Любця

Володимир Пасько

Ця родина фактично єдина, з якою так довго продовжуються дружні стосунки батьків і його особисті. Батько Любці, дядя Ваня Гайда був в ті часи в Шеремета-старшого їздовим або, як тут кажуть, фірманом, возив того парою баских коней на тачанці. Такий тоді персональний транспорт належав вищому районному керівництву. Тачанка як у фільмах про громадянську війну, тільки що без кулемета. Замість того автомати і в їздового, і у «пана начальника», як шанобливо величав дядя Ваня і вся його родина Шеремета-старшого. Матір вони називали «пані Маруся». Спроби переконати, що вони ніякі не «пани» і за радянської влади такого бути не може, успіху не мали. Дядя Ваня, а за ним і все його сімейство, довго трималися свого. Але сказати, що дядя Ваня – фірман, то значить, не сказати нічого. Бо він не просто правив парою своїх завжди вичищених гнідих, а був і ординарцем, і порученцем, і вістовим, і охоронцем, словом – всім тим, ким є на війні для офіцера той солдат, який постійно перебуває поруч – і в бою, і під час весілля.

Що подвигнуло його, батька двох дітей, статечного «газду» на таку небезпечну роботу, важко сказати. Гроші? Навряд, бо мав власне господарство і навіть пару коней. Як на ті часи, досить заможний. Ідея? Також навряд, бо звідки вона, ота червона ідея, в такого газди, хоча і приймака? Скоріше б мала бути жовто-блакитна. Тоді звідки? Хто його тепер знає. Може розсудливо зважив за краще допомагати новій владі тут, вдома, аніж іти гарматним м’ясом на фронт, як інші односельці, хто не встиг до лісу сховатися. А можливо все ж і внутрішнє співчуття мав. Бо не всі ж тоді боролися з «совітами», інакше б вони не перемогли. В будь-якому разі дядя Ваня був добрий «янгол-охоронець» для всієї Шереметівської родини. Маленькому Володі він майстрував батіжка на забаву або вирізував сюрчка з гілочки. Шеремету-старшому, ризикуючи життям, підносив набої, коли того від своїх відсік вогнем бандерівський кулеметник з дзвіниці. І «браві хлопці-бандерівці» вже готувалися захопити живцем такого високого птаха. Ну, а родина дяді Вані – дружина, двоє доньок, теща за будь-якої нагоди бавилися з малим Володею, пригощаючи його скромними сільськими солодощами. І хоча Шеремети вже п’ятдесят років як виїхали з цього села, але добрі стосунки з тією родиною залишилися на все життя і в ряди-годи спалахували рідкими зустрічами, живлячись спогадами про прожиті разом тяжкі часи. Але де воно, обійстя тих добрих людей? Тут все так змінилося, що відразу і не спізнаєш. Ага, он школа, а дорога до Гайдів кудись ліворуч.

Школа… В ній вчителювала його мати, навчала місцеву дітлашню української і російської мов. Української літературної, яка була вироблена й упорядкована там, на Східній радянській Україні і якої тут ніхто толком не знав – ні нечисленна місцева інтелігенція, ні тим більше прості селяни. Ну, а що стосується російської, то тут зрозуміло і без коментарів – ці краї спокон-віку були під ким завгодно, тільки не під Росією. Короткочасне ж її володарювання під час Першої світової війни нічого, окрім відрази, в місцевого населення по собі не залишило. Бо принесло за собою ще більший національний гніт, аніж під Австро-Угорщиною. Чого варта була діяльність у ті часи одного графа Олексія Бобринського, запеклого русифікатора цього краю. Нетривалого, але спомини залишила – «нєт слов, одні мєждомєтія»… Однак хочеш-не хочеш, але російську мову треба було вчити, бо так вимагала нова, тепер уже «совітська» влада. І свідоцтва про народження нових галичан заповнялися тепер вже не польською, а російською й українською мовами. Українською, щоправда, недовго, але то вже «детали»…

Мати, як вже згадувалося, в Західну потрапила зовсім не за своєю волею. Бо тодішню «советскую власть», яка була досить жорсткою до ворогів, не можна було звинуватити в поблажливості і до своїх. Двадцятирічну студентку Марусю Власенко, яка після повернення до рідного села на Черкащині з евакуації, збиралася продовжити навчання в університеті, викликали до райкому комсомолу і запропонували їхати замість Києва в Західну Україну інструктором одного із багатьох створюваних там райкомів комсомолу. Її батько, заслужений старий комуніст і червоний партизан, завідувач відділу агітації і пропаганди райкому партії лише сказав донці:

– Якщо партія требує, значить, так нада…

І вона поїхала, як сотні й тисячі таких же молодих дівчат зі Східної України. На тяжку й небезпечну працю, яка нерідко закінчувалася знівеченим життям, глумом, а то й смертю. Бо ОУН якщо ще якось мирилася з їхньою просвітницькою діяльністю в школах, то за щонайменшу спробу агітації за радянську владу жорстоко карала. А партія від неї, інструктора райкому ВЛКСМ, вимагала саме агітації. То тепер ту абревіатуру «ВЛКСМ» вже мало хто знає, що то Всесоюзна ленінська комуністична спілка молоді. Але тоді не тільки знали, а й вірили. Вірили, що вони роблять добро для людей. Та ще й як вірили! Незважаючи на те, що їх за це вбивали, справедливо вважаючи апологетами комуністичної ідеології. Бо в ОУН була своя ідеологія, не менш вимоглива до своїх і вірних, і невірних, і не менш безкомпромісна, аніж радянська. І вони ці бідні дівчата по двадцять – двадцять із лишком років, виявилися між молотом ОУН і ковадлом радянської влади Але вони тоді не знали, що на них чекає, і їхали, думаючи, що ненадовго. А виявилося для багатьох, що на все життя.

