Частина друга. Воєвода Мороз

М. О. Некрасов
переклад Михайла Старицького

16

Морозяно. Сяють пологи срібляні,

Бори бовваніють кругом;

Буланко ні вільно, ні тюпки плуганить,

Душі не зустрінеш шляхом.

Як тихо та чутко! З села якийсь голос

Долинув, і в усі дзвенить;

У лісі на корінь насунувся полоз,

Аж в серці неначе рипить.

Навколо площина, що й зглянуть несила,

Немов в діамантах горить…

Одарчині очі сльоза стуманила, –

Повинно, їх сонце сліпить.

17

На полі ж то тихо, а в лісі

Ще тихше і ніби ясніш;

Щодалі – дерева грубіші,

І тіні щодалі – довгіш.

Дерева, і сонце, і тіні,

І мертвий, німий супокій…

Аж ось! Розляглось голосіння

Та стогін болячий, тяжкий!

Одарку подужало горе –

І ліс безуважно чував,

Як лихо лилось необоре,

Як голос тремтів і лунав;

І сонце холодне, недруже,

Мов жовтеє око сови,

Дивилося з неба байдуже

На муки-ридання вдови.

І скільки тих струн увірвалось

На серці нещаснім людськім, –

Довіку захованим сталось

У борі безлюднім, глухім.

І тугу вдови-бідолахи,

Матусі сиріток-дрібнят,

Підслухали вільні лиш птахи,

Та й досі від миру таять!

18

Не псяр по діброві гукає,

Не греблі ламає вода, –

Наплакавшись вволю, рубає

То дрова вдова молода.

Руба та склада на гринджоли

Коли б. їх хутчій нарубать;

Навряд а чи й чує з недолі,

Як сльози невпинно біжать.

Оце на сніг білий скрапнеться

Із вій яка-небудь одна,

До самого долу проб’ється

І ямку протопить до дна.

Другу на березину зроне,

І дивишся – миттю вона

В перлину ясну захолоне –

І біла, і кругла, й міцна.

А інша на оці засяє,

Струмком по щоці побіжить,

І сонце в ній променем грає…

Упоратись Дарка спішить.

Рубає, рубає, рубає,

Не чує, як холод зціпля,

Одно – про дружину гадає,

І кличе, і з ним розмовля.

19

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Голубонько! Нашу красуньку

В танок, на весняних святках,

Візьмуть знов дівчата Маруньку

Й хитатимуть знов на руках!

Стануть хитати,

Вгору кидати

І трусити так.

Як молотять мак.

Наче маківочка гожа,

Буде Маруся літать,

Вся зчервоніє, як рожа,

Стануть очиці палать;

Буде ніжками махати,

Дзвінко сміятись… самі

Ми на її любуватись

Будемо, соколе мій!..

20

Вмер, не дожив свого віку,

Вмер – і зарито в землі!

Як навесні чоловіку

Любо у полі, в селі!

Сонечко ясне палає,

Всі поживляє краси;

Нивка на рало триває,

Травка прохає коси.

Рано, бездольна, я встала,

Ріски у роті не мала,

В плуг запрягла я коня,

Нивку до смерку орала,

Косу ніч цілу клепала,

Стала косити до дня.

Міцно ви, ніженьки, стійте,

Рученьки білі, не нийте:

Треба самій працювать!

В полі ж самісінькій трудно,

В полі самісінькій нудно, –

Буду коханого звать:

«Глянь, чи я добре зорала?

Глянь, чи сухим я зіклала

Сіно в круглесенький стіг?

Всю сіножать без привала

Я на граблях спочивала…

Чом мені ти не споміг?

Хто ж до пуття довести мене схоче

Нікому діло поправить жіноче…

21

В ліс почали вже товар виганяти,

Стали розкішні жита красувати –

Дав нам поліття господь, –

Ниньки по груди жита чоловіку,

Дав нам поліття господь!..

Та не продовжив тобі тільки віку, –

Хоч-не-хоч в поле сама вже виходь!..

