Пісня 1 (варіант)

Переклад С.Руданського

Про гнів співай, Співо, Пільєнка Ахілла

Лютий, що тьму лиха наробив ахеям,

Що много душ сильних ік Невиду справив

Молодців, самих же оддав псам на страву

Та птахам усяким. Так Дій волю волив,

Як іще спочатку підняли незгоду

Владар Атрієнко і дивний Ахілло.

А хто ж із богів їх довів до незгоди?

Син Діїв та Літин. Він, на царя гнівний,

Звів на військо неміч, і гинули люди

За те, що зневажив Хриза Атрієнко.

Прийшов було піп той до суден ахейських

Дочку визволяти, велик приніс викуп

І, шлик Аполлонів у руках державши

З ціпком щирозлотим, всіх благав ахеїв,

А більш Атрієнків двох, вожаків людських:

«Атрієнки й ви всі, славнії ахеї!

Хай же вам Олімпські поможуть забрати

Пріамове місто, щасливо й вернуться,

Дайте мені дочку та прийміте викуп

Ради Аполлона Дієвого сина».

І враз усі другі пристали ахеї

Попа вшанувати і викуп узяти,

Один Агамемнон не пристав Атріїв,

Він зле його, справив та ще й пригрозився:

«Щоб я тебе, діду, не бачив край суден

Ні сьогодня знову, ні взавтра заново!

Ціпок тобі божий і шлик не поможе,

Її не пущу я, вона постаріє

У нашому домі, в Аргеї, в чужині

Мої хуста ткучи та зо мною сплючи.

Іди й не гніви нас, коли жити хочеш».

Мовив, задрижав дід, мові не перечив,

Пішов понад берег ревучого моря

І, одаль зайшовши, старий помолився

Царю Аполлону, Літиному сину:

«Учуй, сріблолукий, що Хризу обходиш

Та Кіллу святую, ще й Тенедом рядиш!

Світе! Як коли я храм святий твій красив

Або як коли я палив тобі стегна

Волові й козині, вчини мою волю:

Оддяч мої сльози стрілами данаям».

Помоливсь, і вслухав Аполлон старого

І гнівний пустився з вершини Олімпу,

Взявши лук на плечі та критую тулу;

І на плечах стріли в гнівного дзвеніли

На ходу, а йшов він до ночі подібний.

Сів поодаль суден та як стрілу кинув,

Аж бренькіт ударив од срібного лука.

Спочатку наліг він на собак та мулів,

Потому й на військо стрілу налучивши,

Вдарив – і вогнями костирі палали

Дев’ять день по стану сипалися стріли,

В десятий Ахілло оповістив раду,

Його надовмила Іра білоплеча

В жалю по данаях, що так помирали.

І тільки всі люди докупи зійшлися,

Устав і промовив скорохід Ахілло:

«Тепер, Атрієнку, мабуть, нам, бурлакам,

Назад одпливати, коли живі будем,

І війна й повітра нівечать ахеїв.

Так давай спитаймо віщуна якого

Попа чи сновиду, бо і сни од Дія,

Розгадать, за що так Аполлон гнівиться:

Чи за брак приносів та обітниць наших,

Чи з баранів жиру та із кіз добірних

Він бажа, щоб тільки нас порятувати».

Промовив і сів сам. По йому піднявся

Калхас Хтесторенко, ворожбит притьменний,

Він знав, що тепер є, що було і буде,

І судна ахейські він вів до Ільйону

Все віщбою тою, що бог Аполлон дав,

Так отож він мудрий і сказав і мовив:

«А хочеш, Ахілле, Дію милий, знати

Про гнів Аполлона царя Стрілобоя

То я тобі й скажу, лиш ти покленися,

Що словом і ділом за мене обстанеш;

Може, прогнівлю я первого з аргеїв

Владаря, що в його в послуху ахеї,

А цар неспинимий в гніві на сірому;

Бо хоч він на той час і гнів занехає,

Но злобу, аж поки її не докаже,

Все на серці має; так кажи, поможеш?»

В одвіт йому мовив скорохід Ахілло:

«Смілій і будь певний, кажи божу волю!