Його матері ще пощастило, бо у Великому Борі її признав секретар райвиконкому Білокопитенко, який працював свого часу зі старим Власенком. Та й трохи раніше приїхала родина односельців – Козаченків. Вони за віком всі були значно старші, то ж поставилися до неї з родинною турботою. Згодом із «комсомолу» на роботу до школи перейшла, життя стало спокійнішим. На жаль, вік Білокопитенка виявився недовгим: поки Маруся за пару місяців, зрозумівши, що їй тут бути довго, їздила до дому за теплими речами, того «хлопці з лісу» повісили на подвір’ї хати, в якій він заночував, приїхавши до далекого села агітувати за «совєтскую власть».

Сповненого жаху листа Марусі до батька перехопили на пошті в Теренграді «те, кому надо» і надіслали Шеремету-старшому розібратися, аби більш подібного не писала. Так вони із батьком і познайомилися, а потім і життя все разом прожили. І дожили аж до тої пори, коли про ті часи стало вільно говорити все, що хочеш і тим, і другим, як і ходити ветеранам тих подій на свята під тими прапорами, під якими хто хоче – хоч під червоними із зіркою, хоч під червоно-чорними із тризубом. Старечі руки вже ледь тримають ті прапори, але очі палахкотять усе тією ж невблаганною непримиренністю, як і колись. А їхнім дітям, а тим більше онукам в більшості байдуже що до одних символів, що до інших. В них переважно один клопіт – аби «зелених» було побільше. Не сходів на ланах, а папірців у гаманці. Що поробиш, як кажуть місцеві люди, такі часи…

Шеремет вирішив спитати про всяк випадок, як пройти до Гайдів. Виявилося: ніхто не знає. Бо більшість приїжджі. До того ж він збагнув, що і дядя Ваня, і тьотя Ганя, і старенька бабця давно повмирали. А Любця ще раніше вийшла заміж і зараз це обійстя знають, очевидно, на ім’я її чоловіка. Врешті зустрівся один літній чоловік, який і показав дорогу. Перекинулися кількома словами. Він 43-го року народження, лише на три роки старший від Шеремета, в дитинстві, може, десь якось і бавилися разом. Однак зараз виглядає зовсім кепсько. Кілька десятиліть тяжкої праці в колгоспі, звичне по селах надуживання алкоголем зробили свою справу – фактично старий дід. Скаржиться на здоров’я, на скрутне життя. Мимоволі подумалось: його батькам його батьки обіцяли щасливе життя в колгоспі, і ті, («хіба хочеш – мусиш») пішли. І цей їхній син, тоді хлопчак, в тому колгоспі «від’їшачив» усе життя. І що має? Старий заїжджений кінь у такій же старій, як сам, збруї…

Зустріч з односельцем шкрябонула по серцю. Пішов у вказаному напрямку, а голову буравили думки: а ти сам, син отих «будівничих світлого майбутнього»? А вони самі, оті «будівничі»? Хіба збагатилися за ті ж довгі десятиліття служіння радянській владі? Та нічого подібного, трапся із кимось з них, не дай Бог, якесь нещастя – копійчини за душею немає. І не від того, що пияки або транжири, просто з того, що платять, заощаджень не складеш, а шахраювати не навчені і не звикли. Та хіба ж цьому чоловікові це скажеш? Він того просто не зрозуміє і не повірить. Та й не треба йому чужих клопотів, у нього своїх вистачить. І він має повне право сказати: ви ту совітську владу з тими колгоспами нам принесли, от від неї й маєте, що заслужили. Бо для нього, простого трударя, практичної різниці між колишньою і нинішньою владою фактично не має. Тільки й того, що поміняли червоний прапор на жовто-синій, та змінили вивіски: колишній «районный комитет КПСС», став «районною державною адміністрацією». Та чиновників в ній розвелося, як мух над медом. Та хабарі стали брати за все підряд і абсолютно безкарно. Стосовно ж того, що нинішня влада на совітську, а тим більше європейсько-демократичну, схожа, як… на коня, навряд чи простого селянина обходить. Бо для нього, вічного трудяги, що та влада була чужою здирницею, що ця більше на мачуху схожа. Тоді навіть краще було: в колгоспі бодай щось платили на трудодень, зараз у тому КСП не знаєш, як та копійчина й виглядає. А тепер, як вже навіть і ті КСП порозганяли, то й зовсім незрозуміло стало, як воно далі сільським трударям жити буде…

За тими невеселими думками якось раптом виринула на пагорбку Любчина хата. Та сама, ще з тих часів, лише дах поміняний, та підпірна стінка зі сходами зроблені пізніше, капітальні. І кущі бузку розрослися, ховають подвір’я. Він з хвилюванням одчинив хвіртку, постукав у двері. Тихо. Невже нікого немає вдома? Прикро. Про всякий випадок погукав у двір, на город. У відповідь:

- Хто там? Зараз йду… -

За хвилину перед ним постала маленька літня жінка. Хоч і не бачилися ледь не чверть століття, але серце підказало: вона! Сльози, обнімання, метушня, щоб краще прийняти дорогого гостя. Зателефонувала чоловікові – вчителеві історії, аби швидше біг додому. Спроби якось вгамувати цей шквал гостинності були відметені рішуче й одразу.

