В гостях у вічності

Володимир Пасько

Останній день перебування в рідному місті. Головною справою, яку вони мали сьогодні зробити, це провідати тих своїх, хто колись був часткою їхнього життя, а тепер перетворився на частку їхньої пам’яті. А життя і пам’ять, то є зовсім різні речі. І чим більше додавалося їм самим років, тим глибшало усвідомлення того, що невблаганнотече від них…

Вийшли на вулицю імені Миколи Островського. Щоправда, табличка на наріжному будинку свідчила: ця вулиця тепер називається ім’ям князя Костянтина Острозького. Хто такий був той князь і яке відношення мав до Теренграду, їх у школі не навчали. Їхнє покоління дізналося про те тепер, самотужки, хто хотів, звісно. А ось хто був Микола Островський, знав тоді будь-хто з грамотних на одній шостій планети. Те, що сам Островський вважав себе українцем, в радянські часи не згадувалося, а тепер і поготів. При чому не тільки про його національність, а й про нього самого і про його славнозвісний роман. Навіть зі шкільних програм викреслили. Незважаючи на те, що і тепер чверть людства знає й шанує – нещодавно за його «бестселером» – романом «Як гартувалася сталь», – китайці цілий кіносеріал зняли. З українськими акторами, до речі, в головних ролях.

Славко Дорош раптом зацитував: «Жизнь даеться человеку один раз и прожить ее надо так, чтобы не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы. Чтобы, умирая, мог сказать: вся жизнь, все силы были отданы борьбе за счастье Человечества».

Савенко із здивуванням глянув на нього:

– Вот это да! Сколько лет прошло, как в школе учили, а ты все помнишь…!

Дорош докірливо глянув на нього:

– А чом би й ні? Хіба погані слова? Я й зараз під ними охоче підпишуся. А те, що він комуністом-фанатиком був, то вже справа інша…

Шеремет невесело посміхнувся: воно то так, але скільки людей пішло на вулицю Микульську за те благо. Точніше, їх винесли. Бо обабіч Микульської, яка починалася від вулиці, названої ім’ям полум’яного трибуна революції, розташовувалися обидва міські кладовища: ліворуч – християнське, праворуч – єврейське. Тому назву цієї вулиці городяни вважали за одіозну. Вислів «потрапив на Микульську» чи «одвезли на Микульську» означав цілком певне.

Незабаром по правому боці показалось єврейське кладовище. Скільки Володимир його пам’ятав, а то вже ледь не п’ятдесят років, воно завжди було старим і занедбаним. Про колишню велич єврейської громади в цьому місті свідчили лише десятки – з незрозумілими письменами – плескатих брил, безладно розкиданих на й досі ще чималій площі. Але видно, що це лише залишки від того, що було колись, до Другої світової війни, коли євреї складали більш ніж половину населення Теренграду. І могутність, і велич, і сама громада згоріли в полум’ї тієї жорстокої війни. Врятуватися вдалося небагатьом: переважно тим, хто встиг евакуюватись на Схід. Або тим, кого, яка іронія долі, «НКВД» вивезло на заслання як «небажаний елемент» одразу після визволення краю в тридцять дев’ятому-сорокових роках. Назад повернулися одиниці, більшість не забажала цього, бо тут війна після звільнення краю від фашистів так і не закінчилася. Ще якась незначна кількість іногородніх євреїв, зірваних війною з насиджених місць, приїхала сюди в обозі Радянської влади. Однак і тих, і тих було надто мало, щоб вести бодай якусь мову про відтворення довоєнної громади. А головне – майже всі вони тоді готові були називатись ким завгодно, хоч папуасами, аби не євреями. Налякані справою «кремльовскіх врачей-врєдітєлєй» і боротьбою з «космополітами», вони ретельно приховували своє справжнє походження під новими іменами та прізвищами.

Шварц став Чорним, Вайсман – Бєловим, Гершко – Григорієм і т. д. і т. п. Ну а те, що приховати неможливо, пояснювали екзотичними родоводами. Хто від бабусі-гречанки, хто – від прадіда-вірменина, декотрі навіть шукали своє коріння серед солдатів наполеонівської гвардії. Та головне як щодо теми – то ні в кого, в жодного з них родина не бажала, або, точніше, не наважувалася віддавати їх землі за звичаєм своїх предків, тут, серед своїх сородичів-небіжчиків, що лежали під зіркою Давида. Вони ховали їх під червоною зіркою на християнському кладовищі, яке стало загальногромадським, міським, позаконфесійним. А єврейське тим часом заростало травою і бур’яном, надгробні плити спочатку хилились, потім падали, затим вростали в землю, а згодом і зовсім щезали, непотрібні нечисленним своїм співлемінникам в чужому тепер для них місті.

Лише в останні роки почалися спроби щось згадати, щось відродити. Коли з часів горбачовської «перестройки» на теренах тодішнього, а тепер колишнього СРСР почалася епоха єврейського ренесансу. Поставили он чавунну огорожу з єврейським орнаментом. Потім, Володимир читав в газеті, почали порушувати питання відродження кладовища в його колишніх межах, значно урізаних різними господарськими організаціями. Формально – все ніби правильно, бо таки не етично тримати автопарк на людських кістках. Але – хіба цим впорядкуєш це кладовище? Тим, що з частини його те підприємство виженеш? Ну, зірвеш асфальт. А далі що? Кладовище існує, як громадська інституція, піклуванням своєї громади. А могили – піклуванням тих, хто з того роду залишився тут, на цій землі. А їх якраз і немає. Ні громади, ні людей, яким ці поховання рідні. Бо більшості немає на світі зовсім. А ті, що залишилися жити, виїхали до Ізраїлю, Америки, Німеччини, деінде. Коло замикається…

Ліворуч була мета їхньої подорожі – останній притулок тих, хто продовжував жити в їхній пам’яті. Шеремет не був тут років зо три. При вході одразу кинулося у вічі, що занедбана невеличка базиліка, яка слугувала в їхні часи за адміністративно-господарське приміщення, нині використовувала за призначенням. Точніше – навіть підвищила свій статус, стала справжнім костелом, про що свідчили оголошення писані польською та українською мовами.

