжжі кажуть.

– При чому тут Запоріжжя, ти ж тут уже народився.

– Все одно, там наше коріння.

– Що ж, тоді будьмо!

– І все ж таки ти не зовсім правий, Жора, – знову за своє Людмила. – В мене господарі були дуже пристойні люди. Та й платили непогано. Інакше, як би ми і сина оженили, і це все купили? – З прихованою погордою повела довкола рукою: – І телевізор, і відео, і пральну машину, і Сергію допомогли на початок життя.

Чоловіки схвально захитали головами: що добре, то добре. Шкода тільки, що ми, українці, для того, щоб створити елементарний добробут, змушені їхати по світах і братись у других народів за будь-яку, навіть найосоружнішу роботу. Ще на їхній пам’яті цю роль в Європі відігравали спочатку італійці, іспанці, греки. Їм на зміну прийшли югослави і турки. Ну, а тепер із ними успішно конкурують українці, які ще зовсім недавно дивилися на всіх цих своїх попередників з погано прихованою погордою. Ще б пак, за потужністю – ледь не Франція, найрозвиненіша республіка СРСР, нам би тільки незалежність від Москви, то як рвонемо уперед, що аж… Рвонули… В найми не тільки до тих же італійців та іспанців, а й до вчорашніх братів по «соціалістіческому лагєрю» – поляків з угорцями та чехами, і навіть – словаків.

Пригнічений настрій розвіяв прихід хлопців. Про старшого, Сергія, Шеремет знав, що той закінчив школу десь на початку дев’яностих, коли підприємництво вже було в моді. В Теренграді був свій Інститут народного господарства, як тоді називалися фінансово-економічні навчальні заклади, однак поступити туди без високої протекції або без солідного хабаря практично було неможливо. Такої ж форми навчання, як контрактна, в державних вузах тоді ще не існувало. Але були вже перші вузи з недержавною формою власності, з навчанням за плату. Порадилися сім’єю і вирішили: ніж платити хабаря за вступ до державного вузу, то краще платити офіційно в недержавний.

Як потім з’ясувалося, прийняте рішення було помилковим. За кілька років у державних вузах також запровадили навчання за плату, а приватний комерційний інститут, в якому за власний кошт навчався Сергій, не витримав конкуренції і луснув, залишивши напризволяще недоуками три сотні молодих людей. Для сім’ї це було страшенним ударом, бо грошей на повну вступну компанію не було, як і надії десь їх роздобути. Не було і роботи. Врешті-решт вдалося прилаштувати хлопця до комерції, щоправда, тепер уже практичної – працювати в ларьку, які стали основною формою торгівлі в країні протягом дев’яностих років.

Молодшому, Петрові, поталанило більше. Щоправда, не одразу. З другого заходу, але все ж вступив до місцевого медичного інституту, який невдовзі возвели в ранг академії. І ось він уже чотири курси закінчив.

Шеремету цікаво було послухати, чим і як живе молоде покоління. Однак чи то в них були свої інтереси, чи то соромилися нечастого гостя, але більше розповідав батько.

– Що я тобі скажу, Володю? Хлопцями я задоволений. Дай Боже, щоб і далі було не гірше. Сергій в свого тестя працює. Вони з дружиною бізнесом займаються – тримають кілька своїх ларьків. Товар за кордоном беруть, в основному у Польщі. Їздять туди. Чув про “човники”? Мають, як на ці часи, непогано, так що і Сергій з дружиною не бідують. Ну а як там далі буде, життя покаже. Якщо власті справді будуть малий бізнес підтримувати, а не так, як зараз – балачки одні, то, може, й свати втримаються та й Сергій разом з ними. Бо він, даремно що з виду такий тихий та скромний, а до комерції в нього голова варить.

Сергій лише зніяковіло посміхнувся: похвала батька, вочевидь, була не частою, особливо при гостях, а відтак ще більше приємною. Ну що ж, дай йому Бог!

– Дідом з бабою вас ще не планують зробити?