Кленусь Аполлоном, що, йому молячись,

Данаям ти волю божу одкриваєш,

Що поки я живий і на світі видний,

Край суден на тебе руки не наложить

Ніхто із данаїв, ні сам Агамемнон,

Що в нас тепер зветься луччим із ахеїв».

І віщ неповинний осмілів і мовив:

«Не за брак приносів та обітниць наших,

Но за попа того, що цар не вповажив,

Не одпустив дочки та не прийняв дарів,

Стрілобій нам лиха завдав і іще дасть,

І не ранше руку од мору одійме,

Як батькові дочку оддамо чорняву

Без викупу, дарма і приноси в Хризу

Принесем, тогді лиш прощеними будем».

Промовив і сів сам. По йому піднявся

Храбрий Атрієнко владар Агамемнон,

Сумний, гнівом тяжким чорні його думи

Заплили, а очі вогнем запалали.

На Калхаса люто спозирнув і мовив:

«Віще злий, для мене добра ти не скажеш!

Тобі тільки мило злеє віщувати.

Доброго ти слова ні казав, ні діяв.

Та й тепер за боже видаєш данаям,

Що Стрілобій лиха за те і дає їм,

Що я славних дарів за Хризову дочку

Не схотів узяти. Но хай я волію

Її вдома мати більше Клітимнестри,

Чесної дружини, хай вона не гірше

Ні станом, ні видом, ні умом, ні ділом.

Но я не перечу оддать, коли треба,

Волію народ свій цілить, не губити;

Но й мені пай дайте; я один з аргеїв

Без паю не буду, воно не пригоже,

Бачите ж бо всі ви, що мій пай одходить».

Аж до його мовив скорохід Ахілло:

«Кращий і скупіший за всіх Атрієнку!

Як же ж тобі пай той виділять ахеї?

Спільного не видно, щоби в нас лежало,

Що з городів мали, уже розійшлося,

А збирати знову з люду – не приходить.

Оддай її богу, ми ж тебе, ахеї,

Тричі та штиричі вважим, коли Дій нам

Дасть завоювати Трою стіновиту».

В одвіт йому мовив владар Агамемнон:

«Храбрий ти, Ахілле, ти мов бог, а все пак

Не хитри! Не вмовиш і не ошукаєш

Чи не хочеш сам лиш мати пай, а я б то

Був і так, та й кажеш, щоби мій оддати?

Ні, ще як дадуть пай добрії ахеї

По душі, так хай він буде одноцінний.

А не схотять дати, так сам я добуду

Хоч твій, хоч Аянтів, хоч пай Одиссеїв

Візьму, і той знудить, до кого я прийду.

Но про сеє діло й послі поговорим;

А тепер на море чорне судно стягнем

Гребців щонайлуччих одберем, приноси

Покладем, за ними Хризівну хорошу

Введем, а хто старший, ватажкою буде:

Аянт, Ідоменій, чи Одиссей мудрий,

Чи ти, Пілієнку зі всіх хоробріший,

Щоб нам Стрілобоя ублагать дарами».

Аж Ахілло глянув з-під лоба і мовив:

«Дурню ти набитий, лисице лукава!

Хто ж тебе послуха з розумних ахеїв –

Чи йти у дорогу, чи ворогів бити?

Не трояни ж храбрі причиною того,

Що я тут воюю. Вони м’ні не винні:

Волів моїх, коней вони не займали,

Ніколи у Фтії люднії й родючій

Хліба не спасали, бо нас добре ділять

Тінистії гори та шумнеє море.

Ми за тебе, дурню, прийшли, тобі в радість,

За честь Менелая і твою, псовидо,

До троян; про се ти не мислиш, не дбаєш

Ще й хвалишся пай мій у мене одняти,

Що за тяжку працю дали м’ні ахеї.

Я ж з тобою паю рівного не маю,

Одколи ахеї з троянами б’ються.

Дарма що найбільше кривавого бою

Мої несуть руки, а прийде роздача

Так тобі пай більший, а я й, мало взявши,

Любо йду до суден, стомлений війною.

Тепер іду в Фтію, гаразд корисніше

З суднами додому плить, і ти, безчесний,

Скарбу та багатства тут не роздобудеш».

