Час збирати каміння

Володимир Пасько

На вокзал дістався, як завжди, пішки, востаннє помилувавшись центром міста. Не розраховуючи на численних проводжаючих, підійшов за кілька хвилин до прибуття поїзда. Яким же було його здивування, коли на пероні побачив майже всіх, з ким зустрічався цими днями в Теренграді. Вони не всі були навіть добре знайомі одне з одним і тепер сходилися разом до однієї купки, об’єднані цією хвилиною прощання. Часу було обмаль, на околиці станції показався поїзд.

Ближче від всіх пригорнулася до нього Любов Іванівна. Володимир нагнувся, поцілував її в обвітрену щоку:

– Спасибі, Любцю, за все. Хай щастить вашій родині. Не поминайте лихом.

– Йой! Та що таке кажеш, Володю! Яким лихом? Дай Боже вам усім щастя, і тобі, і батькам, і кого тільки маєш. Головне – щоби були здорові. А решта то прикладеться, вже якось воно буде… Передавай ще раз привіт всім від всіх нас.

– Ну, брате, щасливо! Приїжджай частіше, не забувай. Ми хоча й люди прості, але не гірші від інших, якось і в ринковій економіці виживемо, втягнемося. Скоріше б тільки він постав, отой ринок, а то вже скільки років базар один. – Не втримався від критики сьогодення Георгій. – Але нічого. Хлопцям всяко легше буде. – Показав рукою на синів, які також приступили попрощатися. – Привіт всім у Києві й приїзди!

– Щасливої дороги, наш славний вояче. Радий був тебе бачити. – Обняв Шеремета Петро Коструб. – Служи, доки зможеш, бо держави без війська не буває. Що ж до того, яких кольорів знамена – то ми з тим розберемося. Головне – то людина праці. І ми її захищатимемо. Інша справа, що держава має бути своєю, незалежною. Але повинна дбати про трудівника. На тому стоїмо.

– З червоним прапором в одній руці і жовто-синім в другій? – Пожартував Володимир.

– А чом би й ні? – Блиснув посмішкою Петро. – Комуністична ідея – то зовсім не означає антинаціональна. Навпаки. «В міцній Українській державі заможний і щасливий народ!» – чом не гасло, задля втілення якого варто жити?

– Та хто проти, тільки ви вже пробували, втілювали, досить… – Перебив його Дмитро Гонта. – Дай краще й мені попрощатися. Що ж, бувай здоров, Володю! – Простягнув свою лапату руку. – Я радий, що ти Україні служиш і, бачу, щиро. А то головне. Стосовно ж минулого, тут ти правий – мусимо те подолати, переступити через прірву непорозумінь. Справді: хоч як там, було, але ми всі українці, один народ, тож мусимо бути разом. Хай щастить! – Торкнувся плеча – напівобняв на прощання.

– Не звертай на них уваги, Володю, нехай собі скубуться. До них ніяк не дійде, що вони ближчі одне до одного, ніж самі думають. Хоча до Дмитра, я бачу, вже доходить потроху. – Зіронізував над однокласниками Мирон Лесів. – Що я тобі скажу? Головне – будь здоровий. Бо ми вже в такому віці, коли дертися на гору кудись запізно, кожен своєї стелі в житті досяг, з ярмарку вже їдемо. І треба, щоб та дорога не уривалася якомога довше. Тож – будь здоровий!

Шеремет удавано-весело посміхнувся, міцно потиснув руку. Мирон не знає, наскільки коротка попереду дорога залишилася його однокласнику. Але що поробиш? У кожного своя доля… І він своєю не повинен псувати сьогодні людям настрій. – І ти бувай здоровий і щасливий, Мироне!

– Будь здоров, старик! Рад был тебя видеть. – Забасив своїм низьким голосом Андрій Кобзєв. – Ты не обижайся на отца, не держи зла. Это он так, сгоряча. А я давно все понял, как надо. Ты просто помог завершающий штришок поставить, чтобы все было на своих местах. Никуда мы с незалежной Украины не денемся, будем, как все люди – работать на благо страны, в которой живем. Насколько кто сможет, конечно. Так что счастливо тебе там, в столице!

– А тебе здесь, Андрей, на нашей земле. Пусть она станет для тебя такой же родной, как для нас.

– Врать не буду, у меня уже вряд ли получится, как бы ни старался, а вот молодое поколение, я думаю, воспитаем, как надо, настоящими гражданами Украины, уже не СССР.

– И слава Богу! Счастливо тебе тут. – Міцно потиснув руку Андрію.

– Пане генерале, я радий, що мав честь познайомитися і поспілкуватися. – Церемонно схилив голову в офіцерському поклоні Євген Мазур. – Можливо, ми не до кінця порозумілися, але нездоланних протиріч між нами немає. А головне – краще ніж соціал-патріоти армію ніхто не зрозуміє і вище ніхто не поцінує. Про те варто пам’ятати. Ми ще, гадаю, зустрінемося. Не знаю, як ви, а я був би радий.

