Тримати удар

Володимир Пасько

…Генерал-майор Шеремет з удавано байдужим виглядом розглядав ошатний кабінет, до якого його сьогодні привела Її величність Доля. Господар кабінету професор Фомічов тим часом ретельно вивчав результати його медичних обстежень, прискіпливо розглядав томограму. Шеремет, як і всі представники його професії, не звик звертати особливої уваги на примхи власної тілесної оболонки. Однак останнім часом дедалі частіше став помічати надмірну втомлюваність, тіло наповнила незнана досі кволість. Спочатку списував все це на вік, але коли з’явилися інші ознаки негараздів, змушений був звернутися по допомогу. Бо єством відчув: тут щось серйозне! І ось сьогодні його давній знайомий професор Фомічов мав покласти край тривалому інтенсивному обстеженню і обтяжливій невизначеності.

Закінчивши нарешті вивчення аналізів, той задумливо відкинувся в кріслі і, ретельно добираючи слова й нервово постукуючи пальцями по столу, стиха мовив:

– Что я могу вам сказать, Владимир Васильевич? Результаты обследования свидетельствуют: у вас опухоль почки. Какая именно, сейчас сказать трудно, – і замовк, уникаючи зустрітися з ним поглядом. Як ніби то він був винний у тому, що практично єдиною реальною надією на одужання було її видалення, а та нирка у Шеремета залишалась останньою. Отож хоч плач, хоч скач!

Премилий і пределікатний Дмитро Петрович! Про це він і сам здогадувався, спілкуючись з лікарями, які його обстежували, в його рідному Головному військовому клінічному госпіталі. Слідкуючи не так за їхніми словами, як за виразом облич, він не міг не помітити, що він у всіх у них протягом кількох хвилин обстеження мінявся за однаковою схемою: з люб’язно-спокійного на зосереджено-уважний, а потім – збентежено-заклопотаний. Слова ж у всіх були обережно-обтічні, оскільки кожний з них розумів, що для такого випадку це не просто діагноз, а скоріше – вирок.

Усвідомлював це й Шеремет. Однак він звик завжди боротися до кінця. І якби не боровся за життя ще п’ятнадцять років тому, в горах Афганістану, коли вибравсь із надлюдськими зусиллями волі з палаючого «бетеера», давно був би покійником. Щоправда, Доля з ним пожартувала досить жорстоко: дала снагу виповзти, не спектися живцем у броньованій пастці, але позбавила щастя зробити це вдало – не втримався, зірвався в урвище, впав на каміння, сильно потовкся. Тоді він і позбувся першої нирки. А тепер ось давня травма наздогнала, видно, ще й другу. Бо яка інша причина? Але це вже мало кого цікавить, та й його самого також. Зараз головне: які шанси в нього все ж залишились? Реально? Щоб спланувати якщо не життя, то принаймні його гідне завершення? До чого за довгу військову службу він готувався неодноразово, але тоді проносило мимо. Цього ж разу здається, що в ціль. І ціль ота – його єдине життя.

Однак Шеремет звик оперувати фактами, а не емоціями. Не поверховими суб’єктивними враженнями, а обгрунтованими прогнозами. Власне, задля цього він і прийшов сьогодні саме до Фомічова, а не до знайомих військових медиків, з якими був пов’язаний ще й службовими стосунками. Для Дмитра Петровича ні лампаси, ні зірки ніякого значення не мали. Простий вологодський мужик, як любив себе називати, він був хірургом від Бога, і майже все, що відбувалося за межами його клініки, було для нього зайвою суєтою, яка заважала служінню Богу і Людям. Приїхавши випадково років тридцять тому в Україну, він так тут і залишився, сприйнявши її за другу Батьківщину.

– Метастазы есть? Куда?

Фомічов намагався уникнути його настійливо-допитливого погляду, неприродньо довго розминав-розкурював сигарету, глибоко затягувався, сумно стежачи за пасмами диму. Володимир розумів його становище й усвідомлював свою безжальність силувати людину, до якої сам же й звернувся за допомогою. Проте іншого виходу в нього не було, бо від цієї відповіді залежало, чи є взагалі сенс щось робити, якось борсатись. Якщо сказане раніше скидалося скоріше на вирок з відкладенням виконання, аніж на діагноз, то ця відповідь мала розвіяти сумніви і визначити термін того відкладення. Пауза ставала для обох нестерпною:

– Дмитрий Петрович! Я боевой офицер, рассказывал вам, при каких обстоятельствах утратил первую почку. Вы обязаны мне сказать. Не бойтесь, к пистолету не потянусь, независимо от ответа. Это однозначно!