В одвіт йому мовив владар Агамемнон:

«Тікай, коли хочеш, тебе не прошу я

Для мене остаться. Є зо мною другі,

Що мене вповажать, а більш Дій премудрий,

А ти мені гірший за всіх отаманів,

Тобі тільки сварки, війни, бійки милі,

А що ти храбріший, так боги то дали.

Іди ж з кораблями, з челяддю своєю,

Рядь у мірмідонів; про те, хоч і злися,

Не тужу й не дбаю, та ще й от що скажу.

Як Аполлон хоче Хризівни у мене,

То я її в судні з челяддю своєю

Пішлю, но у тебе Врисівну хорошу

Сам візьму з наміту – пай твій, щоб ти відав,

Що я старш од тебе, щоб не смів і другий

Зо мною рівняться і рівнею зваться».

Мовив, і Пільєнко закипів, і серце

У грудях мохнатих забилось надвоє:

Чи, меч йому гострий схопивши од боку,

Розсіять громаду і вбить Атрієнка,

Чи, гнів залишивши, серце зупинити?

Но йще ж він вагався мислями і серцем,

Меч добував острий, як прийшла Паллада

З неба, бо послала Іра білоплеча,

Що обох їх рівно любила й кохала.

Та Пільєнка ззаду за чуб і схопила.

Видима йому лиш, а другим нікому.

Здивувавсь Ахілло, обернувсь, побачив,

Що то єсть Паллада, запалав очима,

І крикнув, і мовив бистрими словами:

«Чого прийшла ти ще, Дієвая дочко?

Чи не кривду бачить царя Атрієнка?

Но я тобі кажу, і те певне буде,

Що живо він душу вихвалками згубить».

Аж йому сказала сивока Паллада:

«Прийшла я спинити гнів твій, коли вчуєш,

З неба, а послала Іра білоплеча,

Що обох вас рівно любить і кохає.

Спини свою ярість, меча не витягуй,

А словами хочеш, ганьби скільки влізе;

Вперед тобі кажу, і те вірне буде, –

Матимеш ти живо втроє стільки дарів

За кривду його, тільки послухай нас, стихни».

В одвіт її мовив скорохід Ахілло:

«Слідує, богине, обох вас послухать,

Хоч жовчію серце кипить; воно гоже,

Бо хто богів слуха, того й вони чують».

Спустив тяжку руку на срібную ручку,

В піхву меч великий всунув, не перечив

Палладиній мові, і вона додому

Вознеслась до Дія і до всіх безсмертних.

А Пільєнко знову прикрими словами

Мовив к Атрієнку, гніву не спинивши:

«Псячі твої очі, оленєє серце!

Ні на бій збруїться разом із народом

Ні йти на облаву з луччими з ахеїв

Не смів ти ніколи, бо се смерть для тебе.

Тобі лиш по стану широкім ахейськім

Дари одіймати в того, хто перечить.

Царю-людоїде! Плохі твої люди,

А ся б тобі кривда остатньою стала,

Но я тобі кажу і страшно кленуся,

Кленусь я ціпком тим, що вже листя й лозів

Не дасть, як пеньок свій на горах покинув,

І вже не ростиме, бо мідь обтесала

Кору і початки, і тепер ахеї

В руках його носять, судці й праводавці

Од бога надані – велика ся клятва,

Що колись Ахілла треб буде ахеям

Усім, помогти їм не в силі ти будеш,

Сумний, коли тьма їх під Ектором буйним

Смертею поляже, і сам ти занудиш,

Злосний, що зневажив луччого з ахеїв».

Промовив Пільєнко і ціпком об землю

Брьохнув з золотими цвяхами і сів сам.

Атрієнко також злився. Аж на теє

Встав миломов Нестір, говорун пілійський;

Мова його була солодша од меду;

Він бачив очима, як два покоління

Людей перемерло, що з ним росли й жили

В багатому Пілі; і вже третім рядив.

Так отож він, мудрий, і сказав, і мовив:

«Се ж то іде туга на землю ахейську,

Се ж то звеселиться Пріам, його діти

І другі трояни серцем ізрадіють,

Як тільки почують, що ви сваритеся,

Ви з ахеїв перві на війні й на раді.