– Я не проти, – усміхнувся Шеремет. – Тільки не забувайте – Україну не ви одні любите, як і не тільки ви за народ вболіваєте. Тут товариш Коструб з вами ще позмагається. – Жартома кивнув на Петра, який ревниво поглядав на Євгена.

– Поки вони там в ідеях собі змагаються, хтось повинен практично дбати, щоб люди могли собі на шматок хліба заробити. – Обізвався Богдан Дробецький. – Але ми з ними порозуміємося – якщо не з лівими, то бодай з правими. – Дружньо штовхнув Мазура під бік. – Вам же, Володимире Васильовичу, – щасливої дороги і завжди вдалого приземлення, як десантники кажуть. І нових зірок, щоб не барились.

Шеремет понад силу посміхнувся, невесело пожартував:

– Тут дай Боже, щоб та, що є, не згасла. Про більше якось не йдеться.

На здивований погляд Богдана нічого пояснювати не став, лише стиснув міцні плечі:

– Будь здоровий, десантуро! Удачі тобі в новому житті. Але не забувай, хто ти є, звідки вийшов, де легінем таким став. Офіцерів колишніх не буває…

– Не хвилюйтеся, пане генерале, я про це потурбуюсь. – Втрутився Мазур. – Нам такі орли якраз потрібні. Ми вже майже про все вирішили…

Провідниця нетерпляче поглядала на нього, вже готова прибрати підніжку, а він ніяк не міг вирватися з дружніх обіймів. Врешті заскочив, коли поїзд вже потихеньку зрушив з місця, залишаючи разом з цим містом частку свого життя.

Шеремет постояв біля вікна хвилин двадцять, аж доки не проїхав рідне село, свою малу Батьківщину. Зайшов до купе. На нижніх полицях сиділи два літніх чоловіки, вже навіть дуже. Він запримітив їх обох ще на пероні. Точніше – колоритні купки людей, що їх проводжали. Одна складалася з переважною більшістю немолодих чоловіків і жінок у сорочках та вишиваних блузках, із значками з національною символікою на лацканах піджаків. Вони заливисто щебетали про щось українською мовою, згуртувавшись довкола високого діда з білими вусами. Вилитий тобі Захар Беркут, – подумав тоді Шеремет. – Тільки й того, що в якомусь незвичного зразка однострої, схожому на австрійський часів першої світової війни, але з Тризубом на кашкеті.

Купка проводжаючих довкола іншого сусіда по купе мала більш звичний для країн колишнього «еСеСеСеР» вигляд, відмінний не так віком учасників, як атрибутами, в першу чергу – вицвілими орденськими планками на потертих піджаках. Там посередині стояв оцей худорлявий сивий чоловік, тільки тоді в парадно-вихідному офіцерському однострої підполковника Радянської армії, що переливався сяйвом безлічі відзнак. До Шеремета долинули звернені до нього слова: «Ты им скажи там в Киеве, пусть не равняют нас, фронтовиков, с этими…»

Тепер вони сторожко сиділи один навпроти одного в ношених, очевидно, від онуків футболках з написами «boss» і «adidas», неуважливо розглядаючи пробігаючи за вікном пейзажі. Мундири мирно висіли на плечиках, лише іноді тихенько дзенькали на стиках рейок медалі.

– Вечір добрий, шановні сусіди! Мене кличуть Володимиром Васильовичем, – відрекомендувався Шеремет. – Наскільки я розумію, ми всі до Києва?

Чоловіки засовалися на місцях, з очевидним полегшенням сприймаючи появу третього супутника.

– Так-так, до Києва. Прошу вас. Мирослав Йосипович Яремчук, – назвав себе «Захар Беркут».

– А я Ніколай Михайлович Романенко, – простягнув руку другий сусіда.

В розмові з’ясувалося, що їдуть до Києва, аби взяти участь у загальноукраїнській патріотичній акції «Шляхами героїчної боротьби». Головна мета – посилення єдності нашого народу, подолання непорозумінь між всіми і всюди, між ким і де тільки вони є – між українцями й неукраїнцями, комуністами й некомуністами, Сходом і Заходом України. Одна з найболючіших проблем, справжній камінь спотикання – це визнання за ОУН-УПА права воюючої сторони в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників. «Настоящие фронтовики» вважають для себе неприйнятним пустити до лав ветеранів Великої Вітчизняної війни «всяких там бандеровцев». Колишні ж вояки Бандери і Шухевича ніяк не можуть примиритися з тим, що в незалежній Україні їхня жертва не знаходить належного визнання.

– Ви подивіться, пане Володимире, – доводив своє Яремчук-«Беркут». – Ми тіко на Бережанщині за часів фашистсько-більшовицької окупації, в 1941-1947 роках, втратили п’ятсот п’ятдесят наших вояків полеглими. Це те, що достеменно, документами доведено. А той край лише один з доброї сотні районів Західної України. То скільки виходить, якщо помножити?