– Метастазы, к сожалению, есть. В легкие. Так что… Я готов сделать все, что в моих силах…

А що в тих твоїх силах, чоловіче добрий? Ти ж не Господь-Бог, а всього лише його помічник. Хай і талановитий, але помічник. Ти вже одного разу допоміг моїй родині – і за те низький уклін. А тут –… Шеремет неквапно звівся з крісла, невесело усміхнувся:

– Спасибо, мой генерал от медицины! Большое спасибо. За все. Просто ваш военный собрат, похоже, свою битву проиграл. Последнюю битву. Значит: не Судьба…

Фомічов збентежено спробував сказати щось розрадливе, але Шеремет жестом спинив його:

– Все нормально, Дмитрий Петрович! Не стоит ни волноваться, ни что-то говорить. Вы сделали все, что смогли, и лично вам я только признателен. Прорвемся штыками! – Кинув своє улюблене прислів’я. – А коль придется в землю лечь, так это ж только раз! Так, кажется, в песне поется? Даст Бог, еще свидимся!

Шеремет не дуже полюбляв поширений ще від брежнєвських часів звичай обніматися-цілуватися з чоловіками, але тут, потиснувши руки, вони підсвідомо потяглися один до одного.

Біля під’їзду звично кинув тіло на сидіння машини. «Фініш… Фініта ля комедія! Отстрелялся генерал… Приехали…» – в голові безладно роїлися різномовні уривки думок з одним жорстким і крижаним змістом. Водій, також колишній «афганець», звично спитав, куди їхати.

– Вперед на міни, Сергію! – Сумно пожартував Шеремет. – Звичайно, до Академії, куди ж ще? На той світ, ще встигнемо: подумав про себе, зціпивши зуби.

Відкрив «бардачок», намацав привезену з Афганістану касету, вставив у магнітофон.

А помнишь, брат, в апреле было трудно нам?

Нас басмачи пытались разгромить,

И в перестрелках мы делили пополам

На жизнь надежды тоненькую нить…

Схоже, його нитка надії скоро урветься, а з нею і життя. Бо оперуватись за таких умов і пізно, і безнадійно. А що ж тоді робити?

Будем здравствовать и любить,

Вечно праздновать – долго жить.

Будем здравствовать и любить,

Ну а главное – с честью жить.

… З надривом виспівував якийсь лейтенант, тепер, мабуть, полковник, якщо не генерал. А може, й пенсіонер. Якщо повернувся тоді цілий або живий, звичайно. Гарна пісня! Тільки шкода, що довго жити не випадає. Принаймні в нього. Та й з довічним святкуванням не склалося, не буває такого навіть близько в житті дорослих людей. Що ж до любові – тут йому справді скаржитися годі. І сам любив, і його любили. Шкода тільки, що недовго лишилося. Але тоді вже треба бодай з честю завершити земне коло. Не гірше, ніж до цього життя прожив. Якщо коротко, то приблизно, як у Висоцького співалося:

Я вышел ростом и лицом -

Спасибо матери с отцом.

С людьми в ладу -

Не понукал, не помыкал.

Спины не гнул, прямым ходил,

И жил, как был, и был, как жил,

И голове своей руками помогал.

Машина винеслася до площі Лесі Українки.

– Ану, Сергію, займи правий ряд! Давай Хлопців відвідаєм, – мимоволі вирвалося в Шеремета.

– Понял! – Охоче відгукнувся Сергій, беручи курс до Лаври, де був скромний пам’ятник загиблим в Афганістані воякам з України.

– Владимир Васильевич! Цветочки возьмем?

– Так-так, звичайно. Десь по дорозі.

Продавщиця, симпатична молодичка, почувши замовлення на парну кількість квіток, зігнала з обличчя веселу посмішку.

Поклав до монумента червоно-криваві гвоздики, виструнчившись, віддав військове вітання. Тиша, затінок від високих дерев. А серце краяла знайома мелодія невідомого йому автора: «Кто был частицей батальона, а стал частицей тишины…»

– Все. Поїхали. До Академії…

Академія… То була особлива сторінка, а точніше – частка його життя. Спочатку, коли він був молодим, і самотужки, не маючи ні впливових родичів, ні покровителів, капітаном обійняв посаду полковника, йому тоді видавалося, що те, чим він займається, що зробив і що зробить, ця чесна офіцерська служба дасть йому право на самоповагу і повагу людей. Потім, коли доля закинула його на афганську війну, точніше, не так доля, як він сам себе – тоді він чітко зрозумів, що військова служба, навіть на досить високих посадах, але у мирний час і участь у бойових діях – різні речі. Життя і служба в зовсім різних вимірах. І той вимір, воєнний – він і є тим головним, вищим в його житті. Як здобутий у боях єдиний бойовий орден для будь-кого зі справжніх офіцерів дорожчий від купи різних нагород і відзнак мирного часу. А потім доля подарувала йому третю справу життя – створення в незалежній Україні нового військового навчального закладу. Тепер вже очевидно, що останню справу…

Шеремет увійшов до вестибюлю, вислухав доповідь чергового, піднявся до свого кабінету. Механічно підписав рутинні добові накази, рапорти. Окинув оком кабінет, який сам зробив і в якому став першим господарем. Щоправда, виходить, не дуже везучим. Однак то вже особисте. Що ж стосується Справи, його третього великого Діла, то тут, слава Богу, є що по собі залишити наступникам. І не тільки цей кабінет і це крісло…

