Частина перша. Смерть селянина

М. О. Некрасов
переклад Михайла Старицького

1

Буланко в заметі загруз по коліна;

Дві пари корявих постол

Та вкрита ряденцем ялова трунина

Стирчать із убогих гринджол.

Стара в чималих рукавицях

Устала коня підігнать.

Крижинки у неї на віях, –

Мабуть, від морозу блищать.

2

Навиклая думка в піїта

Попереду неї біжить:

Мов шатою білою вкрита

В селі ген хатинка стоїть.

В хатинці під полом телятко,

На покуті мрець під вікном;

Лепечуть дурні ще дрібнятка,

Дружина рида над шитвом, –

Готує мерцеві, повинно, –

Не кидає голки й разу,

Як дощ той осінній, невпинно

Сльоза доганяє сльозу.

3

Три долі тяжкі колись мала доба:

І доленька перша – з рабом одружитись,

Друга – бути матір’ю сина-раба,

А третя – до смерті рабові коритись;

І всі оці долі тяженні лягли

На жінку у нашій землі.

Вік линув за віком – до щастя все билось,

Не раз, не два в світі усе поіншйлось,

Одну тільки, боже, єси залишив

Ти долю сувору селянки…

І всі на те згодні, що образ здрібнів

Краси огрядної – слов’янки.

Чи то вже талан твій такий?!

Ти потай, німотно страждала,

Боролася в скруті тяжкій,

Нікому жалів не звіряла;

Але ж ти, дружино німа,

Мені шепотнеш їх на вухо.

Ти вся – полохнеча сама,

Ти вся – віковічная скруха!

Й твоїм безпросвітним бідам

Останок життя я віддам.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

4

Одначе ми річ про селянку

Зняли, аби вам довести,

Що образ величний слов’янки

Ще можна й донині знайти.

Є жінка у нашім народі –

Повага та спокій в лиці,

І рух лебедячий у ході,

Й краса гордовита в оці.

Хіба їх сліпий не пізнає,

Видющий же скаже в ту ж мить:

«Пройде – мов те сонце осяє,

Погляне – навік ощастить!»

Ідуть вони тею ж тропою,

Якою верстає й наш люд;

Але ж між убожества й гною

До них не влипа якось бруд.

Пишає красуня на диво,

Рум’яна, струнка, огрядна,

У всякім убранні вродлива,

У кожній роботі зручна.

І голод, і холод – все зносить

Без ремства, терпляче вона…

Я бачив раз, як вона косить:

Що мах – то й копиця одна.

Платок їй набакир геть збочив,

От-от спадуть коси до п’ят…

Якийсь парубійко підскочив, –

Їх вгору підкинув на жарті

Важенні, русяві ті коси

На перса рум’яні лягли,

Укрили їй ніженьки босі, –

За ними не видко й землі.

Вона відвела їх руками,

На парубка очі звела…

А вид її гордий, мов з рами,

Образою й гнівом пала.

У будень не любить пустоти;

Зате ж не пізнати її,

Як слід працьової турботи

Їй усміх зжене на чолі.

Такого пак щирого сміху,

І пісні, і танця в танку –

За гроші не купиш: «Ну, втіха!»

Гудуть чоловіки в кутку.

В гранні – її вершник не встигне,

В біді – помогти не схибне,

Коня хоч навзаводи спине

І в полум’я просто стрибне!

Хороші та білі їй зуби,

Немов тії перли блищать,

Так пильно ж коралові губи

Красу їх від люду таять.

Вона усміхається зрідка…

Не час їй баляси точить;

Не зважиться в неї сусідка

Горшка, чаплії попросить;

Їй лінощі зовсім не милі,

Не шкода старців-гультіпак…

Лежить на ній розуму, сили

І праці великої знак.

У неї нехибне дізнання,.

Що з праці рятуночку жди,

І праця їй зносить надбання:

Сім’я не бідує в нужді,

Бо завжди в них теплая хата,

Хліб – сонце, смачний сирівець,

Здорові і ситі хлоп’ята,

Й про свято є теж буханець.