Володимиру пригадався погожий день початку травня, тільки років сорок тому. Вони з класом до Дня Перемоги прибирали могили воїнів, які загинули при звільненні міста. Тільки закінчили роботу й знесли до місця робочий інвентар, як раптово, з ясного хвилину тому неба, почалася весняна злива. Довелося заскочити досередини базиліки, де була облаштована столярна майстерня. З виготовлення відповідних цьому скорботному місцю виробів. Та картина перед його очима й досі: окутаний легкими сутінками неф, під стінами якого з одного боку – стоси домовин, з іншого – матеріалу для них. Посередині – столярний верстат та бляшаний абажур із електролампочкою, що звисала на довгому шнурі. За верстатом літній чоловік у глухому чорному светрі, зосереджено стругав дошку, випускаючи з-під рубанка золотисті кучері стружки. Обличчям – викапаний Блеро – персонаж відомого коміка Луї де Фюнеса з нещодавно баченого фільму.

Сонце, проблискуючи між хмарами, прострілює приміщення через високі вузькі вікна лезами своїх променів. В їх світлі різко контрастують чорнота вбрання й білизна обличчя майстра, комедійні риси й зовсім невеселий, мудро-трагічний його вираз. Лаштуючи чергову домовину, він розмовляв з ними про щось високе, вічне. Про що – Володимир вже зараз забув. Але те, що то було щось мудре, невідповідне непоказному офіційному статусу того чоловіка, – те він пам’ятає добре. «Гамлета» він прочитав уже потім і при словах «бідний Йорик» завжди згадував того мудрого філософа-столяра «Блеро», а не напівп’яного гробаря.

Тепер немає ні першого, ні другого, ні третього, ні четвертого. Ні навіть його, тодішнього…

Поруч із базилікою, прямо навпроти входу на кладовище – невеличкий майданчик, густо заставлений високими солідними пам’ятниками, з яких на світ і людей дивляться серйозні й навіть суворі обличчя. Це все державні мужі місцевого масштабу, ті, хто будував тут і уособлював «совєтську власть» – так звана «партійно-радянська номенклатура» вищого гатунку. Точніше, ті, хто встиг померти до 1991-го року. Решту вже ховають не тут, не на цьому почесному місці…

Підійшли ближче. Всі імена знайомі, та й суворість облич не лякає, бо для них вона була лише показною. Вони знали їх не по службових кабінетах, з яких ті владно правили цим краєм, повроставши у свої крісла за масивними столами з батареєю телефонів, осяяні портретом Леніна за спиною. Хлопчаками вони бачили їх в непоказних, навіть біднуватих, як на нинішні часи, квартирах, стомленими, в піжамах і капцях замість офіційних френчів і піджаків, коли вони для порядку сварили своїх чад за недостатню ретельність у навчанні й надмірну активність у дечому іншому.

Тепер дехто з тих «чад» повкладався поруч зі своїми батьками. Он з бронзового барельєфу дивиться Микола Костюк. Разом парубкували з ним, Малєвим, Шлезінгером, Савенком. Потім шляхи розійшлися, давно, а з Миколою, як виявилося, назавжди. Після не дуже успішної комсомольської кар’єри його послали на роботу до міліції, «на усілєніє», як тоді казали. Одразу дали капітана, незабаром майора. А там і горбачовська «перестройка» наспіла з її першими паростками капіталізму радянського зразка – кооперативами. Спробував, кажуть, і Микола скористатися з нагоди, відкусити й собі від смачного пирога нового життя, якусь копійчину урвати. Та не розрахував, видно, сили. Винуватців так і не знайшли, справу зам’яли, списали все на раптове ускладнення тяжкого хронічного захворювання. Так і залишився Коля для них назавжди молодим, гарним, веселим хлопцем, добрим приятелем.

Як і Славко Малєв, також навічно майор, тільки КДБ. Він дивився на них з чорної мармурової стели поруч з Костюком. На мундирі орден Червоної Зірки, за Афганістан. І треба ж було такому трапитися – на війні чоловік вижив, а вдома став жертвою якогось п’яного ідіота за кермом вантажівки. Це при тому, що сам практично не вживав, тримав спортивну форму…

Поклали квіти обом, постояли мовчки. Немилосердною й несправедливою виявилася доля товаришів юності. А якою вона обернеться до тебе? – штрикнуло Шеремета всередині. Хто його знає, краще не загадувати.

– Хлопці! – Стріпнув невеселі думки. – Я знаю, вам тут більше нема кого провідувати й нема чого робити, а в мене тут бабуся похована. Та й могилу січових стрільців хотів би відвідати.

– А хіба така є? – здивувався Дорош. – Я щось ніколи й не чув про неї…

– И я не знаю, – додав Савенко. – В наше время я о такой тоже не слышал.

– Тоді ходімте зі мною.