Але що ж робити тепер? Коли його «поставила на лічильник» сама Її величність Доля? І виходить так, як у Висоцького:

А счетчик – щелк да щелк, но все равно

В конце пути придется рассчитаться…

На думку спала вичитана ще в юності фраза: « З життя треба відходити, як з великосвітської вітальні – тихо і чемно, заплативши всі свої борги». Шеремет зробив спробу зосередитися: а які, власне, в нього борги? І перед ким? В борг ніби не жив, намагався завжди й у всьому платити сповна. Так що тут проблем великих ні в кого з тих, хто залишається, бути б не повинно.

По спині нараз сипонуло морозом, плечі мимоволі здригнулися: «Та ну його до біса! Чого ти розскиглився, розкис? Поки є бодай один шанс на тисячу, треба боротись. А там ще побачимо, чия візьме».

Пройшов до «задника», кімнати відпочинку, знайшов серед магнітофонних касет потрібну. Бойову, як сам її охрестив, коли збирав докупи в певній послідовності наймужніші пісні Володимира Висоцького. Колись вона була його улюбленою, і всі в їхньому офіцерському модулі в Афганістані знали: якщо у вранішній тиші раптом гримить «Четыре года рыскал в море наш корсар, в боях и штормах не поблекло наше знамя…» – значить, підйом, значить, Шеремет знову на місці. Вставив пошарпану касету в магнітофон, натиснув кнопку. Там, в пісні, сміливі люди боролися не на життя, а на смерть з переважними силами супротивника:

Неравный бой – корабль кренится наш,-

Спасите наши души человечьи!

Но крикнул капитан: «На абордаж!

Еще не вечер, еще не вечер!»

Дослухав до кінця, перемотав, прослухав ще раз. Сьогодні ця вкарбована в пам’ять пісня набувала для нього нового, особливого змісту. Правий капітан: ще не вечір! І він, Шеремет, ще спробує взяти свою Долю на абордаж. Їй не послати його так просто на дно. Але спочатку треба б бодай трохи прийти до тями, зібратися якось з думками. Може, взяти на кілька днів відпустку та майнути кудись? «Дорога, дорога… Дорога, успокой меня немного…» Що ж, це вартісна ідея! Але куди податись? До старшої доньки в Петербург? Так з нею він за будь-яких умов ще встигне побачитися. А їхати до друзів своєї молодості, коли життя на зламі, то лише краяти собі серце. Просто побути кілька днів удома? Так дружина запідозрить неладне, бо він ніколи в житті не байдикував, завжди працював навіть у вихідні. Хоча яка тепер праця?

Раптом його осяйнула думка: « А якщо поїхати… до рідного міста?» Точніше: до міста, яке він за таке вважав. Бо Шеремет, як і мільйони людей його покоління і соціального прошарку, народилися в одному місці, поскиталися з батьками по «глибинках», освіту здобували де доводилося, потім моталися по світах вже дорослими, аж поки врешті-решт десь кидали якір, але рідко коли в місці свого народження. Однак у кожного з них із кільканадцяти населених пунктів, де їм свого часу випало мешкати, був один, який вони вважали все ж рідним. Був такий і в Шеремета. Тільки не один, а навіть два – село Великий Бір і обласний центр Теренград. У селі він побачив світ і отримав перші дитячі враження чи то про, чи то від життя і людей. У місті ж тому минули його підліткові та юнацькі роки, які, відомо ж бо, не тільки формують душу і серце людини, а й значною мірою визначають її подальше життя. Так було і в Шеремета: куди б не закидала його доля, але завжди десь у глибині душі, в підсвідомості світилися, немов вогники серед ночі, картинки з того далекого Села і Міста. Хоча в селі він не був уже років із сорок, а в місто лише наїжджав на кілька днів раз у два-три роки, доки там ще жили батьки. Проте не можна вважати, що він зовсім утратив зв’язок із рідним краєм. За останні дванадцять років приїздив туди разів чотири. Якщо за перший у цій хронології приїздів брати серпень 1989-го, коли служив в Ленінграді, то другий був уже за часів незалежності України, коли він повернувся в рідні краї в часи, які опісля охрестили епохою національного романтизму. Треті відвідини сталися десь в травні 1996-го, в переддень прийняття Конституції. Востаннє Теренград навідав напередодні десятих роковин виводу радянських військ з Афганістану. Нібито й не так уже рідко, проте все виходило якось похапцем, уривками і залишало на душі присмак якоїсь незавершеності.