Овід гуде, уїдає,

Згага пекельна в’ялить;

Сонечко серп напікає,

Сонечко очі сліпить;

Палить у голову, в плечі,

В ноги, у руки пече;

З жита, немовбито з печі,

Так і пашить гаряче;

Спиноньку страх натруджала,

Рученьки, ніжки болять;

Жовті, червоні кружала

Перед очима стоять…

Жни, дожинай похутчіше,

Бачиш, вже пада зерно…

Вкупі б робить охітніше,

Вкупі б не так забарно…

22

Ох, справедливий був, ненько,

Сон перед спасом мені!..

В південь заснула саменька

Я із серпом на стерні;

Бачу, мене оступає

Війська ворожого тьма.

Грізно руками махає,

Грізно очима пройма.

Кинулась я було в ноги,

Та вже несила тікать;

Стала прохати спомоги,

Стала я вголос кричать.

Чую – земля затрусилась,

Зілля кивають, тремтять…

Перша матуся з’явилась,

Дітки за нею біжать;

Вже без погоди не здвине

В полі вітряк своїх крил;

Брат підійде та й спочине,

Свекір плуганить, як віл.

Всі приплелись, посходжали,

Тільки дружини мого

Очі мої не вбачали…

Стала я кликать його:

«Бачиш, – мене оступає

Війська ворожого тьма,

Грізно руками махає,

Грізно очима пройма!

Що ж ти не йдеш боронити?..»

Господи! Щезло куди ти?

Що це зі мною було?!

Жадного війська немає,

Геть навкруги – ні ноги…

То не лихі вороги, –

Жито кругом облягає,

Буйні колосся, рясні

Світ заступають мені!

Гнуться, мов золотом сяють,

Руки лискочуть і вид,

Сами солому під серп нахиляють –

Більш їм стояти не слід!

Жати я стала хутенько;

Жну, а на шию мою

Сиплються зерна буйненькі,

Ніби під грядом стою!

Ох, моя матінко, за ніч

Випаде зерно усе…

Де ж ти мій Прокл Севастьянич?

Чом тебе бог не несе?

Сон справедливий був, ненько, –

Жатиму, бідна, саменька!

Жатиму все без дружини,

Буду сніп міцно крутить,

Буду раз по раз сльозини

В сніп загорьований лить…

Ох, не перлисті, не срібні

Сльози пекучі вдови;

Нащо ж ви богу потрібні,

Нащо здались йому ви?..

23

Довгі зимові ті ночі –

Спатоньки нудно самій;

Аби не плакали очі,

Буду я ткати хутчій.

Витчу полотен багато,

Добрих, тонких скатертин;

Дасть бог, діжду-таки свята –

Виросте сокіл мій син;

Буде на цілу країну

Красень між всіх парубків;

Висватать сину дівчину

Вирядим чесних сватів…

Кучері красеню Грицю

Я розчесала гаразд…

В білім, хорошім обличчю

Кров молодечая гра…

Ну, та до пари й подружжя,

Наче рожевий листок…

Встань – уже час, милий друже,

Благословити діток!

Дня цього ждали, як свята:

Як то раділи колись,

Аж усміхалася й хата,

Що став ходити наш Гриць.

Цілу ту нічку зимову

Ми не стуляли очей,

Все вели тиху розмову:

Як то Гриць дійде людей,

Як його будем женити,

Як ми надбаєм всього…

От таки, бога хвалити,

Ми і діждали того.

Грає троїста музика.

Бубон гуде на селі;

Треба позвать чоловіка –

Стрінути поїзд здалі:

Кралю веде білолицю

Сокіл, не сокіл – жених!

Сип же ти жито-пшеницю,

Геть обсипай молодих!»

24

В бір на смачне пасовище

Гойдар овечок жене;

В борі ж чатує вовчище –

Певно, чиюсь-то хапне?

Чорні та темряві хмари

Звисли над нашим селом,

Блискавка блисне і вдарить

В хату чиюсь-то притьмом!

Чутка недобра підкралась,

Ходить між людом кругом:

Парубкам воля урвалась –

Швидко некрутський прийом!

Гриць одинак в нас та й годі:

Діток всіх – донька та син…

Тільки наш староста, злодій,

Щоб не підвів під аршин?..

Скаже: «Так хоче громада!..»

Згине навіки наш син…

Де ж твоя, друже, порада?

Ти б захистив нас один!

Ох, ти не встанеш, мій друже!