Йшли, розглядаючись навкруги і ніби читаючи своєрідну книгу з історії цього краю. Книгу, сторінками якої були надмогильні пам’ятники, а головне – написи на них. В історичній частині кладовища вони були старі, побиті часом, негодою і лихими людьми, зарослі мохом, а деінде бур’янами з написами польською мовою. За переважною більшістю з них, особливо там, де прізвища були польські й німецькі, давно вже ніхто не доглядав. Пам’ятники з написами українською мовою, датовані довоєнним часом, зустрічалися рідко. Зате серед повоєнних писаних латиною не було вже жодного. Однак чим ближче до нинішніх днів, починаючи року з шістдесятого, тим більше ставало написів російською. Мінявся і характер пам’ятників: статуя «Матки Боски» на могилах у поляків, хрести – в українців; за радянських часів часто-густо або нічого, або зірки, хрести якщо є, то лише там, де прізвища західноукраїнські. Тепер же у всіх – хрести. А ще кажуть, що Смерть непідвладна ні часу, ні правителям, ні політичній кон’юнктурі. Вона сама-то, можливо, й ні, але люди, які хоронять своїх близьких й увічнюють їх пам’ять – вони підвладні, ще й як…

Десь тут мала бути могила батьків Левка Шлезінгера. Прибитий горем чоловік поставив своїй дружині скромний, але пристойний пам’ятник, на якому довгі роки було лише одне ім’я, доки додалося й друге. Досить довгий час могила сіріла недоглянутою – Левко виїхав за кордон і став «антисовєтчиком», «нев’їздним», молодший же брат ще не вбрався, як у пір’я, так і в розуміння… Тепер на звичному місці очам відкрився новий дорогий пам’ятник з чорного полірованого мармуру та вирізьбленою на ньому великою шестикутною зіркою. Яка ще більше дисонувала з довколишніми хрестами, ніж п’ятикутні зірки на могилах приїжджих «партсовактивістів». Хоча хто знає – може, так воно й має бути? Як за життя ходили одними вулицями і жили поруч, не ділилися, так і тут, в місті мертвих, мають мешкати разом?

А ось і могила бабусі – останній прихисток, який знайшла полтавська козачка в галицькій землі, якій її син хотів принести мир, спокій, і процвітання. Боже, як Володимир перенервував тут ранньої весни дев’яносто третього, коли завітав до Теренграду після чотирьохлітньої відсутності! Він вивільнився від справ вже під вечір, коли до відходу поїзда залишалося кілька годин. Низько нависле темне небо, темно-набряклі кущі й дерева, земля вкрита крупчастим снігом, побитим темними проталинами. Звиклий бути тут влітку світлого дня серед яскравої зелені, він заблукав. Повернув із головної алеї ніби правильно, але там на знаному місці – інше поховання з новим пам’ятником. На нього ніби накотила гаряча хвиля, серце защеміло від образи: невже поглумилися? Невже помстилися за батька? І це при тому, що він особисто кинув нажите благополуччя там в Росії, перекреслив десятки років життя, щоб служити Україні? Як він не отримав тоді тут, на цьому місці, інфаркту або інсульту, одному Богу відомо. Мабуть, саме він і вивів його до неушкодженого пам’ятника, який стояв там, де йому й належало, на паралельній доріжці.

На непоказній брилі з полірованого чорного лабрадориту скромний напис: «Шеремет Августиния Сергеевна. 1880-1964 гг.» Мати шести синів і двох доньок, які всі до одного воювали на фронтах Великої війни, але живими повернулася додому тільки половина. Коли 8-го травня сорок п’ятого Москва салютувала переможцям, які взяли штурмом Берлін, у наказі Верховного Головнокомандувача було згадано і полк гвардії підполковника Анатолія Шеремета. Його старшого брата сержанта Данила Шеремета в той час щойно поховали в передмістях столиці Рейху. Молодший же брат, старший лейтенант держбезпеки Василь Шеремет, почувши на під’їзді до райцентру шпарку стрілянину зі всіх видів стрілецької зброї, вирішив: бандерівці напали на село, в якому мешкала і його мати. А виявилося, що то був салют Перемоги в місцевому виконанні. Для молодшого сина, в якого Августинія Сергіївна доживала віку, війна продовжувалася і після сорок п’ятого. Але Господь зберіг. Хоча той в нього й не вірив. Мабуть за те, що все ж не йшов проти заповіданого Господом, намагався якось якщо не поєднати грішне з праведним, то принаймні не плюндрувати те Праведне і Чесне, мав головне в людині – Совість.

Поклали на могилу квіти, трохи постояли із схиленими головами. Як давно її не стало! Майже сорок років, ціла вічність…

– Ну що, вшануємо тепер січових стрільців? – отямився від споминів Володимир.

– Ты мне скажи, что это за сичевые стрельцы такие? В наше время ведь их не было, – допитувався дорогою Савенко.

– В наш час їх і не могло бути, бо вони воювали ще в Першу світову війну, а потім у громадянську, – пояснив йому Дорош, – боролися за Україну, за її волю під жовто-блакитними прапорами. Мені про це батьки розповідали. Щоправда, пошепки. Але про те, щоб десь тут у нас були їхні поховання… А звідки ти про те знаєш? – Звернувся до Володимира Дорош.

Звідки… Завдяки його величності випадку. Якось під час відпустки мати мимохідь повідомила, що всупереч волі міської влади на міському кладовищі відбулося впорядкування й освячення греко-католицьким священиком могил січових стрільців. «Що то за стрільці – я про таких зроду не чула, хоча живу тут сорок п’ять років» – дивувалась з тих новацій мати. Батько також стенав плечима. Єдине військового зразка поховання ще тих часів, яке було відоме Володимирові, так і залишалося занедбаним, очевидно, належало австрійцям або полякам. То ж питання щодо січових стрільців залишалося відкритим.