Це відчуття поступово наростало й чим далі сильніше останнім часом тягло його в край дитинства та юності. Побачити хату, в якій його колисали, пройти подвір’ям, де навчився стояти на землі, побувати в школі, в якій отримав путівку в доросле життя. Йому було важко збагнути причини отого внутрішнього потягу. Може, це вікове? Шеремет народився в перший мирний рік по Великій війні і хоча поки що не відчував себе старим, але розумом усвідомлював: з ярмарку їдемо. А в такому віці людям все частіше кортить зупинитися і озирнутися на пройдений шлях. Мабуть, наставала така пора і для Володимира Васильовича. Однак він все не міг віднайти в щільному графіку напруженого службового життя бодай кілька днів для себе особисто. Тепер ситуація докорінно змінилася, треба було поспішати.

Шеремет не вагаючись зателефонував своєму безпосередньому начальнику генерал-лейтенанту Чалому. Вони були майже однолітки, зналися років тридцять, тому проблем з відпусткою не було.

Поклавши трубку, в задумі посидів кілька хвилин. Чалий два роки тому сам перебував майже на тій же межі, що він зараз. І взяв неабияку мужність і силу волі в боротьбі з тяжкою недугою. Що ж, є з кого брати приклад. Але як практично облаштувати поїздку? Вирушити одному? Але чи не надто скучно? Взяти дружину? Тут інша крайність – миле щебетання, яке йому зараз зовсім не до настрою. Нараз згадав приятелів-теренградців, з якими в принципі колись збиралися з’їздити у свої краї втрьох.

Дивна доля з її примхами. Шеремет зустрівся з ними у Києві цілком випадково, не бачившись років тридцять. Ярослав Дорош за цей час став відомим лікарем-неврологом, доктором медичних наук і професором. Інший, Олександр Савенко, досяг значних успіхів на ниві громадської діяльності. Немолоді вже і за формальною ознакою чужі в принципі одне одному люди, вони відразу відновили колишні побратимські стосунки, наскільки це можливо в їхньому віці. Бо в кожного з них чи то лисина, чи то черевце, чи то глибокі зморшки на чолі, не кажучи вже про кількість шрамів на душі та рубців на серці. Літа таки даються взнаки! Зателефонував до одного, до другого – як і слід було очікувати, у кожного свої нагальні справи, запрошення надто раптове… Однак обидва обіцяли прийти на вокзал побажати щасливої путі-дороги.

Службова машина то легко бігла, то ледь повзла столичними вечірніми вулицями, запрудженими отарищем легкових авто. В часописах регулярно повідомлялося, що валовий внутрішній продукт в країні зменшився більше, ніж удвічі в порівнянні з 1991 роком, що нині ледь не дві третини суспільства злидарює за межею бідності, що трудовий люд хронічно не отримує зарплатню протягом місяців. То хто ж вони, оті люди, що їздять у розкішних заграничних автомобілях, які пливуть в одному з ним вуличному потоці справа й зліва? Характерно, що багато з тих вельми коштовних моделей, таких, яких він не часто зустрічав навіть у провідних європейських столицях. А це ж у столиці держави-банкрута, яка й тижня не може прожити, аби десь у когось не канючити кошти. То що ж виходить: на зарплату вчителям, лікарям, офіцерам, іншим «бюджетникам» жебрацьких копійок немає, а на престижні іномарки під розжиріло-вгодовані сідниці бездарних чиновників, що довели квітучу країну до смітникової руїни – вистачає? Точніше, не бездарних а безчесних. Бо певним даром вони володіють: побільше вкрасти в держави і при тому не попастися за грати. Оце весь смисл їхнього життя!

Машина з Хрещатика завернула на бульвар Тараса Шевченка – ліворуч промайнув гранітний Ілліч з простягнутою в «світле майбутнє» рукою. На постаменті, немов знущання над незалежною Україною, золотом горять слова: «При єдиній дії пролетарів великоруських та українських вільна Україна можлива. Без такої єдності про неї не може бути й мови. Ленін». Дуже актуально! Особливо зважаючи на ту антиукраїнську вакханалію, яку розв’язали і підтримують у належному тонусі певні впливові українофобські кола, в першу чергу в Москві! За якусь сотню метрів від низькорослого, але оптимістично-енергійного вождя світового пролетаріату пропливли замислені світочі українського народу – Тарас Шевченко і Михайло Грушевський. Що ж, їм обом було свого часу про що думати! Але були б вони живі зараз, веселіше б їм не стало. Боронь, Боже, побачили б нинішні українські сплюндровані села, загаджені річки й гаї, почули б незугарний суржик або подільське нарєчіє великої російської мови, яким спілкується нинішнє «насєлєніє» милої їхньому єству України. Пригнічено похилили голови, аби не бачити задницю коня, на якому піднісся над бульваром перший бутафорний більшовицький комендант Києва червоний комдив Микола Щорс.

Далі до залізничного вокзалу навпростець вела вулиця з мало зрозумілою для нинішнього покоління назвою «Комінтернівська». Вона відповідала часам побудови самого вокзалу – потужної будівлі в стилі аскетичного конструктивізму 30-х років. Щоправда, при відбудові в повоєнні часи внутрішнє оздоблення виконали вже у більш відповідному епосі стилі – «сталінському ампірі».