– Это еще надо посмотреть, в борьбе с кем они полегли – с немцами или с нашими. Сколько до весны сорок четвертого, а сколько после. – Дошкульно кинув Романенко.

– Звісно, точного обліку за тих умов бути не могло. Точніше – відомості не збереглися. Але з якої такої злості тоді фашисти тільки в нашій області спалили двісті сіл і десяток містечок? – доводив своє Яремчук. – Не з помсти ж за червоних партизанів, які сюди носа боялися посунути, а якщо й проходили своїми рейдами, то були по відношенню до українського населення не багато ліпшими від фашистів?

– Ну вот, вы опять с этими своими националистическими измышлениями. И еще хотите, чтобы мы с вами примирялись!

– То не ми у вас маємо просити прощення, то ви повинні подумати як слід, перш ніж називати нас так, як ви називаєте. І відмовляти нам в нашому законному праві бути тим, ким ми є насправді – ветеранами боротьби за волю й незалежність нашої Української держави.

– А сколько невинных людей от рук таких борцов полегло? Я не имею в виду персонально вас, но вы же не можете не знать, что в борьбе с ОУН-УПА погибло больше, чем тридцать тысяч партийных и советских работников, военнослужащих и мирных жителей. Причем это не какие-то там выдумки падких на сенсации журналистов, а официальные данные из Книги памяти Украины, я сам недавно читал, – виклично наголосив Романенко.

– Якщо ви уважно читали ту жертовну книгу, то мусили б зазначити й втрати ОУН-УПА. – глухо, ніби давлячись словами, мовив Яремчук. – Там написано, що тільки заарештовано було майже 104 тисячі членів і прихильників цих організацій, та заслано до Сибіру більш ніж двісті тисяч осіб. Це кожний п’ятнадцятий українець! Про тих же, хто був заарештований і засланий в 1939-1941-му роках взагалі ні слова. А то ще більше, за деякими даними – ледь не мільйон, кожний сьомий. Щоправда, там не тільки українці – і поляки, і жиди, і всі інші, хто в нас тоді тут жив. Та що за кожного «благодєтєля» ми заплатили якщо не стократ, то доволі багато.

– Арестованные-висланнные – это, конечно, не легко, но они же живы, не убиты. – Гнув своє Ніколай Михайлович.

– А скільки з них у тундрі й тайзі полягло – хтось рахував? А ви звернули увагу, що в тій книзі про загиблих з боку ОУН-УПА – жодного слова? – з біллю проказав Мирослав Йосипович. – Я взяв збірку документів про боротьбу ОУН-УПА, що розшукав, віднайшов і впорядкував пан професор Володимир Сергійчук, і спробував сам порахувати. Відомості фрагментарні, дуже неповні, але уяву скласти все ж можна. Так от, лише за двадцять чотири місяці в період від сорок четвертого по сорок шостий рік включно було забито більше шістдесяти тисяч повстанців і заарештовано понад сімдесят тисяч. А таких місяців було не двадцять чотири, а сто двадцять – боротьба ж точилася… десять літ! І не на жарт, а – насмерть.

– Тут дозвольте з вами не погодитися, – втрутився Шеремет. – Ви ж знаєте, що місяць до місяця протягом тих років рівняти не можна. Найзапекліша боротьба точилася якраз в ті часи, про які ви мовите. Потім було значно легше, щомісяця, не кажучи вже щороку.

– Виходить, шістдесят тисяч забитих чоловіків у цвіті літ на такий малий народ, як наш – то не суттєво? То є ніщо? – вибухнув старий упівець. – Радянський Союз втратив в Афганістані п’ятнадцять тисяч і то скільки гаму було, «афганці» й досі в безвинно постраждалих героях ходять. А Союз же мав майже двісті вісімдесят мільйонів. У сорок разів більше, ніж Західна Україна тоді! Ви тільки вдумайтесь: в афганській війні загинув один радянський вояк на двадцять тисяч населення, а в нас один вояк УПА щонайбільше на вісімдесят українців. Порахуйте питому вагу – то ж виходить, що в нас втрати були в двісті п’ятдесят разів значнішими! То більше, ніж в нас знищили українців німецькі фашисти! Шеремет мовчки слухав цю моторошну статистику. Він знав справжні дані про втрати ОУН–УПА – сто п’ятдесят тисяч чоловік тільки убитими, про це йому особисто розповідав той професор, на якого посилався Яремчук. Але підкидати хмизу до багаття не став, ситуація загострювалась і без того.

– Да что вы мне все этой своей арифметикой тычете! Не я же ваших стрелял! – зірвався собі відставник. – Я с семнадцати лет на фронте был, протопал сначала от Донбасса до Сталинграда, а потом назад и дальше, аж до Берлина. А вы нам в спину стреляли, фашистам прислуживали.