Зціпились руки байдуже,

Очі склепились твої, –

Вік сиротіти сім’ї!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

25

Чи ж не благала я матір престольну

Чи ж я ледача була?

Ніччю сама по ікону чудовну

Я не злякалась – пішла;

Вітер гуде, намітає замети,

А хоч би місяць з-за хмар!

Глянеш на небо, – погані прикмети:

Ряд домовин ніби й мар…

Чи ж не впадала за ним, моїм голубом,

Чи пожаліла чого?

Я і признатись йому мала соромом,

Як я кохала його!

Зірки блиснуть і осяють цю темряву,

Та не осяють думок!

Зайчик ген рушив по впалому дереву…

Стій, не біжи на шляшок!

Ні, проминув, побіг пріч, хвала богові…

В північ насунула мла;

Чую – по цілому темному борові

Сила нечиста пішла.

Виє, голосить, десь квилить… не руш мене!

Зникни і щезни мерщій!

Я несу горенько-лихо натруджене

Діві пречистій святій!

Коні іржуть, звір реве по глушовинам,

Вслід мов погоня яка!

Гей, не чіпайте! Бо дорого стоїть нам

Наша копійка гірка!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Літо було він проробить цілісеньке,

Зиму всю в краї чужім;

Я ж сама дома всі ночі довгісенькі

Лину гадками за ним.

Їде він, мерзне, голодний, натруджений;

Я, знай, сиджу та пряду;

Наче той шлях його, довгий, занудженин, –

Нитку без краю веду.

Гра веретено, із пучок спускається,

Аж на долівці скака…

Прокіл мій десь по заметах путляється;

А як дорога тяжка

Й мажа з вагою, – жаліє худібоньки, –

Сам себе в віз припряга…

Так-то працюючи з ранку до ніченьки,

Ми і придбали шага!..

Господи! Будь милосердим до бідного,

Зглянься на нашу сім’ю!

І се, що зібрали ми срібного й мідного,

Все тобі, боже, даю!

26

Вже я й облісок минаю;

Стежки в заметах не знать:

Біло геть з краю до краю…

Ледве що стало світать.

Зірка блискуча, хороша

Впала з небесних верхів, –

Знати, то воленька божа,

Певно, господь її змів…

Глянула я й заніміла

Аж похололо чоло:

Все пригадати хотіла,

Що мені в думку зайшло,

В той час, як зірка зникала

В темряві страшній, сумній?..

Так, тепер все пригадала:

Думала, соколе мій,

Що не застану й живого…

Мати Ісуса Христа!

Чим прогнівила я бога?

Крий мене, діво свята!

Знов я побігла невтомно…

Сила-то в нього яка!

Може, ікона чудовна

З ліжка зведе мертвяка?

Ох, аби ласка господня,

Бог не попустить сиріт…

«Ось мур і брама церковна!

Тінь моя аж до воріт

Вже досяга головою.

Впала навколюшки я,

Зирк, – а вгорі наді мною

Хрест суто злотий сія;

Зверху ж на баньку хрестову

Сів лиховісник той – крюк…

В грудях так стислося знову,

Що не зняла я і рук!

27

Довго мене забарили –

Саме того ж таки дня

Черниці сестру хоронили.

Вутреню слухала я.

Тихо чернички ходжали, –

Чорний на всіх був одіг,

Тільки небіжка лежала

В білім убранні, як сніг.

Спить молода, супокійна,

Знає, що буде в раю…

Поцілувала і я, гріходійна,

В білу рученьку твою!

Пильно їй в личко дивилась:

Краща, молодша за всіх,

Ніби голубонька біла

Проміж голубок простих.

Чорне вкривало аж долі,

Чотки на пальцях святі,

Вінчик кунштовий на чолі, –

Тихі так янголи ті!

Мов же святими вустами

Богові слово за нас,

Аби з дрібними дітками

Вік мій бездольний не згас!

Сестри черниченьки сами

Несли на плечах труну

І з голосінням-сльозами

В яму спустили тісну.

28

Рушили з чином пречистую діву,

Стали черниці співати журливу,

Били чолом до землі.

Скільки ж то шани було їй повсюди,

Кидали працю зануджені люди,

Всі проводжали її!