Шеремет приїхав дещо завчасно, тому вирішив непоспіхом оглянути це “величне” творіння епохи перших сталінських п’ятирічок, знайоме йому з дитячих літ. Його батьки походили із Наддніпрянщини, де в Києві, Запоріжжі, Дніпропетровську, на Черкащині мешкала вся рідня, а тому кожного літа, їдучи у відпустку, вони неодмінно когось провідували. Не минаючи, звичайно, цього вокзалу. Володимир байдужим поглядом стороннього озирнувся довкола. Привокзальна площа забита приватними машинами, нікуди навіть приткнути свою, службову. Звідусіль пропозиції відвезти будь-кого, будь що і будь-куди. А колись же на цій площі було зовсім не так.

Він пам’ятає принаймні три періоди. Перший – це п’ятдесяті роки, коли він був ще хлопчаком. Тоді тут було якщо не тихо, то принаймні спокійно: основна маса пасажирів сунула на трамвай і тролейбус. Заможніші, яких водилося не густо, поважно сідали до горбатої «Победи» зі смугою «шашечок» на боці. Респектабельні вальяжно вмощувалися в «ЗІС – 110» – громіздкі лімузини з відкидним верхом. Про метро тоді ще не йшлося.

Другий період був за часів спочатку “зрілого”, а потім “розвинутого” соціалізму. Чи то навпаки? Як швидко забувається те, що є вигаданим, ефемерним. Суть же на пам’яті: в країні дешевої вареної ковбаси і дорогої горілки дешевим був і транспорт. І всі кудись їхали. Хто – на відпочинок, хто – в туристську подорож, хто – до родичів чи у відрядження. Бо ж усе було перетолочене, українців розкидано по всіх усюдах « одної шостої земного суходолу», всі доленосні проблеми вирішувались у Москві. От і їздили… Вокзали всюди і завжди переповнені, квитки – неодмінно дефіцит. Люди хто без квитків – заклопотані, хто з ними, жаданими – веселішими. А часто-густо – «навєсєлє». Машин із «шашечками» стало більше, на заміну повоєнним «Победам» з’явилися «Волги», але черги на них, як не дивно, стали не те що довшими – довжелезними. Таксисти, «королі доріг», зверхньо запитували потенційного пасажира: «Тебе куда?» І почувши адресу, нерідко презирливо кидали: «Что? Не поеду».

Це тепер вони запопадливо кидалися до будь-якого пішаниці з валізами: «Машину не надо? Беру как есть – садись! Очень недорого». Але до нинішньої пори треба було ще пройти етап і «кравчучок». Коли всілякі «праздношатающиеся» – туристи, відпускники і т. п. кудись хутенько зникли, а замість них вокзали сараною заполонила інша публіка. Тоді здавалося, що вся Україна зрушилася, аби вивезти до сусідніх країн і продати все, що тільки можна, а затим купити на виручені гроші будь-що там і продати подорожче тут. І так, як кінь по колу – до безкінечності. Головним знаряддям при цьому були величезні валізи і портативні візки на двох колесах, які народ прозвав дотепно «кравчучками», на ім’я першого президента сучасної України. Честь, кажучи щиро, сумнівна!

То були часи, коли навіть незворушна влада здригнулася від того, на яку мерзенну клоаку перетворився столичний залізничний вокзал. «Бомжі», рекетири, проститутки, «кравчучники», лоточники, що окупували вокзал, безугавний гамір і відворотний сморід робили поїздку для цивілізованої людини до певної міри випробуванням. Навести хоч якийсь порядок пробував тогочасний міський голова Іван Салій, потім президент України Леонід Кучма. Чи то суворі накази так вплинули, чи то вивозити з України вже стало нічого, але у будь-якому випадку осоружних «коробейників»-«кравчучників» начеб то позменшало.

Шеремет спроквола обійшов вокзал, оглянув переповнені зали. Мама йому колись розповідала, як він, будучи дворічним малюком просив дати «отого білого м’яча», показуючи на матовий плафон на люстрі. Плафони зараз ніби ті ж самі, як і п’ятикутні зірки. І серп з молотом на стелі. Незважаючи на те, що ремонт робився вже за часів незалежності України і їх без проблем можна було поміняти на сучасну символіку. Але якщо вже вони й на Верховній Раді незалежної України ледь не дев’ять років протрималися, то тут вже – дрібниці. Все ніби то як п’ятдесят років тому, і водночас не так. На місці, де стояло раніше погруддя Леніна, – будки для обміну валюти. Нашої «незалежної» гривні на все інше. Як вона в нас з’явилася – фінансовий символ нашої незалежності – то долар можна було купити за півтори гривні. А тепер?…

В кіосках, де продавали газету «Правда» і журнал «Комуніст» вітрину заповнила різного роду бульварно-еротична макулатура. Як її відрізнити від порнографії в України навряд чи хто толком знає. А тому – «Все на продаж» (був такий знаменитий фільм польського режисера Анджея Вайди). Але такого навіть там не продавали.