– То комуністична брехня. Ми проти Червоної армії не воювали. Вона перекотилася через нас хутенько і пішла собі далі на Захід, на німців. Ми проти тих були, хто за нею прийшов, проти більшовиків з совітами. Для нас були всі однакові – хоч Гітлер, хоч Сталін, хоч фашисти, хоч комуністи, хоч німці, хоч росіяни. Всі – вороги. Ми прагнули вільної Української соборної держави. І не тільки для себе, а й для вас, наших братів зі Сходу. А ви замість того разом з москалями нас позаганяли в ліси і цькували, як того вовка.

– Знаю я, какими вы овечками были. Наш полк вывели как-то в резерв, а за километр-полтора самолет немецкий подбитый валялся. Я и пошел сдуру на него вблизи посмотреть, один да еще под вечер. Только залез в кабину, выходят из кустов трое. Оружия сверху не видно, но держатся уверенно. Ну, думаю, конец мой пришел. Поскольку кроме трофейного пистолета в кармане кожанки ничего при себе не было. Разговаривают со мной насмешливо, будто кот с мышью играют: «Що то за цяцьки на грудях маєш? А що за стрічки?» Мне терять было нечего, поэтому говорю: «Не «цяцьки», а высокий солдатский орден Славы и медаль «За отвагу». Нашивки же – свидетельство, что я их не так просто получил, по кустам от немцев прячась, а кровью своей заплатил». Они сначала опешили от такого нахальства, потом один, старший видно, рассмеялся: «А що, хлопці, сміливий курвий син москаль. Одразу видно – з наших, з українців, козак. Те, що німців добре б’єш – за те тобі шана. Але на своїх щобись зброю не піднімав. Запам’ятай це. Бо тоді тобі смерть. А тепер іди, ти вільний». Я повернулся, а ноги не идут, словно ватные – пулю в спину жду. Наконец не выдержал, обернулся – а их словно и не было.

– Так ви тільки підтверджуєте сказане мною, пане полковнику, що ми проти армії нічого не мали. Комуністи і енкаведе – то інша справа. Тих ми не жаліли.

– Опять то же самое, – розсердився Романенко. – как вы не можете понять, что мы все сто разных народов и народностей были одним государством, частицами одного целого – советского народа, который вел героическую борьбу с фашизмом. А вы нам мешали освобождать Европу от коричневой чумы и возрождать мирную жизнь. Мы на фронте навоевались, а тут еще вы под ногами путаетесь, «прислужники фашистов», как нам про вас говорили. Так что же нам было делать? Вы видели когда-нибуть, что остается от кучки пехотинцев, которые стали на пути у танка или самоходки? И хорошо, что не видели…

Усвідомлюючи, що розмова заходить у глухий кут і старі зараз пересваряться остаточно, ще до серцевого нападу або гіпертонічного кризу дійде, Шеремет поспіхом шукав виходу.

– Постривайте, так ви ніколи ні до чого не домовитеся. Ви один до одного і досі через приціл дивитеся, тільки один – гармати «тридцятьчетвірки», інший – «кріса» або «шмайсера». Однак через приціл можна побачити тільки смерть, не життя. А ви ж на одній землі живете, тим паче – діти, онуки. Півсотня років минуло – час би якось поразумітися, ви ж один край повинні у Києві репрезентувати, спільну думку якусь мати. Ви ж обидва – люди, причому старі вже, навіть не літні. Ви якого року? – Спитав одного, другого. Виявилося, обидва двадцять п’ятого. – Побійтесь Бога! Вам же по три чверті століття! Де ж ваша мудрість, де ж смирення, де ж християнське прощення зла? Ви один про одного щось знаєте, окрім того, що той – «бандера недобитий», а інший – «комуняка недорізаний»?

– Та ні, звідки? Ми якось близько знайомі не були, – знизав плечима Яремчук. – Бачилися так, на різних заходах, жи він в одній колоні з червоними прапорами і портретами Сталіна, а я в другій, нашій, українській, з жовто-блакитними.

– Я тебя тоже не раз видел, как ты под красно-черным знаменем шагал, – похмуро буркнув Романенко.

– Й ото все ваше знайомство? Тим обмежується? – перепитав Шеремет. – Не густо… То, може, хоч зараз порозмовляєте по-людськи, користуючись із нагоди? Розкажете один одному про своє життя – а раптом знайдете щось таке, щоб «мушка» в оці хоч трохи затуманилася та палець на куркові здригнувся?

– Слезу выжать пытаетесь? Из кого? Из него? – скептично кинув Романенко. – Так он над моей жизнью не заплачет, она ему безразлична. Да и мне его как-то без надобности. Главное – это результат, а он невооруженным глазом виден. Как и цель – сделать героями вчерашних бандитов, уравнять их в правах с настоящими героями.

– Чого ви так кажете – «байдуже»? Я справді не маю близьких знайомих серед таких, як ви, – обізвався Яремчук. – Тож залюбки би послухаю. Тіко правду, не як в газетах.