Хворих до неї носили й незрячих…

Знаю, царице! Ти сльози болячі

Втерла кільком на очах…

Нам тільки ласки ти дать не зволяла.

Господи! Кільки я дров нарубала,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чи й довезу на санках?..»

29

Скінчивши це звикле їй діло,

На санки зіклала дрова,

За віжки взялась і хотіла

Додому вертатись вдова.

Та знов загадалась над лихом,

Сокиру невмисно взяла

І, слізьми ридаючи тихо,

Під сосну високу пішла.

Заледве ступає ногами, –

Втомив її плач той тяжкий:

Так лихо стихає часами

В страшний та німий супокій!

Під сосною стала – чи й дише, –

Без думи, без стогону й сльоз.

У лісі мертвячая тиша,

Надвечір міцніша мороз.

30

Не буря над лісом шумує,

Не з гір то клекоче вода, –

Мороз-воєвода пильнує

І панства свої огляда.

Вбача, чи гаразд хуртовини

У лісі стежки замели,

Чи долі нема де ялини,

Нема де без снігу землі?

Чи пишно всі сосни прибрались?

Яка на дубах тих краса?

Чи міцно у кригу скувались

Великі й маненькі плеса?

Іде – по деревах ступає,

Лущить по замерзлій воді;

А сонце сліпуче аж грає

В кудлатій його бороді.

Усюди шляхи чарівному…

От зблизився він до вдови –

І вмить зупинивсь нерухомо

Над нею поверх голови!

Осівши на сосну стрільчату,

Віночком став бить по вершку

І сам-но до себе завзяту

Завів якусь пісню хвастку.

31

«Пригляньсь на мою, серце, вроду:

Який воєвода Мороз!

Такої краси й сили зроду

Вбачати тобі не прийшлось!

Сніги, хуртовини й тумани

Морозові завжди слушні,

Піду на моря-океани –

Палаци повстануть ясні.

Замислю – і річку чималу

Сховаю я миттю під льод,

Містки побудую з кришталу,

Яких не збудує народ.

Де вільні, широкі, погожі

Недавно ще води текли, –

Там ниньки уже перехожі

1 хури з вагою пішли.

Люблю по глибоких могилах

У паморозь мертвих вбірать;

Морозити кров кому в жилах,

Чи мозок у чолі стискать.

На лихо, на страх лиходію,

Як їде він верхи у ніч,

Таку лускотню заподію,

Що рад би він зникнути пріч!

Баби, боячись вовкулаків,

Тікають додому хутчіш;

Але ж тих п’яниць-гультіпаків

Дурити іще веселіш:

Без крейди всю пику збілую,

А ніс запалає вогнем,

І бороду так пришрубую

До віжок – хоч тни ти ножем!

За всіх багатіший я в світі, –

Мого не злічити добра:

У перли, срібло, в самоцвіти

Сестра моє царство вбира.

Ходи в моє царство зі мною, –

Ти будеш царицею пак!

Гаразд попануєм зимою,

А літом спочинемо всмак.

Ходи, приголублю, пригрію,

Палац тобі дам не один!»

І став їй махати на шию

Мороз булавою з крижин.

32

«Чи тепло тобі, молодице?» –

З високої сосни кричить.

«Еге ж!» – одрікає вдовиця,

Сама ж вся дубіє, тремтить.

Ще нижче спустивсь морозенько,

Махнув булавою ще раз,

Шепоче ласкаво, тихенько:

«Чи тепло пак?» – «Тепло, гаразд!»

«Гаразд», – а сама все дубіє.

Торкнувсь морозенько блідий,

У вид різким духом їй віє

Й голки гострожалі, знай, сіє,

На неї з срібла-бороди.

І ось край її опинився:

«Чи тепло, – промовив, – тобі?»

І Проколом вмить їй з’явився

Та й став цілувати її.

У шию, в вуста та у вічі

Її чарівник цілував,

І їй ті закохані річі,

Що милий про шлюб, – шепотав.

Так стало їй радісно, мило,

Так солодко шепіт наліг,

Що й очі Одарка стулила,

Й сокиру впустила до ніг.