Послухайте, ви йще молодші од мене,

А мені лучалось і з кращими мовить,

Як ви, та і тії мене не цурались.

Таких я не бачив, та вже й не побачу,

Як Пірихтій, себто Деривант-отаман,

Кіней із Ексадом, Поліхвім хоробрий

Або Хтиз Ег’єнко, рівний до безсмертних.

Сильніші були то з надземного люду,

Сильніші були то, з сильнішими й бились,

Фтирів горохижих – і тих стеребили.

І з ними я мовив, приходивши з Пілу,

З Апійського краю, самі ж і прохали.

І бився по силі, а з ними ніхто би

Із тепер надземних людей не побився.

Но й ті мою мову і раду приймали.

Так і ви прийміте, бо прийняти гоже.

Ані ти, будь ласкав, не бери дівчини,

Остав йому пай той, як дали ахеї;

Ні ти, Пілієнку, супротив цареві

Не йди, бо поваги нігде ще такої

Цар не мав, кому лиш Дій подавав славу.

І хоч ти храбріший, що мати богиня,

Так він зате старший, бо підданих має.

Годі ж, Атрієнку, не гнівись, а я вже

Попрошу Ахілла стихнуть, бо він поміч

Всім дає ахеям на лютому бою».

В одвіт йому мовив владар Агамемнон:

«Все так воно, діду, по правді ти кажеш,

Та сей усіх хоче переднішим бути,

Всіми володіти, всіми заправляти,

Всіми верховодить, но я не позволю.

Боги його вічні сильним учинили,

Так уже й ругаться йому позволяють?

Но тут його мову перервав Ахілло:

«Та мене б назвали хирним і нікчемним,

Якби тобі все я справляв, що накажеш!

Наказувать можеш другому, а мною

Не води, тебе я слухати не стану.

Друге тобі скажу і вбий собі в пам’ять,

Що я ні з тобою, ні з другим не буду

За дівчину биться, ви дане берете,

Но більш, що я маю в своїх суднах чорних,

Того не візьмеш ти мимо волі мої,

А спробуєш тільки – щоб бачили й знали,

Що кров твоя чорна по ратищу бризне».

Так, один другого ругаючи, встали

І раду кінчили край суден ахейських.

Пільєнко к намітам та кораблям рівним

Пішов з Менітьєнком, з челяддю своєю,

Атрієнко ж судно опустив на море,

Гребців два десятки одібрав, приноси

Богу дав, за ними Хризівну хорошу

Привів; за ватажку став Одиссей мудрий.

Тільки вони сіли, водою поплили,

Атрієнко війську звелів обмиваться,

І військо обмилось, бруд у море злило,

Склало Аполлону добірні приноси

Волові й козині край берега моря –

І гар аж до неба з димом піднялася.

Так чинило військо; но злий Агамемнон

Не забув, чим перше похваливсь Ахіллу,

І мовив Талхтиву та ще й Евривату,

Своїм самим щирим кликунам і слугам:

«Ідіть до наміту Пільєнка Ахілла,

Беріть і ведіте Врисівну хорошу,

А не дасть, так сам я візьму її в його,

З чернію прийшовши, тогді гірше буде».

Так і одпустив їх та ще й пригрозився.

Слуги і не раді пішли понад море,

Прийшли до намітів, суден мірмідонських,

Його край наміту та чорного судна

Найшли; їх побачив, не зрадів Ахілло,

Та й вони змішались, шануючи князя,

Стали, не питають, нічого й не кажуть,

Тогді він їх думи пізнав і промовив:

«Здоров’я вам, слуги людськії і божі!

Ходіть, не ви винні, винен Агамемнон,

Що казав іти вам по Врисову дочку.

Так піди, Патрокле, виведи дівчину

І оддай вести їм. Се нам свідки будуть

І в богів щасливих, і у людей смертних,

І в царя лихого, коли нужда стане

Щоб я подав поміч при лихій годині

Військовій, бо сам він в думах злих лютує

І зладить не може заднього з переднім,

Щоб здорові бились край суден ахеї».