– Правду, говорите? Так правда моя в том, что я, простой шахтерский паренек, в семнадцать лет пошел защищать Родину от немецко-фашистских захватчиков. Три года на фронте, кроме как в госпиталях после двух ранений валялся и шесть месяцев на офицерских курсах был. Сначала в пехоте, потом в танковых войсках. Дважды в танке горел. А после войны весь Советский Союз исколесил, от Заполярья до Сахалина, от Карпат до Забайкалья. От рядового пехоты до подполковника, заместителя командира полка. И когда промотался так двадцать пять лет календарных, только тогда сюда, в Теренград отправили, чтобы хоть квартиру перед увольнением получил и пять лет прослужил по-человечески.

– А ви ким, пробачте, були Миколе Михайловичу? Заступником командира полку з чого? – Спитав несподівано сам для себе Шеремет. Бо ж знав, що в Теренграді танкових частин не було.

– По политической части! И что из того? И этим горжусь! Потому что я служил советской власти честно, по-настоящему, не так как всякие перевертни. Меня всю мою службу никто политработником-замполитом не называл, все – комиссаром. Я под себя никогда не греб, все на общее дело клал, – у голосі Романенка бриніли і біль, і образа, і гордість за своє неоцінене нелегке військове життя. – Так разве это ему нужно, моя военная жизнь? – кивнув головою на візаві. – Мы для них «оккупанты», «москали», «налезли, Москва голодная…» А разве мы налезли? Такая тогда жизнь была, одно государство…

– Та хіба я так казав? Хіба я що, проти? Якщо хочуть – най жиють собі люди. Слава Богу, наша земля всіх завжди годувала, хто на ній жив, ми слова такого «голодомор» не знали, при совітах почули вперше. Так що – най собі. Але треба ж якесь розуміння мати. Коли нас буцімто звільнили в сорок четвертому році, тут жодного росіянина не було. Жод-но-го! Ви то розумієте? А тепер їх тут кожен п’ятий і вони ще й вимагають, щоб ми своє життя у своїй незалежній державі облаштували не так, як то корисно й треба нашому народові, а так, як їм зручніше. Але ми то вже проходили, як-то кажуть, таке в нас уже було – за поляків. Коли всюди польська мова, а як хто українською – «бидло», «свиньо»… Події у Львові довкола того “Нашого радіо”, а потім убієнного композитора Білозіра тільки то підтверджують. Ми що, надаремно своє життя наклали, наше покоління, кожний десятий українець, що жив тоді тут, на нашій прадідівській землі? Хто у своїх лісах загинув, хто в підвалах «НКВД», хто в сибірських копальнях і на лісоповалах?

– Я вас прошу, не дратуйтеся, поговоріть по-людськи, не гаслами, навіть якщо вони видаються вам єдино правильними, – втрутився Шеремет. – Ну от ви, Мирославе Йосиповичу, де народилися, як життя прожили?

– Життя… – Яремчук втупився у вікно невидячим поглядом, важко зітхнув. – Життя я мав таке, що не дай Боже нікому такого мати. Хоч я не жалкую… Скільки воював він за Совєцький Союз, – кивнув на Романенка, – я вдвічі довше провоював за Україну. Спочатку з фашистами, потім з комуністами. З гестапо з-під розстрілу втік, а брата старшого разом з братом Степана Бандери в німецькому концтаборі поляки закатували. Однак у сорок дев’ятому і мене впіймали. Заскочили в схроні, коли я хворий був, запалення легень підхопив. Пустили ракети всередину, я й знепритомнів від чаду, не встиг зброю навіть до рук взяти, щоб застрелитися…

– А дальше что? Много дали, долго сидел? – з нотками співчуття спитав Романенко.

– Не те слово – довго, чоловіче добрий, – важко зітхнув упівець. – Майже стільки, скільки ви прослужили Совєцькому Союзу, я просидів у таборах за неньку-Україну! І також з’їздив всі ті місця, що ви кажете, тільки не в м’якому пасажирському, а в жорсткому арештантському вагоні. І не по гарнізонах, а по таборах. Різниця ніби й невелика, все рівно «за колючкою», але суттєва, – сумно пожартував Яремчук.

– С Заполярьем и Забайкальем мне понятно, там вашего брата хватало. А в Германию как же вы попали? – недовірливо покосився Романенко.

– До Німеччини я якраз, на жаль, трохи не дійшов, – гірко зітхнув Яремчук. – Застукали нашу сотню в Судетах, точніше, той десяток, фактично рій, що від неї залишився. Коли ми продиралися з боями на Захід, у зону окупації союзників у сорок шостому. Якби тоді нам вдалося – все життя б по-іншому пішло. А так…

– Обожди, а как же ты на свободе очутился, что тебя аж только в сорок девятом посадили? – з недовірою запитав відставник.

