Вже не можу вдержатись

Володимир Самійленко

(Оповідання бюрократа)

Ой люди добрі, не можу я за лихими сусідами вдержатись на селі… чи пак у столиці. То бабі Парасці не можна було вдержатись на селі, а я не баба, а дід, хоч ще й не старий.

Що вони тільки зо мною виробляють, ви послухайте. Оббріхують мене всяково в своїх капосних поступових газетах, кажуть, що я піддержую старий лад, самоправство бюрократії, що придушив вільне слово й вільну думку. А я ж тільки й винен тим, що часом скажу щось написати, а тоді підпишу.

Якийсь там редактор або співробітник газети посидить у тюрмі зовсім недовго, рік або два, – і вже на мене й на ввесь наш лад дишуть злом. Кричать: «Наруга над волею! над особою людини!..» А скажіть: коли чоловік має більш волі, чи краще б сказати вільного часу, чи тоді, як сидить цілий день над газетною роботою, часом не маючи часу, щоб пообідати, чи тоді, як його любенько посаджено в зовсім окрему хату, в добрій кумпанії, де ніхто йому не перешкоджає, ніхто не силує робити і де він вільно може думати, скільки схоче.

Я знав одного лихенького інородця, що, просидівши в тюрмі два роки, вивчився за той час англійської мови і потім зробив своєму рідному письменству велику прислугу перекладом Сміта, – не «Сміта й Весона», а Адама Сміта. А до буцегарні він тільки марив, щоб вивчитись, та все ніколи було.

От вам наруга над волею! А з наругою над особою виходить ще більша брехня. Бо кого більш люди поважають, чи того, хто садовить у спокійне місце неспокійних людей, чи тих посаджених? Авжеж, що останніх.

Часом трапляється, що якийсь миршавий репортерчик, що на його звертали увагу тільки тоді, як дуже вбрешеться, перебувши в тюрмі, стає героєм, його поважають, а згадки його про тюремне життя друкують на другій сторінці газети в фельєтоні, та вже платять не по копійці, а по п’ятаку. Один з таких навіть мав щастя сподобатись багатій купецькій панночці, він перетяг її до своєї партії, а її гроші до своєї кишені. Вони одружились, і їх діти, певно, належатимуть до партії есдеків. Ну, скажіть, коли маєте в душі хоч трохи справедливості, яка ж це наруга над особою?

Лають мене, що я не заводжу реформ. А нехай би подумали люди – коли я маю час, щоб їх заводити? Поки встанеш, поки прийдеш у канцелярію, поки попідписуєш усі накази про строгі заходи, то вже й минуло півдня. Не встигнеш і попоїсти, а тут ще треба вітати всяких «истинно русских» людей, відповідати на їх запитання та заохочувати до патріотичної праці, давати всякі обіцянки. Не вирядиш іще своїх, як тут пруться англійські, французькі та німецькі кореспонденти, починають допитуватись, чи будемо ми заводити правдивий конституційний лад, чи гадаємо позичити в Європі грошей. Поки заспокоїш їх, поки доведеш їм, що грошей ми не позичатимем, бо й зовсім без грошей ми дуже добрі, поки впевниш їх хоч трохи, що конституції ми не чіпатимем, аби вона нас не чіпала, – то минає й друга половина дня. Хто ж винен, що реформи стоять на місці. Час не стоїть. Якби час стояв, то реформи не стояли б.

А мене лають, ганять, потріпують усяково.

Ні, не можу далі за лихими сусідами вдержатись на кутку. Хоч зараз спродуйся, пакуйся та й на кубанські степи.

І я давно б туди подався, та, на лихо, там об’явлено воєнний стан дуже недавно, і я боюся, що місцеві власті ще не вирозуміли добре завдання воєнно-польового суду.

Але ніхто не допік мені так до самісіньких печінок, як ті капосні «истинно русские» люди.

Отже, вони своїми поздоровленнями та телеграмами, в яких уже другий місяць трохи не щодня висловлюють свою радість із тієї нагоди, що я врятувався від небезпечності, – прямо не дають мені спокою.

Перші дні такі привітання річ добра: вони підбадьорюють і заохочують до праці. Але через тиждень, через два, через три, та й ще, та й ще далі – це стає нестерпучим. Часом щось читаєш веселеньке або лагодишся обміркувати якийсь важний циркуляр, аж тут: дзень-дзелень! Що таке: Телеграма від «истинно русских» людей Задрипанського повіту: «Вітаємо вашу ясновельможність з поводу порятування від небезпеки…» А, бодай вас! і на хвилину не дадуть забути!

А що вже останній їх вибрик, то це щось просто нечуване. Де ж пак, нахваляються, що проковтнуть і зметуть усіх прихильників конституції! Себто проковтнуть і конституційних міністрів.

І це ті самі «истинно русские» люди, що мучили мене своїми привітаннями! Та скажіть же ви мені, бога ради: хто кого піддержує, – чи ми «истинно русских» людей, чи «истинно русские» люди нас?

Проковтнути й змести!.. Ні, дякую, я сам хочу ще деякий час мати змогу спокійно обідати й ковтати.

Отже, не можна мені вдержатись тут ніяким робом. Не можна за лихими та й за добрими людьми.

Об’явлю про скасування військового стану в якійсь станиці, та й сам подамся на кубанські степи.

Примітки

Вперше надруковано в газ. «Рада». – 1906. – № 23. – 11 жовт. – С. 2. Підпис: В. С-ий. Подається за першодруком.

…бабі Парасці не можна було вдержатись на селі – мається на увазі гумористичне оповідання І. С. Нечуя-Левицького «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» (1874), з заголовком якого перегукується заголовок даного оповідання.

«Сміт і Весон» – таку назву має міжнаціональна корпорація по виготовленню вогнепальної зброї.

Сміт Адам (1723 – 1790) – англійський політеконом, за походженням шотландець. Автор відомої праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776), де глибоко розробив трудову теорію вартості та систему інших питань політекономії.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 567 – 569.