Мовив, і Патрокло вчинив його волю,

Вивів із наміту Врисівну хорошу,

Дав вести, і тії до суден ахейських

Пішли, і не рада пішла й молодиця,

А Ахілло сплакав, одійшов од війська,

Сів над сивим морем, дивлячись на хвилю,

І довго звав матір, руки простягнувши:

«Матінко! Безвічним ти мене родила,

Так нехай би честі сподобив Олімпський

Громобій, а то я і того не маю,

Мене Атрієнко владар Агамемнон

Збезчестив, бо мій пай він узяв для себе».

І мовив, і плакав, і зачула мати

У глибині моря край батька старого

І живо імлою виступила з моря,

Впоруч коло його сплаканого сіла,

Рукою ласкала, мовила й питала:

«Чого плачеш, сину? Що з тобою сталось?

Розкажи, не тайся, хай обоє знаєм».

Тяжко застогнавши, Ахілло промовив:

«Знаєш ти, навіщо все тобі казати?

Прийшли ми до Хтиви, міста Етивона,

Взяли і добичу всю сюди стаскали,

І як слід ахеї єю поділились,

Хризовую ж дочку дали Атрієнку.

Ото Хриз, святий піп бога Аполлона,

І прийшов до суден мідяних ахейських

Дочку визволяти, приніс велик викуп

І, шлик Аполлонів у руках державши

З ціпком щирозлотим, всіх благав ахеїв,

А більш Атрієнків двох, ватажків людських.

І враз усі другі пристали ахеї

Попа вшанувати і викуп узяти;

Один Агамемнон не пристав Атріїв,

Він зле його справив та ще й пригрозився.

Одійшов дід сумний назад, Аполлон же

Вчув його молитву, бо любив старого,

Пустив на аргеїв злу стрілу, і люди

Мерли безустанну. Всюди стріли божі

По стану ахейськім сипались, аж поки

Віщун не одкрив нам волі Стрілобоя.

Я порадив первий бога ублагати.

За се Атріенка взяла жовч, він скочив,

Погрозився словом, і по грізьбі сталось:

Ту на бистрім судні чорняві ахеї

Повезли у Хризу з божими дарами;

А оце з наміту кликуни у мене

Врисівну узяли, що дали ахеї.

Так коли ти можеш, заступись за сина;

Іди в Олімп к Дію, проси, як ти ласку

В Дія заслужила словом або ділом.

Не раз бо я в батька чував у світлицях,

Як ти похвалялась, що якось Кроненка

Ти одна з безсмертних і порятувала,

Як другі Олімпські в’язать його хтіли:

Ахтина Паллада, Посидій та Іра;

Ти його, богине, не дала зв’язати,

Ти того сторука на Олімп зазвала,

Що в богів Вріаром, а в людей Егеєм

Зветься і що кріпший силою за батька;

Він коло Кроненка сидів величавий,

І його жахнулись боги, не в’язали.

Так се пригадавши, присядь, об’йми ноги,

Так, може, він волить помогти троянам

До суден та моря одігнать ахеїв

І бить, щоби всім їм з царя була втіха,

Та й сам Атрієнко владар Агамемнон

Звідав, що зневажив луччого з ахеїв».

Аж до його Хетта з плачем одвічала:

«Навіщо ж тебе я зродила, скормила?

Хоч би коло суден без сліз, без печалі

Ти був, коли вік твій недовгий, короткий,

А то ти безвічний і разом нещасний

Над усіх; тебе я в лихий час родила!

Сеє все сказати Дію Громобою

На Олімп піду я, і він, може, вслуха.

А ти оставайся коло суден бистрих,

Гнівний на ахеїв, і не йди до бою;

Вчора одійшов Дій до чорного люду

В Океан на учту, а з ним і боги всі,

І днів через двадцять на Олімп прибуде;

Тогді піду к Дію в мідяні будинки,

Обійму коліна, і він, певне, вслуха».