– Якщо я з німецької тюрми втік, то чом би мені не втекти з радянської? – стенув плечима упівець. – Чехи передали нас за належністю, до радянського «НКГБ», далі – до Теренграду. Коли зібралися везти вночі на розстріл, одному вдалося звільнитися від пут. Ну й допоміг решті. А охоронців, вони ж і кати, в кузові було лише двоє, ще один, старший, з водієм у кабіні сидів. Нам втрачати не було що, той коли виїхали за місто, напали й побили охоронців та й розбіглися хто куди. Я, істотно, знову до лісу, до своїх. Відтак ще три роки воював, доки й злапали остаточно.

– Н-да… Прямо-таки Рембо какой-то… – здивовано лупав очима фронтовик.

Шеремета, щоправда, більше дивувало інше – чому так довго відбував покарання цей чоловік. Наскільки він знав, більшість засуджених за участь в ОУН-УПА за часів хрущовської відлиги повипускали. А цей натякнув, що просидів років двадцять. Щось довгувато…

– А коли вас звільнили, перепрошую?

– В шістдесят дев’ятому, – глянув йому у вічі Яремчук. – Адже вас цікавить саме ця обставина – чому так довго?

– Ваша правда, я дійсно не зовсім розумію…

– Нічого складного, прощє парєной рєпи, як каже наш Ніколай Михайлович. Коли мене взяли в сорок дев’ятому, тоді вже розстрілювали менше, частіше давали «на всю котушку». Отримав і я свої двадцять п’ять років, та й повезли мене аж до Воркути. Коли Сталін помер, у таборах поширилися заворушення – кожен сподівався на щось краще: хто на звільнення, хто на скорочення строку, хто бодай на покращення умов. Однак час плинув, а змін практично ніяких. І тоді наш Воркута ЛАГ не витримав, вибухнув. Та так, що на всю тюремну імперію загучало. Природньо, що в перших рядах борців за волю стали ми, вояки УПА і члени ОУН. Даремно, чи що, нашим гаслом було – «Свобода народам, свобода людині!». Розтрощили-розігнали адміністрацію, утворили справжню “зеківську” республіку. Але ненадовго. Влада хутенько оговталася і кинули проти нас цілу дивізію, з танками й повним озброєнням. Що ми могли, з нашими кількома десятками захоплених в табірної охорони автоматів та саморобними шаблями й піками? Хіба що роздразнити звіра, дати йому відчути запах крові й привід для нещадного нищення всього живого. Тут мене Господь врятував утретє: був поранений не так тяжко, щоб стекти кров’ю в горі трупів і не так легко, щоб добили в гарячці полювання ті, хто займався «навєдєнієм порядка».

– Так это что, действительно так тогда было? – вичавив із себе Романенко.

– Було, причому саме так. Ви, як я зрозумів, вже раніше про це чули?

– Слышал. Только я тогда не верил, – скрушно захитав головою танкіст. – Мне в начале шестидесятых уже рассказывал один наш офицер, он там участвовал. Ужас, говорил, что там творилось. И просил – никому об этом, потому что с них всех тогда расписки взяли о неразглашении.

– А ви ж тоді як, Мирославе Йосиповичу?

– Дуже просто. Знову суд військового трибуналу і ще двад’цять п’ять. Щоправда, потім Хрущов такий великий термін скасував, зменшив до п’ятнадцяти. В акурат в шістдесят дев’ятому і відсидів. Та ще п’ять літ потім на поселенні. Додому вдалося приїхати лише в сімдесят п’ятому.

– Да… Дорого же вы, приятель, заплатили за свои убеждения. Что ж это выходит, больше чем тридцать лет так мучились? Только за идею? За незалежную Украину?

– А за що ж іще? Більше в мене нічого не було. Ні фабрики, ні маєтку. Батьки – прості селяни, читати навіть не вміли.

Романенко задумався, машинально барабанячи пальцями по столику. Потім:

– Вернулись и что? Как устроились?

– Батьки на той час уже померли, сестра переїхала до Бережан, батьківська хата не збереглася. Я від села був відвик, а в місті не прописують. Поселився спочатку в Козовій, а потім удовицю знайшов собі в Теренграді та до неї й перебрався. Так і доживаємо віку удвох.

– Что, детей не имела?

– Та має, чого ні. Але старший син нафтогазовий інститут в Івано-Франківську як закінчив, як почав мотатися по всьому Радянському Союзі – так в Росії й залишився. Великим начальником десь у Москві працює. А молодший моряком захотів стати, в Севастополі військово-морське училище закінчив. Та як попав спочатку на Тихоокеанський флот, а потім на Сєвєрний – то так там і служить. Адміралом недавно став.

– Это как же так, при вашей-то биографии, они в такие люди вышли, да еще в России? – недовірливо протягнув Романенко.

– Так я ж з нею навмисно не розписувався, я ж розумію. Навіщо хлопцям кар’єру псувати!

– Решение правильное. А как они к вам?

– Нічого, нормально. Менший спочатку запереживав, він тоді якраз в училищі був, а потім заспокоївся. Тепер і поготів, обидва зрозуміли.