Людмила посміхнулася без ентузіазму:

– Та це ж тепер не така проста справа! Як вони в нас народилися – тоді було що? Ну лікареві, ну акушерці, сестричкам – кому цукерки, кому шампанське, кому квіти, кому і те, і се, або просто спасибі – і «всє смєются, всє довольни». Пелюшки, повзунки, іграшки – все дешеве, все копійки. А тепер… Ми порахували якось зі свахою й невісткою – зараз, щоб дитину завести, треба мінімум дві тисячі доларів про запас мати. А де ж вони їх самі візьмуть? Але як треба буде, як надумають, будемо якось допомагати.

Для Шеремета подібна ситуація була знайома. Пригадав недавню розмову зі своїм слухачем лейтенантом Москвіним. На запитання, чому не заводите дітей, той невесело відповів: «Поки що не можемо собі таку розкіш дозволити, товаришу генерал. Дружина – цивільний лікар-інтерн, отримує мало, в мене – не набагато більше, батьки допомогти не в змозі, а життя в Києві, самі знаєте, дешевизною не відзначається. Отож, ледве кінці з кінцями зводимо. Може, потім колись…» Чіткість і аргументованість відповіді свідчила про болючість і актуальність цієї теми для молодого подружжя. Шеремет тоді лише поспівчував. Бо що міг сказати тому Москвіну? Що в часи його молодості це велике і водночас звичайне людське питання для нього проблем не складало? А тепер, коли він прослужив в армії третину століття і дослужився до генерала, для нього, як батька двох дорослих дочок, така подія в сім’ї, якби вона трапилася, також склала б певну проблему? Тільки навряд чи слухач це зрозуміє. Бо для нього генерал – щось недосяжне як у перспективі службового зростання, так і в рівні добробуту. Щоб не вбивати надії в молодого офіцера, зважив за краще промовчати…

Від Сергія перейшли до молодшого Петра, який своїм лагідно усміхненим обличчям і невимушено-доброзичливою послужливістю створював довкола себе приємну ауру.

– Я своїм Петрусем, скажу прямо, дуже задоволений. Над книжками сидить, «як папа Карло». А те, що не з першого разу поступив, тільки на користь. Нехай знає, як все в житті непросто. Зараз вони вже на практику ходять, до хворих їх допускають. Отож він у лікарні щодня до пізньої ночі. Лікарі розійдуться, а він все з хворими панькається. Так його санітаром на півставки взяли, аби хоч якось заохотити…

Петро лише сором’язливо всміхався. Шеремет подумав про себе: хорошу хлопець професію обрав. Бо і від природи, і від батьківського виховання має те, чого так бракує багатьом нинішнім лікарям – тепло душі, яке не заміниш ні купою прочитаних книжок, ні силою зазубрених знань. Щасливі батько й мати, щасливий і він сам буде. Точніше: має б бути. Бо роки минають швидко і незабаром постане нова проблема – працевлаштування. А це, для Теренграду і області, ой як не просто! Власна ж медична академія, студенти якої в переважній більшості місцеві мешканці – то для такого невеликого регіону явно забагато.

За радянських часів було простіше. Значну частину випускників тоді складали вихідці з інших областей, які не дуже на щось тут претендували. Та й існувало таке поняття, як розподіл. І чимало випускників «ТМІ» жили за принципом: хоча й не хочеш, а мусиш. І на практиці пересвідчувалися в неосяжності своєї колишньої Батьківщини. Володимир пам’ятає, що тоді за розподілом «загримів» до Казахстану навіть син одного з секретарів обкому партії. Щоправда, згодом діти обласних начальників і значно нижчого рангу географію СРСР у такий спосіб вже не освоювали.

За нинішніх же часів розподіл як такий є поняттям дуже відносним, тим паче за межі області. Адже вищих медичних навчальних закладів в Україні цілком вистачає: в більшості областей є власні. А тому проблема працевлаштування теренградських молодих лікарів вельми болюча. І загострюватиметься щороку, аж доки ринок праці для цієї категорії спеціалістів в Україні не збалансується. Та це настане ще не скоро. Але не варто передчасно псувати людям настрій, бо то все ще не завтра.

Про все нібито поговорили, пора б і розходитися. Господарям зранку на роботу, в нього також справи – екскурсія в наступний етап життя, Трибовель. До готелю вирішив добиратися пішки. Георгій із хлопцями взялися провести, бодай до вокзалу. Рушили напростець через оточений сучасними мікрорайонами сімдесятих-дев’яностих років шматочок одноповерхового Теренграду, який складався з приватних будиночків ще передвоєнних і перших післявоєнних років, які втопали в зелені невеликих садочків.