Так би воно все й забулося-минулося, якби через три роки по тому Шеремет знову не провідував могилу бабусі. В глухому закутку кладовища ненароком набрів на чималенький майдан, посередині стояв невисокий пам’ятник. Неподалік порався похилого віку чоловік і немолода жіночка. Шеремет чемно привітався, підійшов до обеліска. Звичайний псевдокласичний стиль, камінь дешевий, місцевий, нетривкий до часу. Незвичайними були лише атрибути на ньому – два схрещені багнети від австрійських рушниць початку XX століття і напівстертий напис: «Ту сп. українські стрільці, погибші 1919 році. Назв їх не знаєм. О молитві просим і благаєм». На зворотній стороні – «Сей памятник сооружен за старанем молодежи села Застінки д. 3/4 1926 г.»

Помітивши зацікавленість Володимира, старий відірвався від роботи, випростався:

– Пана щось цікавить?

– Та як вам сказати? Просто хлопчаком я злазив цей цвинтар вздовж і впоперек, але цього поховання не пам’ятаю.

– А ви й не могли його бачити. Тоді все бур’яном було заросло, різним мотлохом прикидане. Після пацифікації поляки все поруйнували. А совіти не відновлювали, сподівалися, мабуть, що забудеться…

Шеремету було відомо про трагічну сторінку історії цього краю, коли найзнедоленіша частина українців населення виступила проти соціального гноблення й національного поневолення. Есесівці в сорок четвертому вчинили з поляками у Варшаві приблизно те, що польські «жолнєжі» з українцями півтора десятками років раніше. Принаймні що стосується норм людської моралі, а не військової справи. Бо українські хлопи, окрім вил та сокир, нічого більше не мали. Поляки те назвали «пацифікацією», тобто – замиренням. Щоправда, воно продовжувалося недовго, оскільки вся Польща здригнулася від гучних атентатів, якими відповіли освічені сини темних українських хлопів за наругу над своїм народом. Ну, а в роки Другої світової війни, вже, не тільки відповіли, але й відплатили. Українці вважають, що лише сповна, поляки – що з перебором. Але хто тепер, через більш ніж п’ятдесят років зважить? Пролитої людської крові – її в міру не буває, вона завжди над міру, з якого б боку і за яку справу її проливали.

Старий зрозумів роздуми Шеремета по-своєму:

– Пан не відає, хто є українські стрільці? Пан не є українець?

– Та українець я, українець, дай Боже, щоб у ваших щонайщиріших жилах стільки власне української крові було, як в мене, – досадливо кинув Шеремет.

– Прошу мене вибачити, я не хотів пана образити. Просто тут поховані кілька сотень українських стрільців. Вони здалися полякам під час війни в полон, а ті їх потім всіх розстріляли з кулеметів. Тут і мій батько лежить… а її дід, – кивнув у бік жінки.

– То ви мене вибачте, будь ласка, – збентежено мовив тоді Шеремет. – Але яку війну ви маєте на увазі, коли загинув ваш батько? Громадянську?

– То для нас не була громадянська в(йна, – замахав заперечливо старий. – То вона у Совітів так сі називала. А для нас та війна була за незалежність України. Бо коли сі розпала Габсбурзька імперія, всі сі кинули будувати кожний свою державу – угорці, чехи, хорвати, поляки. Але були ще й ми, українці, ми також хотіли, нам так само хотілося волі. Та тільки поляки забажали побудувати своє за наш рахунок. А ми не давалися. Ми вважали, що маємо таке саме право на власну державу, як і всі інші. Істотно, жи між нами почалася сі в(йна, українсько-польська. Тільки поляки були сильнішими, та й Антанта їм допомагала, а нам – ніхто. Був один Петлюра, та й той нас зрадив. Так ми тоді й програли. Ми і хорвати. Нас під Польщу загарбали, Велику Україну під «совдепію», а хорватів серби під себе підім’яли… Наших стрільців порозстрілювали. Денікінці в полон брали, більшовики – також, а поляки – ні. Військо Петлюри інтернували, хоч до таборів посадили, але життя зберегли. Наших же – ні, винищували всіх. Де й коли тільки знаходили. Так само, як потім совіти…

Шеремет приголомшено слухав. Він дещо читав про тих стрільців, але одна справа читати, інша слухати майже очевидця, стоячи біля могил борців за волю рідного краю.

– А там же хто похований? Схоже, ніби також військові, – показав рукою на бетонні хрести, які проглядали за якихось тридцять метрів.

– То польський військовий цвинтар, тих самих часів. Там поховані загиблі в бою з цими нашими, – кивнув старий на могили січовиків. – За одного поляка розстріляли десять українців, якщо не більше. Можете самі порахувати, скільки то буде, якщо там їхніх тридцять, а тут наших – кілька сот.

Шеремет оповів про це все, підвівши друзів до стрілецьких могил. Тепер тут постало кілька різнотипних хрестів із табличками на честь окремих осіб: стрільця Дмитра Гаврилюка, чотара Мирослава Гульпи, кількох інших, хто зберігся в пам’яті нащадків. Або нащадки вбереглися в майже столітній збройній боротьбі цього народу проти росіян-поляків-фашистів-комуністів.

– Тепер я розумію, чому ти з такою цікавістю слухав у мене стрілецькі пісні й попросив, щоб я для тебе їх переписав. – Докірливо кинув Дорош. – Міг би й розповісти.

– И вообще вы товарищ Шеремет патриотическим воспитанием своих друзей совершенно не занимаетесь – резюмував Савенко.

– Якщо так, то ходімо, я ще дещо вам покажу, чого ви також не бачили, – відхилив удар Володимир, маючи на увазі меморіал репресованим. Дорогою Дорош все озирався навкруги, приглядався то до одного, то до іншого пам’ятника.

– Ты чего это, Славик, такой задумчивый вдруг стал? Мысли о вечном тень на чело бросили? – пожартував Саша.

– Майже вгадав. Ти не звернув уваги, як багато польських поховань впорядковано, видно, зовсім недавно? І в базиліці знову відновлений костел? А східному житловому масиві новий величезний костел відбудували. Тобі це ні про що не говорить?