Мовила і зникла, а того лишила

З тугою на серці по дівчині гожій,

Що силою взяли. Одиссей тим часом

Прибув аж до Хризи з божими дарами,

І тільки заплили в глибоку затоку,

Враз вітрила зняли, в судно поскладали,

Щоглу вервечками к гнізду притягнули

Мерщій, в саму пристань веслами поплили,

Поскидали котви, к носу прив’язали,

Далі й самі вийшли на берег приморський

Винесли приноси стрільцю Аполлону,

І Хризівна вийшла з пливучого судна,

Її, к бувванові Одиссей привівши,

Здав на руки батьку милому і мовив:

«Післав мене, Хризе, владар Агамемнон

Тобі дочку дати, а Хвіву приноси

Вчинить за данаїв, щоб нам ублагати

Царя, що тьму лиха наробив аргеям».

Мовив, здав на руки, і той прийняв дочку

Милую, а тії божії приноси

Край буввану живо в ряд постановили

І руки помили, посип підійняли;

І Хриз, знявши руки, за них помолився:

«Учуй, Сріблолукий, що Хризу обходиш

І Кіллу святую, ще й Тенедом рядиш,

Як учув мою ти первую молитву,

І мене вповажив, і скарав ахеїв;

Так тепер іще раз вчини мою волю,

Тепер в лихій долі порятуй данаїв».

Помоливсь, і вслухав Аполлон старого

По молитві дарам посип учинили

В’язи завернули, вбили, обідрали,

Стегна обрубали, жиром перекрили

В два листа, а зверху всячини наклали,

І дід скалниками гнітив, вино чорне

Лив, а хлопці збоку рогачі держали.

Як згоріли стегна і нутро розпалось,

Скришили останки, на скіпки знизали

І спекли дотепно, усе повиймали

І, кінчивши працю, обід спорядили,

Їли, і їх серцю нічого не бракло.

А коли напиток і страву спожили

Тогді чури пива в миски наливали

І всіх частували, даючи чарками.

Цілий день мольбами ласкавили бога

Ахейськії чури, співаючи пісень,

Молячи Стодія, і він слухав радий,

Скоро зайшло сонце, мрака наступила,

Вони лягли спати коло носу судна,

А скоро Зірниця рожевая встала

Вони потяглися к ахейському стану.

Аполлон на путь їм подав вітер зручний,

І ті звели щоглу, нап’яли вітрила,

Середнє вітрило здулось, судно ішло,

Рум’яная хвиля ревла коло кіля,

І судно по хвилі плило, сікло воду,

А скоро прибули до суден ахейських,

Вони чорне судно витягли на сушу,

На піски, колоди важкі підкотили

І самі розбились по суднах, намітах.

А там усе гнівний коло суден бистрих

Сидів Пілієнко скорохід Ахілло,

Ніколи і в раду славну не вдавався,

Ніколи і в бійку, а, сидячи, серце

В’ялив, бо бажав же і війни і бійки.

Аж от як настала двадцята зірниця

І пішли к Олімпу боги віковічні

Слід за Дієм, Хетта не забула просьби

Синової, встала із хвилі морської,

На велике небо Олімп прийшла рано,

Застала Кроненка, що сидів особо

На вищій вершині гірного Олімпу,

Сіла впоруч його, коліна обняла

Лівою, а в праву взявши підбороддя,

Ік Кроненку Дію з просьбою сказала:

«Батьку Дій! Коли я тобі поміч дала

Словом або ділом, вчини мою волю,

Вповаж мого сина, що і так безвічний

Над усіх, його ж ще владар Агамемнон

Збезчестив: його пай він узяв для себе.

Вповаж його, Дію, владарю Олімпський!

Дай троянам силу, поки всі ахеї

Його не вповажать, честю не вшанують».

Мовила. Дій хмарний нічого не мовив,

А мовчки, но Хетта, як обняла ноги,

То так і держала і знову пристала:

«Хоч обіцяй вірно, кивни головою,

Хоч одмов, безстрашний, щоб я уже знала,

Наскільки з безсмертних я невповажніша».

І, тяжко здихнувши, хмарний Дій промовив:

«Біда, що перечить ти мене підводиш

Ірі, вона тяжко сердить мене буде;

Вона й так на мене при богах безсмертних

Клепа, каже, поміч подаю троянам.

Но йди уже живо назад, щоб не взнала

Іра, а я сповнить усе постараюсь

Та ще й головою кивну, щоб ти знала

Бо се єсть у мене найбільша ознака

Для богів, що все те істинне, незмінне

І вірне, на що лиш кивну головою».

