Маленький фельєтон

Володимир Самійленко

I

Сталася пригода й з добродієм Юзефовичем. Добродієм я величаю його тільки з української гречності, а зовсім не тому, щоб він уславився чимсь добродійним або хоч просто добрим.

Навпаки, він сам звик ганьбити все добре, а справжніх добродіїв звати злодіями й розбишаками.

Особливо не злюбив він тих, що хотять волі й рівних прав навіть інородцям.

Інородців він зовсім не міг терпіти, бо сам він найсправжніший «истинно русский» чоловік: адже й прізвище його в перекладі з польської мови на російську бринить зовсім по-російському – «господин Осипов».

Він завше лаяв інородців, але нароздріб, а йому дуже хотілося лаяти їх оптом, як те робить Піхно.

Д. Піхно має, безперечно, великий успіх, відколи зайнявся виробом лайок фабричним способом і відчинив свою власну лаярню з конторою й головним складом лайок у Києві й з численними відділами попід усім Києвом.

Д. Юзефович, бачивши теє, погадав собі, що й він нічим не гірший за Піхна і може лаятись не гірше за його.

Він погадав собі, що непогано було б і йому відчинити свою лаярню, яку можна буде назвати газетою.

Він навіть марив про деякі поліпшення: щоб, наприклад, при головній конторі лайок завести відділ потиличників і стусанів та роздавати їх усім несправжнім росіянам зовсім без плати.

І він почав видавати газету.

Але ті письменники, яких він запросив у помагачі його лайки, схотіли, щоб він платив за їхню роботу і гонорар.

Цього д. Юзефович ніяк не сподівався, бо був певний, що тільки видатніші «истинно русские» люди можуть працювати ради користі, а всяка дрібнота повинна лаятись і навіть бити тільки ради честі.

Він був хотів це пояснити своїм спільним робітникам, але, не бувши певним, що вони зрозуміють такі високі речі, сказав їм просто:

– Я можу писати казна-що, я можу друкувати казна-що; але щоб платити гроші за казна-що – вибачайте, цього вже я не можу й не хочу.

І його робітники не схотіли лаятись дурно і застрайкували. Лайки стихли, а надія на те, що заснується відділ потиличників, зовсім була зникла.

Піхно був почав уже радіти; були почали радіти й ті незначні «справжні руські» люди, що виробляють лайки, потиличники й стусани не фабричним, а хатнім способом: вони гадали, що позбудуться конкуренції.

Але великі справи не гинуть так швидко. Спільні робітники нахвалялись на п. Юзефовича мировим судом; але як звичайно в «истинно русских» справах є й «гражданщини» й «уголовщини» більш ніж треба, то д. Юзефович показав їм прокурора. Його помагачі повтікали, а п. Юзефович зістався переможцем на полі лайки.

Тепер він знайшов нових помагачів, які будуть виробляти лайки за дешеву плату або й зовсім без плати, але з правом діставати замість грошей зайві потиличники й стусани з свого власного складу.

Можна тільки бажати, щоб вони тієї плати мали якнайбільше.

II

Це діялося в січні 1907 року, тоді, як уже були видруковані списки кандидатів до Державної думи.

Я сидів і переглядав газети, які в провідних статтях і фельетонах страшенно клопоталися про те, чи буде наша нова Дума ліва, чи буде вона права, чи буде середня.

Я саме вчитався в одну статтю, в якій доводилось, що між лівою і між правою Думою є велика різниця: коли Дума буде ліва, то газетні робітники матимуть змогу писати щодня сто рядків і мати три карбованці, а коли вона буде права, то ті робітники зовсім не матимуть змоги нічого писати, але зате матимуть щодня 6 копійок і помешкання без плати. Я саме почав вираховувати, що корисніше, – чи три карбованці без помешкання, чи 6 копійок з помешканням, коли це в мою хату вбіг мій старий знайомий Іван Недопечений. Він мав зовсім перелякане обличчя.