– А о чем оно мне должно говорить?

– Справа в тому, що поляків звідси вивезли майже одразу по війні. То звідки те все? Я ще розумію надмогильні пам’ятники, базиліка невеличка. Може хто приїздить – Польща недалеко. Але величезний костел для кого і на чиї гроші? Якщо поляків повивозили, а наші – греко-католики й православні?

– Так что, по-твоему, «рука Варшавы»?

– Рука чи не рука, а в нас навіть священиків католицьких – українців майже немає. Ти тільки вдумайся: в Україні в католицьких храмах правлять службу громадяни Польщі й польською мовою. То що ж це, як не штучне ополячування частини нашого народу на релігійному грунті?

– Постривай, не треба так драматизувати. Я був у Польщі – в них у війську навіть інституція православних священиків є на чолі з єпископом, – поморщився Шеремет. – У них їх два таких верховних – один католик, один православний.

– Ти недооцінюєш небезпеки, Володю, – стояв на своєму Славко. – То все є показне. Бо скільки в них там тих православних залишилося? І взагалі тих, хто українцями себе пише? Та майже нікого, всіх асимілювали після операції «Вісла». В нас же своє – відроджують. А чвари довкола поховання польських «орлят» у Львові – то також випадковість? Цікаво, як би зреагували поляки, якби німці відновили кладовище загиблих, припустимо, при обороні «Бреслау» і на пам’ятнику спробували написати: «Загиблим при захисті Східних теренів Великого Рейху»? А вони ж у Львові таке спробували, але наші їм належної відсічі не дали.

– Це вже політика, давай краще не будемо. Як на мене, то цільком достатньо чільної їхньої тези стосовно нас: що кордони безпеки Польщі проходять по східних кордонах України.

– То все є байки, повинен тобі сказати. Я років зо два тому був у Варшаві. Оглядали з екскурсією їхню гордість – Старе Місто. І що ж, ти думаєш, було там одним із суттєвих елементів програми? Виставка, присвячена Львову. А різного роду видання про Львів як місто польської культури продаються на кожному кроці. Я вже не кажу про нещодавно створений поляками фільм «Огнем і мечем». Як вони відстоювали свою Велику Польщу в боротьбі проти українців на українській землі, яку вони вважали своєю. Точніше – вважають такою й досі. То ж треба бути абсолютно сліпим або засліпленим облудною оманою, щоб не розуміти, до чого йдеться. Дай Боже, щоб я помилився. Але як накажете це все інакше зрозуміти в плані історичної перспективи, коли Україна все хиріє, а Польща міцнішає?

– Не волнуйся, Славик, «заграница нам поможет», как говорил Великий Комбинатор. Если не Америка, так Россия, – реготнув Саша.

– Вже одного разу допомогла, досі гикаємо. І взагалі – ну вас до дідька з вашою політикою, – гримнув на обох Шеремет.

За розмовами непомітно наблизилися до гарно облаштованого меморіалу, який здаля нагадував високу козацьку могилу, зійшли сходами до смарагдового трав’яного конуса, підперезаного чорною стрічкою з мармурових дощок. На великій, центральній, викарбувано: «Жертвам сталінських репресій 1939-1941 років». Решта плит однотипні: ім’я, прізвище, дата народження та смерті. Прихід у світ Божий для всіх жертв різний, закінчення життєвого шляху у всіх однакове. Головним чином чоловіки, у віці від двадцяти до п’ятдесяти п’яти років. Прізвища у всіх українські. На реверсі пам’ятника невеличка дошка, що він споруджений коштом добродія Івана Кубіва, громадянина США. Скільки ж їх було, тих жертв на таке невелике місто? Який насправді був масштаб репресій?

Дорош, очевидно, переймався тією ж проблемою. Бо за хвилину сповістив:

– Шістдесят дошок по тридцять п’ять прізвищ.

Савенко, який з юності любив похизуватися своїми математичними здібностями, миттєво підрахував:

– Две тысячи сто пятьдесят. Да, ребята…

– Не «да», Саша, а практично кожний сьомий-восьмий з числа українського населення. Навіть не десятий, як потім фашисти заручників брали. Тобто фактично всі чоловіки, спроможні як до роботи, так і до зброї. Цвіт нації! – Не став стримувати себе Дорош. – Ти знаєш, що серед них і мій батько мав потрапити, і тобі б мене просто на світі не було? У зв’язку з відсутністю факта народження, так би мовити…

– Как это так? А за что?

– Та «ні за что». Лише за те, що українець і не тупий віл під’яремний, а освічений, здатний самостійно мислити. Він якраз щойно гімназію закінчив, до Львівської політехніки поступив, хоч як і важко було для українця, хлопського сина. Аж тут нагрянуло «визволення», а з ним і терор «визволителів». Він швидко зорієнтувався, що молох репресій спрямований перш за все проти української інтелігенції, й от-от черга дійде й до нього. Як бути? І він написав рапорт до військкомату, що хоче стати червоним командиром, а тому просить направити його до військового училища. За тих часів тут бажаючих, та ще й українців, та з належною освітою було взагалі одиниці. Його взяли «на ура» й послали до Одеського артилерійського училища. Ось так і врятувався.

– Да… Как же они должны были нас ненавидеть… – вичавив із себе Савєнко.