На цьому ось місці був кіоск «Воєнторгу», в якому торгували всілякою всячиною з військового обмундирування. Батько тут, пам’ятається, придбав собі офіцерське спорядження., в просторіччі – портупею: ремені поясний і наплічний та кобуру для пістолета. Все з натуральної шкіри дивного кавового кольору. В ті часи з особистою зброєю частіше ходили не міліціонери, а армійські офіцери. І взагалі їх на вулицях тоді було значно більше, ніж зараз цих «правоохоронців». Шеремет згадав залізничний вокзал в Варшаві. Там він помітив за годину очікування лише два парних патрулі, чотири чоловіки. А тут їх… Он вони, на кожному кроці – з однаково сірими що обличчями, що кийками, що «браслетами». Високі шнуровані підбиті залізом черевики й пістолети – чорні. Брутальні жорсткі обличчя з холодними очима надії на милосердя залишають мало.

Ну, то вже інша справа – не попадайся! Як до них, так і до митників. Володимир згадав, як нещодавно їздив у відрядження до Росії. На зворотньому шляху український митник, зростом, як-то кажуть, «метр із кепкою», за зірочками – молодший лейтенант, недбало-зловтішно глянувши на його мундир з генеральськими погонами, зажадав дістати з багажної полиці чемодан і відкрити для огляду. В жодній країні світу, куди Шеремет їздив офіційно, митники собі такого не дозволяли. Всюди він був «V. I. P.», «дуже важливою персоною». Всюди, окрім рідної держави! Він тоді не стримався, кинув щось дошкульне тому недомірку, закомплексованому на своїй ваді. У відповідь: «Для нас – все равны». Та хіба в тому рівність полягає, щоб генерала потрусити, а інших пасажирів переглянути через одного?

Шеремет згадав, як на його здивування щодо практичної непомітності на вулицях Варшави поліції, супроводжуючий його польський офіцер люб’язно пояснив: у нас армія – двісті тисяч, а поліція – вдвічі менше. В Україні пропорція зворотна. І дай Боже, щоб прямо зворотна – один до двох, а не до трьох. Бо на нещодавніх урочистостях з нагоди річниці закінчення Великої Вітчизняної війни армійські мундири складали ледве більше третини. До чого йде така наша «демократія», невідомо. Хоча чи справді невідомо?

Ну, та повернемося до кіоску. Зараз на цьому місці торгують пивом і горілкою. Обабіч – довжелезна шеренга вітрин зі всілякими наїдками. Тут тобі й ковбаси, і кури, і риба – смажене, печене, яке тільки хочеш. Позаду за кожною вітриною – батареї пляшок. Впадає у вічі одне – невідповідність кількості всього цього попиту покупців. Останніх обмаль. Бо ціни, як то кажуть, кусаються. Цікаво, куди вони його на ніч дінуть? І скільки днів отак продаватимуть? От і купуй тут щось, окрім пляшкового. З’їси – вік шкодуватимеш…

Вони домовилися з Дорошем і Савенком зустрітися на найспокійнішому місці в головній залі – біля депутатських кас. Колись тут були каси військові. Але часи міняються, депутатів всілякого калібру стає дедалі більше, апетити все зростають, а задовольнити їх можна, як відомо, тільки за чийсь рахунок, забравши в когось. Так що все закономірно… Біля кас стоїть типовий «новий українець» з сім’єю. Горлає, що йому не хочуть продати квитків з броні. Які ніби то йому замовлені якимось його другом – нардепом. Погрожує касирці звільненням з роботи. Та лише глумливо посміхається. Їх, таких нардепів, – чотириста п’ятдесят. Та ще стільки ж, що вважають себе не менш «козирними», в Адміністрації президента і апараті Верховної Ради, та і в Кабінеті Міністрів чимало. А вона – одна. І не цим півником призначена. Так що майже все, як за радянських часів!

Врешті приходять друзі-приятелі. Хвилина в хвилину стримано-педантичний Дорош, із запізненням на кілька хвилин, вальяжною ходою з приязною посмішкою Савенко. Славко і Саша. Перший закінчував одну з Шереметом українську школу, другий – російську. Відповідно і розмовляють кожен по-різному. Але це не заважає їм не тільки розуміти один одного, а й приятелювати багато років. Бо то у Шеремета перервався був із ними зв’язок, а вони між собою його ніколи й не втрачали. Коли Володимир після школи поїхав навчатися до Ленінграда, вони обидва незабаром перебралися до Києва, де й продовжували товаришувати.