В одному з таких будиночків жила його однокласниця Люда Димант. Її батько був відомим у місті гінекологом, мати також – лікарем. Їм вдалося «вибити» тут ділянку під забудову по великому блату. Однак це був тільки початок ходіння по муках. Приватне будівництво за часів «розвинутого соціалізму» виявилося настільки марудною справою, що її гіркі відголоски дійшли навіть до нього в Ленінград при всій стриманості Люди і її батьків. Зокрема, він добре запам’ятав, що дах крили з… оцинкованих ночов. Бо такий товар можна було легше «дістати», аніж крівельне залізо. Як на нинішні часи той будинок мало що вартий, якщо на продаж. Тоді ж це було респектабельна маєтність, розрахована і на батьків, і на дітей. Де вона тепер, та скромниця-відмінниця Люда Димант? Чув ще років двадцять п’ять тому, ніби вийшла заміж за свого однокурсника – студента-медика, який обрав професійну військову службу. Отож поїхала з ним після навчання кудись у Забайкальський військовий округ. В якій він зараз армії? Російській? Українській? Швидше за все – ні в якій, пенсіонер, мабуть. В його віці вже мало хто служить: одні втомилися, інших «наладили», ще інші майнули «на гражданку» за жирнішим шматком. Для нього, Володимира, армія була всім і життя поза армією він просто не уявляв. Можливо, тому, що іншого не знав? Як одягнув шинелю у вісімнадцять років, так і досі носить. Бо армія для нього, якщо по правді, не просто професія, а стан душі. Невесело усміхнувся про себе: добре, хоч це питання не доведеться самому вирішувати, її величність Доля візьме на себе.

З густої пітьми на тлі неба виступила громадина величезного кургану, що наїжачився до пучкастих зірок чорними вістрями. Та це ж парк Слави! Друге за популярністю після парку Шевченка над озером місце прогулянок городян. А громадина – «Курган Слави», на честь радянських воїнів, загиблих у Великій війні. Колись цей парк був яскраво освітлений, працював літній кінотеатр, грала музика і забавлялась молодь, алеями гречно гуляла публіка. Зараз – чорно й пусто. Ні Пам’яті, ні Життя!

На запитання Володимира, чому так сталося, Георгій лише махнув рукою:

– Ти ж бачиш, тут навіть вулиці освітлюють, як прийдеться, ліхтарі через один горять. Нинішній владі не до парку і не до людей, вона більше собою переймається, що у власних кишенях робиться, а не в місті. Про людей згадують, лише коли вибори наближаються. Ось тоді золоті гори обіцяють. А потім – пшик і тиша. Аж до нової виборчої кампанії…

Наблизилися до пішохідного містка, перекинутого над густим сплетінням залізничних колій. Теренград здавна був потужним залізничним вузлом. За що, власне, і постраждав під час війни. Місцеві історики приписують Гітлеру вислів, що Львів – ворота до Німеччини, а Теренград – ключ від цих воріт. Шеремет не міг чогось певного сказати щодо авторства, але сутність вислову повністю відповідала дійсності. І радянське командування також це чудово розуміло. А тому раптовим ривком танкових частин з піхотою на броні зненацька, фактично без бою оволоділо містом. При цьому фактично не було зруйновано жодного будинку. Але далі… Далі відбулося те, що, на жаль, неодноразово відбувалося протягом війни. Залізнична станція, яку вони зараз оглядали згори, тоді була забита незліченою кількістю ешелонів із різним добром, які німці не встигли відправити до «фатерлянду». Серед них були і цистерни зі спиртом, і вагони з різними харчами. Словом, було чим «відзначити» перемогу і безвусим солдатам, і не набагато від них старшим їхнім комбатам. Ну, й відзначили… Німці оговталися швидше, аніж протверезіли переможці і по розбитих дорогах підійшли наші головні сили. Ну, й на світанку завдали по Теренграду концентрованого удару. З вчорашніх «переможців» вціліти практично не вдалося нікому, їх перемісили сонними. Один із щасливців, Герой Радянського Союзу підполковник танкових військ Кошкін розповідав школярам, під час зустрічі з ветеранами, як він з пістолетом вискочив із палаючого танку і до ночі переховувався в напівзруйнованому підвалі, доки й вислизнув у сутінках і пробрався до своїх. Удруге місто «визволяли», як це офіційно називалося, значно важче і рахунок уже вівся не на години, а на місяці. Про це Володимир знав від батька, який брав участь у тих запеклих боях.