– Так було до війни. А потім? Потім стало ще гірше, коли совєти повернулися. Правда, наші, навчені гірким досвідом, зустріли їх кулями і тут вже заруба началася по-справжньому. Он, бачиш, хрест великий стоїть? То напевно повстанцям. Йдемо, подивимося…

Хрест, на який показував Славко, був справді таким, які Володимир бачив усюди під час своїх мандрів слідами тих жертовних поколінь. Але стояв чомусь ледь не за нинішньою межею кладовища, яка й так була далеченько від його історичної частини. Біля його підніжжя сиділа на лавочці старенька жінка в темній хустині, а з нею хлопчик років десяти. В модному джинсовому костюмчику, але у вишитій сорочці, на ковбойській курточці невеличкий значок – червоно-чорний хрест УПА. Підійшли, привіталися, оглянули ще й цей вівтар скорботи. На потемнілому дубовому хресті бронзовий геральдичний щит із мечами вістрям вниз. На ньому напис: «Героям, загиблим за Україну». І дати – «1944-1954». Завваживши в них приїжджих, старенька пояснила:

– На цьому місці по війні розстрілювали повстанців, тут вони й поховані. А воднораз і ті, кого з лісу вже забитими на спізнання привозили. Тільки т(ді ту б(ло поле з яругами, а зара во вже майже цвинтар. За ті п’ятдесят років багато що сі змінило, дуже багато.

– Ви особисто тут також когось маєте?

– Маю, маю. Тут мій чоловік, а його во прадід, – старенька кивнула на хлопчика. – Ще брат мій старший. Його розстріляли, як з війни повернувся, він дивізійником був. Ну, а чоловіка в сорок шостому, як я вже сина йому народила. А він тоді вже в лісі був. Заскочили, як він нас із сином приходив провідати. Прийшов як вже темно було, але хтось, видно, побачив та й доніс. Він в мене справжній легінь був – сильний, гоноровий. То ж скласти зброю не захтів, спробував втечи, він зі своїм другом був. Мого забили, а того пораненим захопили. Але також, мабуть, тут лежить. Вони тих, хто зі зброєю був, не прощали…

– Прошу мені вибачити, – перейшов на вишукану українську з галицьким акцентом Савенко. – Але що то означає – дивізійник? Ви кажете, ваш брат був.

– То є в(як з дивізії «Галичина», жи разом з німцями проти совітів воювали. Так само як ще першої війни січові стрільці з австріяками разом проти рoсійської армії б(ли. Але ту дивізію совіти під Бродами розбили. То вони пішли до лісу, хто не зміг на Захід прорватись, і ще декілька місяців самі воювали. Ну, а як їх удруге розбили, вже остаточно, і від їх загону майже ніц нікого не лишилося, та й зима наставала, тоді вже вони вирішили по домівках розійтися, бодай зиму під стріхами перечекати. Прийшов додому і Стефан – весь худий, хворобливий, ледь живий. Але про те, де він був, видно, якось дізналися. Бо прийшли, забрали і більше ми його не бачили.

Як дізналися, для Шеремета не було загадкою. Кожне село було нашпиговане агентурою «органів», яка доносила про все підозріливе. Особливо про таких, хто був довго відсутній у своїх селах в ті неспокійні часи. А далі й поготів ніяких проблем не існувало, тим більше з дивізійниками. «Роздягайся до пояса і піднімай руки догори. А це що в тебе і звідки?» – питав енкаведист, показуючи на витатуйовану під пахвою формулу групи крові, яка мала за задумом, допомогти врятувати життя бійців «Вафен – СС», елітних військових частин Третього рейху. Однак для українців з дивізії «СС – Галичина» ця злощасна формула означала смертельний вирок. Про всякий випадок спитав стареньку, що було потім.

– Потим? Потим спочатку забрались-ти до тюрми, до Теренграду, тато з мамою передачі носили, поки їм не сказали, що він «за ізмєну Родінє» осуджений «к висшей мєрє наказанія». А яка то була для нас «Родіна»? – І кому та «ізмєна»? – Зітхнула гірко, знизавши плечима, жінка. – Як ми спочатку під Австрією жили, потім під Польщею, потім під Совітами, але Батьківщиною завше мали лише одну – Україну. То той «есесесер» для росіян був «Родіною», а всі інші на думці зовсім інше мали. І нинішні часи теє показали, як той «Союз» репнув і всі розбіглися, хто куди, стали самі по собі. Але мoїх ні брата, ні чоловіка вже не повернеш. Ані життя змарнованого… – Покотилися сльози по старечих щоках.

– Не плачте, бабцю, ну, не плачте. – Смикнув стареньку за рукав хлопчик. – Йдемте краще до діда Миколи, ще його провідаємо та підемо додому.

– Зара, Любчику, зара. – Почала підніматись, покректуючи і обпираючись на ціпок, старенька. Звертаючись до них, пояснила: – В мене ще їден брат був, недавно помер. Його, як прийшли більшовики, забрали до їхнього війська. Повернувся за півроку після того, як старшого забили. Як війна сі скінчила зовсім, звідкись із госпіталю. Без ноги по коліно, але живий. Навіть ордена мав і медалі. Мабуть, завдяки йому нашу родину не виселили ні до Сибіру, ні до Казахстану. А тепер помер, поховали його як ветерана війни, на совітському цвинтарі. – Показала рукою на високий обеліск із зіркою.

– Підемте разом, нам також у той бік. – Запропонував Шеремет. Відійшовши кілька метрів, озирнувся. Потемнілий від часу дубовий брус на світло-блакитному тлі літнього неба й золотистого пшеничного поля виглядав майже чорним, від чого хрест здавався ще величнішим і скорботнішим.

– Часом не знаєте, чому на могилі не вказано ні імен, ні числа похованих?

– А хто тепер про те знає? Достеменно? А як знає, то хіба скаже? Мій син, а його дідо, – кивнула жінка на хлопчика, – спробував був щось віднайти, але його марудили-марудили, аж поки всім не набридло – і йому, і їм. Але в них терпець перше урвався. І один йому сказав сам-на-сам: не втрачай задурно сили, чоловіче, бо всі ті архіви повивозили до Москви, як тільки у нас тут заворушилося. Так що ніхто ніколи правди про те, що тут було, не дізнається. Бо ж Москва ніколи не зізнається, скільки вона тут українського народу винищила.