Тим часом оголосили посадку на їх поїзд із лунким ім’ям «Галичина». Добра ознака, подумалося Шеремету. За радянських часів цю історично-географічну назву того краю вживати якось уникали, користувалися терміном «Західноукраїнський» або «львівський», «теренградський», «прикарпат-ський», «надзбручанський» і т. д. А якщо і згадували Галичину, то переважно в негативному контексті. Як, наприклад, фашистська «дивізія СС – Галичина». Тому така назва поїзда для Наддніпрянщини і Східної України й досі залишалася до певної міри викликом. Тут все ще краще сприймалася назва донецького поїзда «Угольок», писана російською. Та то вже, мабуть, справа часу.

До вагона зайшли всі разом, добре що загодя. Звичайні побажання і жарти на добру дорогу. Однак видно, що ровесники йому по-хорошому заздрять і поїхали б з ним залюбки, якби не оті нагальні справи. У вагоні привертає до себе увагу чемність і привітність обслуги. Що-що, а рівень виховання у «западенців», як ще й досі нерідко називають західних українців на Сході, все ж шляхетніший, ніж у цілому по Україні. Та й інші відмінності зовсім їм не на шкоду. Про це мимоволі зайшла мова в купе, за ті двадцять хвилин, що залишаються до відходу поїзда. Тим більше, що в співрозмовників на душі відчуття свободи від буденних обов’язків, на всіх впливає вокзальна незвичність ситуації – все це разом викликає розкутість в міркуваннях і висловлюваннях. Вже майже десять років, як Україна незалежна, а тема ця і все, що з нею пов’язане, і досі бентежить душі. І немає повної злагоди навіть серед них трьох, досить близьких товаришів.

Якщо для Шеремета з Дорошем все зрозуміло і питань ніяких не виникає, то душу Савенка точать сумніви та побоювання. Він за незалежність України, але боїться «націоналізму». І не терпить «рухівців», вимовляючи це слово в малопристойній інтерпретації. Причина очевидна: він, на відміну від Володимира з Славком, хоча й любить Теренград і вважає рідним, але народився в зросійшеному Донбасі. До того ж і школу закінчив хоча й у Теренграді, але російську, де української мови не вивчали, тому він і досі не вміє писати українською.

Таких в Україні якщо не більшість, то достатньо. Проміж себе вони втрьох вже не раз детально й досить довго дискутували про різницю між націоналізмом і шовінізмом, але до цілковитої згоди так ніколи й не доходили. Особливо в Саші-«інтернаціоналіста», як він любив себе називати. Аж поки Шеремет не розповів йому молдавський анекдот, популярний за часів збройного конфлікту в Придністров’ї. Як найпростіше відрізнити сіоніста, націоналіста й інтернаціоналіста? Якщо знає три мови (російську, молдавську й їдиш або англійську) значить – сіоніст. Якщо перші дві, націоналіст. Якщо тільки одну російську, значить – інтернаціоналіст. Саша тоді лише засопів, але на інтернаціоналізм натискати перестав. Хоча й від свого не відступився. Ось і зараз – знов за рибу гроші. Або «опять двадцать пять», якщо по-російськи. Врешті-решт Савенко здався:

– Та я не проти. Навпаки – абсолютно за! Я сам волію за краще в ділових стосунках мати справу з западенцями, аніж з нашими, зі Сходу. На наших покластися не можна – того й чекай, підведуть своїм нехлюйством або недбалістю. Западенці ж в цьому відношенні – статечні хлопці. Їм нічого довго пояснювати не треба: якщо він пообіцяв, то зробить. От тільки націоналізму – того не треба…

Міркує точнісінько так, як мати Шеремета, яку двадцятилітньою дівчиною прислали в Західну Україну «будувати радянську владу» і прожила вона там мало не півсотні років. І також, віддаючи належне позитивним особливостям національного характеру «западенців», їхній вищій, як на ті часи, культурі, все ж не вельми їм довіряє і остерігається. Але ж матері вже під вісімдесят, а цей же в розквіті сил. Ну, та нічого, головне, що і мати, і Саша за незалежність України. Як і його батько, Шеремет-старший. Яким дивним це не здається.

Батько… Друзі вгамувалися і залишилися на київському пероні, а Шеремет усамітнився в своєму купе наодинці зі своїми думками. Саме батько був тим головним, визначальним чинником, який спонукав його і до нелегких роздумів, і до нелегких рішень, і до цієї подорожі. Подорожі до витоків… Його батько був свого часу кадровим офіцером «НКГБ», направленим до Теренграду в 1944 році, ще під час боїв за місто. Для боротьби з тими, чию символіку тепер носить незалежна Україна. Як їх тоді тільки не називали? І «українсько-німецькі націоналісти», і «українські буржуазні націоналісти», і «оунівське підпілля», і просто «бандерівці». Остання кличка збереглася за ними й донині, хоча були ж ще й «мельниківці», і «бульбівці», хто їх там тепер знає, як вони ділилися самі між собою.