До церкви іде молодиця

Попереду всеї сім’ї,

Дворічна дочка повнолиця

Припала до лона її.

Рядком шестилітнього сина

Веде сама в сукні святній…

І долюбу всім ця картина,

Для кого наш люд дорогий.

5

І ти пак красою світила,

Гнучка була й сильна в стану,

Так горенько ж, лихо зломило

Покійного Прокла жону!

Ти горда, ти плакать не хочеш;

Але ж трунове полотно

Дрібними ти мимохіть росиш,

Його шиючи похіпно.

З вій довгих сльоза сльозу гонить

На руки проворні твої…

Так колос без шелесту ронить

Достиглії зерна свої…

6

На цвинтарі, геть за хатами,

Де хуга лютує і гра

З підбитими вітром хрестами,

Місцину дідусь вибіра;

Втомився, робота тяжка,

Тут трібна теж знала рука, –

Щоб з шляху був хрест на прикметі,

Щоб сонечко грало кругом…

Стримлять йому ноги в заметі,

В руках його заступ і лом.

Від інею шапка аж сяє,

З морозу у сріблі весь ус;

Стоїть нерухомо й гадає

На згірку високім дідусь.

Надумавсь. Хрестом починає,

Де буде він яму копать,

На себе хреста покладає

Й ну заступом сніг відкидать.

Тут способи іншії мались,

Бо цвинтар не те, що рілля:

Із снігу хрести викладались,

Хрестами лягала земля.

Зігнувши старечую спину.

Дід довго зусильно копав,

І мерзлу, поламану глину

Сніжок незабаром встилав.

Ворона до нього злетіла,

Потикала дзьобом, пройшлась…

Земля, мов залізо, дзвеніла,

Ворона з нігйчем знялась…

Уже й домовина готова.

«Гадав я цю яму копать? –

(В старого зірвалося слово) –

Чи Проклові б тут спочивать?

Не Проклові б!»… Дід оступився,

Із рук йому вислизнув лом

І в білу ту яму звалився…

Дідусь його витяг з трудом…

Пішов… по шляху шкандибає…

Туман усе небо встила…

Немов цілий світ помирає:

Сніг сипле, затиша і мла…

7

В байраці, де плинула річка,

Дідусь свою бабу нагнав

Й спитався в старенької знишка:

«Чи добру труну обібрав?»

На це запитання старого

Вуста шепонули: «Нічого!» –

І знову понишкли вони;

Гринджоли так тихо склизили,

Немовби втікали могили,

Неначеб боялись труни…

Оселя ще здалі й не мрілась,

А зблизьку вогонь миготить;

Бабуся із ляку хрестилась…

Кінь вдарився набік… в ту ж мить –

Оброслий увесь бородою,

Без шапки, босоніж, з кийком,

Зненацька з’явився марою

Їм давній знайомий Пахом.

Він був у сорочці додільній,

Ланцюг з-попід неї дзвонив;

Спинився мерщій божевільний,

Об землю кийком попобив,

Промовив щось з жалю та болю

Й сказав: «Це не лихо – нудьга!

На вас поробив він уволю,

Прийшла пак і ваша черга!

Труну ненька сину купила,

А батенько яму копав;

Жона ж покривало пошила –

Всім разом вам праці завдав!»

Пробуркнув іще щось… а далі

Крутнувсь і повіявсь навдалі:

Бряжчали сумне ланцюги,

Голісінькі литки блищали

Й писавсь слід босої ноги…

8

Лишили труну біля хати;

Задутлих Марусю й Грицька

Звели до сусідоньки спати

Та й ну споряджати синка.

Поважно, суворо і тьмяно

Чинилася справа сумна:

Залишнього слова не дано,

Сльоза не змигнула й одна.

Втомивсь ти з життя працьового

Й заснув, поробивши землі!