– Якщо офіційно не вдалося, можна було б підняти питання щодо ексгумації, спізнання й перепоховання. Тоді бодай дізналися б, скільки тут лежить, а когось би, можливо, й спізнали.

– То ви маєте на увазі, як з поляками було? В Катині й ще десь там? Але ж там польський уряд піклувався, щоби правду віднайти, відновити справедливість. А в нас кому того треба, окрім нас, постраждалих? Власть імущим треба, щоб скоріше забулося все. Як на Сході. Де по селах, кажуть, ніхто навіть не знає, скільки й хто з їх односельців під час Голодомору помер, пам’ятника на спомин тих жертв не поставив. Так хочуть, щоб і в нас було. На початку дев’яностих ще якось говорили про те, що треба б перепоховати та бодай полічити, але тоді влада не дала, а нині ми, хто пам’ятаємо й свого не ступилися, старі вже й немічні. Так і стоятимуть ті хрести безіменними по всій Україні. – Гірко зітхнула стара.

– Не стоятимуть! – раптом озвався Любчик. – Я виросту великим, ми зробимо все, таяк має бути. Якщо імен не взнаємо, то принаймні перепоховаємо…

Бабця здивовано глянула на нього:

– Ти ж із них усіх одного діда Миколу знав, який на фронті воював. Зірку на грудях носив, а не упівського хреста, як ти.

– То орден Слави в нього був і медаль «За бойові заслуги». Справжні воєнні нагороди! І одне другому не заважає, бо в(як є в(як, він має бути хоробрим. А те, що в одного зірки, а в іншого хрести, так склалося, тато ж казав. А шанувати треба всіх, бо вони всі – наші, всі за Україну кров проливали.

Дорослі з подивом поглядали на хлопчака, який почервонів і насупився від ніяковості, але погляд мав рішучий і твердий. Може, справді «вустами дитини глаголить істина»?

Наблизилися до скромного пам’ятника з хрестом, незвичайним у середовищі осяяних зірками сусідів. З порцелянового овалу на них дивився літній чоловік з орденами й медалями на піджаку. Під фото напис: «Кавалер ордена Слави гвардії сержант Миськів Микола Петрович. 14.5.1923 – 25.7.1995».

– Брат захотів, щоб його саме тут поховали, серед радянських вояків. І щоб саме так написали. Хоча комуністом ніколи не був і пам’ять старшого брата шанував, хоча той і проти радянської влади воював. Та й мого Йосипа не забував. Не кажучи вже про нас, що під його крилом вижили, – змахнула сльозу бабця.

– Зачекайте, як же воно трапилося, що вашого Миколу до Червоної армії призвали, якщо старший брат в есесах був? – Здивувався Дорош. – Адже їх всіх після мобілізації фільтрували і всіх бодай у чомусь запідозрених направляли не на Захід, не на справжній фронт, а на Схід, на трудовий – до Донбасу, Уралу, Сибіру. То як же у вас так вийшло? Я щось не розумію.

– То ви що, мені не вірите?

– Але ж як таке могло статися?

– Того не відаю. Але думаю тому, що ніхто в селі не знав, де насправді був наш Стефан. Він на той час мав уже двадцять три роки, з села до Теренграду пішов давно. Спочатку вчитися, потім працювати, додому приїздив нечасто. А коли його забрали до «енкаведе», то вже був грудень сорок четвертого, Микола давно служив у Червоній армії.

– А от чому ваш Стефан зголосився служити німцям? Навіщо йому того було треба? Якщо вам не тяжко, звичайно, розмовляти на цю тему, – присікався до бідної жінки Савенко. – Я цього просто не можу збагнути: простий український хлопець і раптом в «СС». Навіщо? Він що, так любив німців? Чи вони дуже добре платили? Чи ваша родина мала такі великі маєтки, що треба було боронити від совітів?

– Йой, про які такі маєтки ви говорите? Ми на єдних бараболях і кисляку з чорним хлібом жили. А в передновок то й хліба іноді було лише на чоловіків вистачало, жиби з голоду не захляли, робити в полі могли. А ви кажете – маєтки… Що ж до якоїсь там любові до німців, тут нема про що взагалі казати, то гірші, ніж поляки були, вони нас за ніц тримали, як за робочу худобу.

– Тоді що – гроші?

– Щодо грошей не знаю, скільки їм платили, брехати не стану, але не думаю, щоб це стало причиною. Бо за вдачею Стефко був до них не жадібний. Він в місті механіком працював, заробляв добре, навіть нам допомагав. Так що не думаю…

– Але що тоді? – Не вгавав Сашко. Та й їх всіх зацікавило: справді, що змусило того простого українського напівробітника-напівселянина наражати своє життя на смертельну небезпеку, вдягаючи німецький мундир? Причому саме в той час, коли сонце Третього рейху очевидно пішло на захід?

– Гадаю, тут справа не в німцях, не в Гітлері, – роздумливо мовила жінка. – Справа в нас самих, в українцях.

– Що ви маєте на увазі?