Поки господиня метушилася, хутко накриваючи на стіл, Володимир з хвилюванням оглядав хату. Тут квартирував деякий час і його батько, ще коли був нежонатий. Він переїхав сюди після трагічного випадку з його товаришем, також офіцером НКДБ. Вони мешкали разом у покинутій переселенцями до Польщі хаті. Одного разу той повернувся додому першим і вже в сутінках, не підозрюючи, що в темних сінях на нього давно чатує смерть. Бідолаху знайшли вже холодним з перерізаним горлом. Щоб не спокушувати долю, Шеремет-старший переїхав до вірного Івана. Де й жив, доки не зустрів свою Марусю. Тепер тут мало що нагадувало тодішню селянську хату, з її лавами попід стінами, засланими домотканими гуцульськими ліжниками, образами в рушниках на покуті і специфічним густим м’яко-теплим духом домашнього хліба і якихось трав. Зараз все облаштування було міське, навіть телефон он стоїть – дзвони, куди хочеш, не кажучи вже про телевізор. Швидко прийшов Любин чоловік – високий, ставний симпатичний Роман Андрійович. Також уже пенсіонер, але вдома не сидить. Упереджуючи його питання про їх життя-буття, Люба, не припиняючи своєї метушні, коротко пояснює:

– Мусимо працювати, Володю, бо треба ж якось жити. Двоє ж дочок у місті маємо, онуків, треба допомагати, крутитися.

Володимиру стало незручно, що спричинився такого клопоту, але гостинне подружжя ніяких заперечень не сприймає і накриває стіл «за повною програмою»:

– Та ти ж у нас такий рідкий і дорогий гість! Та не хвилюйся, в нас же все своє, своїми руками зрощене.

Врешті-решт сіли до столу, підняли по чарці за зустріч, потекла сумбурна, як завжди в таких випадках, розмова. На звичайне, як водиться, запитання про життя-буття, Люба, не зводячи з нього вологих очей, лише усміхається своїм добрим селянським обличчям і знизує плечима:

– Та як живемо? Як бачиш, нічого, – і коротко зітхнувши, так само коротко резюмує, – Тому ми хоч обидвоє вже і на пенсії, але я до колгоспу на буряки ходжу та в себе тут на городі пораюся, та кабанчика й кури-гуси тримаємо, а Зиновій в школі бодай щось заробить. Отак і викручуємося якось…

Що ж коротко і ясно, вичерпно. Володимир зауважив, що в цілому люди живуть, видно, непогано. Згадав про бачену вулицю недобудованих котеджів. Роман Андрійович лише невесело розсміявся:

– Та ми там також взяли ділянку, і навіть фундамент заклали. Ну то й що? То ж все було колись. Перед самою інфляцією. А потім вона все з’їла, і зараз ніхто не в змозі нічого добудувати, так і стоїть собі.

Володимир заперечив:

– Та я ж бачив нові закінчені будинки. Такі гарні – куди там…

У відповідь:

– Так то ж одиниці, тих, хто до чогось присмоктався і може або добре вкрасти, або добрих хабарів брати. А простий люд – то так, як ми, ледве перебивається. – З серцем розповідають, як місяцями їм не платять пенсії, а донькам – вчителькам в місті – зарплату. Або якщо іноді й заплатять, то часто-густо лише частково і натурою – то цукром, то якоюсь крупою, а то бува й… горілкою. «Ящик на чоловіка». Володимир вражено слухав. Затримки зарплат і пенсій були по всій Україні. Але щоб додумалися зарплату видавати горілкою, та ще й учителям (!!!), про таке чув уперше.

- А як інші люди живуть? З чого? -

– Та хто як і хто з чого. Адже село зараз не те, що було, вже біля чотирьох тисяч людей мешкають, то в чотири рази більше, як при вас. Земля всіх не прогодує, її в колгоспі було всього шістсот гектарів, а колгоспників – сто п’ятдесят.

– Що ж тоді інші роблять?

– Хто що, перебиваються, як можуть. Одні в місті яку роботу перехопили, інші тут та по довколишніх селах крутяться. Чоловік із двісті наймитують на Заході, вдвічі більше – на Сході, сім’ї ж тут сидять, роти пороззявляли, чекають поки ті годувальники їм зароблений чорною працею долар підкинуть.

Про те, що українці є дешевою робочою силою для Росії, Шеремет чув не раз. Але щоб прості “хлопці” зо села їздили на заробітки до Європи – таке на Наддніпрянщині зустрічалося не часто.

– Як – на Заході? Де?

– Та по всій Європі, від Польщі до Португалії і від Греції з Італією до Шотландії. – Зоперувала звичною термінологією колишня вчителька географії. – У нас з Теренграда до Італії, наприклад, рейсовий автобус ходить, щотижня. До інших країн – по мірі комплектування груп, як-то кажуть.

Зіновій Андрійович, колишній вчитель історії, філософськи зауважив:

– А що в тому дивного, якщо ринкову економіку будуємо, фактично – капіталізм? До 1939-го року завжди так було, що українці в пошуках шматка хліба або емігрували за океан, або нишпорили по всій Європі, переважно по французьких і бельгійських копальнях. Тепер так само, тільки й того, що географію розширили та масштаби.