І лагідний усміх німіє

В вдови на блідих вустоньках;

Мов борошном, спушено вії,

А брови у срібних скалках…

33

Блискучим морозом окрита,

Стоїть вона, дубне навік,

І сниться гаряче їй літо, –

Не звезене жито ще в тік,

А зжате, – вільніше їм стало!

Возили селяни снопи,

А Дарка картоплю копала

Таки край тієї ж тропи.

Робила й свекруха старенька

На діток; а тут на мішках

Сиділа Маруся гарненька

І моркву тримала в руках.

Віз повний рипить, над’їжджає, –

Буланко заржав до своїх,

І широко Прокіл ступає

За возом снопів золотих.

«Магайбі! А де ж мій Грицюня?»

Їм батько сказав, ідучи.

«В горосі», – озвалась бабуня.

«Ей, Грицю!» – гукнув він мерщі

Й на небо зирнув: «Вже не рано!

Напиться б, бо згага…» Встає

Його господиня кохана,

З барилка води подає.

Тим часом і Гриць обізвався:

Оплутаний чисто в’ючем,

Жвавенький хлопчина здавався

Котючим зеленим кущем.

«Біжить, лопотить мій стрибалко,

Горить під ногами трава!»

Грицько увесь чорний, як галка,

Білява лишень голова.

Опукою котить жвавенько,

На шиї горох хомутом…

Попоштував бабу він, неньку,

Сестру, – так і ниже в’юном!

Погладила мати хлоп’ятка,

І батько за щоку вщипнув;

Тим часом не гаявсь Буланко:

Він шию тягнув та тягнув,

Допався – й, оскаливши зуби,

Смакує горохом, щипа

І в добрі, м’якесенькі губи

Грицюнине вухо хапа…

34

Маруся до батька озвалась:

«Візьми мене, тату! Тривай!»

Скакнула з мішків та й упала;

Підняв її батько: «Гай, гай!

Не плач, – не скалічила спину!

Не треба плаксійок мені,

Ти, жінко, такого хлопчину

Іще приведи на весні!

Дивися ж!» Жона зчервоніла:

«Та буде тобі й одного!»

(А вже щось під серцем носила…)

«Та ну-бо, Марусю, чого

Ти плачеш? Утри свої сльози,

Мерщій на ту ніжку ступи!»

І батько, підвівшись на возі,

Її підсадив на снопи.

А Гриць наче тут уродився,

Схопився й собі за рубель;

І віз, риплячи, покотився,

Помежи рясних конопель.

Знялася горобчиків сила,

Шугнула густим табунком…

І довго Одарка зорила,

Закрившись від сонця платком,

Як з татом діткй наближались

До хати, де слався димок,

І їй з-за снопів усміхались

Червоні обличчя діток…

От пісня луна на роздолі!

Дзвінкий голосок у співця…

Остатнії одсліди болю

Позникли в Одарки з лиця;

Душа полетіла боляче

Туди, де той спів голосний…

Немає над пісню ту краще,

Яку ми чуваємо в сні!

Об чім вона – бог її знає,

І слів ти її не питай;

Але ж вона серце стишає,

На душу навіює рай.

В тій пісні є пестощі, й ласки,

Й кохання – без краю-кінця…

Застигла й не сходить в Одарки

Щаслива ухмилка з лиця.

35

Якою б ціною не сталось

Селянці моїй заніміть, –

Байдуже: вона усміхалась;

Нема що за нею жаліть.

Ніде пак спокою такого

Любого не знайдемо ми,

Як в лісі безмовім, облогім,

Під небом холодним зими.

Ніде так гаразд на слободі

Не дихати хворим грудям…

І якщо нам жити вже годі,

То краще спокоїтись там.

36

Ні гуку! Душа замірає,

І горе і щастя стиха,

І чуєш ти, як огортає

Тебе ота тиша глуха.

Ні гуку! І бачиш ти синій

Край неба, та сонце, та ліс,

В сріблястий одягнений іній,

Що пухом химерно обвис;

І тягне тебе якась сила

В таємну його глибочінь…

Аж ось угорі зашамтіло, –

То білка з соснових вершин,

Скакнувши, шмат снігу звалила

В Одарки він звис на спині;

Одарка ж стояла й дубіла

В якімсь зачарованім сні…

Примітки

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 361 – 379.