– Та нічого такого особливого, бо я прoста жінка. Але добре пам’ятаю, як Стефко прийшов з міста перед тим, як піти до того війська. І довго, ледь не до ранку, розмовляв із татом. Тато його одразу запитали, та во, як ви, навіщо він то робит, до німців йде. А Стефко йому відповідає: «То тільки так здається, жи я до них йду. Але я йду туди си не задля них, а за для України. Я й сам відаю, що німців скоріш за все розіб’ють, їх скоро тут не буде, а прийдуть більшовики. От нам якраз і треба скористатися з того моменту, коли німців вже не буде, а совіти ще не стануть – і перехопити владу на себе, для нас, українців». Тато його знову питають: «Та й беріть собі ту владу, якщо вже так кортить і матимете змогу, але навіщо ж до війська німецького йти?» А він каже: «Як ви, тату, не розумієте, що владу можна лише мілітарною силою взяти. А вона в нас звідки? Згадайте, чому ми в двадцятому році полякам програли? Тому, що в них була ціла армія добре навчена, генерала Галєра. А в нас, каже, Українська галицька армія була, єдна назва, ніякого справжнього вишколу, якщо загалом, то так – юрба хлопів з крісами, хоча й герої. Але для того, жиби війну виграти і владу взяти, одних ідей і палких сердець замало. Тому треба дістати вишкіл, щоб потім своє добре войско зробити. Бо наша УПА нині – то не краще, ніж була УГА тоді, вояків, які б насправді на військовій справі розумілися – зовсім майже немає. А де того вишколу візьмеш, як не в німців? Отож хочеш чи не хочеш, а мусиш йти. Як свого часу наші до австрійської армії йшли, до Легіону українських січових стрільців. Тіко їх замало було, нас має бути більше, щоб справжнє військо змогли зорганізувати. Навчимося від німців, як воювати потрібно за наукою, а там подивимося, ми ще й їм покажемо, як на заваді нам стануть, і не так, як нині».

Всі втрьох із здивуванням слухали. Шеремет якось не дуже йняв віри. По-перше, хто з чоловіків при жінках про таке розмовляє? Тим більше, коли за такі речі головою можна заплатити? По-друге, надто вже добре вона все запам’ятала. Делікатно, щоб не образити стару, висловив свої сумніви. Нелегке довге життя, очевидно, відшліфувало її характер, постирало шпичаки, тому його слова сприйняла зі спокійною розважливістю:

– Я тоді була нездужала, а тому лежала на печі і мовчки слухала. А вони вважали, що я сплю. І собі розмовляють. Молода ж пам’ять, самі знаєте, чіпка. Окрім того, коли тато вже старі були, помирати збиралися, не один раз мені про те оповідали. Бо тоді в газетах всюди писали, по радіо говорили все тіко дуже погано про ту дивізію. І інакше, як «СС-Галичина» її не називали. А вояків усіх зрадниками українського народу нарекли. А тато ген того не могли витримати. Бо Стефан його тоді переконав. Та й потім своїм життєм те доказав. І якби його тоді «енкаведе» не забрало й не стратило, він би все рівно загинув. Тільки в бою з ними. Бо він дуже сподівався на одужання, що по зимі знову піде до лісу…

– Нам дійсно Москва весь час тією дивізією очі колола, ви ж пам’ятаєте. Та й у Києві не забували покаянно бити себе в груди, – озвався задумливо Дорош. – А я нещодавно книжку одну читав, російську, в якій, між іншим, доведено, що чисельність військових формувань, які були укомплектовані колишніми громадянами СРСР, а воювали на боці вермахту, досягала понад мільйон чоловік. При чому більшість складали росіяни! І в числі ненімецьких дивізій «Ваффен-СС» із слов’янських була не лише українська, а й російська і навіть білоруська.

– Щось ви не те, пане, кажете… – спробував зіронізувати Савенко. – Російська визвольна армія генерала Власова справді була. А стосовно російських есесівців, то вже, як мовиться, «звиняйте, дядьку…»

– Та що «звиняйте», як це науково доведено. В тому числі й те, як вони звірствували у Варшаві під час придушення всенародного повстання. А про мародерство, розбої, гвалтування й казати нічого. Навіть німці, аби загнуздати ту дику орду, змушені були судити й розстріляти їхнього ватажка Камінського з купкою найближчих підручних. Він, до речі, мав генеральський чин бригадефюрера СС. Вищий, ніж у Штірліца, між іншим.

– Годі вже вам, знайшли місце, де з’ясовувати історичні колізії. Краще почитайте надмогильні написи, – запропонував Шеремет і показав на гранітні з різьбленими іменами загиблих вояків Червоної армії – повний інтернаціонал.

– А наших Президентів батьки де полягли? Під Ленінградом і Новгородом. А в Німеччині на братських могилах колишніх радянських воїнів кожне третє прізвище чиє? Це при тому, що нас була лише одна шоста населення СРСР, – не здавався Дорош. – Я мовчу, але правда є правда. Нас справді звільняли, але чому? Тому, що спочатку віддали на поталу окупантам. А потім ще й ганебне тавро для десятків мільйонів людей, для всього майже українського народу навісили – «бил на оккупірованной тєрріторії». А хто на ту його територію ворога пустив?

– Не ці ж… – показав на могили Шеремет. – Вони за цей народ і за цю землю віддали найдорожче, що мали. Наші за них, їхні за нас. Так що – квити. А якщо й не зовсім, то переміряти пізно, більше півстоліття минуло… Те ж, що утримується все в належному стані – то таки добре. Як при нас було. Пам’ятаєте, скільки разів тут на суботниках працювали?

– Наші зі старших класів і тепер ходять, прибирають тут. – Озвався Любчик. – Я підросту, також буду. І в дідів Йосипа й Стефана, і в діда Миколи.

– Ая-ая, так-так, будеш, добре, – зітхнула стара. – Бо то є всі наші, загиблі за Україну.

Постояли трохи мовчки, ще раз окинули поглядом всі три усипальниці жертовних поколінь, які молилися різним богам, але на вівтар клали одне, найдорожче – власне життя. А затим рушили до виходу, продовжувати творити буття. Себе самого, своїх ближчих і свого народу. Яке хто вміє і як собі уявляє. Але всі і кожний з надією, що на добро…