В принципі єдине, що безперечно в цьому багатоквітті визначень, це слово «націоналісти». Воно справді так. Що ж до іншого, то, якщо вдуматися, це просто брутальна лайка. Бо які ж вони «українсько-німецькі»? Націоналіст може бути або українським, або німецьким, але аніяк не водночас тим і другим. Або які ж вони «буржуазні», оті прості «хлопи зо села», як їх презирливо називали поляки? І їхні ватажки – офіцери. Або, як вони себе називали, «старшини» – сини сільських священиків і вчителів та таких самих селян, тільки й того, що в гімназіях трохи більше повчились? І зрозуміли, що вони такі ж люди, як і поляки, і чехи, і інші, і також мають право на волю і власну державу свого народу. Ні, і тут неправда, бо «буржуазією» навіть і не пахне.

Залишається одне – «націоналісти». Але ж чи то є гріх любити свій народ, свою землю над усе? Навіть над Бога, як казав той же Степан Бандера, син сільського священика. Хіба інші народи себе люблять менше? Та прикладам нема числа. «Дойче, дойче – юбер аллес», «Прав, Британіє, морями», «Єще польська не згінєла» і т. д., і т. п. То чим же завинили перед Богом і перед світом українці, коли заявили про своє право на власну державу?

Шеремет тяжко зітхнув. В тім-то й справа, що нібито мали. І право, і державу – Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Другу після Росії в «дружній сім’ї братніх радянських республік». Інша річ, що вона була бутафорською, ота українська держава. Але ж вони іншої не знали. І служили вірою й правдою тій, яку мали. І дев’ятсот дев’яносто дев’ять із тисячі «радянських» українців, якщо не вся тисяча, навіть не задумувалися тоді, що може бути інакше. Бо «націоналісти», «Мазепа», «Петлюра», «самостійна Україна, «жовто-блакитний», «тризуб» – то все були слова на рівні нецензурної лайки. Принаймні їх так виховували в радянських школах. Ті ж одиниці, хто знав, що це не так – вони мовчали. Або самі, або їх змушували замовкнути «в местах не столь отдаленных».

Нещодавно Шеремету потрапила до рук книга – «Десять буремних літ. Західно-українські землі в 1944-1953 роках». Товстелезний том ледь не на тисячу сторінок поєднав під своєю палітуркою масу невідомих досі документальних матеріалів, які ретельно приховувалися в різних «спецхранах» не тільки від широкого загалу, а й від фахівців-істориків. Але ж недаремно, мабуть, кажуть, що рукописи не горять. Так і ці матеріали віднайшов, зібрав і видав відомий професор Володимир Сергійчук. Не те щоб вони пролили Шеремету якесь абсолютно нове світло на ті події, на той його народ і на ту землю, в принципі він про все знав або здогадувався. Однак документально-фактографічні підтвердження міркувань і здогадок ніколи нікому не завадять. Так і йому: невдовзі як почав читати, наткнувся на проект Постанови Державного комітету оборони СРСР про спеціальні заходи щодо західних областей України, датованої березнем 1944 р. Пунктом сьомим в ній зазначалося: «Обязать НКГБ и НКВД СССР… отобрать из органов НКГБ и НКВД в восточных областях СССР из числа ранее работавших в органах НКГБ и НКВД УССР, а также из числа не работавших на Украине, но знающих украинский язык чекистских работников: для НКГБ УССР – оперативных работников 2000 чел., из них начальников районных отделений 200 чел.,… и направить их… для работы в западных областях Украины».

Батько Шеремета цілком відповідав поставленим вимогам. Нащадок козацького роду, потім висококваліфікований робітник на заводі, після армійської служби за «робітничим призовом» був мобілізований на «роботу в органи» в рідному для нього Запоріжжі. Мав особистий бойовий досвід – воював з гітлерівцями на Кавказі, в спецзагоні по боротьбі з «эдельвейсами» – німецькими гірськими єгерями. В квітні 1944-го був спрямований на особливий фронт – фронт у тилу радянських військ: воювати за радянську Україну проти таких самих українців, але інакше вихованих, які боролися за вільну Україну. І ті, й інші вважали себе правдоборцями. За таких умов скінчитися миром це не могло. І його батько ледь не десять років ходив по довколишніх лісах з автоматом. Не гриби, звісно, шукаючи-збіраючи…

І для нього, Володимира Шеремета, вже була рідною не тільки Наддніпрянщина, звідки походили його батьки, а Галичина, де він сам побачив світ і де виріс. І куди зараз повертався з любов’ю, але й не без тривоги в душі, бо мав намір проїхати по всіх місцях на Теренградщині, де жив колись з батьками. І хоча й свято вірив у порядність свого батька, але … війна є війна, бодай і неоголошена. А тим більше громадянська… Єдине, що втішало, це те, що прізвище батька в тих документах ніде не ганьбилося. А моторошних прикладів як з одного, так і з другого боку там було вдосталь.

Поїзд хилитало на стиках рейок, на грудді споминів здригалася душа. За вікном чорніла ніч. Без вогника, без зірки. Глуха ніч. І дай Біг, щоб світанок був насправді світлим…