– Чому ж додому не повертаються? – поцікавився Шеремет.

– А кому вони тут потрібні? Старший одразу сказав, що для нього в Україні нормальної роботи немає. А міняти здобутий горбом добробут на боротьбу за виживання не кожен відважиться, я його розумію. Молодший – той спробував. Тим більше, що дружину має з Севастополя, з офіцерської родини. Але коли йому тут сказали, що багато, мовляв, вас таких, бажаючих на Чорному морі патріотизм демонструвати – як відрубало. Гордий! Сказав: я все одно до Севастополя повернуся, але адміралом. Бодай і в неукраїнському однострої. І ті – ще мені честь віддаватимуть.

– Но в гости хоть приезжают? Внуков привозят? – поцікавився Романенко.

– Так-так, з тим усе гаразд. Ціле літо когось маємо – або з Москви, або з Сєвєроморська.

– І як поводяться? Проблем не виникає? – задав Шеремет делікатне запитання.

– Як вам сказати, – замислився на хвилину Яремчук. – Якщо з онуками, то практично ніяких, вони числять себе росіянами, й Україна для них – сусідня держава, в якій живуть родичі батьків. І все. Не більше. Але й не менше. З дорослими складніше. Вони з одного боку й не проти незалежності України, а з іншого – серце муляє: як це вона без них, а вони без неї. Тому домовилися політичних проблем у спілкуванні уникати. Хоча молодший каже: звільнюся на пенсію, все одно повернуся в Україну, до Теренграду або Севастополя.

– И как он это себе представляет?

– Хіба я знаю? Життя покаже. Як має бажання, кров кличе – най приїздить. А ви, Миколо Михайловичу, дітей маєте? Де живуть?

– Имею, конечно. Сына и дочку. Да еще троих внуков. Так что весело, скучать не дают.

– Що, проблеми підкидають?

– Хотя и не больше, чем у вас, но тоже кое-что есть. Сын – тот также в Москве живет, полковник, только что уволился. У него взрослые сын и дочка. А поэтому и заботы.

– Чому, якщо не секрет?

– Да какие там секреты. Внук закончил знаменитое Московское «ВОКУ», внучка вышла замуж за его лучшего друга-однокашника. Теперь оба «геройствуют» в Чечне. Я спрашиваю сына: это им нужно?

– А він що?

– Да ничего путного, а что он может сказать? Разъясняет мне что-то про офицерский долг. А я ему говорю: «Там, где я живу, некоторые уже исполнили тот свой долг и до сих пор не знают, как с последствиями того разобраться – или искупить, или хотя бы как-то оправдаться. Потому что жизнь – она пластинку совсем на другую сторону перевернула, музыка совсем иная теперь играет… Смотри, чтобы у тебя так с сыном и зятем не вышло. Моли Бога, чтобы хоть сберег их там.

– Так ви ж «політрабочий», при чому тут Бог? Хіба ви вірите? – здивувався Яремчук.

– Да… Нужно же во что-то или в кого-то верить. А тут такая жизнь пошла… Лучше уж в Бога, чем в никого…

– Цікава позиція, особливо як щодо «комісара», – посміхнувся Шеремет.

– А вы не иронизируйте, вы еще молодой. Вот поживете с мое, тогда поймете, как это – перед лицом Вечности оставаться без Веры. Хоть в Ленина-Сталина, хоть в коммунизм, хоть в Господа Бога… Какой-нибудь, но – Веры. Особенно, если всю жизнь верил…

– То справді тяжко, – озвався Яремчук. – Я, коли мені вдруге двадцять п’ять впаяли, молив Бога: «Дай мені сили, Всевишній і Всемилостивий, витримати усе те й живим на рідну землю повернутись. Бодай на мить, бодай тільки побачити – і в неї злягти. Але в неї, а не в ту вічну мерзлоту».

– И вы считаете, что это Он вам помог? – недовірливо глянув Романенко.

– А хто ж іще? Не совіцька ж влада і не ви з вашою «КПСС». Бог – він завжди в праведному ділі допомагає. Хай не одразу, але в кінцевому результаті – обов’язково. Інакше як би в нас здійснилася, бодай через сорок років, мета нашої боротьби – постала Українська Самостійна Соборна Держава?

– Да, ваша мечта осуществилась, а наша…

– А ви що, все досі проти незалежності України? – поцікавився Шеремет.

– Да нет, теперь уже нет. Поздно уже про что-то говорить. Поезд ушел. Просто вы должны понять – это была наша жизнь. А теперь ее не стало. И мы стали никому не нужны. Власти нас вроде бы поддерживают, но больше так, для порядка. А они, – кивнув на Яремчука, – хотят реванш над нами взять. А люди ж везде разные есть: одни рассудительные, другие нет, одни горячие, иные терпеливые. Да и знакомы мы с ними мало. Я, к примеру, впервые вот так разговариваю.

– І як? Про щось нове дізналися?

– Не так новое что-то услышал, как иными глазами посмотрел. Ближе, через судьбу человека, а не в общем.