Лежить він, байдужий до всього,

На білім дубовім столі;

Лежить нерухомий, холодний,

І свічка горить в головах,

Лежить у сорочці плосконній,

В нових личаних постолах.

Покладені руки подвійне,

Мозолі від праці і мук…

Хороше обличчя спокійне,

Густа борода аж до рук…

9

Поки мертвяка споряджали,

Навіть не зітхнули самі,

І тільки-но очі ховали

У діл бідолахи німі.

Аж ось уже скінчено діло,

Нема чого критись з плачем,

І що на душі наболіло –

В словах полилося дощем.

Не буйні по степу гуляють,

Не бучні гудуть весілля, –

По Проклові кревні ридають,

По Проклові тужить сім’я:

«Голубонько наш сизокрилий!

Куди ж ти від нас полинув?

По вроді, по зросту, по силі

Ніхто, тобі врівень не був.

Ох, був ти родимцям порадник,

На ниві робітником мавсь;

Був гостям привітник, упадник,

У жінці, у дітках кохавсь…

Що ж мало гуляв ти по світу?

За віщо ти нас одцуравсь?

Обмислив ти мислоньку скриту,

З сирою землею збратавсь!

Обмислив, – а нас сиротами

Лишив на поталу бідам;

Тепер не водою – сльозами

Палкими вмиватися нам!

Умре твоя ненька по тузі,

Та й батько недовго стрива;

Як липа без верху у лузі,

Так в хаті без мужа вдова.

Не жаль тобі бідної жінки

І діток не шкода… Вставай!

З своєї закревної нивки

Під осінь збереш урожай!

Поруш-бо, коханий, плечима,

Шовком-кучерями тріпни,

Поглянь, як орел той, очима,

Солодкі вуста одімкни!

На радощах ми б наварили

І меду, і пива мерщій,

За стіл би тебе посадили –

Зволяйся, жаданий, рідний!

А сами б насупроти стали –

Питима надіє сім’ї!

Очей би з тебе не здіймали,

Ловили б всі речі твої…»

10

На це голосіння-розмову

Надходив сусідоньок ряд;

До образа всяк клав воскову,

Бив в землю поклона і знову

Вертавсь собі нишком назад.

Раз по раз та смутна гостина

Змінялась… аж ось і кінець.

Вечеряти сіла родина –

Капусту й черствий сирівець…

Дід влади над кволим серденьком

Тій марній журбі не давав:

Підсівши до світла близенько,

Старі постоли він латав.

Зітхаючи голосно, важко,

На печі бабуся лягла,

А бідна вдовиця Одарка

Провідати діток пішла.

Цілісеньку ніч біля свічки

Читав над покійним дячок,

За ним тільки сумно з-під пічки

Виводив цвіркун голосок.

11

Хурдига ревла безустанку

Та снігом ліпила вікно,

І сонце мов крилось в серпанку,

Бо свідком було того ранку

Сумної картини воно.

Буланий в гринджолах бік тину

Господаря сумно тривав;

Без зайвого плачу й помину

Труну люд на санки поклав.

«Ну, з богом, буланко! Рушай-но!

Натягуй міцніше гужі!

Служив ти господарю славно, –

В останній разок послужи…

В торговім селі Чистополі

Купив він тебе сосунцем,

І викохавсь ти на роздолі,

Та й став таки добрим конем.

Упадливо ти з господарем

Святий хліб на зимоньку дбав,

Давався й дитині з отари,

А діло добряче держав.

Як в полі ж роботи кінчались

Й мороз його сковував в лід, –

З господарем ви виряджались

З повітки до валки підвід.

І там знавав лиха чимало:

Вагу тарабанив в санках,

У хугу страшенну траплялось

Не раз загубити і шлях.

Від пуг на боках твоїх бідних

Карбіж не єдиний лежить;

Зате ж по подвір’ях заїзних

Вівса наїдався ти всить.

Чував у пилипівські ночі

Метелиці стогін сумний,

І звірячі сяйла – не очі –

Вбачав в гущині лісовій;

Спочатку тремтів ти од жаху,

А далі – й страху вже нема!