– Що таке з вами сталося, – спитав я його, – чого ви такі збентежені?

Він тремтячою рукою витяг з кишені папірець і подав мені.

– Що ж тут страшного? – сказав я, подивившись, – адже це тільки спис кандидатів до Державної думи від вашої партії. Чи, може, вас не заведено до списку?

– Заведено! Ой, заведено! – скрикнув він безнадійно, – і я тепер пропаща людина!

– Чого ж вам, – кажу я, – журитись? Адже якщо вам не хочеться бути послом, то ніхто вас не присилує до того.

– Хочеться, дуже хочеться, і, на лихо, виборцям теж хочеться мене обрати.

– То я вже зовсім не розумію, що вас турбує й лякає.

– І турбує, й лякає… А я ж і казав їм: не заводьте мене до списку, краще в день виборів пустіть на голоси… Отже, мене не послухали.

– Та що ж вам те вадить?

– Невже ви не розумієте? Адже ви знаєте, що той, кого посаджено адміністративно, не може бути обраним до Державної думи?

– Знаю, – кажу я, – але ж вас ще не посаджено.

– Бачите, і ви кажете: ще не посаджено. Значить, і ви гадаєте, що мене можуть посадити?

Я зрозумів його переляк.

– Що ж ви гадаєте вчинити? – спитався я, подумавши трохи.

– Я вже сказав, щоб мене викреслили з списку, і мені обіцяли це зробити. Але гадаю, що цього ще мало. А що, як не поймуть віри там, де треба, що я справді не хочу вже кандидатувати! Я хочу, щоб ви мені порадили що-небудь.

І я йому порадив. У тому місті, де це було, в мене був знайомий кореспондент телеграфного агентства. До його я й справив свого переляканого приятеля.

Через два дні в усіх газетах появилася така телеграма: Чортопханськ. Чутка про те, що кандидата в члени Державної думи д. І. Недопеченого посаджено, цілком неправдива, тим більше, що д. Недопечений зовсім не думає бути членом Державної думи. В городі велике вражіння зробило те, що д. Недопечений перейшов до партії правового порядку.

III

Прочитав я звістку про знаменитий приказ, щоб поступові газети вже не перевозились у швидких поїздах.

Незабаром прочитаю, певно, й про те, щоб вони не перевозились і в інших поїздах.

Але я не журюся, бо знаю, що є кращий спосіб, щоб перевозити газети.

Тільки не думайте, що я маю на увазі коней. Коні потрібні кінним урядникам і стражникам.

Ні, у нас є інша робоча скотина, яка тепер, до речі, мало потрібна на селі; там у людей мало землі, – то й їй мало роботи.

Я кажу про наших українських волів, наших круторогих, наших історично-етнографічних воликів.

Вони нам перевозитимуть з Петербурга «Товарища», «Страну», і «Речь», і «Око», і «Ухо», якщо воно буде виходити.

Вони будуть одвозити в Петербург нашу «Раду», і від такого способу перевозки наша газета матиме ще більшу щиро народну вдачу.

Дехто, може, незадоволений буде з того, що матиме газету не в свій час, але хай він має на увазі от що.

Чи не помічали люди, що дуже любо на різдво з’їсти свіжого кавуна або на Великдень свіжу путивочку? Любо, дуже любо, хоч це й не значить: їсти овочі в свій час.

То чому б же не любо було прочитати на Великдень різдвяне оповідання або восени – заклик до виборів у весняну Державну думу!

І як я подумаю про цю приємність, то мені стає так любо, наче я сам сьогодні, 31 жовтня, з’їв десяток свіжих ягідок, вирваних літом.

Але мені любо й з іншого, вищого погляду: я дуже люблю наші народні стародавні промисли. Між цими промислами мені найбільш подобається чумацтво.