– Ставлення не змінилося? – не вгавав Шеремет.

– Сразу так сказать сложно. Другое дело, что действительно нужно что-то делать. Как-то находить взаимопонимание.

– А ви як гадаєте, Мирославе Йосиповичу?

– Та як я можу інакше гадати? Мудра думка. Ми також того прагнемо. В Біблії сказано, що є час розкидати каміння і є час збирати каміння. Нарозкидалися ми вже всі досить, давно пора збирати…

Шеремет на хвилину замислився. Примирення? Так воно в цьому краї вже ніби-то було, бодай і примусове, показне. Коли сила солому зламала і позаганяла одних до колгоспів, а інших до концтаборів та «лєспромхозів». Але проблем всіх тодішнє примирення, як тепер видно, так і не вирішило. Бо горіти перестало, а тліє, он бачиш, скільки років… Взаєморозуміння? Так його також нібито всі прагнули і нібито досягли. Досить глянути на родинні зв’язки тих же Яремчука, Чугунова, Романенка. Але сердечного тепла, Єднання в один народ все одно поки що не видно. Чому? Чого бракує?

Володимир згадав ту, свою-не-свою війну в далекому Афганістані. І себе на ній. І своїх тодішніх друзів і ворогів. Вони тоді також між собою періодично і взаєморозумілися, і мирилися, а потім чомусь обов’язково знаходився якийсь привід, і вони знову починали стріляти один в одного.

Чому?

І раптом його осяйнуло: між ними ніколи не було прощення.

Вони мирилися, але підсвідомо в душі кожного тлів вогник Образи за перенесені Страждання. Вогник, спроможний будь-якої хвилини розпалити вогнище Помсти. І погасити той небезпечний вогник, передтечу Біди, може тільки жива вода Прощення. Тільки від неї, під її цілющим впливом Примирення і Взаєморозуміння можуть породити Єднання, таке необхідне його Народові. Він особисто вже давно у своїх нелегких роздумах просив Прощення в тих людей того далекого чужого краю. І був у душі давно готовий простягнути при зустрічі руку тому, з ким тоді волею Долі змушений був обмінюватися смертоносним Вогнем. Чи усвідомлюють необхідність того ж для себе нинішні супутники – колишні супротивники: старшина Української повстанської армії Мирослав Яремчук і політпрацівник Радянської армії Микола Романенко? Поки що нібито не відчувається.

– Але без взаємного прощення ніякого порозуміння й збирання не вийде. Є первинне і є вторинне. Спочатку повинно бути прощення, – зауважив Шеремет.

В купе запала напружена тиша. Тільки глухо вистукували колеса на стиках рейок. Раптом Яремчак, важко спираючись на столика, став на весь зріст, простягнув руку:

– Прости мені, брате Миколо, якщо не завжди праведний і милосердний був у своїх вчинках у боротьбі за нашу святу справу – За Україну, за її волю!

Романенко здригнувся, вп’явся очима в обличчя «націоналіста», так само повільно випростався:

– І ти мені прости, брате Мирославе, шо в борьбі за щастя всього чєловєчєства про свій народ не всігда пам’ятав, з предубєждєнієм до борців за незалежність нашої Батьківщини относився.

– Благослови, Боже, цей час, – час Прощення, час Порозуміння! – Шеремет поєднав ще й своїми руками міцно стиснуті руки старих вояків – ветеранів боротьби за щастя і волю України.

Він довго не міг заснути тієї ночі. Перед очима змінювалиодна одну картини з далекого минулого й останніх днів, спливали образи людей, з якими випало зустрітися. Треба ж було тому статися, щоб навіть сусіди по купе такі трапилися – представники розколотого покоління, в багатьох із яких досі ятрять рахунки між собою, в тому числі і не оплачені. Глянув – заснули обидва. Видно, виснажила нелегка розмова. Сама собою спливла думка: якщо вже навіть вони, ці два протилежних полюси, не тільки припинили міжусобну війну, а й дійшли необхідності взаємного Прощення і Порозуміння, то хто ж тоді дав право всіляким іншим роздмухувати пожежу громадянського протистояння, розмахувати жупелом «националистической угрозы»? Тим, хто про національно-визвольні змагання українського народу чув лише краєм вуха або впівока читав тенденційні матеріали радянських часів?

Пекучі думки відганяли спокій, бентежили душу. Ні, не має так бути. Не повинно… І якщо Бог дасть йому Талану й Сили – він про те напише. Про все, що бачив, чув і відчув на своїй малій Батьківщині, що є невід’ємною часткою їхньої спільної Великої. Обов’язково напише… Якщо… Поки ж що поїзд з гуркотом розтинав морок. Морок, в якому вже зажевріли перші ознаки Світанку, який повинен принести новий День. Обов’язково. Світлий і радісний. Якщо вже не для нього особисто, то принаймні для Людей, на цій Землі сущих. Його землі, Україні.