Справа в тому, що «фюрер» наказав, за будь-яку ціну, не рахуючи втрат, втримати Теренград. На його оборону кинули частини, сформовані з тих, кому вже нічого було втрачати: штрафний офіцерський батальйон, німецьких есесівців, російських «власівців» і «туркестанський легіон». Ілюзій на те, що можна врятуватися, здавшись у полон, ніхто з них не плекав. Кожний знав: у полоні на нього чекає одне – Смерть. Тому бої точилися не тільки за кожний будинок, але й за кожний поверх, кожну кімнату. Міжповерхові перекриття того часу були не з залізобетонних плит, як тепер, а з дерева. То ж винахідливі радянські бійці, не маючи змоги дістати тих, що засіли над ними, вдавалися до хитрощів. З потрощених меблів споруджували аж під стелю піраміду, на її вершині закріпляли потужну протитанкову міну і ручну гранату з прив’язаною до чеки довгою шворкою. Самі ховалися в укритті й після цього сіпали за мотузку. Пекельний пристрій спрацьовував, і з гори разом з уламками дерева і штукатурки падали мертві й контужені німці, добити яких проблем вже не складало. І так із поверху на поверх, з будинку в будинок. Лишалися одні руїни.

Приблизно таким же робом працювала і наша авіація. Під Теренград передислокували знаменитий жіночий полк легких нічних бомбардувальників, які методично, зі снайперською точністю, в темряві знищували все, де тільки блискав вогник. В результаті повоєнний Теренград, особливо його центр, являв собою суцільне румовище. Більшу частину міста розрівняли бульдозерами й вибудували нові квартали. Таким чином Теренград набув сучасного вигляду, про давню історію якого нагадували окремі вцілілі навіть не квартали, а будинки.

Пішохідний місток вивів до вокзалу, який після Перемоги побудували військовополонені німці. Старого довоєнного вокзалу Шеремет навіть на фото ніколи не бачив. Зазначив про себе, що треба буде обов’язково відвідати місцевий музей. Поки ж що попрямували до кіоску на пероні випити по склянці холодненької «мінералки». Тут їхню увагу привернув якийсь незвичайний рух і гамір біля поїзда, який саме прибував. Не встиг він зупинитися, як кілька міліціонерів одразу звільнили від людей ділянку перону біля тепловоза і першого вагона. З критої вантажівки, що стояла неподалік, висипало зо два десятки солдатів. Шеремета здивувало, що на поясах пістолетні кобури. Придивився уважніше – на погонах літери «ВВ» – внутрішні війська. У частини з них вівчарки на коротких повідках. За командою офіцера вони завчено вишикувались двома шеренгами, утворивши коридор від тамбура першого за тепловозом вагону до віддаленої ділянки перону, де стояло ще дві вантажівки-фургони. До вагона, схожого на поштовий, піднявся прапорщик, після чого тепловоз швидко відчепили і він від’їхав на сотню метрів вперед. Солдати по короткій команді розстібнули кобури і міцніше взяли псів на повідки.

Володимир так і не зрозумів, що все це мало означати, але на душі стало тривожно й неприємно. Мабуть, таке відчуття оволоділо не тільки ним одним. Бо публіка на пероні зачаєно притихла. Ось у дверях тамбура показався прапорщик, махнув рукою: «Давай!» В одному з фургонів відчинилися дверцята, звідти поодинці почали вистрибувати люди в цивільному і так само поодинці перебігати по коридору охоронців до вагону. З боків в них летіло: «Давай, давай, бистрєє, бистрєє!» Хоча вони й без окриків поспішали, ховаючи очі і тягнучи з собою хто невеличкий поліетиленовий кульок, хто валізу.