Розмова перескакує з одного на інше. Дивлячись на Володимира, Любця не перестає повторювати: «Ну, вилитий татусь у молодості!» Хоча його батько був тоді тут на двадцять п’ять літ молодшим од нього, нинішнього. Згадує, як батько перевіряв її зошити, бо вся родина – і батько, й мати, не кажучи вже про стару бабцю, були неписьменними. То ж “пан” начальник турбувався, як вчиться донька його фірмана, щоб у люди могла вийти. Вийшла! І університет закінчила, і за малим сорок років дітей своїх односельців вчила-виховувала, і от зараз, на сьомому десятку, змушена змінити учительську указку на селянську сапу, а шкільну дошку – на ланку буряків. І не від жадібності до грошей, а, щоб жити бодай не гірше від людей.

Колгосп… Тяжко вони приживалися на цій землі і серед цих людей, ці головні інституції «советской власти» на селі, ой як тяжко. Навіть маленька тоді Любця, повторюючи слова, очевидно, старших, казала: «Повісимося всі, але до колгоспу не підемо!» А то ж була родина «наших», «сознательных». А що ж тоді було казати про всіх інших «несознательных»? Але – пішли. Ще й як пішли! Бо куди дінешся, коли влада тисне всією своєю могутньою силою? «Хіба хочеш? Мусиш!». Цікаво, а яка ж нинішня доля тих самих, створених з такими потугами і людськими стражданнями, колгоспів? Далекий від сільського господарства, Володимир все ж читав, що їхні землі розпаювали, а «колгоспи» перетворили на якісь там «КСП». Хоча він хоч убий не розумів, яка з точки зору української мови, семантики, між ними різниця – «колективним господарством» (сільським, істотно, бо не в місті ж воно на асфальті, а в селі на землі) і «колективним сільськогосподарським підприємством». Щоправда, з весни останнього року минулого тисячоліття або першого року нового століття і тих «КСП» вже не стало. Тепер замість них всілякі кооперативи, товариства, орендні й приватні сільсько-господарські підприємства – дідько ногу зломить. Різниця між приватним і всім іншим якось ще зрозуміла. Хоча й не зовсім. Бо приватне – то є чиєсь особисте. Так що в нас, знову поміщики позаводилися? «За что боролісь, на то і напоролісь?». Попитав своїх гостинних господарів.

Люба глибоко зітхнула:

– Що я тобі скажу, Володю? Якщо по правді, то що КСП, що отой агрокооператив або товариство – то все одне, ті ж самі колгоспи, тільки й того, що розграбовані й покалічені! Та порядку стало менше, а працювати важче. Стосовно ж тих паїв, то я так скажу: хто хотів, той взяв, пробує сам господарювати, в інших ще бере. Але таких мало, бо надто тяжко – техніки немає, пального немає, коней давно майже всіх вивели – чим будеш робити? Руками? Так лопатою і сапою багато не наробиш. Хто пай взяв, та й кинув, а сам до міста подався. А більшість так у «колгоспі». й залишилася. Бо куди дінешся, жити ж якось треба.

– А голова в тому вашому агрокооперативі хто? Новий?

– Та ні, той самий, що й у колгоспі був, уже років п’ятнадцять…

Володимир лише скрушно зітхнув. Це явище знайоме: звиклі до влади «червоні лендлорди» цупко тримають у своїх руках бодай те, що залишилося від колишніх більш-менш міцненьких господарств. Бо ж куди їм йти і що робити? Брати добрячий шмат землі і сідати самому на тракторця, призвичаюватися до коня, до плуга, до лопати? Так одвикли. А хто й не одвик од тяжкої селянської роботи, так настільки до влади прикипів, що без неї вже себе не уявляє. Бо хто такі оті «голови», що вижили і залишилися зараз на усиджених місцях? Якщо по-науковому, то свого роду пасіонарії різного калібру, не тільки формальні, а часто й неформальні лідери. Інша справа в кого які морально-етичні якості… Це з одного боку. А з другого – хто з селян наважиться за нинішніх часів вийти з колгоспу? З середніх-пересічних, не надто, а в міру розумних і в міру здібних-працездатних? Коли їхні діди були «газдами», вели власне господарство, то тоді мали, окрім землі, своїх коней, реманент, якусь худобу. Якщо хтось коней не мав, так знав, де, в кого і на яких умовах взяти. А що зараз йому дадуть, якщо вийде з того КСП, а до агрокооперативу не вступить? Виділять клапоть землі – і все. Коней у колгоспі давно вже немає, а якщо й є кількоро, то на всіх охочих все одно не вистачить. А трактора чи комбайна на шматки не поділиш. Та й більшість отієї машинерії давно вже є скоріше металобрухтом, аніж сільськогосподарською технікою. Отож мати землю і не мати чим її обробляти, то краще вже її не мати зовсім. Тим більше, що перед очима наочний приклад – сумна здебільшого доля перших відважних і завзятих. «Фермерами» називалися. Поборсалися – поборсалися, та так і присохли на корені. Хто назад до КСП повернувся, хто спився, хто світ за очі подався. На ноги зіп’ялися одиниці, та й вони тримаються з останніх сил, аж жили поздувалися.