І повів Кроненко чорними бровами,

І заворушилось пахуче волосся

В бога над богами, і Олімп хитнувся.

Порадивши раду, розійшлись, та в море

Глибоке пустилась з ясного Олімпу,

Дій у дім; боги всі з столів повставали

Батькові назустріч, не осмів ніхто з них

Сидіть до приходу, всі були на встрічі.

Но тільки що сів він на престіл, як Іра

Уже догадалась, що з ним умовлялась

Хетта сріблонога, доч діда морського,

І к Дію Кроненку преками сказала:

«Хто, мано, з тобою з богів умовлявся?

Усе тобі мило подальше од мене

Вести мови скритні, мені ж ти ніколи

Розумом не скажеш про те, що ти мислиш».

В одвіт її мовив батько людський, божий:

«Іро, не сподійся усі мої думи

Знать, тобі се халепа, хоч ти моя й жінка;

І що тобі можна знать, то ранше тебе

Ніхто не зізнає ні з богів, ні з люду;

А що богів мимо задумать я схочу,

Того й не випитуй і не домагайся».

Аж йому сказала поважная Іра:

«Кроненку нещасний! Що ти оце мовив?

Та я не питаюсь і не домагаюсь,

Спокійно ти можеш думать, що захочеш.

Мені тільки страшно, щоб тебе не збила

Хетта сріблонога, доч діда морського.

Чуть світ вона в тебе була, ноги брала,

І ти кивав, мабуть, що вважиш Ахілла

Та погубиш многих край суден ахейських».

В одвіт на сю мову хмарний Дій промовив:

«Все ти, мано, слідиш, хоч я й не таюся,

Но сим ти не вдієш нічого, одно лиш:

Більш противна станеш, тогді гірше буде.

Як так воно сталось, так моя в тім воля,

А ти сиди тихо і не смій перечить,

Не то всі Олімпські тобі не поможуть

Завряд, як на тебе спущу тяжкі руки».

Мовив. Задрижала поважная Іра

І тихо присіла, серце затиснувши,

І усі небесні тяжко воздихнули.

Один тільки Іхвест почав свою мову,

Втішаючи матір Іру білоплечу:

«Оце ж то погане та паскудне діло,

Що ви із-за смертних самі сваритеся

Та на богів смуток зводите; не мила

Наша й учта буде, коли зло панує.

Раджу тобі, мати, що й сама ти знаєш,

Стерпіть се од батька Дія, щоби справді

Батько не завівся, учти нам не збавив.

Забажає тільки блискавник Олімпський,

То й з столів нас скине, бо він тяжко сильний.

Схиляй його лучче словами м’якими,

Тогді ласкав буде і Олімпський з нами».

Промовив, піднявся, подвійную чарку

Дав матері в руки і сказав до неї:

«Знеси, стерпи, мати! Хоч тобі і прикро,

Щоб я тебе, милу, очима не бачив

Битою; тогді я і в жалю не зможу

Помогти; з Олімпським страшно сперечатись.

Він мене, коли я задумав боротись

Раз, за ногу кинув з божого порога,

Цілий день летів я і вже на заході

Брьохнувся на Лімен, ледве тільки живий;

Там мене й прибрали синтицькії люди».

Мовив. Усміхнулась Іра білоплеча,

Усміхнувшись, чарку од сина прийняла.

Тогді він і другим справа подавать став

Солодкий напиток, черпаючи з миски,

І великий сміх став у богів щасливих,

З погляду, як Іхвест служив у світлицях.

Так весь день, аж поки сонце не погасло,

Пили, і їх серцю нічого не бракло:

Хорошая ліра була в Аполлона,

А пісень співали Співи голосисті.

А коли світ ясний сонячний погаснув

Вони всяк додому пішли спочивати,

Бо всім їм по дому вибудував змисний

Іхвест кривоногий на хитрощах мудрих,

Сам же Дій Олімпський пішов до постелі,

Де дрімав, бувало, як сон милий сходив,

І ліг, і лягла з ним Іра злотостольна.

Примітки

Варіант 1-ї пісні за рукописом Центральної наукової бібліотеки.

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 421 – 433.