Воно в нас зовсім підупало. Я не раз гадав про те, як би його відродити, і для цього навіть купив збірник чумацьких пісень Рудченка.

Тепер мені вже не треба чумацьких пісень: чумакування відродиться через поступові газети.

Уявіть собі таку картину. Широким та безкрайньо довгим шляхом тягнеться валка чумацьких маж. Круторогі ступають поважно, не поспішаючи; і з їх обличчя не можна б угадати, що вони везуть «преступную литературу». Може бути, що самі вони думають, що везуть тараню або сіль.

Чумаки ж знають, що вони везуть; зупиняючись удень попасати волів, вони витягають номер «Страны» або «Речи», прочитують вступну й довго розмовляють з поводу прочитаного.

Заходить сонце. Чумаки привертають до гіллястого дуба, запалюють огонь, заварюють кашу, а поки вона вкипить, сідають перед огнем, запаливши цигарки, скручені з тютюну та якої-небудь закордонної хроніки.

Настає ніч, і чумаки лягають спати, поставивши сторожу від непевних людей, які раді б пограбувати й знищити і «Страну», й «Речь», і «Око», і всяку іншу газету.

Примітки

Цикл із трьох неозаголовлених творів, написаних В. Самійленком, друкувався в газ. «Рада» під рубрикою «Маленький фельетон»: І – 1906. – № 32. – 21 жовт. – С. 2; II – 1906. – № 35. – 25 жовт. – С. 2; III – 1906. – № 40. – 31 жовт. – С. 2. Під кожним із фейлетонів підпис: В. С-ий. Подається за першодруком.

… з добродієм Юзефовичем – очевидно, мова йде про Бориса Михайловича Юзефовича (1843 – 1911), сина М. В. Юзефовича (див. приміт. до циклу фейлетонів «Розмова»), публіциста-реакціонера. Б. М. Юзефович видавав у Києві з вересня 1906-го по червень 1907 р. газету «Закон и правда. Орган Киевской монархической правовой партии» (про цю газету «лаярню», очевидно, і йде мова у фейлетоні) і в 1906 – 1908 рр. «Политические письма. Периодический сборник по вопросам текущей политической і общественной жизни».

Це діялося в січні 1907 р. В цьому фейлетоні письменник вдається до прийому сатиричного попереджування подій (пор. поему «Гея»). Фейлетон писався в час, коли революційна хвиля пішла на спад, посилився тиск реакції. Перша Дума була розпущена царським маніфестом. В країні проходили вибори до другої Думи (зібралась 20 лютого 1907 р.)., існували небезпідставні побоювання про можливі репресії щодо майбутніх депутатів Думи та тих, хто виступає кандидатом. Ці настрої відображено у фейлетоні.

Іван Недопечений – вигаданий автором персонаж, фігурує в ряді фейлетонів.

… партія правового порядку – реакційна монархічна партія.

«Товарищ» – щоденна газета, видавалась у Петербурзі з березня 1906-го по грудень 1907 р., оголошувала себе «безпартійною», фактично була органом лівих кадетів.

«Страна» – щоденна газета, видавалась у Петербурзі з лютого 1906-го по грудень 1907 р., підтримувала правих кадетів.

«Речь» – щоденна газета, видавалась у Петербурзі з лютого 1906 р. по 1917 р. Центральний орган кадетської партії.

«Око» – щоденна газета, видавалась у Петербурзі в 1906 р., пропагувала програму кадетів.

«Ухо», якщо воно буде виходити… – такої газети не було; очевидно, письменник утворив цю назву за гумористичною паралеллю до «Ока».

… збірник чумацьких пісень Рудченка – мова йде про збірник «Чумацькі народні пісні» («Чумацкие народные песни». – (К., 1874), впорядкований і виданий І. Я. Рудченком (1845 – 1905), українським письменником, критиком, фольклористом (брат Панаса Мирного, його співавтор у роботі над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»).

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 570 – 573.