Але те було ще не все. За тих доперебудовних часів були і агротехніка, і посівний матеріал, і добрива, і ще багато чого потрібного для хоча й невеликого, але самостійного господарства. Щоб воно не животіло і не тягнуло з людини останні соки, а по-справжньому жило і приносило трудареві бодай і вистраждано – нелегке, але справжнє щастя господаря на своїй землі. Де воно, те все? Де його взяти? Де та вся інфраструктура, яка колись забезпечувала життя старого Великого Бору, складеного з кількох сот одноосібних господарств? Нинішні різні «Укрсільгоспсервіс» та інші напів-«прихватизовані» монстри-посередники між селом і містом – так вони як були розраховані на забезпечення колгоспного сільського господарства, так досі до одноосібного обличчям не повернулися. І зараз вже мало хто навіть знає (бо пам’ятати майже нікому!), що в Галичині ще за Австрії та Польщі була добре розвинута сільськогосподарська кооперація. Не нинішня «радянсько-незалежна», яка працює сама на себе, а не на людей, а справжня, яка густою мережею своїх осередків покривала увесь край. Осередків, що справді були громадськими, а не напівдержавними організаціями, які всі разом, вкупі допомагали селянину і придбати все для нього необхідне, і продати плоди своєї тяжкої праці. Причому все це – за нормальну ціну, а не за таку хижацько-здирницьку, як у нинішніх «піклувальників» про селянина.

Однак навіть за наявності цих трьох таких складових – землі, агротехніки і відповідної інфраструктури, – навіть все це таке важливе ще зовсім не гарантувало успіху новоявленому українському «фермерові», Бо треба було до того ще мати те, що б вдихало життя в це матеріальне, вироблені й освячені століттями знання й навички саме одноосібного, а не колективного господарювання, на землі, своїй, а не колективній, на тій землі, кожна грудочка якої пам’ятала б руки твого батька, діда й прадіда, була полита їхнім солоним потом. Та найголовніше – треба мати таку ж сягаючу в глибину віків психологію одноосібного господаря, який сам-один несе весь тягар відповідальності і перед своєю родиною, і перед людьми, і перед Богом, і перед пам’яттю предків за все те, що він робить. Бо від того залежало, житиме його рід чи ні. Вдачу того, хто колись гордо називав себе тут в Західній – «газда», там, на Східній – «господар», «хазяїн».

Ні тих знань і навичок, ні тієї психології досі вже майже не збереглося. Надто довго й старанно їх викорчовували, випікали й витруювали, прищеплюючи нове, прогресивне, колективне. А сталося он воно, бачиш, як: так постаралися, що нікому стало на землі толком і господарювати. Нечисленні винятки лише підкреслюють трагізм суворої реальності. Причому трапилося це, на жаль, давно. Володимир пригадав випадок, що стався ще років двадцять п’ять тому, десь у середині сімдесятих. Він їхав до батьків у чергову відпустку і від Львова до Теренграду добирався поїздом. Сусідками по купе були дві місцеві жінки – одна вже літня, інша значно молодша. Володимир милувався краєвидом і мимоволі слухав цвірінчання молодички, яка ділилася враженнями від своєї нещодавньої поїздки до родичів у Польщу. На ті часи, це було зовсім не так просто, як зараз, але то вже інша справа. Один з фрагментів він запам’ятав і досі.

– Ви знаєте, цьойцю, я сі так там втомила, так втомила, більш, аніж вдома. В них же ціле господарство, все свoє, власне – і земля, і пара коней, і дві корови, і пацєта, і кури й гуси, та най їх шляк трафит! Ну, я там перший день відпочила, потім прокидаюся вранці, а їх вже нікого немає, всі в полі. І повертают аж но пізно ввечері, аж коли вже зірки сходять. Мені якось незручно, вони працюють, а я тутай як пані. То що маю робити? Та й мушу допомагати. Встаю разом з ними за світ сонця, вони собі на поле, а я до худоби та до горнєт. Та так щодня, та й зранку до вечора. То я сі так там наробила, що ліпше б я до тої Польщі й не їздила. Я їм кажу: «Та хіба можна так все життя працювати? Від зорі до зорі та так щодня?»

А вони мені:

«Та ж інакше ж не можна, та ж то є господарство, як ти не розумієш, та ж то – своє!».

А я їм кажу:

«Та навіщо мені того господарства, най воно згорит, як на ньому треба так тяжко працювати. Он у нас в колгоспі – скілько хочу, стілько й рoблю. Неділя є неділя, свята є свята. Що голова колгоспу скаже – то зроблю, а як не скаже – і не гляну. Най в нього за те господарство голова болит, на те він і голова. Правда, цьойцю?»

Старенька уважно, з цікавістю слухає, згідно хитає головою:

– Ая-ая! Так-так.

Молодичку тема приватної власності на землю і необхідності тяжкої на ній праці схвилювала, видно, всерйоз:

– От ви, цьойцю, скажіт. От ви мали свoю землю, коли ще колгоспів не бyло. От ви би-сь захтіли, якби вам її зара повернули?

Володимира ще тоді здивувала моментальна, без будь-яких роздумів реакція старої:

– Та нащо мені тих моргів, нащо мені тoго поля! Маємо он голову – най в нього голова болит, жиби у людей все було, як має бути.