Так, бачся, господар дав маху –

Й його долягла та зима!»

12

Раз випало в сніжнім забої

Йому на всю ніч залягти,

А потім з остуди лихої

Ще три дні в гарячці іти;

В речений час хуру пригнати

Хапався небіжчик, либонь;

Пригнав, повернувся до хати

Без гласу, а тіло – вогонь.

Матуся стара його вмила

Водою з сьоми веретін,

У лазню гарячу зводила,

Так ні, – не очунює він!

Тоді знахарок поскликали –

І поять, і шепчуть… а тут

Все гірше… його протягали

Три рази крізь кінський хомут.

Топили коханого в проруб,

Під сідало клали й війє –

Всьому він корився, як голуб,

Та дарма – не їсть і не п’є!

Іще положить під ведмедя,

Аби той кістки розім’яв,

Ходак сергачівський Нехтедя –

Що трапивсь – пораду давав.

Одарка ж, дружина слабого,

Прогнала порадника пріч:

Ще спробувать ліку другого

Замислила бідна: і в ніч

Пішла в монастир на болоні

(Три милі він був од села),

Де там у чудовній іконі

Цілющая сила була.

Пішла, повернулась з святою –

Так хворий без гласу вже був,

Причащений, вбраний до столу;

Побачив він жінку, зітхнув

Та й вмер…

13

…Гей, буланко, рушай-но!

Натягуй міцніше гужі!

Служив ти господарю славно,

В останній разок послужи!

Гудуть уже дзвони знавдалі,

Попи там тривають… ну, їдь!..

Прибиті з Журби та з печалі,

Йшли мати з старим поперідь.

Сирітки рядком коло татка

Сиділи – ніхто не рида;

А поруч, ведучи буланка,

Їх ненька, нещасна, бліда,

Плелася… запали їй очі,

І був не біліший від щок

На ній той смутковий, жіночий

Із білої хусти платок.

За нею сусідів, сусідок

Плуганивсь рядочок рідкий;

Міркують, що ніби сиріток

Талан тепер буде тяжкий,

Одарці роботи прибуде.

Що ждуть її злидні та нуд.

«Жаліти вже нікому буде!» –

На тім увесь згодився люд.

14

Як водиться, в яму спустили,

Насипали горбик з землі;

Поплакали всі, потужили,

Сімейку жалем наділили,

Завдали мерцеві хвали.

І сам голова Йван Степанич

З бабами в півгласа загув:

«Покій тобі, Прокл Севастьянич!

Сказав. – Добросердий ти був.

Жив чесно, а надто у строки, –

Вже як тебе бог захищав, –

Платив пану чинші, оброки

Й податки в казну постачав!»

Не стало тут слів йому в річі,

Промимрив він щось і додав:

«Ох! Ось які дні чоловічі!» –

Та й шапку на голову взяв.

«Зваливсь… а був дужий на диво!..

Шкода! Не мине і наш брат!»

Ще раз похрестившись поштиво,

Усі повернули до хат.

Високий, німий, скам’янілий,

Без шапки, весь сивий, блідий,

Мов пам’ятник з мармуру білий,

Стояв на могилі старий.

А потім, узявши лопату,

Журливо почав бородач

Утоптувать синові хату,

Під стогін старої та плач.

Як, кинувши ж сокола-друга,

В село дід з старою входжав:

«Чи ба! Як хитає їх туга, –

Мов п’яних!» – народ промовляв.

15

Одарка ж вернулася тихо

Додому – діток накормить…

А в хаті ж як в льосі! Ох, лихо!

Хапається піч затопить;

Під припічок – зирк! – ні цурпалка!

Замислилась мати німа:

Сиріток покинути жалко,

Часу й приголубить нема,

То й вибачать діти на ласці.

Звела їх до хати чиїсь

Та зараз на тім же буланці

По дрова й поїхала в ліс…

Примітки

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 348 – 361.