В мозок Володимирові штрикнуло: та це ж «зеки»! Точніше, ті, хто ними тепер став. Тепер вже не «затримані», а «ув’язнені», так це здається називається. Петро раптом усім тілом стріпонувся: «Оно Вітька Батюк з мого класу!» Міцний хлопець у спортивному костюмі, потупивши очі, швидко долав зверхкоротку дистанцію, яка вела до таких довгих днів, місяців, а може й років неволі. Типовий юнак, яких можна зустріти на кожному кроці. Спитав у Петра. Але той лише стенув плечима: «Нізащо б не подумав, був нормальний хлопець. Щоправда, після школи ніяк роботу не міг знайти. Вже з рік його не бачив. Чув, до якоїсь «бригади» пристав, якийсь базар тримають…»

Настрій у всіх підупав. Не стали чекати на кінця сумної процедури, вийшли на привокзальну площу, де й попрощалися. Володимир дістався до готелю найкоротшою дорогою. В адміністраторки на нього чекала записка: «Був, на жаль, не застав. Якщо зможеш, зателефонуй. Мирон». Помітивши його розгубленість, адміністратор пояснила: «Він дуже хотів вас побачити, невисокий такий, в літах дядечко. Казав, нібито ви разом вчилися». Володимир аж стріпнувся від несподіванки: та це ж Мирон Лесів! Глянув на годинника – одинадцята вечора. Ні, зателефоную завтра. Після Трибовля. Зараз спати!

Однак поспати нормально не вдалося. Не встиг задрімати, як у коридорі зчинилася якась підозріла метушня. Точніше «розборка», як тепер кажуть. Біля сусіднього номера, майже під його дверима, почувся приглушений чоловічий голос:

– Дєвочкі, я заказивал одну, мнє одной хватіт.

– Да ми вдвойом всєгда работаєм, всьо будєт хорошо, вот увідітє. Нє пожалєєтє…

– А ви, лахудри, чєго сюда пріпьорлісь? Ето наш клієнт, сєйчас наша очєрєдь…

– Сколько? Двести? Дорого! У меня только сто… Я сказал: всьо! Сто! Одна пусть остайотся, остальниє уходят. Решайтє самі, кто…

Долинув цокіт каблучків, затим клацнули двері.

Слава Богу, запала тиша… Але сон не брав. Що ж це робиться? На вокзалі юнак із нормальної родини і раптом – карний злочинець. Тут, судячи з голосів, дівчата і раптом – повії. Та за його часів він не знав жодного з його школи, близьких років, щоб той потрапив до тюрми. Жодного навіть на сотню! А що таке «повія» вони знали хіба теоретично, з художньої літератури. «Проститутками» по простоті душевній називали дівчат і молодиць, які просто любили це діло і задля свого задоволення не дуже відмовляли тим, хто просив. Але щоб за гроші – та він про таке і не чув тут ніколи, принаймні до початку сімдесятих років…

На душі стало якось незатишно, щоб не сказати бридко. Він не був чистоплюєм, за довге життя надивився різного. Але… Що ж із них виросте? Тих, хто увійшов в життя в ці роки. Надто вже мало серед них прилаштованих до чесної, продуктивної праці, а головне – орієнтованих на таку працю, яка забезпечила б матеріальну основу майбутнього суспільства. Надто багато зайнятих зовсім іншим: хто дрібні прислужники у новоявлених різнокаліберних бізнесменів, купців-крамарів; хто – так звані охоронці, сторожові пси при хазяйському добрі; хто – рекетири, як себе величають звичайні бандити; хто – путани, як по-закордонному називають вуличних повій. Вся ця публіка зорієнтована на зовсім інші цінності, дуже далекі і від загальнолюдських, і тим більше від християнських. Хоча майже кожний з них вважає за обов’язок носити на шиї хрестика. Причому чим далі його власник від Бога, тим той хрест коштовніший.

Загублене покоління… Зважаючи, скільки їх таких вже є в суспільстві і як ця категорія щороку, після випуску із середніх шкіл приростає, існує реальна перспектива, що саме вони й покликані долею стати тими, хто побудує в Україні «світле майбутнє». Тільки тепер не соціалістичне, а ринкове, як сором’язливо називають той дикий капіталізм, який поки що з того виходить. Ну, а тюрми і борделі стануть «університетами» для не досить вмілих будівничих. Або навпаки – надто сміливих. Тільки борони нас, Боже, від таких «зодчих». Невже ми, українці, ніколи не віднайдемо свого шляху, як це всі цивілізовані люди роблять? Що за лиха доля тяжіє над нашим народом?…