Цілком очевидно, що ця тема для «цьойці» була не нова і що старенька не одну безсонну ніч передумала, згадуючи свої колишні «маєтки», співставляючи те своє життя «газдині» і нинішнє «колгоспниці», перш ніж дійшла такого категоричного висновку. Тієї «цьойці» на світі вже, мабуть, немає. Та й молодичка вже стала пенсійного віку, онуків бавить. Але навряд, щоб змінила ті свої погляди. Такими вона виховала, очевидно, і своїх дітей, які й повинні бути зараз за віком головними будівничими нового життя. То ж на що добре, питається, тоді сподіватися? Якщо так думають навіть у Західній Україні, де лишилася хоч якась пам’ять про те, що земля колись була «земелькою», «своєю»? То що вже говорити про Наддніпрянщину й Слобожанщину? Що ж, поживемо – побачимо, як-то кажуть. Бо іншого виходу все рівно не залишається. Як тепер полюбляють казати – немає альтернативи…

З банальної цікавості спитав Любцю про її з чоловіком паї, що вони особисто думають із ними робити. Вона дивиться на нього, мов на дивака:

– Які паї, про що ти кажеш? Не хочеться навіть згадувати. Спочатку сказали, що немає нам ніяких паїв, бо ми не колгоспники, «не положено».

Володимир спантеличено уточнює:

– Як так? Адже ви обидвоє в цьому селі все життя прожили, окрім кількох років навчання в університеті, по тридцять-сорок років пропрацювали тут – вчили уму-розуму майже всіх дітей у всіх цих колгоспників, – і не маєте права на свою частку в громадському добрі? Не заслужили? То як так?

– Та так, як чуєш. Але то спочатку так було. Потім люди почали скаржитися – тоді дали нам із Зиновієм і таким, як ми, по половині паю колгоспника – по два гектари, разом чотири. Але що з ними робити?

Подружжя господарів лише тяжко зітхнуло. Роман Андрійович коротко кидає:

– Отак і живемо, Васильовичу. Комуністична влада, кажуть, про людей не дбала. Ну, а як дбає нова, сам бачиш.

Любця з гіркотою додає:

– А тато ж, коли до колгоспу вступали, туди ще двоє коней одвели. Не кажучи вже про землю – дванадцять гектарів віддали.

Володимир хоча й був здивований таким узаконеним пограбуванням цієї родини, інакше не скажеш, зважив за краще промовчати, щоб не ятрити їм душу. Бо ж не будеш розповідати їм, як це робиться у розумних людей – у тих же чехів та словаків, наприклад, колись співвітчизників по імперії Габсбургів, потім братів по соціалістичному табору, а зараз просто сусідів. А він сам добре пам’ятає розповідь слухача з його академічної групи, підполковника тоді ще Чехословацької армії Мар’яна Андрійчака. Про те, як ліквідовували колективні господарства в Чехословаччині, про поділ її на дві самостійні держави мова тоді ще не йшла. Так там практично кожній родині повернули ту землю, з якою вона вступала до їхнього «колгоспу». Хто не бажав або вступав безземельним, тих також задовольняли законним чином, по-людськи. Так само і спільне майно поділили. І нічого, хазяйнують, принаймні не ми до них харчі на продаж возимо, а вони до нас. І на заробітки їздимо. Але хіба Любці з її родиною від того легше?

За столом запала гнітюча тиша. Володимир мовчав, бо мав таке відчуття, ніби сам був у тому винний. Для них він зі столиці, який не який, а – начальник, вони – прості люди, тільки що освічені, розумом наділені. Господарі ж примовкли, бо завдяки цій розмові, очевидно, ще раз збагнули всю глибину вчиненої щодо них несправедливості. Щоб якось відволіктися від невеселого сьогодення, знову перейшли до спогадів. Підняли чари на спомин про тих із родини Койданів, кого вже немає на цьому світі. З тих, кого Володимир знав колись залишилась одна Люба. Зараз вона згадує, як її батько поважав Шеремета-старшого і скільки разів вони потрапляли разом під ворожі кулі.

– А якось вони з батьком забігли наперед і відірвалися від свoїх. А бандити на них натиснули. А довкола голе місце і стріляють так, що відійти не можна. Був тільки рів, який тягнувся аж до безпечного місця. Але ж рів брудний, а треба повзти. Тоді мій батько каже Василю Романовичу: «Ви лягайте на мене згори, щоб не запацькатись, а я Вас так витягну». Так, такі були часи…

Володимир подумав про себе: Ну добре, майже всі тодішні «совіти», ті, хто активно боровся тоді проти ОУН-УПА, згодом повиїжджали з цього села. Хто перебрався до міста, хто виїхав – росіяни до себе в Росію, українці – на Східну Україну. Але ж дядя Ваня Койдан зі своєю сім’єю, інші радянські активісти з місцевих – вони ж позалишалися. Як тепер їм тут, їхнім дітям-онукам? З дітьми і онуками тих, проти кого воювали їхні батьки?

Обережно спитав господарів.

– Та нічого, нормально. Тих, хто був у лісі, на засланні, тих або вже немає, або задуже старі. А молодші… Ми ж із ними і росли, і жили разом. Та й давно те було…

Справді давно. А з пеклом ненависті людина весь вік жити не може. Тим більше – не своєї, а успадкованої. Бодай і від батьків та рідних. Рано чи пізно все переходить. Якщо не на попіл, забуття, то принаймні на камінь недоброзичливості. А то вже зовсім інше, то вже до крові не доводить… Та й все ж вони всі тут – свої, однієї землі діти… А головне – практично всі вони тут за незалежність. Хоч діти постраждалих від «совітів», хоч діти тих, хто тим «совітам» служив. Тим більше, що як на пізніші часи, то дуже багато хто з перших перейшов до других. Ну а тепер всі хто назад повернувся, а хто наново прийшов, та й так живуть, намагаються будувати щось нове. Інша справа, що не дуже вдало виходить, так таке воно по всій Україні.

Мати перед його від’їздом на Теренградщину просила дізнатися, як відсвяткували в Бору 150-ліття школи, в якій вона колись працювала. Запрошення на урочистості їй надіслали, але вік вже не той, щоб навіть з такої нагоди кудись їхати. Поцікавився в Любов Іванівни.

– Було дуже все гарно, урочисто, я тобі скажу. Бо школа наша як заснована була ще тоді, за Австрії, українською, так такою весь час і є. Хіба що в 1922-39 роках на польську її переробили, але то недовго. І від нас дуже багато інтелігенції української вийшло. Шкода тільки, що з довоєнних часів не збереглося документального нічого, жодного навіть фото.

Володимир здивувався:

– Чому так? Адже у війну село, наскільки я знаю, практично не постраждало, боїв тут не було.

– Та боїв, може, й не було, але зате інших бід вистачало. – Глибоко зітхнула Люба. – Спочатку поляки, як перебрали на себе цю школу в двадцять другому році, то все понищили українське, щоб і сліду не було. Потім радянська влада двічі приходила – також про минуле не дуже дбала, кожного разу наново відлік історії починала. Так і сталося, що навіть про першого радянського директора школи, сорок четвертого року, окрім прізвища та окремих спогадів майже нічого не збереглося.

– З маминих учнів хтось приходив?

– Аякже. І Ганя Кіндзьора, і Зеня Сорока і Йосип Горішний, разом чоловік вісім набралося. Телеграму від твоєї мами зачитали разом з вітальними адресами на урочистих зборах. Людей поважних багато було, бенкет зробили на сто п’ятдесят персон. Непоганий, як середнє собі весілля.

Володимир здивовано глянув на неї:

– Сто п’ятдесят чоловік пригостити, та ще неабияк – то по-вашому “середнє”? А що ж тоді, як на всю губу, тоді скільки? Триста? Чи п’ятсот?

Люба усміхнулася:

– Рахуй сам, як знаєш. Але буває й що так.

Шеремет лише головою скрутнув. З його офіцерів мало хто міг собі дозволити бодай вполовину гостей запросити, а тут сто п’ятдесят – так собі, середнє. І ще й скаржаться, що життя нині погане настало. От і зрозумій їх… Однак виказувати своїх сумнівів не став.

Ковзнув поглядом по біленій стіні, зачепився за яскраві церковні картинки. Заговорили на цю тему, і Володимир ненароком обмовився, що хоча сам нехрещений, але щоб дружина і діти охрестилися, вже тепер, дорослими, поперек не став. Любця раптом сплеснула долонями:

– Йой, Володю! Та який же ти не хрещений? Тебе ж хрестили тут-во, у цій хаті!

Володимир ледь не задихнувся від несподіванки, від такої новини. Бо про те, що він хрещений, ніхто йому ніколи й слова не казав. Брата, значно молодшого за нього, також не хрестили, він вже тоді величеньким був, щось би та угледів. Та й ні батько, ні мати ніколи навіть не торкалися цієї теми і він і досі не знав, чи вони самі були хрещені, чи ні. А тут – на тобі, раптом! Що завгодно, але такого в їхній родині бути не могло. І не тільки з ідейних міркувань, а навіть і з суто прагматичних. Бо як на ті часи, за таке можна було б і партквитком заплатити, а щонайменша кара – то суворе партійне стягнення. А що це – про те краще й не казати. Як щонайменше зниження в посаді, якщо взагалі не звільнення з «волчьим билетом». Все залежить від того, як до цього б поставилися – зважили б за доцільне «врезать на всю катушку, чтобы другим не повадно было», чи врахували б бездоганну репутацію і змилостивилися, дали б по мінімуму. Але так, щоб на все життя запам’ятав. Ні, його розсудливий батько на таке ніколи б не пішов. А емоційно-ідейна мати, вихована в родині червоного партизана й комуніста-безбожника, який розпорядився в своєму селі церкву зруйнувати й ікони попалити – тим більше. Так що, як казав сумнозвісний чехівський герой: «этого не может быть, потому что не может быть никогда».

Однак Любця настоювала на своєму:

– Та ти послухай, що скажу. Значить так, по порядку, як воно з самого початку було. Коли ти народився в жовтні, то тебе батьки записали в «ЗАГСі» і назвали Володею, Володимиром, на честь сам знаєш кого. Ні про яке хрещення, істотно, й мови не було. Але мої мама і бабця, ти того не пам’ятаєш, вони справді вірили в Бога. І ніяк не могли примиритися з тим, що син такої хорошої людини, як «пан начальник» ніколи до Царства Божого не попаде, тільки через те, що нехрещений. А твоя бабуся, Августінія Сєргєєвна, вона також в Бога вірила, але про себе, щоб твій батько не бачив. І от вони якось домовилися тебе охрестити, аби ніхто про то не знав. На Водохрещу моя мама прийшла до вас, коли батьки були на роботі, бабуся завернула тебе в одіялко і дала їй. А в нас тут недалеко жив священик, отець Рябчинський. Старенький вже був. Мої мама і бабця його запросили, щоб ніхто не бачив, і він тебе тут, у цій хаті і охрестив.

Володимир тільки слухав та лупав очима. А Любця продовжувала:

– Так-так, ти не смійся, то ще не все. Бо оскільки тебе охрестили, то треба було дати тоді ім’я, справжнє, відповідне. На Водохрещу то було або Івана, або Василя. Мої порадилися, що Іван – то якось задуже просто, мого батька так звали, тому вирішили наректи тебе Василем, як твого батька. То ти що, того не знав?

Володимир, а тепер виходить, ще й Василь, лише спантеличено знизав плечима. Бо звідки ж він знав, якщо навіть батьки не знали? Ну а бабуся – вона, Царство їй небесне, скільки він її пам’ятає його батькові, а своєму синові ніколи й слова поперек не сказала. Тому якщо й учинила колись щось не по його, то сховала в глибині своєї душі так, що і сама забула. З цією своєю таємницею і на той світ пішла, не відкривши її навіть тому, кого воно безпосередньо стосувалося – своєму онукові.

«Несподівані шляхи твої, Господи!» – то, мабуть, недаремно так у Біблії написано і люди часто повторюють. Навіть ті, що в Бога не вірять. Володимир вражено мовчав, новими очима озираючи цю невелику селянську хату. Це ж треба собі уявити: священик щойно забороненої, переслідуваної владою греко-католицької церкви потай хрестив немовля – сина одного з своїх головних гонителів! Виписує йому перепустку так би мовити до Царства Божого, як із ним що станеться. Наражаючи і себе, і цих хресниць в разі чого на серйозні неприємності, а то й небезпеку. Бо ж Шеремет-старший був хоча і розважливий, і справедливий, але вдачу мав досить круту і сувору, особливо замолоду. І цей хреститель міг би спокійненько собі «загриміти» на заслання. Не за хрестини, істотно, а за «бандопособничество», наприклад. З попередженням: «одкриєш рота за що насправді – замість п’яти років отримаєш ще десять. Та там і згниєш». І він про це знав. І все ж зробив. Для чого? Щоб насолити Шеремету-старшому? Навряд щоб, надто вже великий ризик, плата за задоволення. Тоді що? Віра? Дивна вона річ – релігія, а ще дивніша – людина у вірі…

Переповнений сум’яттям, Володимир-Василь врешті-решт попрощався зі своїми гостинними господарями і в супроводі люб’язного Роман Андрійовича рушив до автобусної зупинки. Дорогою ще раз, про всяк випадок прощаючись назавжди, жадібно ловив оком все довкілля. Бо справді: коли він ще і задля чого сюди приїде? Ще раз дивився і все ж майже нічого не впізнавав. Колишнє сільським-сільське село зі своїми приземистими хатинами і клунями, з потемнілими від дощів і снігів солом’яними стріхами, з немощеними, густо вкритими вибоїнами та баюрами тісними вуличками нині виглядало майже якщо не містечком, то принаймні чимось досить наближеним. Щоправда, не як ті села, що він бачив у Англії, Німеччині, чи бодай тій же Польщі, а навіть в Югославії, але все ж і не те, що було. А тим більше не те, що він бачив сьогорічної своєї поїздки до Росії. Одне слово, рідний для нього колишній Великий Бір відрізнявся від цього, нинішнього настільки разюче, як, скажімо, – селянська фіра від автомобіля. І йому було трохи шкода того свого, дитячого, і водночас радісно за сьогоденне своїх земляків. Що в них вже не саманні хати під соломою, а статечні кам’яні під бляхою, рідше шифером. Що не видно у дворах ні куп вугілля та стосів дров, ні колодязних «журавлів», бо є газ і водогін. Та й люди назустріч прошкують убрані не як тоді, в малопривабливому одязі, незугарне зшитому сільським кравцем із тканини домотканої або дешевої фабричної, непрезентабельно рудувато-безликих відтінків, а в гарному міському вбранні. Про взуття годі й казати – нинішні його односельці, мабуть, вже й не пам’ятають, що то є ходити босоніж, або в стоптаних, сотню разів латаних-перелатаних самосуйцях або в постолах, уклепаних у великі калоші, виготовлені з облисілих автомобільних шин. Тоді сільського вуйка, або тітку в місті за кілометр було видно. Нині ж – впритул не завжди розрізниш. Добре, що на добре…

Люб’язний Роман Андрійович тим часом, як місцевий патріот і знавець рідного краю, з ентузіазмом розповідав йому, що їхній Великий Бір, як виявляється, веде свою історію ледь не з дванадцятого століття. Свого часу був навіть містом, причому настільки солідним і пристойним, що був удостоєний магдебурзького права. Чому він так потім занепав, що перетворився згодом на пересічне село, тепер вже навіть не районний центр, договорити вони так і не встигли – підійшов автобус. Як завжди в житті буває – не вистачає однієї хвилини, години, доби, року. А іноді цілого людського життя: все залежить від масштабу справи, яку робиш. В даному випадку – зустріч з минулим. Нехай украй важлива, пекуче-болюча й водночас радісно-щаслива, але то – всього лише для нього, для однієї маленької людини і всього лише зустріч. І водночас прощання. З ярмарку їдемо, як казав Шолом-Алейхем…